“Наше життя”, червень 1978 р.
(Із спогадів)
У травні 1933 року я була
студенткою геолого-географічного факультету Харківського Інституту
Професійно-Педагогічної освіти.
Це
був час голоду на Україні. По вулицях Харкова блукали бідні розпухлі від голоду
селяни, часом цілі родини. Вони купчились коло крамниць, де мешканцям Харкова
продавали хліб по картках. Пригадую простягнуту руку високого блідого селянина
і слова: “Дайте хлібця хоч на один зуб”. Групи безсилих селян сиділи та лежали
на тротуарах коло будинків, деякі там і помирали. Півживих та мертвих селян
міліція забирала на вантажні авта і вивозила десь за місто.
Проте
в інституті наші студенти не говорили про голод, боялись. На обов'язкових
політзаняттях представники комсомольської чи партійної організації доповідали
про політику партії на селі та про ліківдацію куркуля як кляси.
Одного
дня несподівано нашому курсу оголосили, що ми всі мобілізовані, занять в
інституті у нас кілька днів не буде.
Куди саме ми мобілізовані, нам не сказали.
Наступного ранку ми зібрались в інституті і всі разом (коло сороку осіб) під керівництвом комсорга поїхали трамваєм на Харківський вокзал. Нам повели по рейках далеко в бік, на товарну станцію, де на запасних коліях стояли вогони і маневрували паровози.
Раптом я почула дивний, ні з чим незрівняний звук: спершу тихий, а в міру того, як ми йшли, - голосніший. Це було неначе виття, чи стогін, чи плач. Ми зупинились перед поїздом, що стояв на запасній колії і складався з пасажирських вагонів. Тоді я зрозуміла, що той дивний звук був хор дитячого плачу, що лунав з вікон вагонів. Коло поїзду стояло кілька чоловіків у військовій формі. Один з них підійшов до нашої групи і коротко сказав, що у вагонах тимчасово перебувають діти, які мають бути розподілені по дитячих будинках. Ми – студенти – маємо бути “вихователями”, по двоє на кожний вагон. Частину студентів відправили додому, сказавши прийти увечорі на нічну зміну. Я була з тими, що відразу ж приступили до праці.
Влізши до вагону, я побачила, що на всіх лавках лежали і сиділи хлопці і дівчата віком десь від трьох років до тринадцяти-чотирнадцяти. Всі дуже бліді, деякі надмірно худі, інші – опухлі. Ні постелів, ні пакунків з речами не було. Діти лежали або на голих дошках, або на брудному лахмітті. Багато дітей плакало, інші спали, деякі виглядали як тяжко хворі: на обличчях шкіра тісно обтягала кістки. Часом діти тулились одне до одного – видно з однієї родини.
В одному кінці вагону, на кількох лавках було кільканадцять надмірно худих немовлят під доглядам двох жінок у білих халатах.
Незабаром у
відрах принесли їжу: досить густий пшоняний куліш. Ми, так звані вихователі,
розливали куліш черпаком у кухлики і розносили їх дітям, які жадібно з'їдали
свою порцію. Нам наказали не давати дітям більше як по одному кухлику, щоб не
пошкодити їм після голодівки. Пізніше ми дізнались, що таку порцію куліша дітям
давали тричі на день. Це було все, що вони діставали.
Немовлятам давали молоко. Няні годували їх з пляшечок.
Коло трьох тижнів ми працювали з дітьми. Скоро довідались, що дітей збирали по залізничних станціях, куди вони або самі добиралися з сіл, або їх кидали на станціях батьки. Нещасних дітей привозили до Харкова, де збірним пунктом був наш поїзд. Перевезенням дітей керували військові, очевидно, з військ НКВД. Їх помічниками були підлітки років шіснядцяти-сімнадцяти, вихованці колоніі імені Горького у Куряжі коло Харкова. Ці добре одгодовані і одягнені колишні безпритульники були з дітьми брутальні, кричали на них. Кілька їх було приставлено до нашого поїзду.
Одним з обов'язків вихователів було – водити новоприбулих дітей до лазні, де ми їм допомагали купатися, а їх одежа проходила дезінфекцію. Сьогодні, через сорок п'ять років, я з жахом згадую тих голих дітей – їх опухлі ноги і животи.
У тому поїзді я близько в житті побачила смерть. Діти умирали по різному. Бувало сидить дитина, а тоді схилить голівку і кінець. Інші умирали довго, з передсмертними судорогами. Немовляти тихенько помирали одне за одним.
Ми були прикріплені до певних вагонів і скоро звикли до своїх підопічних. Сумно бувало прийти на чергову зміну і не знайти того, чи іншого. Кажуть: “Помер”. Пригадую двох братів і сестричку, що завжди сиділи, обійнявшись. Старший хлопчик усе прохав, щоб їх не розлучили.
Одна дівчинка років восьми збожеволіла. Кричала: “Не ріжте мене, не ріжте!” Її вивели з вагону, в неї були зорові галюцінації. Показуючи пальцем в далечину, дівчинка вигукувала: “Он моя тітонька буряки поле!” – Поривалась бігти.
Пригадую хлопчика місяців 10-11, якого звали Коля і який різко виділявся від решти немовлят. В той час, як всі схудлі до краю немовлята виглядали нa одне лице, як мініятюрні старички із зморщеними обличчями, і не мали сил рухатись та кричати, Коля був повненький, рожевий і часто кричав на весь голос та випинався. Коли няні брали його на руки, Коля замовкав, але не посміхався, сидів насуплений. Ми не знали, звідки няні взяли, що хлопчика звали – Коля. Можливо, що до його одежі мати причепила записку і іменем, а може якась няня так його назвала.
Загадкою було – як цей голубоокий виплеканий хлопчик опинився серед виснажених від голоду дітей.
Нам треба було доглядати дітей день і ніч. Для дітей, що були в кращому стані, ми вдень видумували якісь заняття. Виводили їх з вагону, садовили на землі і розповідали їм щось, розмовляли з ними. Часом я питала дітей, як вони опинились на залізничних станціях. Хтось відповів: “Ми підводою приїхали”. Другий сказав: “Мене мати привели”. Не пригадую, щоб розповідали якісь подробиці. Бідолахи питали про своїх батьків. Старші діти питали, що з ними буде.
Одного дня я принесла папір і кольорові олівці, роздала дітям, щоб писали і малювали, що хочуть. Іронія долі! Кілька дітей написали гасло: “Хай живе Cталін”, а навколо літер намалювали вінки з квітів.
Одного дня стався жахливий випадок. Поруч нашого поїзду були товарні поїзди, які звичайно не рухалися. Вдень страшим дітям дозволяли підлазити під поїзд і шукати відлюдного куточка, щоб задовольнити потребу. Раз сталося, що сусідній товарний поїзд раптом зрушив з місця і хлопчикові 12-13 років одрізало обидві ноги.
Якось довелось мені з іншими студентами одвозити малих дітей до тимчасового дитячого будинку, що містився в бараках за містом коло Тракторного заводу. Уже стемніло, коли ми трамваєм доїхали до останньої зупинки. Звідти довелось ще добру відстань іти пішки.
Було темно і досить холодно. Йшли по якихось дощечках між пустирями і бараками. Малеча скоро вибилась з сил. Діти плакали і питали: “Тітонько, куди ми йдемо? Куди ви нас ведете?”
А що я їм могла сказати... Тягла чотирьох-п'ятирічних дітей за ручки, а вони бідні спіткалися, не могли йти. Нарешті завела їх до бараку. Що з ними далі сталось, не знаю.
Згадувати пережите мені дуже болюче. Але про те, що творилось на Україні в 1933 році всі повинні знати.