Українські Вісті, число 75(332), 1949

 

ГАЛЛО, АМЕРИКО!

 

Америка показалася туманним голубим бере­гом над синім океаном. Зубчаста купа хмаросягів виглянула, як середньовічвий замок.

“Отак колись до Одеси будемо під'їжджати" - озвалась одна з присутніх.

***

На пристані весела зустріч з друзями. Таксі несе нас вулицями Нью-Йорку. Назустріч пли­вуть авта, реклями, хмаросяги. Галас, натовп, асфальт, залізобетон - усе так, як уявлялось.

Авто зупинилось. То був італійський квартал, і тут Нью-Йорк жив як італійська вулиця. Прогулювались гарні, мов рафаелівські мядонни, дівчатка; на пішоході гралися чорняві ку­черяві замурзані діти; смагляві чорновусі мо­лодики грали на східцях будинка в карти; огрядні матрони сиділи на стільцях коло входу. На сонці виблискували гори помаранчів, вино­граду, бросквини, кавунів, бананів. Овочі були і на рундуках, і на візках, і в ятках. Навколо (на пішоходах і брукові) густо недогризків, гнилих овочів, паперу.

З помешкання моїх друзів нічого не видно, крім кам'яного колодязя і різнобарвної білизни, що густо звисає з шнурків, перетятих між вік­нами всіх 6 поверхів будинка, що вузькою кам'яною шестистінною призмою оточує дво­рик.

Мені не терпиться побачити Нью-Йорк, і залізно-гримотюча надземна дорога (нема такого письменника-чужинця, що, описуючи Нью-Йорк, не згадав би про його залізний грім!) приво­зить нас до центру міста.

Могутній акорд хмаросягів зразу зачаровує. Вони струнко й дружньо злітають догори, безбожно заглушаючи гарні маєстатичні церкви і академічного стилю будови, що починають здаватися малими в тіні сірих велетнів.

Рокфелерівський центр, де єдиним кам'яним ансамблем вивищуються хмаросяги, грають фон­тани, екзотичні квіти барвистим вінком обля­гають підніжжя велетнів, - здається могутнім втіленням людського генія, найвищим із усього, що створила  людина у вік залізобетону. Кам'яний ансамбль чарує холодною могутньою розміреною красою.

Залізобетонні будови Европи - то лише слабий відгук, профанація, спроби з нікчемними засо­бами.   

Ми ходимо повз розкішві, вишукано приб­рані вітрини, дивимось на елегантних, гарних жінок, на блискучі реклями. Ми не належимо до цього світу. Чи зрозуміємо його? Чи зжи­вемося з ним?

***

В українських кварталах Нью-Йорку так само легко зустріти знайомих, як на. таборо­вому подвір'ї. Українці, що тепер масово при­бувають до Нью-Йорку з Німеччини й Австрії, розповідають, як вони завойовують залізобе­тонного велетня.

- “Я тільки подумав потягти пилесмока, аж він мене потяг! Їй бо, він собі їде і мене тяг­не, а я плачу!"

- “Ой, яка ж то робота на конваєрі важ­ка; то треба так швидко-швидко і все на но­гах...”

Початок важкий. Нові іміґранти - це справ­жні пролетарі і стоять на найнижчому щаблі соціяльної піраміди. У місті золотого бичка ми не маємо ні шеляга.

- Але як то чудово, що ми маємо тут наш театр! - сказала Тамара Лознякова, артистка з театру Гірняка, що вже розпочав репетиції, і студійці приходять сюди після найрізноманіт­нішої роботи.

- То просвіток! Я працюю, а думаю про театр!

Так, ми маємо просвіток. Ми маємо про що думати. Ми тяжко працюємо. Але ми на віль­ній землі, нам вільно робити все, що хочемо.