“Листи
до приятелів”, кн. 7-8, 1963,
ч.125-126, ст.30-38
(УРИВКИ)
Ігарка
— заполярне місто на Єнісеї. Почали її будувати в кінці 1920-х рр. як порт для
експорту лісу закордон. Заселяли переважно розкуркуленими селянами, наїхали
туди й сибіряки за ,,довгими рублями", було чимало й таких, що відбули
свою кару в в концтаборах та воліли оселитися за полярним колом, далі від
центрів.
В
1937 році населення Ігарки складало до 20.000. Будинки геть усі дерев'яні,
рублені, здебільшого одноповерхові. Влітку — болото по коліно, ходити можна
лише по дощечках. Взимку — сніг по коліно. Навколо міста — непрохідна тайга,
ґрунт вічномерзлий.
До
залізниці — 1800 кілометрів. Під час короткого заполярного літа пливуть сірими
водами Єнісею пароплави й баржі: везуть людей з „материка" до Ігарки і
назад. Від початку 30-их років на баржах провозили повз Ігарку тисячі в'язнів,
ще далі на північ, у заполярні концтабори Дудінка-Норільськ.
Взимку
Ігарка сполучається з зовнішнім світом, або санним шляхом — олені й коні —
знову ж Єнісеєм: везуть пошту, деякі товари, пасажирів, охочих їхати місяць
кіньми. Існує також сполучення літаками, яким на перешкоді стоять бурі, пурга
й полярна ніч.
Довгої
заполярної ночі 1937-38 року в Ігарці у мене була кількамісячна невільна
зупинка в гостинній родині українських селян. В їх теплий і темний куток я
прийшла півживою після
шестиденної мандрівки санками з Дудінки. Улаштувалася в Ігарці на працю в
лябораторії мерзлотної станції, та за два тижні мене звільнили. Далі вся моя
енергія була спрямована на те, щоб вирватися з заполяр'я літаком.
На
спогад лишився зошит, чудом пронесений через усі мандрівки й бомби, з якого тут
даю кілька листів.
»«
17 грудня 1937 року
Ігарка.
Лямпочка нафтова, каламутна. Часу нема куди діти, і оце придумала собі розвагу
— дещо записати на спогад.
Вчора
знайома історія: ще раз звільнили з роботи. Увечері був зіпсований настрій і з
горя лягла ,,горе переспати". У мами була в Харкові знайома жидівка,
казала: ,,Горе трудно переживати, поки його не переспиш, а зранку прокинешся і
вже легше..." Виспалась я вже на 4-ту годину ранку і оце сижу цілий день
коло лямпочки. Цілоденна темрява гнітить, лямпочку я просто починаю ненавидіти.
Голова від читання дурна, та ще й доводиться читати, що дістанеш у міській
бібліотеці. Пробувала вийти пройтись, але, мабуть, мороз більший, як 50°, бо я
зразу ж змерзла.
Отже
і в Ігарці праці нема. Зимувати не доводиться, треба намагатися на літаку добратися
до Красноярська, а там — до Харкова. Всі мої норільські друзі казали: „не
мандруйте тут самі у Заполяр'ї, їдьте до мами..."
20 грудня 1937 року
Моя
хазяйка Маруся каже про себе: „Я хоч малограмотна, та не дурна". І справді
це клясичний взірець розумної селянки, у тридцять років, у розквіті краси й
розуму. Гарна вона така, як бувають наші землячки гарні, породисті: великі
чорні очі, чисте смагляве обличчя, досить правильний ніс, красиві уста. Вона на
три роки старша від мене, а вже має сина Юзика 12 років і доню Юльку 10 років.
Маруся така ж щаслива, як і я. Вона з родини українізованих польських селян з
Поділля. Років десять тому була вигнана зо своєї хати, від якої у неї
залишилися прегарні українські килими, чорні, з червоними трояндами, якими
вона застеляє ліжка. На жаль, над ліжками вона повісила жахливі речі місцевого
походження: над одним леви, намальовані бездарним красноярським художником на
циновці, а на другому — огидні довгошиї гуси, зроблені аплікацією місцевими
майстрами. Чому таке звиродніння смаку?
Чоловік
Марусі уже місяців два як „сидить", а вона не поступає на роботу, бо
чекає, що от-от корова отелиться, вже після того якось поступить. Маруся оце
мені здала кімнату, щоб якось пережити. Боже! Що то в нас була за зустріч!
Маруся потім мені казала, що думала, що я помру, бо в мене все обличчя було
чорне, одморожене. Відчувши в мені товаришку по нещастю, Маруся прийняла мене,
як свою і посунула моє ліжко до грубки, а заполярна грубка — то або розжарені
до-біла чавунки, такі, як у в'язнів у наметах, або вже цегляні на всю стінку і
напалюються так, що до них торкнутися не можна.
Коло
грубки я пролежала днів три; за стіною весь час співали і то найбільше „Пароход
ідьот по Волґє..."
,,Чалдони"
— пояснила мені Маруся. „Тільки дістануть гроші, так і проп'ють, а тоді до
получки чай з хлібом. То й співають".
„Пароход
ідьот по Волґє..." нестямно тягне фальцет.
„А
то їх хлопець", — каже Маруся. „Часто школу пропускає, бо просипляє після
гулянки".
У
Марусі міцна куркульська хватка. Вона й сама без діла не сидить, і дітям
знаходить роботу. За десять років, що вони, як спец-переселенці, прожили в
Ігарці, побудували собі будинок пополам з „ чалдонами", придбали корову,
збудували їй хлів, мали свиней, курей.
Юзик
і Юлька весь час сваряться між собою, а Маруся наводять порядок: „Дам, щоб
(нецензурне) заніміла, щоб перестав вигравати, як чорт перед хмарою!"
Говорять
у родині трьома мовами: українською, російською і польською.
З
Марусею живе її дід: високий худий, йому років 80, але має ясний розум, тільки
трохи глухий. Все мені розповідає, як його образили. Понад три роки він
працював сторожем на радіостанйції, чергував удень і вночі, взимку і влітку,
застудив на роботі ноги і від того, як він каже, оглух. Приїхав оце тижнів два
тому якийсь начальник, звернувся до діда з запитанням, а той змерз, вуха закутані,
та й не розчув. Начальник розпорядився негайно звільнити діда та й звільнили
його в листопаді, коли Єнісей став, і дідові не було де поїхати роботи пошукати, а він ще
себе почуває здатним до роботи.
Дід
говорить доброю українською мовою і любить мені розповідати про Поділля, про
свою хату під залізом, великий садок. Маруся була його улюблена онука. Спершу
вигнали Марусю з чоловіком з хати та чоловіка заслали в Ігарку, а потім і діда
вигнали. Як Маруся зібралася з малими дітьми до чоловіка, то поїхав і
дід з нею, повіз на спогад з Поділля чудові українські килими та уміння хазяйнувати.
Дід
така робоча душа, так звик працювати, що тепер він просто убитий своїм
безробіттям: ,,Ох, хай би мені Бог смерти дав, як не можу робити", —
приговорював він, а Маруся:
—
,,Думаєте так легко умерти? Ще ногами подриґаєте!"
21 грудня
Чи
почув Бог дідові слова про смерть, чи зажурився старий через міру, але він,
бідолаха, захворів, і Маруся одвезла його в лікарню. Сказала: „Ну, куди мені з
ним, якби був „він" (тобто чоловік), то хай би вже жив, а тепер що
ж..."
Оце
вже тиждень я без роботи...
25 грудня
Вчора
був польський Свят-Вечір. Маруся насмажила й наварила риби, купила суші на
узвар та рижу на кутю. Увечорі Павлик (ще один зимівник на Ігарці, бувший
в'язень у Норільську) приніс пляшку вина, і ми всі гуртом повечеряли. Пили,
звичайно, за наше побачення з чоловіками.
Увечорі
вискочили з хати, а на небі — північне сяйво: зеленаво-іскристе заливає
півнеба.
26 грудня
Маруся
лає дітей: ,,Я вам як дам, то будете шопотком говорити, будете знати, що то
мама йде, а не сука бреше".
Дійсно,
діти нестерпні. Дражнять одне одного, як малі.
Юзик
дуже дражливий і впертий, а Юлька його підковирює пошепки. Врешті Юзик вибухає
і розгорається скандал.
Марусі
надокучає вереск, і вона трахкає Юзика, той починає вищати, як малий, але не
ображається і не насуплюється.
27 грудня
Сьогодні
побачила сонце — на хвилинку вилізло над обрієм. Щось гуде — може літак, мій
визволитель... Ні, наче це стовби гудуть. З вікна стежу за сонцем, як скоро
воно занурюється нижче й нижче... Вчора було хмарно, і я не бачила, чи вже
вилазило сонце, може, сьогодні вперше.
Голова болить від читання, а зараз тільки
перша година дня, що робити до вечора?
6 січня 1938 року
Запишу
один вислів Марусі, який мені сьогодні дуже сподобався: ,,Спритна, як індик до
горобців".
15 січня
Учора
був менший мороз, ніж завжди, і я пішла в ліс. Це заспокійливо вплинуло на
мене. Глибокий сніг, ялини під товстими пачками снігу. Тиша. Я блукала годин
три, часом співала. Зрідка люди зустрічалися, везли на саночках дрова.
Згадувала наш український ліс, свої минулорічні блукання берегами Хоролу.
Позавчора
з Юлькою та Юзиком ми ходили до кіна дивитися „Петра Першого". Зроблена
старанно, але Петро комічний, як виголошує свої промови на економічні теми.
20 січня
Хочеться
написати ще про місцеву природу, все таки красиву і ориґінальну. Вийдеш опівдні
надвір, назустріч сонцю, що величезним червоним кружалом висить над обрієм і
починаєш мимоволі захоплюватися північною красою. Колір неба завжди дуже
ніжного тону, часто перлисто-рожевого, що поступово переходить у рожево-сірий,
а далі у блакитно-сірий. Інколи, поруч із сонцем, по обидва боки стоять
вогнисті стовпи, всередині яскравіші, а по краях потухаючі. Рідко буває
прозоре повітря, здебільшого весь краєвид закутаний у блакитно-сірий туман, що
здається ще густішим від диму. Геть майже з усіх труб здіймаються вертикальні
стовпи диму, на сонці рожево-сірого кольору, а вгорі цей дим зливається у суцільну
сіру хмару.
Скрипіння
снігу завжди як невід'ємна частина пейзажу. Шкода, що мало я бачила тубільців:
одного разу зустріла групу малих чорних постатей, що приїхали на оленях.
Одягнені в оригінальні широкі хутряні шуби, часом красиво вишиті бісером.
Чоловіків звуть — Маня, Катя і т. д. Кажуть, що вони чули ці російські імена,
але не второпали — котрі жіночі, а котрі чоловічі.
Я
маю на спогад низенькі „унти" — хутряні чобітки, красиво вишиті бісером,
та колекцію дерев'яних ,,богів", яку мені подарував Василь Вікторович,
разом з єдвабним блакитним альбомом-реліквією в'язня з Ленінграду. Він сказав,
що це в нього найдорожча згадка про мирне культурне життя, і йому буде шкода,
як вона пропаде, нехай я збережу цей альбомчик.
22 січня
Тепер
12.30 дня. У кімнаті півтьма, у замерзле вікно насилу проходить трохи світла.
Сьогодні свято, діти вдома і зняли такий галас, що читати важко. Юлька і Юзик
сваряться, а Маруся своє:
„У
мене не собача губа, слухай, що я кажу". Або:
„Як
цвьохну тебе по голові, то череп надвоє розколеться, нехай мене садять, то не
буду з тобою мучитися!"
29 січня
Діти
ходять учитися від 8 до 12.30, і цей час можна почитати. О 12.30 вже з вулиці
чути крик, потім вони разом вриваються в хату, неодмінно з словами:
„Мамо,
а Юзик..." „Мамо, а Юлька..."
О
1-ій я намагаюсь, як не занадто холодно, іти гуляти: або до лісу, або до
авіобази, або до бібліотеки. Приходжу в годині 4-5, трохи теревенів з
населенням нашого густо набитого будиночку.
В
моїй колишній кімнаті (за яку я не мала чим платити і перейшла до кімнати, де
сплять Маруся й діти) живе колишній оперативник з дружиною і немовлям. Звуть
його Інокентієм, але жінці не подобається це ім'я і вона його зве
по-сибірському — „Гена", адже кожного другого сибіряка звуть Генадієм.
Гені років 30, і щось воно таке білесе й невиразне, тихе й мовчазне, що нема
про що й писати. Свою працю оперативника, на якій був сім років, покинув,
каже, що надокучило. Часом випиває, але це проходить у нього дуже тихо.
Товариші підводять Гену під самі двері, а тоді Гена сам, через силу хитаючись
іде у свою кімнату і зразу ж засипляє. Коли Гена дома, то читає розклад
потягів, або газету від першого до останнього рядка.
Любить
бавитися з дитиною. Підкидаючи її, промовляє загробним, придушеним голосом:
„Давай,
давай, давай", а в нього воно виходит:ь ,,Ди-ивай, ди-авай, ди-ивай".
Або досить ласкаво:
“У...
сопля. У-у..." і щось зовсім нецензурне.
А
коли дитина заплаче:
„Ремня
хочеш?"
Дружина
Аня така ж бліда й мовчазна як чоловік, тільки що малого росту, а Гена —
високого. Як Гени нема дома, то любить вийти до нас з Марусею і поговорити: от
така-то за 4 місяці змінила чотири чоловіки, а та, тільки чоловіка
заарештували, вийшла за-юж, і так далі, і тому подібне.
31 січня
Біда!
Гроші кінчаються... Є відкладених на літак 700 рублів, та якась сотня. Може
легковажний був вчинок купити собі курточку з
хутра, але вже купила! Так надокучило ходити обдертою, в старій шубі, ще
й пояс десь на Єнісеї загубився. А як доберусь до Харкова живою, то треба буде
зразу роботу шукати, обідранці завжди запропонують на 100 рублів менше
зарплати.
Якась
пастка: ні туди, ні сюди... Але чомусь панічного настрою нема: сиджу читаю
Одисею. Люди 3-4 тисячі років тому були приблизно такі ж як і тепер. От тепер і
я маю свою Одисею. Чим вона кінчиться, як гроші кінчаться?
1 лютого
Чи
не ідилічна картина? Я сиджу коло лямпочки і читаю вголос ,,Євгенія
Онеґіна". Маруся, натоптавшись за цілий день, прилягла на ліжко й уважно
дивиться мені в уста, щоб не пропустити й слова. Юлька мрійливо підперла голову
рукою і уважно слухає. Аня стоїть у дверях з дитиною в руках і колише її, щоб
писком не заважала слухати.
Я
бачу з облич авдиторії, що не все зрозуміло і читаю окремі місця, вставляючи
між ними свої пояснення.
Кінець.
Маруся зідхає і каже:
,,Такі
вони всі. Як ніхто не ухаживає, так і не ухаживає, а як почнуть, то всі".
А
Аня: „Как оні все на одєжду смотрят. Вот как Татьяна в Москву пєрєєхала і
пріоделась, так і Онєґін стал ухажівать".
Я
питаю Юльку, чи їй сподобалось: ,,Ольга сподобалась, а Татьяна то така
поміщиця була, нічого не робила, її би працювати примусили, то знала б".
Розмова
перейшла на поміщиків, і Маруся розповіла про поміщиків, що були в їх селі,
мали гарний будинок і великий садочок.
Кажуть,
якийсь літак прилетів з Красноярська. Маже уже й виберусь ?
4 лютого
Вчора
увечері мене опанував напад злости, і весь світ здався огидним. З лютою
ненавистю я дивилась на Юльку і Юзика, що, як завжди, неймовірно, по-дурному
гризлися, сварилися, скаржилися одне на одного матері.
Не
менше я ненавтділа нафтову лямпочку, і тісну кватирю, і себе за те, що підпадаю
злим настроям і мало працюю. Сама собі дивувалась — звідки стільки злости?
А
кругом самі нещастя. Маруся уже тижнів два чекає, що корова от-от отелиться.
Скільки мрій, сподівань, скільки повторних розрахунків і згадок про день, коли
корова „погуляла". Зараз їдять майже самий хліб з чаєм і все сподіваються
на молоко. Марусі часом сниться, що її Сонька отелилась і щоранку вона йде до
хліва, сподіваючись побачити теля, а тоді вертається розчарована, нарікаючи на
свою долю.
Вчора
приходила якась жінка, ,,що понімає", і сказала, що корова зовсім не
тільна. Тепер такі хвилювання і нервування! Маруся уже наплакалась. Треба йти
до ветеринара, а корова ж така норовиста.
А
поруч Аня з своїм Генадієм. Боже, як у ньому вкорінилися звички охранника:
,,Ну, давай, давай, спать". До дитини: ,,Давай, не кричи". ,,Ну,
давай, давай, давай..." А з-за стіни від сусідів — ,,Пароход ідьот по
Волґє" і п'яні вигуки.
Я
ж пробувала ходити до прокурора, оскаржити своє незаконне звільнення з роботи,
подала заяву. Не думаю, щоб щось вийшло, за два дні буде відповідь.
6 лютого
Дні йдуть у безперервних хвилюваннях.
Побувавши у прокурора, я вирішила спробувати влаштуватися на роботу. Була у
профсоюзі, у пушній конторі, у якихось будівельних конторах... Ідіотське
почуття — шукати роботу. Ходила до начальника політвідділу, щоб оскаржити моє
звільнення з мерзлотної станції. Перший раз не витримала і сльози випустила,
мабуть, від досади. Звичайно й він сказав, що нічого не може зробити, порадив
звернутися до Міськради. Досить уже! Після своїх розшуків праці пішла просто на
авіобазу і там дізналась, що люди, які були після мене в черзі, уже полетіли.
Тоді я вирішила, що вилетіти не така безнадійна річ і почала насідати на
завідувача бази. Він пообіцяв скоро відправити. Я постановила розвинути
максимум енергії. Досі я ходила на авіябазу майже щодня, а тепер буду ходити
щодня! От не пішла вчора, а саме був літак, якби я була, то вилетіла б.
7 лютого
Вчора разом з Павликом ми десь об 11 ранку вирушили на авіябазу. Було тепло, але трохи пуржило. Про норільську пургу тут поняття не мають, а так, трохи сніжок падав. Шлях на авіябазу довгенький. Спершу — через все місто, а потім трохи зрубом, потім через протоку (рукав Єнісею) і далі через виселок коло авіяпорту. На авіябазі нікого не застали: дружина зава сказала, що через нелітну погоду не буде нічого. Повернулись. Я зайшла в бібліотеку і занялась розгляданням книжок Реклю — я так люблю їх! Раптом — гуде. Як завжди, в мене серце тьохнуло і я назад три кілометри бігом на авіябазу: тепер уже стежкою через протоку, снігом, часом і по коліна. Прибігла — виявляється невеличкий літак, має летіти на північ, у Дудінку. Та проте зав порадив на всякий випадок прийти другого дня з речами. Ніч погано спала, раненько укладалась. Грошей заплатити за багаж нема, а з собою можна брати безплатно 5 кілограмів. Зробила примірку — що можна одягти на себе. Виявилось, що налазить: тепла в'язана кофта, жакет, піджак від чоловікового костюму, курточка з хутра, байковий халат, дощовий
плащ
і зверху — моя малиця (довга оленяча шуба). Біда тільки, що руки трудно
підвести, а ще важче йти.
О
9.30 за мною і Павликом мав приїхати візник, везти на авіябазу. О 8-ій ми
складали останні речі. Раптом прибігла няня з лікарні:
,,Маруся,
іді отца забєрі, он іще в палато лєжіт, а то винєсут". Виявляється, що
вмер дідусь. Маруся із слізьми побігла до лікарні. Нам був час їхати —
поїхали. Та, знову, нічого не вийшло. Назад, для економії шили пішки, часом
загрузаючи в сніг вище коліна.
Дід
уже лежав навскоси хати, ,,як полагається" на лаві, тобто, на дошках,
покладених на дві табуретки. Спокійне худе обличчя. Акуратно підстрижені сиві
вуса, кошлаті сиві брови. Горіла свічка. Коло діда сиділа дочка — Марусина
мати. Я дивилась на неї і думала: Яка може бути жінка вродлива в п'ятдесят
років: чорні брови, ясні сірі очі, спокій в обличчі.
Я
була перевтомлена. Сиділа в кімнаті у Ані й сидячи задрімала. Прокинулась від
шуму. У сусідній кімнаті хтось голосно говорив патетичним тоном:
„Я
прийшов з тобою попрощатися! Це я — Петрович, прийшов ще раз подякувати тобі за
спасіння! Труп! Ти пригадуєш, минулого року ти мене спас, коли я в хмільному
виді на морозі валявся. Дякую... Горецька! (Це до Марусі) Крошка! Я тебе прошу,
поховай його, як годиться! Труп! Ти спас мене..."
І
так далі, така ж безтолкова патетика. Мене це зацікавило, і я виглянула, хто
говорить: гладкий, червоний, пикатий чоловік з масним обличчям. А він
продовжував:
„Горецька!
Крошка! Перед лицем трупа я должен заявити тобі, я ні в чому не повинен ні
перед тобою, ні перед трупом, ні перед мужом твоїм. Його погубила (нецензурне),
знай, крошка, а за то погубила, що він себе високо ставив, що він з нею не
мирився... Крошка! Мене теж питали, але я нічого не підписав, от я говорю це
перед трупом! Ти спас мене, труп".
Це
тривало понад годину. Він пішов, я вийшла в нашу кімнату. Бабуня попрохала мене
посидіти коло покійника. Маруся з нею пили чай. Маруся сказала мені:
„Совість
їсть. Це він мого мужа погубив. Донос написав". Я прилягла на своє ліжко і
заснула. Бабуся підняла мене, вибачилась і сказала, що їй моторошно самій
сидіти.
Сиділи
удвох. Горіла свічка. Бабуня плела вінка з ялини і розповідала мені, як вони з
дітьми їхали з України, як пливли Єнісеєм, покотом на палубі.
Нарешті
о 4-ій годині ранку очі в мене почали закриватись, голова хилилася. Бабуня
дала мені подушку і просила дрімати тут же, щоб їй не страшно було.
Сьогодні
зранку ховали. Марусі було досадно, що мало людей провожає діда — то була лише
купка старих подолян: три чоловіки і десяток жінок. Санки застелили килимом,
труну теж накрили килимом, зверху поклали хрест і вінок. Повільно їхали санки,
а ми йшли глибоким снігом. Виїхали на протоку (рукав Єнісею), кінь зупинився.
Старші жінки почали співати польської молитви. Зворушливо і ніжно звучала
мелодія та губилась у широких білих просторах. Проспівали й повернулись назад.
Труну повезли по той бік протоки, на кладовище, що лежить далеко, на острові.
Маруся
сказала:
“А
як він хотів дома умерти..."
Увечері
були поминки. Усім підряд давали келішок вина, і всі по черзі пили, приказуючи:
„Хай буде дідові царство небесне".
Були
сусіди-чалдони і земляки з Поділля.
10 лютого
Учора
й сьогодні Маруся згадує діда:
„От
якби це він, то й дрова поколоті й з-під корови вичищено".
„Та
це ж нема кому і валянок підшити... Ах, якби ж це дєдушка...” „Щоб йому ще рік
прожити".
Сьогодні
він їй снився і нічого не просив. Значить похороном задоволений. Маруся
сказала: „Я дєдушці не пожаліла зайвих грошей на поминки, подумала: „Що мені
вже ті копійки, а то почне снитися та плакати, на що мені то треба..."
11 лютого
Сиджу
на авіобазі й чекаю літака, що повинен прилетіти десь о 4-ій, а тепер —
2.30. Як сьогодні прилетить, то завтра — прощай, Ігарко!
Сьогодні
перший ясний день. Сонце бувало й раніш, але майже завжди плавало в
блакитно-сірому тумані, я же дивувалась, що ніколи нема тіні на землі: і сніг
освітлений, і сонце є, а тіні нема.
Сьогодні
ж блискуче сонце, ясне світло-блакитне небо, сніг блищить на сонці, а на ньому
глибокі, темно-голубі тіні.
Вийшла
на протоку — далина губиться в блакитному тумані. зливаються з небом сніг і
тайга.
Тепер
о 8.30 ранку вже сіро, а о 10-ій сонце сходить і вже не стоїть на місці, як у
січні, а описує коло.
Чекаю,
чекаю. А напроти сидить старушечка — рахівник авіябази: окуляри на носі, дві
тоненькі косички на голові чорною зім'ятою стрічечкою зв'язані, і старається,
старається, клацає на рахівницях. Скільки таких старушечок і ніколи вони
пороху не видумували, а от занесла її
доля в Заполяр'я і мерзне стара, і старається, старається... якою заклопотаною
виглядає.
13 лютого. Єнісейськ.
Нарешті
— сама собі не вірю — Ігарка позаду.
Позавчора
не залишала авіябази, чекала літака. О 5-ій вечора. як сонце уже сідало,
з'явився великий птах. Красивий, стрункий, сірувато-блакитний, він довго
кружляв над снігом, все нижче і нижче, нарешті сів. Зразу відкрився люк і
вискочив літун, зняв фетрову машкару, весело замахав рукою. Підійшов до
начальника і сказав: “Ти ж відзнач. Я ще при сонці прилетів. Дивись, де
сонце. Завтра призначай пасажирам на 8-му, вилетимо о 9-ій".
“Хто
там тебе одпустить півдев'ятої. Сонце тільки о 10-ій сходить."
“Та
де в десять, — у дев'ять". Моментально витяг з кишені таблиці: „Так,
Ігарка — 9.52. Добре, о 9-ій вилітаємо”.
Я
прокинулась о 4-ій ранку. Грошей на візника уже не було, і я завчасно прийшла
на авіябазу, принісши свою одежу з собою, а там уже обкуталась у те, що з
великим трудом налізло. В кишені поклала важкі срібні ложки. Стояти могла,
широко розставивши руки,
рухатися майже не могла. В літак мене пропхали. Це був поштовий літак, що возив
спішні вантажі. Зверху, на мішки напихали пасажирів у такій кількості, що,
наприклад, останній поміщався тільки тоді, коли голову висував з літаку
назовні. Але коло дев'ятої якесь начальство взялось закривати люк,
прикрикнувши, щоб той забрав голову. Першу мить я побачила, що мої ноги лежать
комусь на плечах, голова — комусь на руках. Але, як завжди в дорозі, поступово
утрусилося і розібралися, де чиї ноги й руки.
Жахлива
бляшана коробка, в якій було холодно, як надворі, тремтіла і шуміла, як
зуболікарська машина. В слюдяному віконечку внизу пливла тайга. Вона була не
зелена. Спершу малюнок був сірий, як фото, а як зійшло сонце, то набув рудуватого
кольору, то і все.
Куди
оком не кинь — тайга і тайга. Єнісей в'ється широким, білим шляхом. Багато
рукавів, староріч, озерців.
Приємне
почуття, коли літак став опускатися. Нижче, нижче, сніг став ближче, потім
почав шарудіти під лижвами і далі літак полетів по снігові, як авто.
Зараз
сиджу на авіябазі в Єнісейську. Тут мене вразила велика картина, яких два з
половиною метри завдовжки і може з півтора завширшки. Написана
майстерно, олією: двоє людей в кафтанах і „руський терем". Очевидно була в
будинку якогось золотопромисловця.
17 лютого. Поїзд Владивосток —
Москва.
Після
сибірської рівнини знову почалися ліси, а як розвидниться, може й Уральські
гори покажуться, скоро Свердловськ.
Владивостокський
поїзд переповнений. Йдучи до ресторана, побачила розріз усієї юрби пасажирів:
сила дітей, особливо малих. У кожному вагоні 2-3 немовлят, коло
материних грудей.
Пасажири
беруть на станціях окріп і п'ють його або з чорним хлібом, або з
,,баранками", тобто по-нашому з бубликами. Ще три дні і я буду в Харкові.