Українські Вісті, 1948

НАРОДЖЕННЯ АКАДЕМІЇ

 

(Скорочений запис виступу проф. Павла Зайцева

 на ювілейній сесії УВАН 14.ІІ.1948)

 

Ви зрозумієте моє хвилювання, бо тут, у цій залі, я бачу кількох людей, які працювали від самого початку заснування Академії. Ця установа може бути нашою національною гордістю, і нашому ворогові не пощастило остаточно її зруйнувати.

Найшкідливіша річ у спогадах є леґенди. Я хочу говорити про живих людей і не хочу нікого ідеалізувати. Я хочу взяти живі образи з життя.

Пам'ятаю 1917 рік. Скільки разів ми звертилися до Михайла Сергійовича Грушевського: “А коли ми одкриватимемо Академію?” Він був тоді центральною фігурою в політиці, але без нього і Академії не можна було відкривати. Михайло Сергійович потонув у політиці. Безмежна, нічим не обмежена амбітність. Він не хотів випускати з рук керми, хотів утриматися на поверхні політичного життя. Він вступив до партії есерів, бо то був найжвавіший елемент, актив нації. Михайло Сергійович вирішив іти з ними, потонув у політиці і не мав часу зайнятися заснуванням Академії.

Потім був червоний терор. Євгенія Бош<…> лютувала в Києві. Прийшли німці, далі гетьманат. Німці розігнали Центральну Раду, і той, хто мав би стати на чолі Академії, пішов у коспірацію. До чести його мушу згадати, що він єдиний не підніс рук на команду німців “Руки догори!” – він утік на Звіринець і поголив бороду.

За гетьмана стало питання про українські школи, університети, Академію. На чолі державного апарату з'явився Микола Прокопович Василенко. Я знав його ще в Петербурзі. В 1917 р. я говорив від імени українців промову на Казанській площі, а голос я тоді мав сильний – за версту чути. Коло трибуни я побачив людину в окулярах, що уважно прислухалась. Після промови Микола Прокопович підійшов до мене і ми розцілувалися. То було наше перше знайомство.

В 1918 р. я був “соціялістом федералістом”, людиною поміркованою і за гетьмана продовжував свою працю в міністерстві оствіти, де апарат складався на 98% з українців.

Микола Прокопович відразу ж приступив до організації комісії для підготовки організації Академії Наук. То було влітку 1918 р. До комісії покликано кращих українських учених. Міністром освіти став Стебницький, і 14 листопада 1918 р. був підписаний декрет про організацію Академії. В опрацюванні проекту брали участь учені: Кримський, Вернадський, Багалій. Вернадський був українець з походження, але зрусифікований, проте він сказав, що працюватиме для української держави і для української національної науки.

Володимир Іванович Вернадський мав величезний досвід, крім того, він мав практичний фах (геохемія), що мало велике значення для України в той час. Мало бути вченим, треба бути організатором. Кримський мав повновластя національні, то був націоналіст, який казав: “Як буде Чека, то я кричатиму: “Хай живе Чека, аби українська”.

Коли прийшла директорія, то Грушевський хотів зруйнувати Академію, мовляв, вона гетьманська. Вернадський переказував, що він згодний відступити своє президенство Грушевському. 2 січня 1919 р. відбулося засідання Київського Історичного Товариства і Грушевський був переможений. Українські вчені заявили, що Академія була створена їх волею, а не була креатурою якогось уряду. Директорія підтримала Академію.

В лютому 1919 р. війська Директорії залишили Київ. Праця в Академії імпонувала нам і захоплювала. Ми вирішили залишитися в Києві.

Душею 1-го Відділу (історико-філологічного) був академік Сергій Єфремов. Працював статенький Петров, автор книжки про українську літературу, виданої в 1884 р. Працювали мовник – Кримський і історик – Багалій.

Абсолютно чистою і прозорою була постать Сергія Єфремова, останні не такі. Кримський – то анархіст, який просидів у підвалах 15 років, був неймовірний дивак. Завжди ходив з двома парасольками, а після революції завжди з великим столярським олівцем, яким виправляв всі неправільно написані українські об'яви і написи. За ним бігали хлопчаки і кричали: “Дядя, а ще тут випав!”. Носив дві пари окулярів. Люди казали, що він знає 65 мов, а він сам казав, що знає 45. Він мав геніальну пам'ять, а сам був далекий від геніяльности, не мав жодного таланту до синтетичности. Німці захоплені його творами, але що то за твори? То безкінцеві списки династій, дат. А пам'ять була  надзвичайна, - знав, що де надруковане і на якій сторінці.

Багалій – не дуже видатний вчений, але історик Слобожанщини, підніс її національне значення. Всюди і завжди підкреслював право українського народу на самостійність.

Микола Іванович Петров був сліпий старець, уже лежав і засідання були в нього на квартирі, то були братерські взаємини.

Ми, молоді, що пристали до роботи, були в пієтеті до тих людей, захоплені. Як нам було приємно бачити, коли бібліотека академіків Лазаревського і Антоновича переїхали в приміщення Академії.

Мила кохана Марія Миколаївна Грінченко працювала в своєму кабінеті, а в бібліотеці було все, що тільки вийшло українською мовою.

То була справжня Академія. Ми весь час ходили з бібліотеки до бібліотеки, з кімнати до кімнати.

Пам'ятаю, як Симов Васильович Петлюра вступив у 1920 р. до Академії. Просидів півтори години у Лазаревського в кабінеті і сказав: “Яке щастя працювати в такій Академії!”

Пригадую академіка Тутковського, що одного разу сказав у присутності більшовиків: “Були на Україні вулькани і вони ще вибухнуть”.

Десь у 1920 р. з'явився комісар. То був робітник з Обуховського заводу – симпатичний бльондин. Він наказав усім зібратися і сказав:

“Господа, каториє тут собрамшісь! Я знаю, что в вашей средє єсть разниє Денікіни і Петлюри, так я вас предупреждаю, чтоб контрреволюції у вас не било”. Сиділи академіки і слухали комісара. Слухали наукові співробитники, бібліотекарі, ляборанти. Виділялась бородата постать Тутковського, що нагадувала асирійського жерця.

Була нужда і біда, але було радісно і тепло, почуття піднесености. В голодній та холодній атмосфері бився живчик національного життя. Так народжувалась наша Академія…