Відбитки з журнала “Сучасність”, 1983, чч. 1-2

 

СПОГАДИ

 

ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ОЧИМА КОЛИШНІХ СТУДЕНТІВ

 

 

МАТИ-Й-МАЧУХА

 

ю. ш.<Юрій Шевельов>

 

За одинадцятитомовим Словником української мови, зредаґованим формально І. Білодідом, що в скороченні так журно зветься СУМ, це назва рослини, яка має ще інші назви — підбіл, мачушник. Звуть її ще царзілля, але цього СУМ не подає. Колектив упорядників СУМу, звичайно ж, проти пережитків ганебного минулого.

Ця назва, — мати-й-мачуха, згадалася мені, коли я слухав чотири доповіді, спогади про Харківський університет, які тепер друкуються в "Сучасності". Мати бо породжує дитину, університет творить з дитини повносвідому дорослу людину й це він посилає її в життя. Знали про це вже в середньовічні часи, коли університетові дали окреслення аігпа таїег, що в нас звичайно перекладають друга мати. хоч у дійсності латинське аlma означає годувальниця, далеко відповідніше в нашому контексті.

Історія завжди взагальнює, вона не має справи з індивідуальним людським життям. Вона подасть, скільки мільйонів послав на вірну смерть Гітлер і скільки на ще вірнішу Сталін, але вона нічого не скаже про конкретного Володимира чи Вольфґанґа, чиї тіла стліли над білоберегим Дінцем. А історія радянського крою ще й перекрутить факти, зробить з Вольфґанґа неодмінно мерзотника й новітнє втілення диявола, замовчить справжні наміри й думки Володимира, не згадає всіх тих Володимирів, хто шукав полону й був покараний за це нескінченними роками тундрової каторги. Так у великому - війна, і так у далеко меншому - університет.

Історії, що взагальнює і тому так легко може перекрутити й проминути, на допомогу приходять спогади, завсігди, навіть у суб'єктивних збоченнях, відбиток людини, особистости. Виходя­чи з цього, Українська Академія Наук у США. започатко­вуючи свої Харківські виклади, Київські виклади, Львівські викла­ди, поруч наукових доповідей дала місце спогадовим. І в випадку споминів про Харківський університет це рішення виразно й неза­перечнo себе виправдало. Слухач, а тепер читач дістав чотири людські профілі, чотири фраґменти біографій, - і це ані трохи не перешкодило відтворенню в цих таки спогадах об'єктивної історії Харківського університету, а посередньо й кожного університету на Україні в роки 1928-1958. а ще далі й загального стилю життя в радянській системі в те, мовляв російськомовний Шевченко, "неудобозабиваемое" тридцятиліття.

Материнські аспекти університету за ці роки істотно проти минулого не змінилися. Це добрі викладачі, ідо горять своєю дис­ципліною, що люблять своїх студентів і зустрічають теплу течію взаєморозуміння й людського контакту з боку слухачів. Так було. так є і так буде в кожному університеті, при кожній політично-соціяльній системі.

Зміни заходили в мачушиних аспектах. Запровадження нава­ли дисциплін, чужих духові кожного творчого університету, духо­ві шукань, догматично-муштрувальних у самій своїй природі - так звана політична й військова підготова - до суспільства авто­матів, до того, що Надія Світлична зве "телячим поколінням". Усу­нення з високої освіти всіх недогідних, усіх. хто бодай потенціяльно міг би поставити під сумнів офіційні доктрини, спочатку через недопущення, чистки й викидання "клясово-ворожих", потім через забезпечення місць своїм, "блатним". Обов'язкова для кож­ного отарна "ідеологія". Обмеження свободи вибору, через за­провадження примусових, централізовано затверджених програм, через вимогу обов'язково відвідувати всі виклади, не кажучи вже про невсипущу систему поліційного нагляду через ту обов'язкову "громадську роботу", через стінгазети й "многотиражку", через усіх тих групоргів, комсоргів, парторгів. не згадуючи про "спец-частину".

Автори спогадів не умовлялися між собою, але, читаючи їхні згадки в хронологічному порядку, бачимо, як затискається петля, як вужчими й вужчими стають межі. поставлені людині, як дедалі ближче підходимо до "ідеалу" "телячого покоління". Від пону­рого мовчання, від приховування своїх реакцій — попри виразне внутрішнє відштовхування — переходимо до віри в прищеплюва­не. Знаємо, що в шістдесятих роках унутрішній бунт. а часом і на­зовні виявлений, спалахнув ізнову, але. на жаль, спогади не сяга­ють безпосередньо в той час. Можемо робити висновки про при­хід цього нового етапу тільки з того. що знаємо, де, по який бік духових барикад, стоять тепер автори спогадів.

Ще один мачушин аспект — це мова викладання. Мати гово­рить до своїх дітей рідною мовою. Це був стан наприкінці двад­цятих років, копи в наступі українського села на місто українська стихія вдерлася в стіни недавно ще імператорського університе­ту. Звісно, вона була завжди там. чи в писаннях українських ро­мантиків. чи в громаді Василя Мови-Лиманського й Потебні в середині минулого сторіччя, чи в діяльності Миколи Сумцова на початку двадцятого, щоб згадати тільки дуже небагато з дуже ба­гато чого. Але, щоб українська мова була офіційно прийнятою мовою викладання, — це була новина двадцятих років. Та вона не довго тривала. Мачуха й тут відштовхнула матір. Російська мова стала знову мовою навчання, вона загнала українську мову в запіл­ля навіть у побуті студентів і викладачів, — процес, про який офі­ційні історики Харківського університету не згадують.

До речі, це той самий процес, що привів саме слово, назву рослини мати-й-мачуха до українського словника, до того СУМу. Слова цього не знайдемо ні в Грінченка, ні в Академічному слов­нику Кримського-Єфремова. Це один з тих русизмів, що підсуває людям "телячого покоління", а часом і не лише їм, Білодідів СУМ.

Але ми скористалися' з нього, щоб окреслити стан справ у Харківському університеті. Рослина тут, власне, ні до чого. СУМ теж.

Можна думати, що тут друковані спогади, крім свого прямого призначення — висвітлити розвиток Харківського університету за тридцять років у його людських аспектах, кинуть світло й на бага­то ширші процеси в усій підрадянській Україні тих років.

 

 

Чотири доповіді-спогади про Харківський університет, що їх друкуємо слідом за цим вступом, були виголошені під спільним заголовком "Харківський університет очима колишніх студентів" на конференції в Українській Вільній Академії Наук у США 4 квітня 1982 р. Ними УВАН відкрила цикл "Харківські виклади". - Ред.

 

 

 

ЛЮБОВ ДРАЖЕВСЬКА (1928-29, 1933-35)

 

Я народилася і виросла в Харкові. У моєму дитинстві слова "університет" і похідні від нього були в постійному вжитку. В університеті вчився мій дядько. У центрі міста були Університет­ська вулиця і Університетська гірка. Ми ходили гуляти до Університетського саду, бували в Університетській церкві.

Коли двадцятого року в Харкові остаточно прийшли до влади більшовики, університет закрили, а на його місці за чергою поставали різні навчальні заклади. Університетська вулиця стала вулицею Вільної Академії, Університетський сад - Профспіл­ковим садом, а Університетська церква - спортивною залею.

Мені з Харківським університетом не пощастило. Я двічі вступала до інститутів, що існували на його місці, і мене двічі викидали як дочку контрреволюціонера.

Восени 1928 року, мавши 18 років, я вступила до літературно-лінґвістичного   відділу   соціяльно-економічного  факультету Харківського ІНО (Інститут народної освіти).

Тоді обирали кандидатів до всіх вищих шкіл так. щоб більшість студентів складали робітники (казали - "рабочие от станка", тобто "робітники від верстату") і діти робітників. Менше мало бути дітей селян (так званих "бідняків" та "середняків"), ще менше дітей так званої "трудової інтелігенції", себто лікарів, учителів та інженерів. Здається, не більше як 3-4% мали складати діти службовців, тобто бухгальтерів, друкарок, діловодів тощо. Зовсім не приймали дітей так званого "чужого елементу" - священиків, заможних селян (куркулів) і торгівців. Дехто з них підробляв документи і вступав. Деякі освічені жінки (здебільшого, вдови) йшли працювати робітницями чи прибиральницями, щоб Їхні діти потрапили до категорії дітей робітників.

1928 року до ІНО були вступні іспити з математики, фізики, української і російської мови, - для всіх кандидатів однакові. Але, очевидно, на наслідки іспитів дивилися по-різному, залежно від соціяльного стану кандидатів. Прийняті робітники та селяни час­то були малописьменні.

Я вступила до ІНО як дочка лікарки. Батько був на засланні у Таганрозі, я про це в анкеті не написала.

Студентів на нашому курсі було коло ЗО. Мабуть, робітників для літвідділу не вистачило, більшість становили селяни. З Харкова було сім студентів, решта - з провінції. Чоловіків і жінок було приблизно однаково. Кілька студентів мали по 18-20 років, велика більшість була у віці 22-29 років, двоє - коло 35 (тоді це був максимальний вік для вступу до вузів).

Розмовна мова між студентами була виключно українська. Часто робили один одному зауваження щодо вимови і вживання окремих слів. Улюблений арґумент був: "У нас так не кажуть".

Було кілька сільських учителів, серед них комсомолець Іван Білодід. Здібностями та ерудицією він не виблискував, але став прославленим радянським мовознавцем, академіком, а потім віце-президентом Академії Наук Української РСР, міністром освіти

УРСР.

Було кілька екзальтованих поетів, яких ще не друкували. Вони охоче читали свої вірші. Їхніх прізвищ у довідниках письменників радянської України я не зустрічала.

Було троє євреїв, усі з провінції і всі добре говорили україн­ською мовою. Волькович писав українські вірші, знав українську поезію.

Десь через місяць після початку зайнять до нашого курсу приєдналися три уже визнані тоді в маштабі "Плугу" та "Молодняка" письменники: Юхим Вухналь (друкував гуморески). Василь Минко (прозаїк) та Іван Момот (літературний критик). Їх трійка трималася осторонь від решти студентів, на лекції вони не дуже вчащали. Момот 1931 року помер на пухлину мозку, Вухналь за 1930 років був заарештований і зник у тюрмі. Василь Минко проквітав і проквітає, але, як мені здається, на талант не багатий.

Метода навчання була лекційна, всі виклади були україн­ською мовою. Відвідини лекцій були необов'язкові, студенти мали складати іспити по закінченні академічного року.

Ми вивчали шість дисциплін, з них три курси були на уні­верситетському рівні: історія України, українська мова і загальне мовознавство.

Професор Наталя Мірза-Авак'янц надхненно читала курс історії України. Пам'ятаю її образні описи часів козаччини. Під час зимової перерви я їхала з нею потягом з Москви до Харкова, ми розмовляли. Вона говорила про історичні музеї України - в Чернігові, Києві і Дніпропетровському, до яких возила своїх студентів. Нарікала, що на літературному та історичному факуль­тетах мало здібних студентів. Говорила про малого сина. який, граючися з дітьми у дворі, вживав слова "кишеня", а вони до нього - "карман, карман".

За тридцятих років Мірза-Авак'янц була заарештована і слід її і загубився у тюрмі. Уже в еміграції я довідалася, що вона була родичкою Наталі Лівицької-Холодної, яка знала її в дитинстві і тепло згадує. Походила з родини поміщиків Дворянських, які мали маєток у селі Хоцьки, на Полтавщині.

Курс української мови читав професор Кость Німчинов. Лекції були цікаві. Ми користалися його книжкою Український язик у минулому і тепер.

Професор Німчинов тридцятих років був заарештований і невідомо, що з ним сталося.

Курс загального мовознавства поганою українською мовою читала доцент Віра Невзорова. Була якась недорікувата. запиналася, слухати її було нудно, а тим більше, що вона переважно говорила про деталі.

Студенти могли ходити на наукові засідання, що їх улашто­вували науково-дослідні катедри. Якось я потрапила на доповідь Невзорової. Потім її критикували, але не занадто гостро. Від­повідаючи, вона схлипувала і казала, що до жінок завжди упередження.

Німецьку мову в нас викладав видатний вчений Павло Ріттер. літературознавець і мовознавець, поліглот, знавець санскриту. автор перекладів творів індійської літератури на українську мову. Від 1897 року він викладав у Харківському університеті, від 1899 року - санскрит. В ІНО для професора Ріттера не знайшлося іншої роботи, як викладати елементарні основи німецької мови на рівні початкової школи (ich bin, du bist...).

Пізніше я довідалася, що 1938 року його заарештували, в тюрмі він збожеволів і помер.

Професор Нагорний добре читав популярний курс "Анатомія і фізіологія людини", який залучили до програми як потрібний для вчителів, що їх готував ІНО.

Ще був курс політекономії.

Отже, з шістьох моїх професорів на літературно-лінґвістичному відділі ІНО 1928-29 академічного року, троє пізніше загинули в тюрмі. Книжка Харьковский университет имени Горького за 150 лет, видання 1955 року, про них не згадує. УРЕ пише про Павла Ріттера без згадки про його смерть у тюрмі, про Н. Мірзу-Авак'янц і К. Німчинова - ні слова.

•

Кожний студент повинен був мати громадське навантаження. Здуру я потрапила до редколеґії багатотиражної газети Іновець. Побачила на дверях напис "Іновець", зайшла і спитала, чи не потрібно їм співробітника. Мені дали скромний обов'язок - помічника випускового (метранпажа).

У редакції було 10-12 осіб. Головним редактором був Правдін, член партії, студент 4 курсу історичного відділу, єврей, років 32-35. Я його знову зустріла 1935 року вже після мого другого виклю­чення з університету. Я була на прийомі у слідчого НКВД у справі одного заарештованого члена моєї родини. У кабінеті слідчого я побачила Правдіна, який розбирав якісь папери, - очевидно, був співробітником. 1936-39 років він викладав історію в старших клясах десятирічки у Харкові, де вчилася Оксана Буревій.

Газета Іновець була огидна, брехлива. Переважали статті про завдання пролетарського студентства і викриття ворожого елементу. Пам'ятаю статтейку про мою знайому Любу Раєвську, дочку відомого в Харкові лікаря. Люба була дуже релігійна і носи­ла хрестика. Вона десь поїхала на екскурсію, ночувала в одній кімнаті з іншими студентками. Ті побачили хрестика, донесли куди слід, і негайно з'явилася статтейка з пропозицією виключити Раєвську з інституту. Ще й карикатура була: дівчина в нижній сорочці з хрестом на шиї стоїть на колінах і молиться. Але Раєвську не виключили, вона закінчила біологічний факультет, тепер в еміґрації. В Іновці була також статтейка з пропозицією виключити з ІНО групу дівчат, які в Свят-Вечір у гуртожитку зварили кутю і узвар.

•

Здається, від самого початку академічного року на дошці оголошень в адміністративному корпусі вивішували списки студентів, виключених із ІНО. Ті ж списки друкували в газеті Іновець. Ішла невпинна чистка студентства від "ворожого елементу". Виключали дітей священиків, торговців, куркулів, заарештованих.

Мій знайомий Іван Прасоленко, студент біологічного факуль­тету, бувши виключений як син куркуля, вчинив самогубство.

У квітні 1929 року в Іновці був надрукований список виключених під заголовком "Вовки в овечій шкурі". Там була і я - дочка контрреволюціонера, засудженого на заслання. Я пішла до ректора ІНО, М. Гаврилова, комуніста, колишнього січового стрільця. Він мене прийняв, був насуплений, говорив мало, мого прохання не задовольнив.

Десь року 1932 або 1933 Гаврилів застрелився. 1935-36 років я працювала і приятелювала з його дружиною Наталею Софронівною, географом. 1937 року її заарештували і вона загинула у в'язниці.

•

Мене виключили з ІНО у квітні 1929 року. а в січні 1933 я була зарахована студенткою першого курсу геолого-географічного факультету   ХПІПО   (Харківського   педагогічного   іституту професійної освіти), що від 1930 року заступив ІНО.

Багато подій відбулося за ці неповні чотири роки і на Україні, і навколо мене, але я розповім лише про те, що мене привело до геології.

1931 року мій батько відбув термін заслання і повернувся до Харкова. Я вважала, що знову можу поступати до вищої школи, але що вчити?

То був час масової втечі інтелігенції з поля гуманітарних наук і літературної праці. Кращі випускники середніх шкіл подалися до факультетів точних наук. Знаю студентів, що кидали літературні факультети.

Я вагалася - який фах обрати. Було багато розмов, порад. Восени 1931 року я навіть місяць навчалася у новозаснованому Харківському поліграфічному інституті, але не сподобалося.

Врешті, одна з розмов з моїм давнім приятелем, ґрунто­знавцем Миколою Крупським, штовхнула мене до геології. Щиро кажучи, найбільше мене привабило те, що фахова робота геолога невіддільна від подорожей і праці на свіжому повітрі. Крупський десь довідався про короткотермінові курси техніків-геологів при Харківській геологічній базі і порадив мені туди вступити. Ми пішли на розвідку вдвох з Докією Гуменною. яку невдовзі перед тим оголосили куркульською письменницею, і відтак вона була в стадії зміни фаху - шукала щось подалі від літератури і щоб світу побачити, її курси геологів не привабили (вона пізніше вступила до курсів східніх мов), а я скінчила ті курси. Літо 1932 року я працювала як технік-геолог у Донбасі і на Ізюмщині, а восени поїхала до Києва, щоб обробляти дані польової роботи під керівництвом геолога Пантелеймона Савенка (він загинув у тюрмі, як і більшість видатних київських геологів). У Києві я вступила до вечірнього відділу Київського геолого-гірничого інституту. Жадних іспитів я не складала.

Через родинні обставини я мала повертатися до Харкова. Як студентку, що переходила з іншого інституту, мене посеред року легко прийняли на перший курс ХПІПО.

Деканом геолого-географічного факультету була студентка третього курсу цього ж факультету Надія Стогній, член партії. Секретарем факультету була студентка з того ж таки курсу (між іншим, вона загубила всі мої документи, включно з посвідченням про закінчення середньої школи).

1932-33 академічного року студенти не були поділені на геологів і географів: була єдина група, душ сорок. Мене ці студенти зразу вразили своєю неосвіченістю. Тепер це було легше побачити, ніж чотири роки тому, на літературному відділі, бо метода навчання змінилася: іспити з усіх дисциплін треба було складати частинами, кілька разів на рік; ходили на іспити групами, отже була нагода почути, що студенти верзли. Також бувало, що професори викликали студентів до дошки, як у початковій школі. Відвідування зайнять було обов'язкове, на кожній лекції староста занотовував присутніх. Тим, що пропускали зайняття, загрожу­вали карами-позбавленням стипендії і виключенням з інституту.

Одного разу, на зборах групи, наш парторг Валя Пономарьова з Донбасу, яка говорила суржиком, накинулася на дуже здібного студента Ігоря Ремізова. за те, що він пропустив кілька лекцій. Вона сказала:

- Мы не посмотрим, что он минералы щелкает как семушки, мы его с института выкинем.

Розмовна мова між студентами була. переважно, українська, і Більшість студентів була з провінції. Було з п'ятнадцять сільських учительок років по 25-30.

Усі професори викладали українською мовою. Деякі курси були на університетському рівні, а деякі - на рівні початкової школи.

Курс вищої математики (диференціяли та інтеґралі) чудово викладав доцент Хома Рябокінь, при тому - доброю українською мовою. На жаль. не всі студенти могли вчитися за його лекціями і підручниками, дехто не знав математики в обсязі середньої школи. На той час була загально прийнята така система: сильнішим студентам доручали готувати слабших до іспитів. Якось курс вищої математики всім зарахували.

Курс фізики теж був на належному рівні. Лекції відбувалися в авдиторії фізико-математичного факультету, з демонстрацією експериментів. Щоб скласти іспит, студентам доводилося добре посидіти, слабші вчилися в сильних, деякі ходили на іспит по кілька разів. Наприкінці року професор уперся і ніяк не хотів пропустити Соню Палій, яка провалювалася кілька разів, хоч їй допомагав у навчанні один з кращих студентів Микола Логвиненко, тепер видатний геолог.   Соня, не діставши задовільної оцінки, перевелася на філософський факультет університету. За рік я її зустріла, і вона сказала, що спеція-лізується "в ідеалізмі".

Курси метеорології і мінералогії теж були на універ­ситетському рівні.

Підручниками більшість студентів не користувалася, вчилися із записок, або "з голосу" від сильних.

Курс фізичної географії був на рівні початкової школи: вчили на карті світу головніші острови, півострови, річки тощо. Пригадую, професор викликав Толю Лознякова до карти, а він не знав, де екватор, а де полюси.

У січні 1933 року курсу української мови не було. але пізніше дали нам усім писати диктант і виявилося, що переважна більшість студентів малописьменна. Тоді почали викладати українську мову на рівні початкової школи. Знання російської мови не перевіряли.

Професор хемії читав досить примітивний курс, а хвилин за п'ятнадцять до кінця лекції викликав до дошки двох студентів і питав матеріял попередньої лекції. Викликав він за абеткою, кожний знав, коли саме прийде його черга, і трохи готувався. Так професор зараховував цілий курс.

Більшість лекцій відбувалася у так званому географічному кабінеті. Тут стояли шафи з брудними скляними шибами; на полицях були безладно нагромаджені запорошені експонати, привезені, мабуть, з якихось екзотичних країн. Там були маски, ідоли, намиста, списи. Жадних написів не було, і ніхто не знав, що то є і звідки. Врешті я почула, що то "Краснов привіз", а хто він такий, невідомо.

Пізніше я довідалася, що Андрій Краснов був науковець зі світовим ім'ям, ботанік-географ, професор Харківського уні­верситету від 1889 до 1911 року, засновник катедри географії. Краснов досліджував ґрунти і рослинність Східньої України, Кавказу, Тянь-Шаню, Алтаю. Мав публікації широкого значення, як от. Трав'яні степи північної півкупі. Мандрував до Китаю, Індії, Цейлону. Організував перші в Росії (власне, у Грузії) чайні плянтації, заклав славетний ботанічний сад у Батумі. У книжці Ха-рьковский университет имени Горького за 150 пет відзначено, що він не розумів клясової боротьби, але вірив, що піднесення культурного рівня народу може привести до перетворення сус­пільства. У Харкові він очолював робітничі курси. Д. Багалій у своїй Історії Харківського університету пише про Краснова як про одного з професорів і громадських діячів. Тридцятих років ми ще бачили в запорошених шафах сліди діяльности великого вченого. УРЕ його згадує.

•

1 вересня 1933 року був відкритий (власне, відновлений після тринадцятирічної перерви) Харківський університет, тепер він звався - Харківський державний університет імени Ґорького.

Геолого-географічний факультет був поділений на геогра­фічний і геологічний відділи. Студенти нашого курсу поділилися за власним бажанням. Усі сильніші студенти пішли на геологію. крім одного - Петра Цися, здібного і мовчазного селянського хлопця. Він став видатним геоморфологом, автором численних публікацій. Усі сільські вчительки пішли на географічний відділ.

На геологічному відділі було нас 20 студентів, з них чотири жінки. Деканом відділу був професор мінералогії Костянтин Савич-Заблодський, уже немолодий. Він та ще старенький професор геофізики Семілетов викладали російською мовою, решту курсів читали по-українському.

Всі фахові курси були на університетському рівні. З приємністю згадую лекції Савича-Заблодського, який читав мінералогію силікатів, кристалографію і геохемію. Це була нова наука, засновниками якої на початку 20 століття були норвежець Ґольдшмідт і Володимир Вернадський, перший президент Україн­ської Академії Наук. Курс топографії читав професор Дахов, який дав нам стільки практичних знань, що пізніше, коли я не могла знайти іншої праці, взялася бути топографом. Блискучі лекції з астрофізики читав професор Барабашов.

Я дуже шкодую, що мені не довелося слухати лекцій професора Дмитра Соболева, який від 1922 року очолював катедру геології в інститутах, що були на місці Харківського уні­верситету, а від 1933 року - ще й науково-дослідний інститут геології. Мене виключили з університету ще перед тим, як Соболєв почав викладати нашій групі, я чула кілька його доповідей і виступів на семінарах для науковців-геологів, на які дозволяли ходити студентам.

Соболєв був великий вчений, теоретик з незалежним і ориґінальним мисленням. На щастя, його не заарештували, але критикували за "ідеалістичний світогляд". Він не визнавав теорії Дарвіна. Аспірантка-геолог Мотрона Клименко в розмові зі мною хвалилася, що вона викриє "поповщину" Соболева. Базуючися на теоретичних міркуваннях, Соболєв передбачив наявність нафти в Північно-українській западині, що пізніше підтвердилося на практиці. До Академії Наук його не обрали, лише дали звання "Заслуженого діяча науки Української РСР".

Курси німецької і англійської мов були на рівні початкової школи. Був також курс військової підготовки. Мали й обов'язкову "політграмоту": на першому курсі - політекономія, на другому - теорія радянського господарства, на третьому - діялектичний матеріялізм.

•

Перешкоджали зайняттям перерви через всілякі кампанії. На­весні 1933 року зайнять не було коло трьох тижнів, бо наш курс був мобілізований для праці з дітьми - жертвами голоду, тим­часово зібраними у вагонах на Харківському вокзалі.

Влітку 1933 року студенти всіх харківських вузів, також і університету, були в обов'язковому порядку відряджені на села на рільничі роботи, заступати померлих від голоду селян (я не їздила через стан здоров'я).

Восени 1934 року нас тижнів на два зняли з зайнять і надіслали копати буряки. Про примусове відвідування чистки партії скажу пізніше.

Тепер про студентів. Розмовна мова між студентами з провін­ції була українська, так звані "городські" воліли говорити по-ро­сійському, але вміли говорити й по-українському.

З двадцятьох студентів у нашій групі геологів четверо цікавилося геологією, вчилися за підручниками, читали фахову літературу, ходили на семінари. Ще четверо так-сяк училися, а решта до підручників не заглядала, лекції розуміла мало, ходили складати іспити по кілька разів, готуючися до них по своїх і чу­жих записах.

Студенти були "перевиховані",налякані, боялися один одного. Навесні 1933 року на вулицях Харкова лежали трупи померлих від голоду, але про це не говорили. Умирали в нас на очах діти - жадних коментарів. Застрелився Хвильовий - не згадали. Пригадую реакцію на самогубство Скрипника: студентка Маруся Горосул відсунула від себе книжку творів Леніна в перекладі укра­їнською мовою під редакцією Скрипника і сказала: "Цього читати не буду, може, тут шкідництво".

Одна студентка, яка завжди говорила українською мовою (мабуть по-російському і не вміла) про нашу викладачку україн­ської мови сказала: "Видно, що вона націоналістка, бо і після лекцій говорить українською мовою". Очевидно її репліка була викликана тим, що були професори, які викладали українською мовою, а в приватних розмовах уживали російської мови.

Щирих взаємин між студентами майже не було. Я можу назвати лише трьох студентів в усьому університеті, яким я казала все, що думала.

Я дуже здивувалася, коли одна студентка географічного факультету сказала мені, що вона дочка священика, поступила вчитися під прізвищем чоловіка і сподівається, що то їй так минеться.

Бували політзайняття, на яких всі сиділи мовчки, слухали комсорга чи парторга. 1933 року наш комсорг Мішка Шкабара, роз'яснюючи нам виступ Ґорького на з'їзді письменників, вживав виразу "література і драматура" і то не раз .

Восени 1934 року, протягом кількох місяців, десь від 7-ої до 10-ої вечора три або чотири рази на тиждень у великій авдиторії-амфітеатрі відбувалася прилюдна чистка** членів партії, студентів і викладачів  університету.   Прийшовши  до  тієї  авдиторії, насамперед треба було відшукати свого старосту, щоб відзначив присутність. Тим. хто не був. треба було подати якусь поважну причину відсутности - хворий або що інше.

Студенти виповнювали авдиторію, а попереду стояв довгий стіл, за яким сиділо якесь начальство. Поодинці викликали до столу членів партії. Викликаний ставав біля столу і коротко розповідав свою біографію. Потім йому ставили питання ті. хто сидів за столом і охочі з авдиторії. Звичайно питання були ущипливі, хотіли людину на чомусь зловити. Бували й такі виступи: "жертву" обливали брудом, згадували її "негідних" батьків тощо. Чистку провадили українською мовою.

Щиро кажучи, я мало пам'ятаю подробиць про ту чистку, бо ми не дуже слухали. Студенти в авдиторії або читали, тримаючи книжки на колінах, або грали в різні гри, особливо популярний був "морський бій".

Пригадую, що дуже активно і навіть гістерично виступала з обвинуваченнями проти кількох людей, які проходили чистку, одна студентка четвертого курсу історичного факультету, все хотіла зловити "ворога народу". Моя товаришка сказала мені, що ця екзальтована дівчина нагадує їй час Французької революції, коли з натовпу кричали: "На ґільотину!" Коли прийшла черга проходити чистку цій дівчині, то виявилося, що в неї два брати на еміграції, а це було страшним гріхом. Не знаю. що з тією дівчиною сталося, бо наслідків чистки негайно не оголошували.

Я не пригадую, щоб 1933-35 років виключали з університету так багато студентів, як 1928-29, а от мене викинули.

В авдиторії, де відбувалася чистка партії, я зустріла студента, з яким разом шість років тому була в редколегії Іновця. Тоді він був робфаковцем, тепер студентом хемічного факультету. Він привітався зі мною і наче доброзичливо спитав, чи я знову вчуся. Я сказала, що так. бо мій батько повернувся із заслання.

За кілька днів після цього були скликані збори нашої групи, і комсорг Логвиненко, один з кращих студентів, з яким добре приятелювали, виголосив промову про те, що такій контр­революціонерці, як я, не місце в університеті. При тому руки і голос його тремтіли.

Так у січні 1935 року закінчилася моя наука в Харківському університеті. Майже відразу я пішла працювати геологом. Працювала на Україні, на Вороніжчині, коло Тули, на Волзі, в заполярному Сибіру, на Кавказі. 1939 року двоє з тих. що разом зі мною вчилися, а на той час уже закінчили університет, працювали під моїм керівництвом, і я їх учила.

•

Уже бувши в Америці, я довідалася про долю багатьох моїх колишніх співучнів, бачила публікації трьох з них, з одним зустрілася на Міжнародному геологічному конгресі 1972 року. Микола Логвиненко став видатним ученим-геологом. керівником катедри в Леніградському університеті, має багато публікацій. Здібна Тетяна Устінова відкрила на Камчатці Гейзери, працювала в Академії Наук Молдавської РСР. Ще одна жінка зробила кар'єру в практичній геологічній роботі. Більшість моїх співучнів працювали учителями в провінції. Покійний уже Мішка Шкабара, який колись учив нас про "літературу та драматуру" зробив наукову кар'єру у мінералогії, очевидно тому. що (в додаток до того. що був комсо­мольцем, а пізніше, мабуть, партійцем) обрав собі дуже вузький фах і там копирсався в деталях.

 

*"Ми не подивимося, що він усі мінерали напам'ять знає, ми його з інституту викинемо". — Ред.

**Про цю чистку згадує книжка Харьковский университет имени Ґорького за 150 пет: мовляв, 1934 року парі-організація університету провадила боротьбу проти троцькістсько-бухарінських і буржуазно-націо­налістичних ворогів народу.

 

ОКСАНА БУРЕВІЙ (1939-1941)

 

Протягом чотирьох років (1935-39) сталося чимало подій. Після масових арештів партійної інтелігенції 1937 року було видано закон про те, що діти не відповідають за гріхи батьків. Закон цей з радістю прийняли вищі школи, які потребували інтелектуально розвинених молодих людей - дітей знищеної інтелігенції.

За цих років значно поліпшилася освіта в середніх школах. Але серед харківських десятирічок не всі були на однаковому рівні. Програма навчання була та сама, проте, не всі школи мали добрих учителів. 32 школа була однією з кращих. Весь останній рік нас запрошували, агітували всі вищі навчальні заклади Харко­ва. ми відвідували інститути, лябораторії. Я подала заяву на гео-лого-географічний факультет. Практика в мене вже була - ціле літо я працювала в геологічній партії в селі Данилівка під Харко­вом. На цю працю мене влаштувала наша давня приятелька - гео­лог Люба Дражевська. Про цей практичний досвід я згадала в моїй заяві.

Відмінники з моєї школи вступили до електротехнічного інституту, фізмату, двоє поїхало до Ленінграду; на український літфак пішли Вассанта Касяненко та Ізіда Висоцька (про неї Смолич написав роман Вони не пройшли — про німецьку окупа­цію). Весь червень і липень я відвідувала семінари при універси­теті, які готували молодь до іспитів.

На геологічний відділ 1939 року приймали лише 30 осіб. 18 уже було зараховано - це відмінники з усіх областей України. На 12 вакантних місць припало 150 претендентів - понад 12 на кожне місце. Семінар відвідували лише ті, що мешкали в Харкові. Канди­дати з провінції приїхали аж у серпні - на іспити. За два місяці готувань - щасливого і тривожного часу - студенти перезнайо­милися, зав'язалася дружба з "геологами" і тими. що потрапили на інші факультети. Викладали нам досвідчені педагоги універси­тету. Вони- ж приймали іспити.

У серпні всі 150 кандидатів з'їхалися до Харкова і заповнили велику авдиторію університету. Іспити були письмові й усні. На письмовій роботі з математики була задача із застосуванням сте­реометрії. її вирішила лише я - в інших школах стереометрії не викладали (а в 32 школі в мене з математики було "посередньо"!). Усі інші іспити минули дуже добре. Але ж дванадцять на місце! Щоправда, склавши іспити, можна було завжди перейти на фа­культети, де був менший конкурс (література, наприклад), або де конкурсу не було (історія), або на економічний факультет, де був споконвічний недобір. Можна було також податися до педінсти­туту. бібліотечного, іноземних мов. Того. хто склав іспити до університету, приймали всі харківські вищі навчальні заклади.

Нарешті, на стіні вивісили список прийнятих. Нам видають тимчасові посвідки, ми - студенти! У вересні на Раднаркомівській вулиці, де містився наш факультет, нас тепло вітає старий, заслужений академік, учений-геолог з міжнародним ім'ям Собо-лєв. Переважна більшість студентів були українці, було також кілька євреїв, кілька росіян. Між собою говорили двома мовами, залежно з ким. Усі були 18-літні, дві третини - хлопці. Харків'яни - це переважно діти службовців та інтелігенції. Серед відмінників кілька було з Харкова, решта з малих міст і містечок. Селянського походження було, можливо, двоє: староста нашого курсу Микола (перед евакуацією Харкова він відкрився мені. що батьки його були розкуркулені й заслані, він жив у рідних), і Мотя з Красного Кута. Мотя була найсвідомішою комсомолкою - групоргом. Се­лян з колгоспів в нас не було. "Робітник від верстату" був один. його прийняли пізніше.

За часів мого студентства ми не провадили жадних розмов щодо походження або щодо політики. Наче за Орвеллом. усі не­безпечні теми вилучалися. Люди трималися окремими групками, зустрічалися лише на лекціях і мало знали один про одного. На зборах, де нас усіх приймали до студентської профспілки, я не слухала біографій інших, бо думала лише про свій виступ. Сум­ний досвід я вже мала.

1935 року мене прийняли до студії образотворчого мистецтва Палацу піонерів. Коли я скінчила семирічку 1936 року, студія реко­мендувала мене до десятирічки при Академії мистецтв у Ленін­граді. Жити мала в гуртожитку, де дітей доглядали, годували і навчали. Усе було вже оформлене. Раптом викликає мене керів­ник студії товариш Васильєв. Спитав, чи Кость Буревій мій бать­ко. "Так". "Чи я знала, що дітям ворогів народу нема місця в Пала­ці піонерів?" - "Не знала". - "Так знай!!!" На цьому скінчилася моя кар'єра в образотворчому мистецтві. Малювати я більше не могла, лише згодом переключилася на карикатури...

Коли дійшла черга до мене. сказала де, коли народилася, вчи­лася. який є фах батьків. Батько розстріляний 1934 року. Сказала. що останні два роки він жив у Москві і ми про все довідалися з газет. Посипалися запитання, їх ставало дедалі більше. Здійнявся галас. Голова студентської профспілки географ з 4 курсу Паша голосно зупинив усіх: "Не питайте її - що вона може знати?" Цей Паша був головою студентської профспілки і головою секції аль­піністів. Розмовляв лише по-українськи, дуже гарно і образно, був одним з найвизначніших альпіністів-дослідників в СРСР і канди­датом у члени партії.

До профспілки мене все ж таки прийняли.

Згодом, під час війни, я довідалася, що на нашому курсі ще було кілька дітей репресованих, у двох дівчат батьки були на за­сланні. У Клави Заїки батько був за німців головою пісочинської "Просвіти". Його розстріляли радянщики. коли повернулися до Харкова. В Асі і Моті (комсорг і групорг) також у родинах були "вороги народу". Про інших не знаю, хоч і в них, можливо, не все було гаразд з походженням.

У листопаді 1939 року почалася війна з Фінляндією, і хлопців наших мобілізували до армії (дехто повернувся). На їхнє місце негайно прийняли нових людей, далеко слабших, включно з дво­ма чемпіонами України.

Спорт в університеті вважався за важливу справу. Бажано було. щоб кожен студент вибрав собі одну із спортивних секцій. Мимоволі всі мусіли щось вибрати. На зайняттях з гімнастики був потрібний відповідний одяг. Купити цей одяг ми не могли — не продавався. Тому всі записалися до різних секцій, щоб дістати уні­форму і скласти залік з фізкультури. Усіх заохочували до складання норм ГПО ("готовий до праці та оборони"). Улітку 1940 року влаштували навіть табір, в якому складали норми ГПО-2. Кілька спортсменів склали навіть норму на "ГПО-2 - відмінник". Чемпіонам надавали великих привілеїв - їх переваблювали з інституту фізкультури без іспитів. Кожен значок (ГПО, Ворошилівського стрільця. Ворошилівського вершника, альпініста тощо) ставили вище від успіхів у навчанні.

Більшість студентів не читали нічого, крім заданого, але всі ходили до кіна, не пропускаючи жадного фільму. Ті. що читали - їх знайшлося 8 осіб - створили клюб читачів рідкісних книжок. Якщо до рук потрапляла цікава книжка, всі восьмеро намагалися її перечитати за день, за два. Читали ми перекладену літературу Заходу: романи Ролляна, Драйзера, Фойхтванґера, Сінклера тощо.

В університеті була розкішна концертова заля з колонами. Тут часто відбувалися концерти піяністів. скрипалів, співаків. У тій таки залі відбувалися виступи самодіяльности студентів універси­тету. Величезний успіх мала студентка літературного факультету Дебора Фінклер. Вона співала романси Морфессі і Вертинського.

Наша мама ушла з новым папой

и остались мы дома одни...

Ці слова запам'яталися мені назавжди. Міщанська сентименталь­ність захопила студентів, комсомольців, комуністів у всіх гурто­житках і коридорах університету. З'явилися гітари і циганські, над­садні романси.

Стінгазети виходили російською мовою. В одній з них, що її вважали за поважнішу,  - Геолог - всі статті писали комсорг та групорг (Ася і Мотя), підписуючи їх "Студент", "Студентка", або питаючи дозволу вжити чиєсь ім'я. Дозвіл усі давали, але ніхто не читав цих статтей. Була в нас ще друга газета - Бокс, де містили дружні шаржі на студентів. У цій газеті був ліміт: не більше, ніж п'ять рядків жартівливого тексту. Карикатури малювала я. Текст у відповідній формі, писали гуртом (здебільше, Ася). Дякуючи Асі та Моті, та ще старості Миколі, в нас ніколи не було непорозумінь з адміністрацією. Проминань лекцій та запізнень Микола не ноту­вав: він знав, що багато людей працює. За проминання і запізнен­ня могли виключити з університету - за того часу карали суворо.

Студенти з провінції мешкали в гуртожитку "Гігант". Там таки містилася студентська їдальня. Обіди в їдальні були "погані" і "кращі". Кращі давали в окремій кімнаті за перепустками або тало­нами. Ці талони видавали спортовцям за тиждень перед змаган­нями. Усі ми були вічно голодні.

О четвертій годині до пекарні на Сумській привозили гарячі бублики. Ми встановили чергу - хто й коли має купувати ці буб­лики для всього курсу. Троє студентів зникали з лекції раніше і купували бублики для всіх. На лекції з основ марксизму-ленінізму всі жували - у цілковитій відповідності до матеріялістичних засад цього вчення.

Стипендії - 130 карбованців - не вистачало на харчування, тому більшість заробляла, хто як міг: хлопці розвантажували ваго­ни на залізниці (20 карбованців за ніч), улітку всі працювали в геологічних партіях. Ми з Галкою креслили й давали лекції з мов та математики. Для фізико-географічного кабінету ми з так зва­них "німих" (тобто, позбавлених написів) мап робили справжні.

Найбільше часу в нас займали непотрібні лекції з основ марк­сизму-ленінізму (300 годин) та військової справи (140 годин) - ра­зом 440 годин. У той таки час на фахові предмети припадало по 80 годин:

мінералогія                   80

фізична географія        82 + 22 (практика)

кристалографія             80

кристалооптика            80

динамічна геологія      78

Разом                  422 години

Підручник Болдирева Мінералогія мав понад 800 сторінок, а час викладання скоротили з двох з половиною років до одного (включно із селікатами). Студенти протестували, професура та­кож, але найголовніший предмет нашого майбутнього фаху зали­шився скорочений до катастрофічне малого часу. Професор, член Академії Савич-Заблоцький читав дуже добре (російською мо­вою), пояснював, полегшував нам працю, але ми просто не всти­гали охопити всього матеріялу. У висліді - лише п'ятеро скла­ли іспит, а решті відклали іспит на осінь. Я склала мінералогію на "добре" (!!!) коштом проминання вистав театру Вахтанґова Прин­цеса Турандот і театру Франка Украдене щастя. Цієї жертви я не пробачила собі досі. Те саме трапилося з фізичною географією. Професор Марія Колосовська викладала жваво й цікаво чудовою українською мовою. Від студентів вимагала знань, час від часу робила перевірки з німими мапами. Це був дуже цікавий, але важ­кий курс: мап, атласів бракувало, фізично-географічний кабінет був завжди зайнятий іншими групами, а практичні зайняття звели до 22 годин.

На іспиті студент діставав німу малу. На ній треба було зазна­чити назви всіх рік, озер. проток, островів, морів тощо, кольорови­ми олівцями розмалювати карту так, щоб виявити рельєф країни, яка зазначена в іспитовому квитку. Все це робилося з пам'яті. Крім того, йшла ще ціла низка теоретичних питань. Кільком студентам довелося перескладати географію кілька разів.             

Дружбу між студентами зміцнював постійний брак підручни­ків (одна книжка на трьох-чотирьох). Збиралися в когось у хаті або в гуртожитку і разом вчилися. Усі на лекціях писали конспекти, доповнюючи їх виписками з підручників, які можна було позичи­ти в читальні. Час переписування конспектів (один в одного) припадав на лекції з основ марксизму-ленінізму. Нехіть до цього предмету вкорінилася ще з часів школи, коли щороку доводилося переучувати "історію партії", наново відредаговану і переробле­ну. Ніхто не читав творів Леніна, що їх нам втовкмачували на семі­нарах. Розділи Ленінових опусів розподіляли між учнями, і кож­ний читав лише один розділ. Вчителі Мовчан і Живолуп зверта­лися: "Товариші, хто хоче висловитися з приводу 5 розділу?" Підводилася рука, і той, хто цей розділ визубрив, виступав разом з товаришем, який йому ставив запитання. Інші студенти згодом переписували його конспект, а йому давали свої. Ця практика тривала весь перший рік, і всі мали оцінку "відмінно". Проте, на­прикінці другого року навчання Живолуп щось запідозрів і неза­баром впіймав кількох студентів з тим самим конспектом. На зошиті кожного разу міняли обгортку з прізвищем. Живолуп оскаженів. Він зрозумів, що ніхто нічого не знає, але... нікого не виказав, навіть тих, що зловилися, і виставив "задовільно" усьому курсові крім Асі, яка добре розбиралася в "основах". Для неї це була велика незаслужена образа, бо вона єдина чесно перечита­ла всього Леніна, не так з обов'язку, як із свідомости.

Деканом геолого-географічного факультету був Мерейнес, який викладав кристалографію. Малий на зріст, круглий, з вели­кою головою і вусами, він був прозваний студентами "Таракани-щем". Поєднання двох обов'язків не пішло йому на користь. Читаючи лекцію, він зупинявся, раптом угледівши студента, який мав "хвоста" з географії. Тут Мерейнес переходив на крик і зачи­нав докоряти студентові, перервавши лекцію.

Найчастіше декан Мерейнес не говорив, а репетував. Обличчя його червоніло, очі вилізали з очниць, здавалося, що його от-от грець трапить. Котиться Мерейнес коридором, лає свою чергову жертву, голос його чути в усьому будинку, дарма, що скрізь у цей час іде навчання. Лекції Мерейнес уперто читав російською мо­вою і домагався, щоб інші викладачі робили так само. 1940 року він влаштував голосування серед студентів, але його плян про­валився: величезна більшість студентів проголосувала за україн­ську мову.

Наприкінці першого року навчання нам, нарешті, видали сту­дентські квитки і матрикул. На обох документах замість мого імени - Оксана стояло ім'я Ксенія. Пішла скаржитися, показала свідоцтво (атестат) зі школи, пашпорт. Вимагала, щоб виправили. Мерейнес каже: "Яка різниця - це ж те саме ім'я, лише по-російськи". Розкричався, але обіцяв видати новий матрикул. Хоч скіль­ки я нагадувала йому - даремно.

Те, що на нашому курсі викладали російською мовою замість української, було, напевно, справою рук Тараканища.

Парадокс: практичні зайняття з кристалографії провадив ін­ший викладач доброю українською мовою.

Навесні 1940 року, їдучи трамваєм до університету, почула новину: нова постанова про платне навчання в десятирічках та вузах. Переповнений трамвай гудів. Ніхто до пуття нічого не знав, але згадували про 150 карбованців на рік. У довжелезному кори­дорі нашого факультету скупчилися студенти всіх курсів. Усі голосно обурювалися. Коли ж у дверях з'явився декан Мерейнес, його зустріли лементом. Уперше в житті Мерейнес розгу­бився і перелякався. Він волав, верещав, але ніхто його не слухав. Тоді він замкнувся в кабінеті і звелів, щоб усі старости, комсорги, групорги прийшли до нього. Студентів відпровадили до кляс і наказали чекати. Наше "начальство" повернулося за півгодини і нерішуче нас заспокоїло: мовляв, це не стосується тих. хто вже вчиться. Врешті, цей проект тоді не затвердили. Я пам'ятаю, що 1941 року ми за навчання не сплачували.

Найбільше ми любили професора Усенка. Він читав нам ди­намічну геологію. Викладав і розмовляв він виключно україн­ською мовою. По закінченні року він відібрав 15 студентів до своєї групи і ми вирушили на Кавказ. Від Нальчика до Тегенеклі прой­шли пішки понад 160 кілометрів. Нашим завданням було вивчати геологію на практиці. Ми збирали мінерали, описували їх. за три тижні зібрали добру колекцію. Кожного дня робили кількагодин­ну подорож до каньйонів, на льодовики. Усенко все пояснював - він і тут провадив свої виклади. Кожне його слово ми записували. на кожне зауваження звертали увагу. По закінченні геологічної практики всі студенти мали написати працю. Моя тема була "Льодовики Шхельди".

У нашій групі було троє альпіністів: Клава, Галка і я. В Теге-неклі - найближчій до Ельбруса альпіністській базі - нам трьом дали дозвіл піднятися на Ельбрус. З нами мали іти два інструкто­ри. Всі були напоготові. Завтра вранці - в похід!

А увечорі радіо передало промову Молотова. Війна!!! Але це вже інша тема.

 

ОКСАНА СОЛОВЕЙ (1936-1941)

 

Memories have tremendous power.

Specially youthful ones.

Strindberg “Creditors”

 

Все більше спогадів і менше сподівань.

Євген Плужник

Першого вересня 1936 року день випав погідний, соняшний. Біля деканату першокурсників зустрічала огрядна й метушлива Маштакова, секретар факультету, і мов курчат заганяла до авдиторії: "Туди. туди". Принишклі, ми сиділи й чекали невідь чого. Сподівалися, мабуть, на слово привіту, на слово підбадьо­рення: були ми трошки налякані і досить горді, що вже студенти.

Прийняти нас до лона університету з'явився доктор Ландау, молода зірка теоретичної фізики, згодом академік, науковець міжнародного маштабу. У бездоганному костюмі, у краватці несусвітнього кольору, ледь переступивши поріг, він жахнувся й замахав руками: "Що? Оце вас стільки? І кожен думає стати фізиком? Ха-ха-ха!" І пішло, і пішло. Театр одного актора. 28-літній виконавець жестикулював, заходився сміхом, таємниче шепотів, грізно вигукував: "Підніміть руку, хто знає голляндську мову. Як? Ніхто? То які ж із вас будуть фізики? Я вам скажу, що з вас вийде - “мрачные зубры”.

Задзеленчав дзвінок, веселий професор зник. кандидати в "мрачные зубры" стали знайомитися. Серед нас переважала молодь - випускники десятирічки, старших - і то не набагато старших - було лише кілька.

Згодом ми доста наслухалися про Ландау і його витівки. То він ховається під стіл, щоб не зустрітися з колеґою, якого образив. То ласкаво пригощає тістечками студенток, що провалилися на іс­питі, - а ганяв він по три й по чотири рази. То стає перед Галею на коліна на Пушкінській вулиці.

Нам Ландау не читав: доки ми доросли до його курсу, він виїхав до Москви працювати в Інституті фізичних проблем, що його очолював Капіца. Студенти нарікали: таку кольоритну фігуру втратили. Ніхто не знав тоді, що в Москві Ландау швидко опинився на Луб'янці і що Капіца, ризикуючи власною кар'єрою, домагався його звільнення.

•

2 вересня почалися нормальні лекції. Загальну фізику мав чи­тати Ліфшиць. Було йому тієї пори 19, він щойно навесні скінчив університет. Скінчив блискуче, йому пророкували велике майбутнє. І справді, за 12 років він стане членом-кореспондентом, ство­рить власну школу, опублікує сотні наукових праць. Але це колись, а тоді нас турбувало інше. Від першої ж лекції Ліфшиць виписував на дошці інтегралі, про які ми не мали жадного поняття. Мружачи короткозорі очі. Ліфшиць переконував нас, що без інтеґраль фізика не фізика. А ми намагалися його переконати, що з інтеґралями вона для нас - китайська грамота. Очевидно, втрутився деканат, бо якось ми дотягли перший триместр. А від другого фізику нам читав декан факультету професор Желеховський. Блиску йому бракувало, зате все було ясно, просто й зрозуміло. Нам подобалося, що він називає нас пестливо - діточки.

•

Лябораторія неорганічної хемії. На зануреному в розчин патичку наростають кристали. Ми з Клавою оббігали всі столи, приглядаючися, як в інших. Ніхто не одержав таких великих і гарних, як наші. Дослід вдався на славу. Лишається описати експеримент й пояснити методику, - здавалося б, неістотна дрібниця.

Моя робота, писана українською мовою, повернулася в жалюгідному стані. Багато місць підкреслено червоним олівцем, оцінка - задовільно. Удар був несподіваний і сильний. Інструк­тор щиро признався, що він не розуміє підкреслених слів. а тому не цілком втямлює зміст. Запам'яталося, що одне з незрозумілих йому слів було "кострубатий".

Того дня мене вразив вигляд Катеринославської вулиці: два щільні ряди червоно-чорних прапорів - помер Орджонікідзе.

Я ще раз написала роботу з хемії українською мовою і ще раз одержала задовільно. До таких оцінок я не звикла. Наступну роботу я вже писала по-російськи.

•

За п'ять років навчання нам викладали українською мовою лише три курси. Аналітичну геометрію - Хома Семенович Рябокінь; політичну економію - жінка, прізвища якої не прига­дую (вона до факультету не належала) та вищу альґебру Антон Казимирович Сушкевич.

Хома Семенович кохався у своєму предметі. Навіть нескін­ченні ряди коефіцієнтів, що їх він виписував на дошці, в його устах звучали, як музика: - а11, а12, а13... Поза очі студенти так і назива­ли його - "А-один-один". Одначе, слухати лекції Хоми Семенови­ча студентам-новакам не було легко, він захоплювався, відхиляв­ся вбік, і ми часто-густо губили нитку викладу. Доводилося надолужувати поза клясою. Постогнували, покректували, часом називали викладача непоштиво просто на ймення, але все це не злісно. Наскільки добре ставилися студенти до Хоми Семено­вича, виявиться пізніше.

У грудні 1937 року Рябоконя арештували. За два роки з гаком він повернувся, його "восстановили в правах", допустили до захисту кандидатської дисертації (розрахунки до неї Хома Семенович подумки закінчив у в'язниці). 12 лютого 1941 року велику фізичну авдиторію вщерть заповнили старшокурсники, колишні слухачі його лекцій. Апльодували завзято. Було ясно - частина апльодисментів не має нічого спільного з захистом. Просто трапилася нагода не криючись привітати воскреслу людину.

Ми, звичайно, не зговорювалися. Про багато речей ми взагалі між собою не говорили.

Ось виходимо з Будинку Червоної армії після концерту. На площі натовп. Люди стоять тихо. звернені обличчям до репро­дуктора на дзвіниці Успенського собору, де міститься радіовузол. Передають спеціяльне повідомлення про виконання присуду над Тухачевським та його групою. Ми теж вислухали, без єдиного слова рушили до зупинки трамваїв, без єдиного слова роз'їха­лися. Ні, ми не були говіркі. Я вагалася три з половиною роки, доки наважилася запитати однокурсника, чи засланий поет - його дядько. Невсипуще око слідкувало за нами уважно, в цьому я переконалася на власному досвіді.

На території університету я інколи стрічала знайомих: Березняка. Соловйова, Лебединського. Перекинемося кількома фразами: "як там у вас?", "чи все гаразд?" У гостини тоді не дуже ходили. І от одного разу підступає до мене комсорг і запитує: "Оксана, почему вы всегда говорите со своими знакомыми по-украински?" Мене допекло до серця, одначе вдаю наївність: "А почему мне не говорить по-украински? Я знаю язык".

•

"Браття, Мірак'ян малюка несе!" Все гунуло до вікон. Щойно скінчилася лекція, під час якої Мірак'ян намагався розтлумачити нам складну теорему і, спостерігши недоумкуватий вираз на обличчях слухачів, терпляче повчав, що треба як слід готуватися до лекцій, бо математична аналіза "это вам не розовая водичка", що інакше на іспиті доведеться "пузыри пускать", ну, і таке інше. Мірак'яна любили й шанували. Простий у поводженні, обдаро­ваний почуттям гумору, він не відлякував од себе студентів, був приступний. А до того ширяла над ним ще й романтична хмарка. Красень чоловік, він незадовго перед тим одружився зі студент­кою, і тепер їхній синок відвідував дитячі ясла, що містилися поруч фізичного корпусу. Мірак'ян носив малюка особливо: наче портфель під пахвою — ніжки бовтаються ззаду, голівка — спереду. Малому, видно, це подобалося, а нам і поготів, ми залюбки спостерігали цю двійку.                   

Душимося від стриманого сміху. Тільки но Мірак'ян повер­неться обличчям до дошки, прилягаємо до столів і кусаємо губи, щоб не вибухнути. Нарешті він замовкає і зацікавлено зиркає на студентів. "Ну, кажіть уже в чому справа". Дружній регіт потрясає стінами, ми захлинаємося, на очі напливають сльози - масова гістерія. Мірак'ян теж усміхається й перечікує. Зрештою хтось пояснює, що в нього на спині з-під піджака теліпаються ярлики. Трохи зніяковіло Мірак'ян озирається й ловить рукою нещасні папірці. Допомагаємо їх відрізати, а він мирно бурчить: "І немає чого сміятися: купив штани в універмазі (універмаг стіна в стіну з нашим корпусом), поки вистояв не було часу вертатися додому, переодягнувся в фотолябораторії, а там темно, от і не помітив". Сяк-так дотягли годину.

Прийшли складати іспит. Виявляється, нас лише двоє. Мірак'ян дав завдання (писанини зо дві години), посидів, знудився і зник. Пишемо, пишемо, голова важчає.

- Клаво, ходім погуляємо, - а надворі відлига, гарно.

- Ходім.

Кинули все, шпацируємо подалі од фізичного корпусу. Щось веселе на язиці, хихотімо. Дійшли до прохідної, а з неї Мірак'ян. Глипнув здивовано:

- Ви що, скінчили?

- Ні, ми гуляємо.

- Ну, гуляйте, - а на обличчі в нього такий кумедний вираз. - Я буду в деканаті, гукнете.

Догуляли, дорішали задачі, заробили по п'ятірці.

Коли навесні 1940 року Хому Семеновича Рябоконя випускали з ув'язнення, йому дозволили переглянути справу. Серед чималої кількости більше чи менше невтральних свідчень було одне, писане з неприхованою симпатією, - свідчення Мірак'яна.

•

Стоїмо в черзі по стипендію. Суміжне віконце для викладачів, там черги немає. Підступає невисокий чоловік в окулярах. Моя сусідка - вона з літфаку - шепоче на вухо: "Булаховський". В її устах це звучить майже як "бог".

•

У котрійсь з праць Булаховського наведено довжелезний перелік - сторінки на дві - російських слів, що їх на території України вимовляють з неправильним наголосом. Ми з Ольгою невдовзі перед тим перевіряли себе рядок за рядком, ловили одна одну на помилках. Жили ми в тому самому дворі й полюбляли такі розваги.

•

Одержавши стипендію, виконуємо щомісячний ритуал. Спершу - до кондитерської на Сумській. Купуємо по коробочці какао "Золотой якорь" і по двісті грамів цукерок "Червоний мак". Потім - до гастроному по пляшечку виноградного соку (якщо є!), який п'ється дома з манюньої чарочки. Тоді - з'їсти пиріжок у крамничці поруч. На цьому бенкет кінчався.

З грішми завжди було сутужно. Якщо кортіло зайвий раз піти до театру, то тиждень не снідали, відкладали на квиток. І якось так виходило, що постили ми перманентнo.

Для деяких студентів стипендія була основним засобом до життя, а не підмогою. Коли затверджено новий закон, і щоб одержати стипендію, треба було мати добрі оцінки, дехто кинув навчання. Взагалі ж за весь час з нашого курсу відсіялося приблизно 20%. Починало нас, здається, 64, закінчило - 50.

•

У бібліотеці фізмату натрапляю на розшарпану книжку, ледве купи тримається. Автор мені не відомий, проте, коли книжку аж так зачитали, то має бути добра. Беру і за одним заходом, не відриваючися ковтаю Гемінґвеєву Сієсту. Потім марно шукаю ще якісь його твори, у приступних мені книгозбірнях нічого немає.

Там таки. на фізматі ми виявили другу книжку, яка нас дуже інтриґує. але її не дають додому - читай тут. Ми й читаємо, вибравши щонайдальший столик, щоб не надто на виду, бо в декого є погана звичка підійти й безцеремоннo заглядати - "А что вы читаете?" Не обберешся розмов. От і читаємо Механіку Ернста Маха з-під поли. Видання вельми старе, стиль важкуватий. Ми стільки наслухалися про його ідеалізм, про його незчисленні помилки, про блискучу Ленінову критику емпіріокритицизму. У фізиці слово "махізм" звучало як найтяжче прокляття. Нам кортить самим розібратися. Жадної крамоли ми. звичайно, в Механіці не знаходимо. І фізичні закони ті самі, і тіла рухаються, як треба, і сили діють у належних напрямах. Мабуть, не тут слід шукати. Ось уже півдня просиділи, зголодніли.

- Може. сходимо в "підворотню"? (Була така молочня в Палаці праці: два-три столики, можна замовити кефір, сирок, французьку булку.)

Поїли, повеселішали. Треба розплачуватися.

- У тебе гроші є?

- Нема. А в тебе?

- Нема...

І ніяково, і смішно. Радимося з офіціянткою. Клава лишається сидіти, а я вискакую шукати добру душу. На щастя, стоять невіддалік однокурсники, я до них - рятуйте! А вони: Що?! Пішли, хлопці, подивимося, - і сунуть усім гуртом у "підворотню". Що вже гамору було й веселощів, поки викупили! Довго потім згадували.

 

Оголошено факультативний курс історії релігії. Ми з под­ругою в захопленні: саме те, чого нам давно хотілося. Запи­суємося. Лекції призначено в будинку літфаку на Раднаркомівській в позашкільні години.

На першу лекцію зійшлося стільки, що немає де сісти, вмощу­ються на вікнах (запис провадили по всіх факультетах). Входять і виходять якісь особи, перешіптуються, довго переписують присутніх. Здивовано помічаю партійне начальство з фізмату. Аж ось початок. Лектор безбарвним голосом вичитує з конспекту цитати.

На другій лекції слухачів порідшало. Реєструють присутніх. Одноманітний голос викладача заколисує.

На третій лекції слухачів ще поменшало. Переписують.

Силкуюся бодай щось зрозуміти.

"Удома", на фізматі, хтось цікавиться: "Девочки, ну зачем вам эта религия?" Здається, тільки нас двоє й ходило.

Щодалі лекції нудніші й нудніші. Низка незрозумілих слів без жадного сенсу. Клава не витримує, кидає, я тягну. Але зрештою теж не витримую. Справді, нащо мені така історія релігії? Цікаво, чи хоч один дослухав до кінця, чи курс так і закрили "за браком слухачів"?

 

•

Моментальна фотографія: ми в коридорі літфаку. Проходить гурт людей, серед них вирізняється один у темному береті. Навколо шепіт: Еренбурґ, Еренбурґ.

Лекція в Ленінській авдиторії з діямату чи історії партії, не пригадую. На обох кінцях довгого столу стенографістки. Ми не прислухаємося до викладу, ми спостерігаємо: як лектор без­настанно зазирає до конспекту, як утирає хусточкою чоло, як плигають руки стенографісток, який напружений вираз їхніх облич. Кого і на чому ловлять? Після дзвінка уникаємо дивитися один на одного.

•

Загальнофакультетські збори в тій самій Ленінській. Гострі виступи офіційних промовців, критикують, засуджують, про­понують висловитися студентам і брутально, мало не лайкою обривають того чи того, що не потрапив у тон.

•

Складали теоретичну механіку. В авдиторії "перші хоробрі", а ми тупцюємо в коридорі, кортить довідатися, як поводиться Вітензон на іспиті. Читав він добре: легко слухати, матеріял подано послідовно, висновки напрошуються самі собою. А от як він прийматиме, ми не знали.

За нашим розрахунком вже мусів би хтось вийти, а руху ніяко­го. Нарешті відчиняються двері й виходить... Вітензон! Кивнув і пі­шов геть. Не довго думаючи, підскакую до дверей, просуваю голову в прочин, пробую довідатися у чому справа. Оскільки студенти аж геть під вікнами, розмова провадиться більше жестами, ніж словами, затягується.

Мені на плече лягає рука і насмішкуватий Вітензонів голос прорікає: "Вы ошиблись дверью".

•

Єдиним викладачем, що одержав од нас подарунок, був Графф. Ми піднесли йому портфель з монограмою. Церемонія відбулася урочисто перед початком лекції.

Графф читав складний курс диференціяльних рівнянь. Готувався він старанно, знав предмет досконало, але викладаць­кого досвіду йому ще бракувало — молодий він, тільки но почи­нав. Ми помічали, як кращають його лекції, і поміж себе хвалили: "Вичитується Графф, вичитується, молодець".

Коли лекції відбувалися в старому хемічному корпусі, де про­сторіші коридори. Графф прогулювався на перерві з кінця в кінець, на півтори голови вищий за оточення, скрупульозно ввічливий і помітно сором'язливий. Навколо нього завжди ширився легкий аромат "Кримської фіялки".

Та ось у поведінці Граффа стало щось змінюватися. Важко визначити, що саме, але відчувалося постійне напруження. Його й перед тим слухали уважно, а тепер на лекціях панувала мертва тиша. Інколи він нервово пересмикувався й сторожко оглядав студентів, наче підозрював нас у поганих намірах. Ми боялися поворохнутися. Одного дня Графф рвучко обернувся від дошки і зривистим голосом став докоряти нам, що ми з нього сміємося, що він далі не може того терпіти... і вийшов з авдиторії. Опинився він у психіятричній лікарні з тяжким випадком шизофренії.

Ми відвідували його матір, стареньку німкеню, що кумедно вимовляла російські слова. Граффова кімната потопала в книжках. Стоси їх - по коліна і вище - поспіль заставили підлогу, лишався тільки вузенький прохід од дверей до письмового столу.

За окупації стало відомо, що лікував Граффа Михайло Микитович Міщенко. Лікував успішно: від осени 1940 року Графф знову читав лекції.

З університетом Графф на схід не евакуювався. Спершу перебував в Харкові, згодом влаштувався перекладачем у Валках. На Захід при відступі теж не виїхав. У математичних журналах 1950 років траплялися його статті. Працював він, одначе, не в Харкові, а десь у провінції.

•

Актова заля. Студентів повно-повнісінько, голці ніде впасти. Вдень лекцій не було, ми "изображали толпу" - зустрічали папа-нінців. Щоправда, робили це залюбки, без принуки. Тепер Кренкель - наш гість в університеті. Говорить він натужно, пошепки, вибачається: після піврічного мовчання на крижині виступ за виступом, відразу зірвав голос. Відчувається, що йому тяжко навіть шепотіти. Опалене морозом і сонцем Кренкелеве обличчя поорано глибокими зморшками. Шкіра імлиста, неприроднього каштанового кольору. Назагал цей високий нестарий чоловік справляє враження хворої людини. Ми йому співчуваємо.

•

Зустрічаю Орисю Токаревську в товаристві хлопців. Жвава розмова, усміхи. Я вражена. А власне чого? Не плакати ж їй на людях? В Орисі арештовано обох батьків, вона випродає речі, щоб утриматися. Добре, хоч не виключили; не знаю, чи на хемічному інші порядки? Он Інну Христенко виключили з історичного, коли зник батько: пішов на працю і не дійшов, як у воду впав. Згодом обставини змінилися, Інну поновили, але вона втратила рік і закінчити перед війною не встигла.

•

Безгучно прочиняються двері, в щілину просувається рука з пучечком конвалій і привітно киває. Десять пар очей весело спостерігають з'яву. Викладачка відчула пожвавлення, зиркнула на двері й нарочито суворо наказала: "Підіть візьміть". Того дня англійська граматика сама лізла в голову.

Викладачів англійської мови було три: дві жінки й чоловік. Старший викладач Шампаньєр привертав до себе увагу вишуканими, як нам тоді здавалося, манерами. Доладна фігура непоганого з вигляду старшого чоловіка та його спосіб триматися й носити костюм (теж не першої молодости) цілком відповідали нашому уявленню про те, що зветься джентлменом. Якось у розмові він згадав, що сім років прожив у Лондоні. Пригадую також, обурювався, що на обгортці цукерок "Мишка на севере" - англійський переклад назви неграмотний.

 

Стоїмо перед афішами, що красуються на затиллі старого хемічного корпусу. Від несподіванки я мало не зойкнула: режисер Борис Тягно! Живий, повернувся! (Його було заарештовано.) Відразу глибше дихнулося, гостріше запахло весною. З-над Лопані чулися вибухи, висаджували кригу.

- Ходім дивитися на льодолам!

Швидко рушаєм до Університетської гірки. Зненацька хтось підхоплює під лікоть, ступає нога в ногу. Шампаньєр. Довго спостерігаємо, як суне крига, Шампаньєр бавить розмовою, жартує. Настрій святковий. Весна сорок першого.

А на початку зими сунув по Старомосковській натовп з клунками кудись за місто, до Тракторного. Мені треба до центру. Не можу змусити себе йти по хідникові, сходжу на брук, і ми з Шампаньєром зустрічаємося лице в лице. Погукують німецькі солдати,   спинятися  заборонено,  лютує  мороз,  сльози обертаються кригою.

•

Ми з Клавою дивилися Вітер зі сходу. Я й досі бачу обличчя Бучми, коли він нагрібає в мішок землю, чую інтонацію його голосу. Однак, найсильніше враження залишили масові сцени. Гуцули у барвистому одязі, немов ожила картина Труша, що в нас в їдальні. Легіні сплелися в коло, танцюють аркан. Мелодія "Верховини". Ох, та мелодія, почута вперше! Усе це таке невимовне близьке, таке чудове, що ми не можемо заспокоїтися, говоримо й говоримо.

Підступає один з комсомольського активу:

- Про що ви тут, дівчата, так жваво?

Ми раді слухачеві, заторохтіли в два голоси.

Він трохи послухав, а тоді:

- А вы  смотрели Большой чеповек? - Щойно з'явився такий фільм про Кірова.

- Ні.

- Стыдно, девочки, стыдно, всегда вы смотрите не то, что надо. - Прикро зморщився і зник.

•

Прибіг, захекався:

- Гей, П'ятигорський прийшов у пальті!

Ми прожогом униз до роздягальні. Не віримо власним очам - таки в пальті! За чотири роки ми призвичаїлися бачити його в незмінному синьому костюмі й простоволосим навіть у найлютіші морози. Спершу дивувалися, потім перестали, і раптом така зміна. Чому він три зими виходив без пальта, ніхто не знав. Загартовував себе чи не міг на нього стягтися? Чорний як смоль, з синіми очима в пухнатих віях, дрібної статури і однорукий, він викликав симпатію простим поводженням та лагідною вдачею. Подейку­вали, наче він утратив праву руку ще малою дитиною під час погрому.

Читав він квантову механіку, на той час нову дисципліну. Під­ручників не було, ми закидали його запитами і старанно вели конспекти. Не один рік мене допікав жаль, що я не забрала свого, їдучи з Харкова.

П'ятигорський був співробітником УФТІ, мав там свою кімнату, і, коли ми стали вчащати до читальні, любив вийти й постояти з нами, поки ми в кутку коридору біля батареї наспіх жували бутерброди. Якось він здивував мене фразою, кинутою без будь-якого пов'язання: "Ви самі собі ціни не знаєте", у 21 рік я не сушила голову, щоб розгадати прихований зміст, запам'ята­лося й тільки, а от сьогодні їй-право не відмовилася б довідатись, що він мав на думці.

Оголосили евакуацію ХДУ. Приєднуватися я не збиралася, але навідувалася, поки було куди - частенько. Стріла на прохідній П'ятигорського, поспішає:

- Треба складатися, виїжджаю. А ви? Відповіла щиро:

- Ні.

- Лишаєтеся захищати Харків? - і пильно-пильно вдив­ляється в вічі. - Щасливо.

- Щасливо.

•

Сиджу в університетському подвір'ї на лаві. По другому боці квітника, майже навпроти  - дівчина в білій блюзці й темній спід­ниці. Знаю Ті з обличчя, вона хемічка, молодша сестра нашої одно­курсниці Ліди Марченко. Родини в них немає, живуть удвох. У Пі­ди гарне обличчя з правильними рисами, і якби не постійно су­ворий вираз та хлопчакуватість рухів, сказали б - красуня. Зав­жди чисто але бідно вдягнена, - жилося, зі всього видко, скрут­но.

Нелюдський скрик різонув по вухах. Дівчина в білій блюзці по­сунулася на землю й затіпалася у конвульсіях - приступ епілеп­сії. Ніхто не поспішив на допомогу. За хвилину все скінчилося. Дів­чина стомлено підвелася, стала обтрушуватися.

За окупації сестри були в Харкові. Хто й коли говорив мені, що Ліда пов'язана з радянським підпіллям, не пригадую. Я бачила її одного-єдиного разу влітку під Палацом праці: вона йшла мені на­зустріч. схожа на жебрачку, з фанатичними очима на страшен­но схудлому скам'янілому обличчі. Для неї мене не існувало. Я спинилася й провадила її поглядом.

•

А от доцент Ключарьов з катедри твердого тіла, навпаки, спинив мене на Московській і, схопивши за вилогу жакету, на якій я приколола тризуб, насмішкувато запитав: "Вы что же это, Украй­ну строить собираетесь?"

У березні 1943, коли радянське військо на кілька тижнів зай­няло Харків, він переказував через Ткача: "Хай Оксана не боїться й завітає до університету". Я не завітала.

•

Від четвертого курсу ми мали перепустки до читальні УФТІ. До речі, слово Український з назви Фізико-Технічного Інституту по війні зникло. Звичайно, їхали туди після лекцій і засиджува­лися допізна. На полицях закордонні видання, періодика, якщо утнеш — користуйся. У коридорах інколи чулася англійська й ні­мецька мова, дехто любив похизуватися своїм знанням.

Виходжу з УФТІ на Чайківську. Вулиця пустельна і темна: бу­динки лише з одного боку - навпроти інститутської садиби. А ніч хмарна, туманна. Прискорюю ходу і нагло помічаю перед собою дві чоловічі постаті з портфелями.

І майже негайно чую сповнений обурення вигук: "Як він може таке казати?! Адже він їсть український хліб!" Перший відрух - на­здогнати, глянути в обличчя тому чоловікові, уклонитися. А нато­мість стаю, наче прикіпіла. За такі слова по голові не гладять. Він не повинен знати, що я їх чула.

Коли я дійшла до зупинки трамваю на Басейній, чоловіків з портфелями вже не було.

 

Навесні 1940 року, згідно з традицією, ми відвідували держав­ні іспити випускників, щоб знати чого сподіватися наступного ро­ку. Відразу стало відомо, що один з математиків складає всі іспи­ти українською мовою. Це викликало сенсацію. Меткий чоловік років 27, стріпуючи непокірливим чубом, впевнено відповідав на запити. Українські математичні терміни злітали з його уст легко, без натуги. Де він їх вивчив?

Підручники в нас були російські. Навіть підручник з вищої альґебри професора Сушкевича, хоч Антон Казимирович читав лекції українською. Щоправда, то була своєрідна українська мова. Поляк з походження, Сушкевич вимовляв слова із сильним акцен­том, а загальна тональність фрази була не українська, одначе, він вперто тримався свого. А в Києві саме громили польський театр, доживав останні дні польський хор. Сушкевич приходив до вчи­тельки української мови, яку вигнали з 12 школи за неблагонадійність, і вони виливали душу в музиці. Засновник теорії узагальне­них груп був добрий скрипаль.

•

Комісія для розподілу на працю отаборилася в ректораті. Не підпишеш зобов'язання відпрацювати два роки там, куди нака­зують, - не допустять до державних іспитів, а без державних не одержиш диплома. Якось довідалися: одне місце - в науково-до­слідному інституті, решта - викладачами в школах. У Харкові ли­шають лише одружених (таких були одиниці). Називали якісь пункти, не зазначені на жадній мапі. Хтось кинувся по довідку до бібліотеки і повернувся збентежений: "Подавати інформацію про ті місцевості заборонено". Мені припав Козелець. І на Україні, і на мапі є, - зовсім добре.

•

Вимучуємо курсову роботу. Допотопна апаратура в лябораторії твердого тіла працює, коли заманеться. Морочимося цілими днями. Керівник катедри доктор Пінес, а по-студентськи Пінекоїд, утішає: "Якщо ви на цих рентґенівських трубках одержите ре­зультати, ніщо на світі вас не злякає". Приємно це знати, але... От затнулися на чомусь і не можемо розрахувати рентґенограми. По черзі крутимо ручний аритмометр, чманіємо від його скреготу, сліпнемо від восьмизначних цифр. Марно, нічого не виходить. По­чинаємо з самого початку. Ще раз, ще раз, ще. До повного одурін­ня. І раптом - слава трудовому народу! Все стало на своє місце. Вперше за два тижні спимо спокійно.

Студентів за нашою спеціяльністю дев'ятеро. Чотири бригади. Захист робіт відбувався перед повним складом катедри. Зачиту­ють одну роботу, другу. Жадних запитань, жадного зауваження. Нас. звичайно, знали як облуплених, хто чого вартий, але якось гюно дивно. Тільки коли читали останню, то в середині презента­ції Пінес повернувся до слухачів: "Обратите внимание, какой хо­роший слог". І на тому спасибі.

•

Останній державний іспит - історію партії - складали вже за шини, 28 червня. Витягали картку, не криючися передавали питан­ня "уболівальникам", вони шукали відповідні сторінки Крат­ного курса, видирали їх і передавали, кому слід. Члени комісії во­ліли нічого не помічати. Іспит минув швидко, без затримки. Під кі­нець авдиторія виглядала, наче після погрому. Шаруділи під но­гами пожмакані сторінки, на столах і підлозі валялися пошарпані книжки. Дивно було бачити Краткий курс у такому стані.

Виходячи, ми байдуже толочили ногами папір і полегшено випростовувалися — кінець іспитам.

 

Фронт рухався на Схід. Студенти хвилювалися, чи наді­шлють дипломи, доки не обірвано зв'язок з Києвом. Дипломи одержали. Керівник катедри радить подавати заяви до аспіранту­ри. "Є два місця, ми вас підтримаємо". Пише рекомендації. А в од­ного з кандидатів батько на Воркуті. Одначе, втрачати нема чого, подали.

•

Потім копали окопи в Зачепилівці. Першу ніч ночували просто неба в ліску. Мжичило. На другу я потрапила в хату до аспірантів та викладачів іншого факультету, жадного знайомого. Лежали на печі. на лавах, покотом на долівці. Вікна відчинені, виразно чути вибухи. Люди зідхають, перевертаються, шарудить одяг. І тут молодий чоловічий голос значуще, повагом: "Отче наш, іже єсі на нєбєсі, да святітся ім'я Твоє, да пріідєт царствієТвоє..." і затнувся. По хвилі запитав: "А як далі?" Ніхто не відповів. У хаті запала така тиша, що й віддиху не було чути - пустка.

На ранок спухла прокушена губа.

•

Потім упросилася до машиніста в кочегарку. Вагонів не було, паротяг самотньо поспішав на Харків. Праворуч тихі води Берес­тової в місячному сяйві, ліворуч розпучливе голосіння жінок на сільських станціях - проводять новобранців.

•

Потім настав серпень 1943. Є у Низового такі рядки:

Від ранку до ночі предовга дорога.

Ранок 6-ого.

Читаю Синю далечінь, милуюся

на перші айстри в глечику.

       Вечір.

Метушня евакуації, висока постать

Семененка на пероні.

Олександре Платоновичу, чи відомо куди йде ешельон?

Стомлено, басовито:

- У краще майбутнє.

 

НАДІЯ СВІТЛИЧНА (1953-1958)

Моє навчання в університеті почалося в переламний рік історії радянської держави - в рік смерти Сталіна. Цю подію я сприй­мала як особисту і всенародну трагедію. Я була тоді довірливим підлітком, життя сприймала таким, як його зображали твори соціялістичного реалізму з обов'язкової шкільної програми. А що улюблена вчителька, викладач української літератури Ганна Анто­нівна Дяченко мало не кожну лекцію закінчувала здравицею мудрому вчителеві і вождеві, то не дивно, що сльози, які ми зовсім не символічно проливали за Сталіном, були по-дитячому щирі.

Забігаючи наперед, розповім, що востаннє я відвідала Ганну Антонівну, на той час пенсіонерку, яку замінив у школі її син Леонід Павлович, восени 1964 року, коли я приїхала додому з Києва і привезла з собою магнетофон із записами віршів Василя Симоненка в авторському виконанні. Пізніше, не маючи змоги написати їй довшого листа, я надіслала якусь листівку і, вибачаю­чись, процитувала Симоненка: "дні занадто куці та малі: ще не всі чорти живуть на небі - ходить їх до біса по землі". За кілька років, знайомлячися зі своєю справою після закінчення слідства в КҐБ, я натрапила на протокол допиту Дяченко, яка принесла до КҐБ мою давню листівку і переконувала слідчого, що процитова­ний вірш не я написала і що, напевно, я впала жертвою якоїсь релі­гійної секти.

Фактично Ганна Антонівна обрала для мене шлях після закін­чення школи. Мені не хотілося тоді нічого конкретного: майже однакове захоплення викликали мрії про театральний інститут, як і про шоферські курси. Трохи серйозніше приваблювало бібпіоте-карство, але вчителька не радила йти до бібліотечного інституту, мотивуючи тим, що це - вузька спеціяльність. Вона наполегливо намовляла вчитися на філологічному факультеті Харківського університету, - може, ще й тому, що саме цей факультет рік перед тим закінчили мій брат Іван та її син Леонід.

Конкурси того року були несамовито великі. Одначе, система пільг мала досить широкий діяпазон: найбільше "допомагали" своїм дітям батьки, які загинули під час Великої Вітчизняної війни (так офіційно іменують в СРСР останню війну проти німців), після них - інваліди першої групи, потім - другої, далі - всілякі інші інваліди. Мій батько належав до цієї останньої категорії - він був інвалід праці. Тому, навіть набравши максимальне число балів (п'ятірки - найвищий бал з усіх предметів на вступних іспитах), я не мала великих надій на щасливий квиток у тій льотерії, бо, відсу­нувши всіх суперників-інвалідів, найповніше пробивали своїм ді­тям дорогу до університету "блатні" батьки, тобто такі, що мали знайомство чи дали доброго хабара.

І справді, багато з тих, що склали всі вступні іспити на п'ятір­ки, не пройшли за конкурсом (кілька на біологічний факультет і кілька - на російський відділ філологічного). Тоді за наказом мі­ністра вищої освіти з них (та ще кількох, прийнятих на заочний відділ), зформували другу групу українського відділу філфаку.

Журналістський відділ рік перед тим перевели до Київського університету. А в нас на філологічному факультеті зробили три відділи: український, російський і клясичної філології - разом на курсі було 125 студентів.

Університет містився в кількох корпусах у різних частинах міста. Головний адміністративний корпус із пам'ятником Каразіну був на Університетській вулиці. Навпроти - університетський будинок з колонами, зруйнований під час війни. Там відбудували лише одну Ленінську авдиторію - найбільшу з усіх на той час. Поруч була Центральна наукова бібліотека - ЦНБ. Не пригадую, хто мені показав ще під час вступних іспитів стежку до бібліотеки ім. Короленка, яка полонила мене від перших відвідин і залиши­лася найсвітлішим спогадом моєї харківської п'ятирічки.

Незакінчена будівля нового університетського комплексу стояла руїною від часу війни поруч з Держпромом на площі Дзержинського. Ми часто ходили на суботники й недільники - розбирати цеглу, розчищати будову. Та хоч як запевняли нас, що будівництво ось-ось скінчиться, враження було таке, що воно й не починалося, - у кожнім разі, нам не пощастило за 5 років того дочекатися.

Крім "давніших" суботників і недільників, нас відривали від навчання колгоспи: двічі по півтора місяця (вересень і половину жовтня) ми працювали на збиранні врожаю, головно, кукурудзи, в Приморському районі Запорізької области та в Скадовському районі на Херсонщині, а якийсь час і в Харківській області. Одна з тих "шефських" поїздок мало не закінчилася трагічно для нашого однокурсника Володимира Калашника: його матір повісили німці, а він і сестра вчилися, тож не мали відповідного одягу, і Володя застудився і мало не помер у поїзді від екссудативного плевриту.

Філологічний факультет містився разом з геологічним на Раднаркомівській вулиці в досить тісному приміщенні. Система навчання була лекційна. Загальноосвітні дисципліни слухали всім курсом. Лекції з історії партії та історії СРСР, діялектичного та історичного матеріялізму, політекономії, атеїзму, історії філосо­фії, літератури народів СРСР, російської мови та літератури і бага­тьох інших - читали російською мовою. Поза лекціями студенти з периферії (трохи більше від половини всіх студентів) розмовляли переважно по-українськи, а міські (майже половина) - по-російськи. Російська розмовна мова неухильно витискала українську ще й тому, що ми і вчилися, й мешкали разом зі студентами з російського та клясичного відділів, а також з геологічного факультету, де майже цілковито панувала російська мова, і це було в гармонії з вуличною мовою Харкова того часу. Стінгазета Филфактьі теж виходила російською мовою.

Найзмістовніша частина студентського життя спливала в на­шому гуртожитку на Толкачівці (пізніше - Студентська і Червоного студентства вулиця) - над великим районом Журав-лівка, поруч із старим цвинтарем. У гуртожитку напихали від 4 до 16 осіб до кімнати - стільки, скільки вміщалося ліжок упритул. Місць для всіх у гуртожитку не вистачало, майже в кожній кімнаті хтось жив "зайцем", нелегально, спали по двоє на ліжку. Але стосунки були, здебільшого, дружні, і труднощі побуту ділили рівно. Хлопці називали свої кімнати куренями, і студентські витів­ки бували по-козацьки хвацькі.

Ректором університету протягом усіх тих років був Балакін, деканом філологічного факультету - Вербицький, потім Медведєв. Викладачі були переважно старшого віку, деякі здавалися нам такими, бо ми мали тоді переважно по 17-18 років. Виняток становили кілька студентів-чоловіків (з молодшого курсу), які прийшли вчитися після армійської служби: Годун, який зумів обдурити приймальну комісію і приховати свій вік - понад 35 ро­ків, Григір Тютюнник, який прийшов до університету після служ­би у фльоті й ходив весь час у морській формі, через що ми прозивали його камбулою.

На нашому курсі українського відділу було 4 хлопці в обох групах, решта - дівчата. Нашим керівником ("курсовою мамою") була викладачка українського фолкльору Ірина Іванівна Булашенко. Цікаві лекції були в таких викладачів: Вербицького, який чарував нас античною літературою, читаючи напам'ять довжелез­ні уривки; Фінкеля, якого ми знали зі школи як співавтора з Баженовим підручника російської мови - він викладав у нас вступ до мовознавства; Жинкіна - викладача давньоруської літератури; Рождественського - викладача латинської мови. Це - старші люди (Жинкін і Рождественський померли під час нашого нав­чання). З молодших викладачів повні авдиторії були в Анастасії Максимівни Ніжинець (Григорій Костюк згадує її ще як Тасю Ніжинець) - фахівця з української літератури 19 - початку 20 ст.; у Павла Мартем'янова, який, викладаючи історичну граматику української мови, приваблював етимологічними екскурсами та своєю ерудицією; у М. Зельдовича - викладача курсу порівняль­ного літературознавства.

З багатьох інших лекцій (Марії Кенігсберг. Ткаченка з пси­хології, Віри Павлівни Невзорової з старослав'янської мови, викла­дачів зарубіжної літератури, історії, літератури народів СРСР - їх­ніх прізвищ я навіть пригадати не можу) - студенти розбігалися на всі боки, а кому не щастило втекти - нудьгували і роз­важалися, хто як міг. Відвідування лекцій було обов'язкове і впли­вало, як і успішність, на стипендію.

Під час мого навчання університет брав участь у двох великих ювілейних святкуваннях: у січні 1954 року в Харкові, як і в усій Україні, широко святкували 300-річчя возз'єднання України з Ро­сією, а навесні 1955 року наш університет відзначав своє 150-річчя.

Тоді ще не було Возз'єднання, чи приєднання? Брайчевського, а якщо хтось і сумнівався в непохибності генеральної лінії партії, - то до нас, тодішніх студентів, ті сумніви не доходили... Я належала до телячого покоління. Припускаю, що були й серед нас думаючі винятки, але ми їх не бачили і не знали. Навіть про тодіш­ні арешти серед студентства в Києві я довідалася випадково за багато років, хоча, пригадую, брат переказував з Києва, щоб я мен­ше базікала, бо любителів політичних анекдот чи просто балаку­нів по голівці не гладять. Але це згадалося пізніше, а тоді все йшло, як належиться, до "світлого майбутнього", яке ми розплив­часте уявляли як щось неодмінно світле.

До практичної діяльности нас не готували ні морально, ані фахово. Протягом 5 років навчання ми мали лише один місяць практики в школі і не сприймали її поважно. Якось так сталося, що мене єдину з усього курсу прийняли до університету некомсомолкою і приймали до комсомолу вже в університеті. Доки випов­нили цю прогалину в моїй біографії, я відчувала це, як ґандж, як фізичне каліцтво, бо в 14 років я обминула комсомол не з почуття спротиву, а навпаки - через надмірне ідеалізування комсомолу.

Свою активність я виявляла в діяльності Студентського науко­вого товариства, де перших років брала участь у конференціях. Конференції СНТ були присвячені згаданим вище ювілеям. На першому курсі 1954 року я підготувала тему "Визвольна боротьба українського народу (1648-1654 рр.) в усній народній творчості". Наступного 1955 року я опрацювала тему "Роля Харківського університету в розвитку української фолкльористики". Правда, в урочистостях для відзначення 150-річного ювілею університету мені не вдалося взяти участи особисто: на початку року помер мій батько, а я надовго опинилася в лікарні, так що ледве не втратила той академічний рік.

Крім того, я активно працювала в шефській групі, яка опікува­лася вихованцями Курязької колонії малолітніх злочинців ім. Ґорького (колишня Макаренківська комуна, а тепер - тюрма для неповнолітніх). Була також членом лекторської групи обкому комсомолу.

            Двічі я брала участь у літніх діялектологічних експедиціях, які організовував університет спільно з Інститутом мовознавства АН УРСР, та в одній фолкльорній. Матеріял для діялектологічного класу української мови ми збирали в Куп'янському і Дворічан-ському районах Харківської обпасти та в Білолуцькому районі Цорошиловградської (тоді Луганської) области. Із збиранням фолкльору було тяжче: на селах дедалі менше пам'ятали й співали народних пісень, творення нових було й поготів жалюгідне, Г)о радіо достатньо годувало естрадним ширпотребом (головно, російським), що добре прищеплювався, особливо за чаркою. Отже, записування фолкльору зводилося переважно до приказок пі прислів'їв.

Але народна творчість мене цікавила настільки, що темою дипломної роботи я хотіла взяти туристський фолкльор. Не знаю, як би мені вдалося прив'язати цю тему до української літератури, бо майже весь відомий мені туристський фолкльор був росій­ський (так само, як жарґонізми. "блатні" пісні тощо). І все ж мені кортіло взяти якусь ориґінальну тему, а не заяложений "Образ комуніста" чи "Порівняльну характеристику Чіпки і Марка Гущі". На передостанньому курсі нас поділили на групи "літераторів" і "мовників" (головно, за бажанням). "Літератори" слухали спец­курси й спецсемінари з літератури і так само з літератури мали захищати дипломні роботи, а з мови - складати випускний іспит. "Мовники" – відповідно - з мови дипломні роботи, а з літератури випускний іспит.

Я була в групі "літераторів", але останньої миті взяла для дипломної праці мовну тему: "Топонімічні назви Старобільського району Луганської области". Це - моя батьківщина, і мені хоті­лося краще пізнати її історію і топоніміку, а головне - тема не була ніким опрацьована, і мені було цікаво.

Я одержала призначення до Донбасу (місто Антрацит Луган­ської области) на половину вчительської ставки, що ледве пере­вищувала злиденну студентську стипендію. Разом зі мною до тієї самої школи приїхала моя однокурсниця з російського відділу Ліда Козаченко - теж на півставки: філологів розвелося забагато. Навчання української мови в російських школах, та ще в Донбасі, було в такому стані, що самі вчителі української мови домагалися. щоб законом припинили цю комедію. Хоча студентами ми й не уявляли, що на нас чекає, але постійно відчували свою другоряд­ність поруч зі студентами російського відділу. Тож не дивно, що за пропозицію ректорату поїхати за призначенням до Узбекістану з відповідним записом у дипломі - "викладач російської мови й літератури" - вхопилося кілька бажаючих, і не лише з тих, що випадково опинилися на українському відділі (наприклад, Юля Сапфірова з Нальчика), а й спадкові українці.

За три роки після закінчення університету я брала участь у тоадиційній зустрічі випускників, що відбувалася вже в новому корпусі університету на площі Дзержинського - забудованій і змалілій. Пам'ятник Каразіну теж перенесли на площу Дзержин­ського, відбудували Держпром, відкрили великий універмаг на площі - тепер там завжди людно.

Я працювала на той час директором двозмінної середньої школи робітничої молоді в Антрациті, кар'єра моя йшла рівно, з тенденцією до підвищування, про що свідчили періодичні грамо­ти подяки, премії, хоча я була єдиним у районі безпартійним директором школи, але знов таки не через принципові розходжен­ня, а швидше - через природну інертність.

•

Фактично той п'ятирічний відрізок життя відійшов у минуле так швидко, що про більшість своїх однокурсників я більше нічого й не чула, а університетське життя лишилося десь зовсім осторонь.

Якось у січні 1965 року в Києві я брала участь у вечорі поезії, присвяченому 30-річчю вже тоді покійного Василя Симоненка. Це був один з несанкціонованих тодішніх вечорів, де виступали Дзюба, Драч, Стус та інші молоді літератори, сцену оформляла Алла Горська, а в залі не було де голці впасти. Другого дня в книгарні на Хрещатику я випадково зустрілася з Анастасією Максимівною Ніжинець, і вона сказала, що приїхала на пару днів до Києва і най­краще враження, яке повезе з собою додому, - від учорашнього вечора, на якому вона, виявляється, теж була.

Ще за кілька років, перебуваючи під слідством, я читала свід­чення Петра Яковича Коржа, який під час мого навчання в універ­ситеті був аспірантом на прізвисько Петя Коржик, а 1970 років уже працював парторгом філологічного факультету.

Життєві університети кидали мене вже в інші глибини й міли­ни, а Харків з його Державним ордена Трудового Червоного Пра­пора університетом ім О. М. Горького залишився далеким спога­дом, що найчастіше виринає у формі гіркого афоризму: "Мы все учились понемногу чему-нибудь и как-нибудь"*...

 

 

* Слова з віршованого роману А. Пушкіна Евгений Онегин, що їх в російській мові часто вживають як прислів'я (Прим. редакції).