Листи до Приятелів, ч. 157-159, книжка 5-7, 1966, стор. 68-74

 

ЕВРОПА ПІСЛЯ ДОВГОЇ РОЗЛУКИ

Під час мого останнього побачення з Миколою Івановичем Шлемкевичем у листопаді минулого року, він, повний надій та плянів, узяв з мене обіцянку, що я напишу до „Листів" про свою, як він сказав, “італійську ескападу".

Зустріч з Европою після 16 років розлуки була коротка - лише три тижні. Спершу кількаденна мандрівка у воєнні й повоєнні спо­гади - Франкфурт-Мюнхен, потім нова сторінка - Італія.

***

Франкфурт, 14 липня 1965 року. Після безсонної ночі над хмарами Атлянтійського океану, тіні минулого на вулицях Франкфурту дужчі за ґазони з ромашками й модерні будинки з кольоровими бальконами, повними квітів. Чи я там, де жила 20 років тому? Чи в світі надій серед руїн, чи розчарувань серед благоденства?

З трудом розшукала вуличку Люґінслянд, де після війни серед руїн була півруїна, в якій містилась франкфуртська філія Централь­ного представництва української еміґрації. Тепер Люґінслянд від­будована, слідів півруїни теж нема. За якимось дивним збігом обставин, сьогодні на цій вулиці міститься кілька об'єднань утікачів із Східної Німеччини.

Ходжу по вулицях - пізнаю і не пізнаю, навіть “Вулворт" є. Здається, поверну за ріг – і побачу знайомі руїни, зарослі бур'янами, аж ні... А на стінках двірця багато подряпин. Звідси колись вирушала у неопалених потягах в різні пункти великої таборової держави і слу­хала з уст німкень безкінечні переліки розбомблених меблів та білиз­ни. Вулиця від двірця до центру зовсім нова, уперлась у старовинні будови, уцілілі від бомбування. Пам'ятником війні височіють руїни опери, зарослі кущами і травою. Напроти кав'ярня: столики між квітами і фонтанами.

Проходила повз перукарню, куди вчащала три роки. Не знаю, чи та сама господиня там і чи повернувся зі сходу її фельдфебель, що висів між дзеркалами і був предметом розмов і надій. Я піднялась сходами до приміщення, де колись жила: на табличці було нове ім'я. Від сусідки я дізнаюсь, що господар приміщення помер, його жінка - в будинку для старих. Виявилось, що я говорю з дружи­ною Віллі, який в мої часи був повоєнним голодним підлітком, тепер відкрив власну слюсарну майстерню і дав початок новій ґенерації, що бавилась у дворі.

***

Мюнхен, Мюнхен. За тиждень до кінця війни я вночі йшла з двір­ця крученою стежкою між горбами з уламків цегли й Каміння. Сьогодні тут ряд крамниць з товарами з усієї Европи, включно з Східною.

Перехрестя широкої Людвіґштрассе і Омштрассе. Як ясно стоять у пам'яті леви, що злетіли з арки, руїни на тому місці, де тепер квітники, фонтани, модерні будинки. Проживши в Німеччині понад чотири роки, ми не знали її, ми бачили війну й руїни. Мюнхен від­будований, перебудований і поширений. Квіти на вікнах, бальконах, перед будинками, на бензинових станціях.

Пам'ятник війні - гора на околиці Мюнхену, насипана з уламків з руїн. На горі хрест тим, що загинули під руїнами.

Данина геологічній частці моєї душі - відвідини відділу “Ко­рисні копалини" у Дойчес Музеум. Тут блискуче втілення тенденцій модерного музейництва: популяризація точних наук через приваблен­ня і зацікавлення відвідувача. Як прикраса, височіють на п'єдесталах метрові брили ґраніту, базальту та інших гірських порід. На бронзі викарбувані пояснення про їх утворення. На виставці “Матерія” гірський кришталь ілюструє порядок у природі: зовнішній вияв у кристалах незримих атомових ґрат. Всі пояснення й етикетки зроб­лено з німецькою акуратністю і мистецьки оформлено. Серед міне­ралів з усього світу я із здивуванням побачила великий рожевий рубін з Франкліну, Нью-Джерзі. Не збагнені шляхи самоцвітів - такого рубіна з Франкліну я в американських музеях ще не бачила.

***

У підстаркуватому фольксваґені, разом з двома приятельками, вирушили з Мюнхену на Інсбрук, через Альпи, до Італії. Німецько-австрійський кордон, як і всі кордони, що я переїздила, такий же легенький як канадсько-американський. Речей нам ні разу не пере­віряли.

У житті не буває без розчарувань: Альпи заховались у хмарах і дощі. Італія зустріла базаром буквально на кордоні. Впритул до  прикордонної охорони розкинулись ятки з яскравими і розмаїтими товарами: овочі, ковдри, светери, взуття, намисто - все внасип.

Фольксваґен побіг з гір назустріч теплу. Мила Італія! Нема знаків коло дороги “Не паркувати" та “Не ступати на чужу власність". Де хочете можна з'їхати з дороги і розкластися з пікніком. Наша перша зупинка була в яблуневому садку.

Так багато написано про Італію, так багато оповідають. З уявою про неї живеш з дитинства і вона зустрічає стара і нова, реалізована візія і несподіванка. Придорожні тополі вражають схожістю до україн­ських.

За два тижні я проїхала по Італії коло 1000 миль (1567 км.) автом і коло 500 миль поїздом. Побувала на Адріятичному і Ліґурійському морях, переїздила Апеніни, ходила по Вероні, Венеції, Равенні, Фльоренції і Римі, переїхала через Ґеную і Мілян, безліч малих міст і містечок.

***

Знайомство з Італією почалось з італійського Тиролю, далі перед­гір'ям поїхали на Верону. На хвилину зупинились коло фіялкових горбів, на яких добувають мармур, і набрали різнокольорових ка­мінців.

Перша ніч в Італії у червоно-мармуровому місті Вероні. Увечорі були на виставі Шекспірових “Двох веронців" у відкритому театрі на місці старої римської арени: півзруйновані колони, амфітеатр з мармуровими сходами. Башти Верони і небо були заднім тлом.

Зранку ходили містом. Пеклись у мармуровому колізеї, другому за величиною після римського, але добре збереженому. Колись бились ґлядіятори, тепер для 22,000 глядачів ставлять опери. Прохололи в соборі XI століття. Подивились і на балькон Джульети, і на бу­динок Ромео.

На обід були запрошені до італійської родини, знайомих моїх супутниць. Приміщення з трьох кімнат у новому будинку. Підлога - мармурова мозаїка, одягають спеціяль'ні капці, щоб по ній ходити. Модерна кухня зветься американською. За обідом згадували війну, бомби, що падали на Верону. Брат господаря воював у “Росії” і на­вчився одного слова: “тікай".

Надвечір рушили на Венецію. Рівнина, вузький «шлях, обсаджений деревами. Край дороги продають кавуни та овочі.

Наступного ранку, у Венеції був пролийний дощ, потім сонце. Сліпучо-білі будови, зеленкувата вода, мости. Вперше в житті у соборі св. Марка відчула золоту Візантію. Підлога з мармурових візерунків уся хвилями, бо собор нерівномірно осів на болотяному підґрунті. В Палаці Дожів бароккова розкіш, а в одній з заль рештки збитих фресок. (Коли в Харкові в 1930-х роках збивали фрески бойчукіетів, то ми, наївні, думали, що це нечуване в історії). Під палацом і поруч з палацом тюрма: камери з товстими стінами й ґратами.

Їздили катером на скляні фабрики, що діють від XI століття все на тому ж місці і досі ще кустарного типу. Звідти йдуть ті скляні попільнички і звірята, що заливають Нью-Йорк.

З Венеції на південь, на Равенну. Зупинились на обід у малому містечку. Опека 35°Ц (104°Ф), але не тяжко переносити, сухо. У за­тінку прохолода. Будинки здаються сліпими, бо вікна міцно закриті жалюзіями. Літні жінки всі в чорній одежі з довгими рукавами.

Равенна. Гробниця Данте. Собор св. Віталія з VI століття - чудо мозаїки і мармурових орнаментів, у вікнах - півпрозорий алябаетр. Тепер від Равенни до Адріятичного моря 7 кілометрів, а колись вона стояла на березі моря. За -кілька століть море відступило. За містом, на краю заболоченої низини стоїть собор св. Аполінарія, який колись був на березі моря. Світлий храм, світлі колони з білого й сірого мармуру. Мозаїки, кажуть, найкращі в світі, і мені такими здаються.

Адріятичне узбережжя Італії зветься пролетарським пляжем Европи. Над морем безперервно курорти та ділянки для таборування. Ми знайшли собі тиху пристань на кілька днів на околиці містечка Фано. Тут ще ферми й мичать корови, зразу за нашим будинком починаються поля. Але тиха вулиця уже пристосовується до туристів: побудували і будують невеликі будинки, всі білі, але нестандартні.

Зранку на море – бірюзово-блакитне з легенькими хвилями. Яке воно тепле, прозоре й лагідне, порівняно до тепер так знайомого йам сірого й бурхливого Атлянтійського океану. Широкий піщаний пляж переповнений не мевше, ніж пляж під Нью-Йорком, але парасолі вишйкувані суворо-геометрично, їх ставлять у заздалегідь забиті в піс'ок рурки. Прислухаємось і приглядаємось, з яких країн пляжники. Переважають голосні німецькі розмови. Дві француженки у легко­важних бікіні слухають радіопередачу з Франції. Багато італійців. Так недавно батьки цих пляжників, а може й дехто з них, сипали бомби.

Я лішила своїх компаньйонок відпочивати на морі, а сама по­їхала поїздом до Риму.

***

По Римі ходила з путівником у руках, присаджувалась у затінку, пила воду і обливалась з чудових римських фонтанів, обліплених людьми: п'ють і хлюпаються. Живилась морозивом і кавунами, що їх малими скибками продають на вулицях. Відбивалась від гендлярів сувенірами.

Тібр з зеленою каламутною водою у мармурі, мости мармурові. Набережні густо обсаджені деревами. На вулицях-алеях квітучі олеандри, пальми.

Рим не можна уявити, по ньому треба походити. Руїни, статуї, храми. Місто в місті, нове життя на величних руїнах старого. Про­билась до Ватиканського музею з натовпом туристів. Бігом, бігом, повз вершини світового мистецтва. Радію, що бачила фрески Мікель-Анджельо та Рафаеля. Чи матиму змогу ще прийти?

У віллі Борґез вічна краса з білого 'мармуру. Коло прекрасної Прозерпіни, Аполона і Дафнії (Берніні) фотографуються туристи. Та тут їх менше і можна близько підійти до Рафаелевої “Дами з однорогом" і подивляти прозорість її очей. У парку навколо вілли кущі й дерева олеандрів у цвіту, пінії, пальми, квіти, фонтани. Сухо, гаряче, випалена трава, цикади. В тіні обвіває вітерець, пахощі.

Римський українець, д-ф Василь Федорончук, один за десятьох. Сам підготовляє і читає щоденну українську радіопрограму Радіо-Італія на 20 хвилин. Пише щотижня статтю до італійської преси, переважно на українські теми. Працює в університеті, їздить з до­повідями. Знайшов час трохи показати мені Рим, повіз до катакомб та сказав, що всередину не піде, надто багато вже ходив з усіма, кому вічне місто показував. Я з тонесенькою свічечкою і містичним страхом походила за гідом підземними лябіринтами, подивилась на кістки. На прохання д-ра Федорончука, на радіопрограмі я розпо­віла про українських учених в Америці.

***

Зранку востаннє поплавали у теплому Адріятику і через випалені сонцем Апеніни рушили на Фльоренцію.

Два дні у Фльоренції, щоб усе життя мріяти ще завітати до цього міста між голубими горбами. Ще б піти до собору і знайти в півтемряві св. Никодима - Мікель-Анджельо. Ще б глянути на його Бакха. Ще б постояти перед мадоннами Ботічеллі...

Далі до Ліґурійського моря. Коротка зупинка в Пізі. Візерунчаста мармурова башта, заяложена тисячами репродукцій (одна з потвор стоїть при 22 дорозі в Нью-Джерзі), хилиться над яскравим ґазоном.

Узбережжя Ліґурійського моря неймовірно схоже на Крим. Зелені гори занурені в море, бірюзовий колір води, білий порох на дорогах. На курортах італійської Рів'єри буйні пальми й квітучі олеандри.

***

Яких чотири милі від берега Ліґурійського моря лежить містечко Каррара, а зразу за ним починаються білі мармурові гори, які вже дві тисячі років постачають мармур скульпторам усього світу.

Крутою дорогою їдемо в гори. Придорожні оголапгення запро­шують туристів оглянути кар'єри мармуру. Зупиняємось на півгорі.

Внизу - зелена долина, над нами - стрімкі сліпучо-білі вершини. Місцями білі хмари лежать на схилах гір, то курява з картерів, де добувають мармур. Один з кар'єрів зовсім коло нас, врізаний у гору. Мармурова маса приіродньо, системою тріщин, ділиться на досить правильні великі чотиригранні призми. Робота в кар'єрі йде півкустарно: призми відділяють від мармурової стінки невеликими ви­бухами, часом ще й розпилюють. При нас три робітники обвивали блискучо-білі брили сталевим дротом, а далі підіймальний кран втягав їх на вантажні авта.

Недалеко від кар'єру три дорозі стоїть крамниця, чи точніше б сказати, повітка, з мармуровими виробами: статуетки, попільнички, лямпи, вази. При вході трохи модерна Мадонна неймовірно біліє на сонці. Власник крамниці скульптор. Каже, що закінчив Мюнхенську Академію Мистецтв, та з чистого мистецтва тепер прожити тяжко, треба торгувати сувенірами.

Миль п'ятнадцять ми їхали на північ покрученою дорогою по надморських горбах і все бачили ланцюг наче Снігових гір. Я й не гадала тоді, що доля судила мені взимку заглибитися у каррарський мармур, бо довелось про нього робити доповідь. Готуючись до неї, я дізналась, що Страбо на переломі нашої ери писав про стрімкі гори з мармуру, де добувають такі довгі брили, що одної вистачає на цілу колону; у старі часи, щоб відділити брилу мармуру, вганяли у тріщину дерев'яні клини, а потім змочували їх, щоб вони йабухаю-чи розколювали камінь; Мікель-Анджельо місяцями перебував у мар­мурових горах, вибираючи брили відповідні до його задумів і керуючи їх добуванням та транспортом. Різні джерела подають, що тепер діє від 400 до 600 кар'єрів. Та ніде в літературі я не знайшла пояснення, чому саме в Каррарі і ніде більше в світі такий білий, півпрозорий, дрібнозернястий, блискучий мармур, ще й невичерпні поклади його!

***

Ночували у курортному містечку під Генуєю. Вулиця до налігого пансіону була така вузенька, що фольксваґен шкрябав то один її бік, то другий.

Ґенуя - порт, маса пароплавів, запах гнилої риби. І тут ряди нових багатоповерхових житлових будинків, як і в Римі, і у Фльоренції, і в інших італійських містах. Модерні куби з грою пастельних кольорів на бальконах і жалюзіях. Кольори сусідніх будинків гармо­ніюють і вся вулиця як орнамент.

Переїхали через горби на північ від Генуї, а далі рівнина. Перет­нули нецікаву, з низькими берегами, річку По. За Міляном болотяна рів'нина змінилась на альпійське передгір'я. Набіг туман, похолодні­шало, ми в'їхали в гори. Черговий удар долі - уславлене красою озеро Комо було затуманене й сіре. В горах кордон з Швайцаріею. Хлопчики продають овочі у плястикових торбинках.

***

Згадаю про туристів в Італії, які є важливим джерелом прибутку в країні та кількістю переходять в якість. Ними забиті вулиці дороги музеї, собори, пляжі.

В авті ми граємось: угадуємо національність людей в сусідніх aвтах, а тоді перевіряємо свої здогади за значками, що дають дер­жавну приналежність кожного авта.

“Дівчата скелетисті, мабуть, англійки".

“Ото виробляє автом, напевне, італієць".

“Як речі добре прив'язали, то німці".

Багато авт з Франції, Австрії, Англії, Німеччини. Трапляються з Швайцарії, Бельгії, Голляндії, США, Швеції. Ні разу не бачили авта з країни по той бік залізної завіси.

Автобуси теж з багатьох країн. Тут дискримінація старих: молодь і родини з дітьми в автах, літні люди - в автобусах.

У Римі, відпочиваючи під колонадою собору св. Петра, я спосте­рігала гурти підстаркуватих жінок, що висипались з різнонаціональних автобусів. Пані з Амстердаму відрізнялась дуже чистеньким одягом. Сеньйори з італійського автобусу були переважно товсті. Старші американки - масовий і різнокольоровий безсмак.

Обслуга туристів добра. На кожному двірці є інформаційне бюро, де говорять багатьма мовами і дають адреси для ночівлі на різні ціни. Мотелів я не бачила. Дуже багато ділянок для таборування, особливо на морських узбережжях. Безліч готелів, пансіонів, кімнат у при­ватних будинках. В кожному селі оголошення: “камера" чи “цімер". Звичайна практика господарів 'невеликих будинків та їх відпоручників - вечірньої години стояти перед будинком і рухами та вигуками запрошувати автомобілістів у них зупинитися. У передмісті Венеції трапилось нам таке: ми стали між двома будинками і з обох зразу ж вискочили експансивні аборигени, кожна група до себе тягне. Пішгов-ши до одного з будинків, ми посіяли бурю.

Славетні музеї виповнені туристами так, як підземка нью-йоркчанами о 5 годині дня. Буває, що в одній залі тарабанять по три гіди.

Вакаційні отари створюють проблеми у соборах. Як тільки не доглянути, міжнародні шорти прориваються до вівтаря. Не допома­гають великі відозви у англійській, французькій і німецькій мовах, виставлені при вході до майже всіх соборів, щоб нагадати, що до Божого храму треба заходити в пристойній одежі. Я бачила кілька методів боротьби з туристами. При вході до собору св. Марка у Ве­неції показний красунь в одежі XVIII віку перегороджує жезлом дорогу недостойним, або рухом голови показує завеликому декольте, що йому не місце в соборі. В інших соборах всередині чергують служники і горе шортам, вузьким штаням, сорочкам з короткими рукавами та декольте, їх негайно й рішуче виводять з собору через бічні двері.

Ми, як і всі досвідчені туристки, носили в торбинках хустки, щоб накидати на голову.

***

Мандрівок не буває без пригод, і в Австрії, на дуже-дуже кру­тому шляху до перевалу, наш фольксваґен раптом поламався. Щось стукнуло, він зупинився і все. Зате ми мали нагоду спостерігати чудес'а, що їх виробляв 'на своєму тягаровому авті автомеханік, при­їхавши забирати нашого інваліда. Він віртуозно маневрував в авто­мобільних потоках над проваллям, повернув наліе авто у протилеж­ний бік. штовхнув його з гори на узбіччя, причепив до свого і потягнув. Пізніше в ґаражі ми дізнались, що на крутому шляху не тільки ми зазнали біди. Відколи розвинувся автомобільний транспорт, ця гора стала золотим дном для гаражу в долині. Особливо ламаються авта з водіями з рівнин - не вміють їздити по горах. До Мюнхену довелось їхати автобусом.

***

У Парижі була один день. Тепер він добре вимитий, сірі будови стали сліпучо-білими. Нових будинків видно значно меншге, ніж в Італії, Німеччині, Америці.

Мінералогічний Музей брудний і старосвітський. Я була одна в довжелезній залі з старомодними шафами, напевне з минулого століття. Прекрасні кристали з усього світу (колекції дорогоцінного каміння з Бразілії і Мадагаскару, діяманти, смарагд з Сибіру тощо) надмірно нагромаджені і часто припорошені. Етикетки пожовклі, часом написа'ні ручно, лежать криво. Серед мінералів усміхнулись добрі знайомі з Нью-Джерзі.

***

Їздивши автом по Европі, я з ностальгією згадувала американ­ські дороги. Автошляхи в Австрії, Італії і Швайцарії неймовірно відстають від розвитку автотранспорту й туризму. Лише на авто­страді Ґенуя-Мілян автошлях мав чотири стрічки для руху в обидва боки. Всі інші шляхи, якими я їхала, мали дві стрічки, здебільшого були вузенькі і в додаток до авт виповнені мотоциклістами й вельо-сипедастами. Основні шляхи між Італією і Німеччи'наю часом пере­ходять через такі вузесенькі вулички швайцарських містечок, що двом автам годі розминутися. При в'їзді до містечок з обох боків скупчуються валки авт, через містечко пропускають то з одного боку, то з другого.

У містах рух регулюється незрівняно гірше, ніж в Америці: мало світлофорів і знаків зупинки, ще й пішоходи плутаються між автами, переходячи вулиці. На кожному перехресті мені дух завмирав.

Після європейського “автодосвіду", їхати автом з летовища Кеннеді на Магнгаттен був справжній відпочинок.