Свобода, 8 січня 1992, стор.2-3

 

ЯК БУВ УРЯТОВАНИЙ “ПАВЛО ПОЛУБОТОК”

 

Моя добра приятелька Оксана Буревій, з якою я познайомилася ще 1933 року в Харкові, а тепер обидві доживаємо віку в Нью-Йорку, запропонувала мені полетіти разом до Торонто, де на початку грудня мав виступати Львівський Театр імені Заньковецької. Одна з трьох п'єс, що їх привіз до Канади цей театр, була історична драма “Павло Полуботок” письменника Костя Буревія, Оксаниного батька, розстріляного в грудні 1934-го року, в так звані “кіровські дні”. Все його майно мало бути конфісковане. Дружина Буревія, Клавдія Іванівна, і дочка Оксана, якій тоді йшов 14-ий рік, врятували рукопис драми “Павло Полуботок” і вона була вперше поставлена 1990 року в театрі імені Заньковецької у Львові. Дізнавшися, що Оксана живе в Нью-Йорку, організатори турне Театру в Канаді запросити її приїхати до Торонто. Я поїхала, так би мовити, “за компанію”.

Нас зустріли в аеропорті й автом відвезли до готелю в центрі міста, а наступного дня ми пішли на виставу історичної драми “Павло Полуботок”. Турне Театру ім. Заньковецької в Канаді – виступи в кількох містах – відбувалося під патронатом відділів Конгресу Українців Канади. Спонзори: два українсько-канадські підприємства – “Міст” і “Атоми”. У Торонто Театр давав свої вистави у великому модерному театрі в центрі міста.

Драму “Павло Полуботок” я читала раніше. Тепер на сцені переді мною і перед канадськими українцями, що заповнили величезний театр, ожила історія, її герої. Я відчула, які близькі до сучасного – події, що відбувалися в Україні на початку XVIII століття.

П'єса  почалася з проголошення на майдані в Глухові анатеми гетьманові Іванові Мазепі. Далі, в присутності царя Петра Першого, відбулися вибори нового гетьмана – Івана Скоропадського. Полуботок, за наказом царя, мав вирушити на чолі українського війська рити канали в Петербурзі. Полуботок був на позиціях мирного парляментського розв'язання проблем, пов'язаних із виконанням пунктів Переяславської угоди. Кошовий Кость Гордієнко звинувачував Полуботка у потуранні політиці царя щодо України і вимагав, щоби Полуботок підняв народ на повстання. Далі на сцені з'явилися нахабні представники новозаснованої царем Малоросійської колеґії, що мала панувати в Україні. Схвильований гетьман Скоропадський несподівано помер. Полуботка обрали наказним гетьманом. Він написав до царя Петра лист – протест проти правління в Україні Малоросійської колеґії. Його викликали до Сант-Петербургу – відповісти за непокору. Гостра розмова між царем і Полуботком, який обстоює право України на незалежність. Полуботка і його товарищів заарештовують. Остання картина: одиночна камера у Петропавлоській фортеці, де перебуває в ув'язненні хворий гетьман. Приходить Петро Перший, пропонує примирення – повне підпорядкування України Росії. Полуботок відкидає пропозицію. Цар погрожує йому тортурами і виходить. Полуботок умирає.

Кінчилася вистава. Ще ніколи в житті я не чула таких громових оплесків, не бачила, щоб дарували стільки квітів.

Артисти скромно вклонялися. Виступив наперед Федір Стригун, художній керівник Театру, виконавець ролі Полуботка.  Він сказав, що в театрі є дочка автора драми, Костя Буревія. Він висловив їй глибоку подяку за те, що вона врятувала рукопис драми і запросив її вийти на сцену. Оксана вийшла. Пролунала нова хвиля гучних оплесків. Стригун ще раз подякував Оксані і від імені артистів дав їй подарунок – великий альбом.

Ми повернулися до готелю схвильовані, під враженням від чудової вистави: прекрасна гра артистів, гарні декорації, костюми та й актуальність теми. Ми оглянули альбом, який Оксані подарували артисти. На першій сторінці від руки написано: “Шановній та дорогій родині видатного драматурга, Костя Буревія, передаємо на пам'ятку альбом зібраних матеріялів з приводу постановки в Канаді його п'єси “Павло Полуботок”. Підписано: “Колектив Львівського театру імені Марії Заньковецької. Торонто, 7 грудня 1991 року”. Далі йдуть підписи артистів.

В альбом вміщено фото будинку Театру в Львові і статтю “Про нас, заньківчан” – історія Театру, створеного 1992 року. Нині – це один з провідних театрів України, ставить твори української й світової клясики. Зазначено, що драму “Павло Полуботок” вперше поставлено на сцені. Буревій писав цю драму без надії на її театральне втілення або публікацію. Заньківчани сподіваються, що “Павло Полуботок” доповнить наші  знання з історії рідного краю.

В альбомі вміщено чимало фотографій з окремих моментів вистави “Павло Полуботок”. Є також вирізки статті Олександри Копач з газети “Новий шлях”. Канадська українка, яка бачила “Павла Полуботка” у Львові, захоплено пише про цю драму і про Театр ім. Заньковецької.

У той вечір у Торонтському готелю ми з Оксаною ще довго говорили, пригадуючи зустрічі наших родин у Харкові в 1933-34 роках. Тоді відбувалися арешти, люди були налякані. Але Кость Буревій у нашому тісному товаристві говорив сміливо. Одного вечора прочитав нам спогади про своє заслання в Сибіру ще до революції 1917 року (ці спогади не збереглися). У вересні 1934 року Буревій виїхав до Москви, там його заарештували.

Були страшні дні грудня 1934 року, коли в газетах надрукували повідомлення про арешт української групи так званих “терористів-білогвардійців”, серед яких був Кость Буревій. Десь за тиждень газети повідомили про вирок – розстріл – і його виконання. Майно розстріляних мало бути конфісковане.

Я пригадую, в якому розпачі були Оксана з матір'ю. Але за понад півсторіччя призабулося, а, може, я й не знала тоді, як саме вони врятували тоді рукопис “Павла Полуботка”. Я попрохала Оксану розповісти про це.

Оксана сказала, що дізнавшися з газет про присуд над батьком, вона зразу ж запакувала батькові рукописи у цератову скатертину і сховала їх на горищі у будинку на Чернишевській вулиці, де вони жили. Незабаром удову з дочкою переселили до значно гіршого помешкання на Зміївській вулиці в Харкові. Пакунок з рукописами Оксана перевезла на саночках, заховала під вугіллям у темній комірчині для палива. Ніколи не заглядала в нього. Відкрила щойно в дні німецької окупації Харкова, вперше розібрала батькові рукописи. Прочитала драму “Павло Полуботок”, показала українським літераторам. Уривок з драми надрукував у Харкові журнал “Український засів”.

Оксана з матір'ю вирішили вирватися на Захід. Валізу з рукописами тагли з собою. Хотіли видати драму “Павло Полуботок” у Львові, та не вийшло. “Павла Полуботка” було видано окремою книжечкою 1948-го року в Мюнхені у видавництві “Орлик”.

У Торонто, наступного дня, після вистави “Полуботка”, Оксана зустрілася з Федором Стригуном, художнім керівником Театру ім. Заньковецької. Спитала – як театр дістав драму “Павло Полуботок”. Стригун відповів, що довго шукав цю п'єсу. Вже давненько він прочитав уривки з цієї драми у книжці Юрія Лавріненка “Розстріляне відродження” і загорівся ідеєю – роздобути повний текст “Павла Полуботка” і поставити його в Театрі ім. Заньковецької. Довго шукав. Нарешті одержав книжечку “Павло Полуботок” від прихильників Руху в Мюнхені. Прем'єра п'єси відбулася 8-го грудня 1990 року, відтоді “Павло Полуботок” іде постійно з великим успіхом.

У Торонто ми з Оксаною бачили також виставу “Ой, радуйся, земле – український вертеп”. Це був досить модернізований вертеп. Наприклад, Ірод з'являвся то в образі Гітлера, то Сталіна, то Брежнєва. Навколо Ірода, в якому б вигляді він не з'являвся, були вояки в чорних уніформах – “отряди специального назначения”. Чудово танцювали чортики з хвостами і ріжками. Два бандуристи були в джинсах. Вигадливість режисера Стригуна і художника Кипріяна просто вражали.

Ми бачили й “Марусю Чурай” – постановку історичного роману у вірших Ліни Костенко. Теж сильне враження: чудова гра, прекрасне оригінальне оформлення.

До Нью-Йорку ми повернулися втомлені, але захоплені Театром ім. Заньковецької, глибоко вдячні організаторам турне в Канаді.