Український проавославний календар, 1991, ст. 92-96

 

ПЕРШІ КРОКИ “НЕДОСТРІЛЯНИХ” УКРАЇНЦІВ У ПОВОЄННІЙ АМЕРИЦІ

(ОЧИМА СВІДКА)

 

(Трохи поширений текст доповіді на конференції в Іллінойському університеті – “Україна і діяспора”)

 

 

Моя тема дуже широка і, очевидно, її колись об­роблять соціологи та історики. Іван Дзюба в статті, недавно надрукованій у журналі «Дружба народів», на­писав, що на цю тему потрібні монографії. А я тільки свідок. Слово "недостріляні” в назві моєї доповіді я взяла із заголовка книжки Семена Підгайного, виданої в 1949 році в Німеччині. Семен Олександрович пробув у радянських тюрмах і концтаборах від 1933 до 1941 ро­ку. Під час війни вирвався на Захід, до своєї смерти в 1965 році, писав і редагував публікації про розстрі­ляних і недостріляних, тобто тих, що вижили після пе­ребування в радянських тюрмах та концтаборах.

Я буду говорити про перші кроки нашої повоєнної еміграції в Америці, переважно в Нью-Йорку. Закінчу 1950 роками.

Американський журналіст Корд Мар у статті, на­друкованій у “Вашінґтон Пост” 18 травня 1990 р., на­писав, що сьогодні важливою рушійною силою на Ук­раїні є колишні політв'язні. Так і в перші роки перебу­вання повоєнної еміграції в Америці колишні політв'язні, члени родин розстріляних та люди, які хоч не побу­вали в радянських тюрмах, та зазнали переслідувань, були дуже діяльними на полі громадської та культур­ної праці, часом були одержимими.

Мені здається, що активні недостріляні були пе­реважно у віці 35—50 років. Молодих було мало, і вони кинулися вчитися. На 60-літніх дивились як на старичків, хоч деякі з них були дуже активними, як от Микита Васильович Кекало, кооператор і фінансист із Харкова. В 1928 році був заарештований і засланий на Соловки. Там працював вантажником, упав у крижану воду і по­шкодив хребет. Так ясно пригадую його зігнуту постать на різних зборах та конференціях. Усе збирав гроші на різні громадські потреби.

“Киевской стариной” жартома звали групу немоло­дих жінок, які зналися в юні роки. На початку століття були пов'язані з українським рухом. В Америці трима­лися громади, бували на зборах та концертах, часом читали доповіді, писали статті. Це були: Ізідора Петрівна Косач-Борисова, сестра Лесі Українки, в 30-х роках була в таборі на далекій Півночі; Ольга Володимирівна Чехівська, дружина замордованого політичного й церков­ного діяча Володимира Чехівського; Марія Демидівна Симиренко, дружина видатного вченого, селекціонера плодових культур Володимира Симиренка, що помер в ув'язненні; Марія Павлівна Юркевич, дружина відомого соціял-демократа Льва Юркевича, який помер у роки революції.

Можна було заслухатися їхніх розповідей — про Франка, Винниченка. Нечуя-Левицького. На жаль, тіль­ки Ізідора Петрівна надрукувала спогади про те, як пи­ляла у тайзі ліс.

Тепер скажу про найперші кроки новоприбулих в Америці. Згідно з Актом про переміщених осіб, що його в 1948 році ухвалив Конґрес США, ми плили до Америки безплатно військовими пароплавами. Оформлюючи в Німеччині права на іміграцію, кожний повинен був мати виклик від так званого спонзора, хоч би від такого, який сам щойно переплив океан. Спонзор давав завірену у нотаря довідку, що він забезпечує новоприбулого роботою і помешканням. Американські установи, що керували пе­реселенням, очевидно, знали, що робота і житло не завжди конкретно забезпечені, але дивилися на це крізь пальці.

Кілька добродійних установ давали так звані ашуранси — підтвердження виклику. Українці діставали ашуранси в ЗУДАКу, Католицькій Акції і Світовій Службі Церков.

Представники цих установ зустрічали новоприбулих на пристані, здебільшого в Нью-Йорку, інколи в Бостоні. Тих, що їхали до інших міст, садовили в поїзди, а в тих містах їх зустрічали спонзори. У Нью-Йорку спонзори мали прийти на пристань і забрати підопічних у під­готоване заздалегідь місце мешкання, здебільшого до власної квартири.

Я прибула до Нью-Йорку 30 серпня 1949 року. Мій спонзор, Лев Юстимович Биковський, не міг відлучитися з роботи і домовився з нашою спільною знайомою, Олесею Михайличенко, що вона мене зустріне і тим­часово примістить у своїй домівці. Олесю я знала ще в Харкові. Її батько, петлюрівський офіцер Володимир Єфімов, був у 1920-х роках заарештований, помер у Харківській тюрмі.

Тижнів два я жила у Михайличенків у кухні, шукала роботу, зустрічалася із знайомими, переважно “недостріляними”, які недавно приїхали з Німеччини. Ми тоді дуже трималися гурту. Корифей українського театру Йосиф Гірняк, який працював прибиральником у роз­кішному готелі, позичив мені 15 долярів, їх мені ви­стачило, поки я не знайшла працю в кухні доброго ресторану.

Як правило, у новоприбулих (принаймні у моїх зна­йомих) грошей не було і люди починали працювати через кілька днів по приїзді. Те, що було написано в афідавіті про забезпечене місце праці, здебільшого було фан­тазією. Наприклад, я дістала запевнення праці в бюрі, яким начебто керував мій спонзор Биковський і яке на­чебто досліджувало українські поселення на Далекому Сході. Я виписала щось із 20 афідевітів і також моїм підопічним щось забезпечувала. Зрідка й справді була забезпечена праця — на курячій фермі або домашньою обслугою.

Англійську мову мало хто з новоприбулих знав, та й ті, що знали за два-три дні не могли знайти відпо­відної посади. Місце праці часто радили ті, хто приїхав трохи раніше, часто допомагали влаштуватися там, де самі працювали. Тоді ще не було знаменитого тепер Мек-Доналда, але по всьому Нью-Йорку були дешеві кафетерії Горн-енд-Гардард. Чимало наших там зби­рали брудний посуд із столів, інші його мили, або пра­цювали у величезній пекарні. Там багато років працю­вала емігрантка з Києва Олена Гунчевська, яка утри­мувала двох племінників, батьки яких були знищені в 30-х роках. Чого тільки не робили новоприбулі. Чимало жінок працювало на швейних фабриках. Скульптор Сергій Литвиненко, автор надгробного пам'ятника Франкові у Львові, фарбував помешкання; художник Петро Холодний варив їжу для мух-дрозофіл у лябораторії генетики в Колюмбійському університеті: учена-ботанік Наталя Осадча-Яната прибирала офіс разом з письменником Юрієм Косачем. Учений-геолог Іван Дубина, який теж прибирав офіс, мав неприємності на роботі, бо забагато використовував службовий теле­фон — дзвонив у громадських справах, збираючи свід­чення про голод 33 року і терор 30-х років для «Білої книги про чорні діла Кремля». Учений-фізик Михайло Несін заробляв ремонтуванням радіоприймачів. Пізніше здобув докторат у Колюмбійському університеті і до передчасної смерти працював у ділянці атомної фізики. Лікарі, поки не складуть іспита на підтвердження лі­карських прав, працювали на фабриках, або санітарами в лікарнях. Інженерам було легше — влаштовувалися креслярами, здібніші згодом переходили на фахову роботу.

Влітку 1951 року понад десять українських інте­лектуалів працювали прибиральниками та ліфтерами у Французькому шпиталі а Нью-Йорку. В обідню пе­рерву збиралися й обговорювали світові та українські проблеми. Є фотографія, на якій вони увічнені під час перерви в робочому одязі на даху шпиталя. Сидять рядком — Йосип Гірняк, Юрій Лавріненко, Левко і Ок­сана Чикаленки, Дмитро Бакум, Василь Барка, Михайло Кучер, Федір Бульбенко.

Житлову проблему в 50-х роках у Нью-Йорку розв'я­зували легко. Можна було знайти недороге помешкання, зокрема, в українському районі міста. Меблі купували в крамницях Армії Спасіння. Також були недорогі меб­льовані кімнати.

Місцем зустрічей новоприбулих були українські цер­кви — православні і католицькі. Після богослуження юр­милися на вулиці: обмінювалися інформацією: де вла­штуватися на роботу, де знайти помешкання, що чути в політичному житті. Зустрічалися також у крамниці “Сурма” на 7-й вулиці, яку Мирон Сурмач заснував десь у 20-х роках.

Заходили й до “Самопомочі”, що містилася у неве­личкому приміщенні, неподалік від  “Сурми”. Це суспільно-допомогове об'єднання заснували новоприбулі імігранти в 1947 році. З ініціятиви “Самопомочі” пізніше при її філіях було засновано кредитові кооперативи, що поступово стали важливим чинником в українській діяспорі.

Багато з новоприбулих недостріляних були одер­жимими. Хотіли діяти—інформувати світ про Україну і злочини більшовицької влади, видавати книжки й га­зети. В 1949—50-х роках у Нью-Йорку виник ряд укра­їнських організацій: деякі діють до сьогодні, хоч без того ентузіязму, що рухав їх тоді.

Одержимими були актори Гірняк і Добровольська: прагнули створити в Америці український сучасний театр, щоб продовжити традиції вбитого на Україні “Березоля”. З дня приїзду до Америки в травні 1949 р., обоє працювали з молодими акторами Театру-Студії, що під їхнім керівництвом діяла в повоєнні роки в Австрії і Західній Німеччині. Частина акторів переїхала до Нью-Йорку. Йосип Йосипович заробляв як прибиральник, Олімпія Остапівна для заробітку не працювала, ве­чорами інтенсивно підготовлювала вистави зі студій­цями, які вдень у поті чола заробляли на хліб щоденний.

9 жовтня 1949 року в Нью-Йорку відбулася пре­м'єра п'єси “Мати і я” (за двома творами Хвильового). Всього в сезоні 49—50 року було поставлено шість п'єс. Вистави були блискучі.

Але життя показало, що існування постійного укра­їнського театру в Америці неможливе. Успіх успіхом, а грошей на платню артистам нема. У червні 1950 року Гірняк організував товариську зустріч студійців, пись­менників і мистців. У вступному слові він сказав: “Ми пережили багато розчарувань... Треба перебудовува­тися, але до глядачів не пристосуватися”. Присутні мистці й письменники говорили, що Театр-Студія є но­сієм української культурної революції. Дисонансом був виступ одного з промовців, який нагадав, що він 25 ро­ків живе в Америці і знає смаки американських укра­їнців, які ходять лише на такі вистави як “Ой, не ходи Грицю” та “Наталка-Полтавка”.

Влітку 1950 року Студія працювала над “Лісовою піснею”, а злі сили вели проти неї кампанію в україн­ській комуністичній пресі та ще в одній газеті, де було надруковано серію лайливих статей. 30 грудня була прем'єра “Лісової пісні”. Ті самі газети її лаяли. Кін­чилося тим, що в жовтні 1951 року Гірняк опублікував у “Свободі” заяву про припинення Театру-Студії.

Та два недостріляні актори діяли, аж поки їх оста­точно не перемогла старість. Не раз чарували людей художнім словом, вчили молодь. В 1960-х роках діяв чудовий театр “Слово”. Добровольська створила ди­тячу студію мистецького слова, невдовзі передала її акторці Лідії Крушельницькій.

Культурних центрів у 1949 році в Нью-Йорку, не було, не те, що сьогодні. Виглядає, що першим центром, який заклали новоприбулі, був Український Літера­турно-Мистецький Клюб. Організаційні збори Клюбу від­булися в листопаді 1949 року. Зібралося коло 15 людей, серед них — мистці, музики, актори, журналісти. Першої зими вечірки Клюбу відбувалися щоп'ятниці у невелич­кій зальці у півпідвалі на Авеню «А», у приймах Об'єд­нання військовиків. Людей приходило багато, Клюб був віддушиною для багатьох, що по 8 годин денно мили підлоги чи посуд. Стільців у залі було мало, їх позичали з сусіднього похоронного заведення Яреми.

Тієї піонерської зими переважали літературні ве­чори, бувало обговорення вистав Театру Гірняка— Добровольської. Клюб радо вітав переселенців з Европи: тільки приїде якийсь мистець чи прихильник мистецтва, так до Клюбу.

Придбали піяніно. Це було величезною подією. Багато енергії пішло на те, щоб зібрати 100 долярів. Влітку 1950 року Клюб переселився до нової домівки, яку шукали довго й завзято, потім самотужки ремон­тували. Там, на Другій Авеню, Клюб активно діяв ба­гато років: відбувалися мистецькі виставки, концерти, літературні вечори, живі газети, бували цікаві доповіді. За перші п'ять років відбулося коло двох сотень вечорів. У найнятих великих залях улаштовували літературно-музичні ярмарки з участю видатних артистів.

Як відомо, діяльність усіх організацій і установ залежить не лише від зовнішніх обставин, а й від лю­дей, що їх очолюють. Незмінним головою Літературно-мистецького Клюбу аж до своєї смерти в 1964 році був скульптор Сергій Литвиненко з уенерівської еміграції, добрий організатор, а як треба - чорнороб.

Навколо Клюбу гуртувалися мистці, і в 1952 році виникло Об'єднання Мистців Українців в Америці, яке очолив Литвиненко. Щороку в приміщенні Клюбу відбу­валися збірні виставки членів Об'єднання, а також чис­ленні індивідуальні виставки.

В 1952 році в приміщенні Клюбу зародився Укра­їнський Музичний Інститут Америки, який очолив Роман Савицький. Незабаром Інститут мав філії у 12 містах.

До Клюбу також вчащали письменники — Барка, Гуменна, Керницький, Косач, Лавріненко. Маланюк, Понеділок. Часто там відбувалися літературні вечори. Блискучі доповіді читав Микола Шлемкевич, публіцист і філософ.

У 1954 році відбулися установчі збори Об'єднання Українських Письменників «Слово», головою якого обрали Григорія Костюка.

В 1950-х роках однією з найактивніших наукових і культурних установ у діяспорі була Українська Вільна Академія наук у США. Теперішні зірки — в Гарварді і Едмонтоні — зійшли значно пізніше (а моя тема — 1950-і роки, хіба зауважу, що наприкінці 50-х років в українській пресі в Америці почали з'являтися статті про те, що треба в якомусь американському універси­теті організувати катедру історії України).

Трохи історії Вільної Академії. Ті українські вчені, які в роки війни вирвалися на Захід, у противагу до не­вільничої Академії наук Української РСР, створили в 1945 році в Авґсбурзі (Західна Німеччина) Українську Вільну Академію наук (далі - УВАН). У 1948 - 49 роках кілька членів УВАН приїхало до Сполучених Штатів, слідом одна за одною прибували скрині з архівом, який у Німеччині невтомно збирав один з організаторів УВАН, недостріляний учений, літературознавець і історик-архівіст Володимир Міяковський.

У листопаді 1949 року до Нью-Йорку прибув член УВАН, учений-генетик і громадський діяч Михайло Ветухів, який мав уповноваження від УВАН у Німеччині розгорнути працю в Америці. Він скликав нараду ініціятивної групи новоприбулих науковців, яка ухвалила акти­візувати діяльність УВАН у США як українсько-аме­риканської інституції. Протягом кількох місяців Ветухів пов'язався з українськими вченими в Америці, що пе­ребували тут багато років і мали певне становище в аме­риканських університетах. Олександер Грановський, брати Володимир і Степан Тимошенки та інші підтри­мали ідею заснування Академії.

Датою заснування УВАН у США прийнято вважати 15 квітня 1950 року, коли в Нью-Йорку відбулися перші збори членів і прихильників Академії. Більша частина присутніх були безробітні, дехто мав працю, да­леку від наукової. Лише Юрій Луцький був аспірантом у Колюмбійському університеті.

На зборах обрали тимчасову управу. Президентом було обрано Михайла Ветухова, він мав ідеї, перспек­тиву, розуміння дійности та людей, уміння працювати й заохочувати інших.

Менше, як через місяць, 12 травня, відбулася перша конференція Академії—урочиста і багатолюдна— у величній залі Музею Нью-Йоркського Історичного То­вариства. Олекса Повстенко зробив доповідь про архітектуру стародавнього Києва. До кінця року відбулося ще сім конференцій, які притягали численну публіку. Заль в українських «центрах» не було, аж поки Літе­ратурно-мистецький Клюб не перебрався до нового при­міщення. Залі наймали в американських установах.

Зразу ж після «установчих зборів» почалася праця над англомовним науковим журналом, якому дали назву: «Анали Української Вільної Академії наук в США». Журнал мав ознайомити західних учених з ук­раїнською проблематикою і досягненнями українських вчених. Академія подала прохання до Фундації Форда про допомогу на це видання.

Ціле літо Ветухів і Луцький працювали над «Аналами». Ветухів притягав учених до співпраці, замовляв статті. Луцький усі матеріяли переклав на англійську мову, читав коректу. Грошей і приміщення не було. Вся канцелярська і редакційна робота йшла в приватних помешканях. Гроші на перше число «Аналів» зібрали серед українців. Діяла Фундація Академії. Скарбником, мотором і душею Фундації був колишній в'язень Соловків — Микита Васильович Кекало, про якого я вже зга­дувала. Великою втратою була його смерть від сер­цевого удару у березні 1951 року. Помер уночі під час адресування запрошень на чергову конференцію Академії.

В січні 1951 року вийшов перший випуск «Аналів». У передовій статті було коротко накреслено історію Української Академії наук у Києві, її розквіт у 1920-х ро­ках і її розгром у 1930-х. Написано, що вчені, об'єднані в УВАН у США, беруть на себе зобов'язання продовжу­вати свою наукову працю, що буде корисною і для Ук­раїни і для всього людства.

 

За даними першого випуску «Аналів», в Америці перебувало 65 членів і співробітників УВАН. Серед них мені вдалося встановити 17 осіб, свого часу пов'язаних з Академією в Києві. Академік був тільки один — Сте­пан Тимошенко, визначний учений у ділянці будівельної механіки і опору матеріялів. У 1918 році в Києві він був членом Комісії для вироблення законопроекту про за­снування Академії і був одним з її перших одинадцяти членів. В УВАН у США було ще 16 членів і співробітників УВАН, які працювали в установах Академії в Києві (про 12 з них згадано в моїй статті «Про перші роки діяльности УВАН у США та її першого президента М. Ветухова», надрукованій у газеті «Свобода», 30 квіт­ня 1985 р., потім я ще чотирьох знайшла). Я налічила 17 членів і співробітників УВАН, які пройшли через радянські в'язниці й концтабори (згадані у тій же моїй статті). Були родичі тих, що загинули в ув'язненні. Були члени УВАН — видатні вчені, що хоч не були заарешто­вані, та зазнали репресій, не раз були звільнені з нау­кової праці, змушені виїхати з України.

Коло Академії зразу ж згуртувалися також учені і співробітники з різних хвиль еміграції, з різних земель України: ті, що емігрували після поразки визвольних змагань, учені з Волині, Галичини, Буковини й Закар­паття. Один був народжений в Америці, з третьої ге­нерації лемків.

На конференії УВАН приходило дуже багато лю­дей. За перші десять років відбулося 450 конферен­цій і наукових засідань. Видатні вчені, члени Академії доповідали про наслідки своєї праці, як от Олександер Оглоблин, Лев Окіншевич, Дмитро Чижевський, Юрій Шевельов. З доповідями виступали вчені неукраїнсько­го походження: англосакси, білоруси, євреї, поляки, росіяни.

У травні 1951 року УВАН одержала дотацію — п'ять тисяч долярів від Фундації Форда на продовження «Аналів». Протягом перших дев'яти років «Анали» виходили регулярно. Вийшло дев'ять випусків із стат­тями різних авторів і три спеціяльні випуски, всього коло чотирьох тисяч сторінок. «Анапи» розсипали до бібліотек і університетів усього світу. На «Анали» було чимало рецензій у наукових журналах. Спеціяльний випуск «Аналів» — ілюстрований том «Собор святої Софії в Києві»—був відзначений у газеті «Нью-Йорк Таймс». Як спеціяльний випуск вийшла книжка Дмитра Дорошенка — «Огляд української історіографії» з до­датком праці Оглоблина: «Українська історіографія, роки 1917—56». Книжку вживають як підручник в університетах.

За перші десять років праці Академії вийшла 21 книжка українською мовою, видання шістьох із них фінансувала Фундація Форда, серед них—«Історія української літератури» Чижевського і заборонені в той час на Україні—«Місто» Підмогильного і «Твори» Миколи Куліша. Гроші на книжку «Симон Петлюра: статті, листи, документи» зібрала українська громада. Українські видання редагували недостріляні літера­турознавці — Костюк, Лавріненко, Одарченко, Чапленко.

Влітку 1951 року Академія вперше дістала своє приміщення: найняли малу кімнату на Схід 23-й вулиці. У квітні 52 року переїхали на Захід 26-у вулицю до по­мешкання з двох великих кімнат. В одній була канце­лярія, відбувалися конференції, у другій розмістив­ся музей-архів, остаточно перевезений з Німеччини в 1952 році.

На початку 1952 року до Америки приїхали два не­достріляні вчені, які зразу ж включилися в працю Ака­демії. Економіст і кооператор Іван Замша очолив фінанси Академії, канцелярію і технічні аспекти видавництва (між іншим, у 30-х роках у Києві Замша сидів в одній камері з істориком Оглоблиним). Другий новоприбу­лий — літературознавець Григорій Костюк перебрав керівництво Винниченківською комісією. В 1958 році Ветухів і Костюк організували перевезення архіву Винниченка з Франції до архіву Колюмбійського універси­тету в Нью-Йорку. Костюк організував збирання грошей на діяльність Винниченківської комісії, упорядкування архіву і видання творів Винниченка і праць, йому при­свячених.

Костюк і Замша увійшли до гуртку інтелігентів-ентузіястів, що діяли в УВАН у перші роки життя недостріляних в Америці. Дехто з них невдовзі увійшов до американського наукового світу, інші замкнулися в українському. З цього гурту варто особливо відзначити Володимира Міяковського, засновника і директора (до смерти в 1972 році) Музею-Архіву, де зібрано унікальні матеріяли.

Найбільше Академія завдячує своєму першому пре­зидентові, Михайлові Ветухову. Він був добрим органі­затором, орієнтувався в американському світі та чи не найголовніше — умів мирити людей. Ми всі знаємо, як це буває нелегко серед українців. Майже щодня, після роботи в лябораторії генетики Колюмбійського універ­ситету, Ветухів приїздив до Академії і допізна працю­вав: диктував Замші листи, зустрічався з відвідувачами, мав наради. В суботи й неділі звичайно бували засідання й конференції. Ветухів помер 1959 року від раку у віці 57 років. Перед смертю попрохав Юрія Шевельова стати президентом Академії. На цій посаді Шевельов був від осени 1959 до 1961 року, пізніше ще раз—від 1979 до 1987 року. В обидва періоди організовував видання цінних публікацій і цікаві конференції.

В 1960 році Академія придбала триповерховий бу­динок у Нью-Йорку. Гроші на виплату будинку склали українці, які знали, що Академія зробила за останні роки.

Під кінець 1950-х років більшість недостріляних представників української інтелігенції офісів уже не прибирала і в ресторанах посуд не мила. Підучивши англійську мову, дехто закінчив спеціяльні курси. Працювали лікарями, бібліотекарями, інженерами, бухгал­терами, ляборантами, також урядовцями на пошті та в канцеляріях. Більшість мистців заробляла творчою працею.

Ученим допомогла установа Research Program on the USSR, що діяла при Колюмбійському університеті в 1950—55 роках, матеріяльно підтримувана Фундацією Форда. Учені діставали дотації на написання наукових праць, деякі мали змогу працювати в американських наукових закладах. Наприклад, ботанік Наталя Осадча-Яната (дійсний член УВАН) працювала в Нью-Йоркському Ботанічному Саду над темою «Лікарські рослини в народній медицині України». Її стаття була пізніше надрукована в журналі Ботанічного саду. Допомогою Research Program скористалися 33 члени УВАН. Чимало їхніх праць було надруковано українською або англій­ською мовами, часом обома, серед них праця Йосипа Гірняка «Народження і смерть сучасного українського театру», книжка Юрія Лавріненка «Український ко­мунізм і радянська російська політика по відношенню до України—анотована бібліографія». Рукописи збері­гаються в архіві Колюмбійського університету.

Хочеться згадати про нашого рідного недостріляного куркуля Мельниченка. По приїзді до Америки вся родина працювала на фабриці, зібрали гроші і ку­пили чудовий яблуневий та вишневий садок у штаті Нью-Йорк. Які в нього вишні були! Найкращі в усьому селищі, що віддавна славиться вишнями, які запро­вадили німецькі iмігранти. Я спитала у Мельниченка: “Чому у вас найкращі вишні?”. А він: «То треба зранку радіо слухати — все скажуть, що сьогодні в садку робити».

Коротко згадаю суто політичні справи. В 1950— 1951 роках було багато зустрічей новоприбулих «по­літиків», інтенсивне листування з «політиками» в За­хідній Німеччині. Були спроби закласти в Америці єдину українську демократичну організацію, що мала об'єд­нати членів демократичних партій, які в повоєнні роки діяли в Західній Німеччині. Та нічого не вийшло. До 1966 року окремо діяв СУНД (Союз українських націо­нальних демократів), ще начебто діє УНДС ( Україн­ський національно-демократичний союз).

З українських політичних організацій, в діяльності яких брали участь недостріляні. найактивнішою була і є УРДП, яка щойно повернулася до первісної назви — УДРП   (Українська   Демократично-Республіканська Партія). На початку 1950-х років у Нью-Йорку активною була прибудівка УРДП—ДОБРУС (Демократичне Об'єднання бувших українців-репресованих). Відбува­лися збори, бували доповіді, допомогли зібрати гроші на видання четвертого тому книжки Докії Гуменної — «Діти Чумацького шляху».

Досягненням ДОБРУСу і його братньої організації в Канаді — СУЖЕРО є видання двох томів англомов­ної «Білої книги про чорні діла Кремля», що вийшли в 1953 і 1955 роках. У них—численні свідчення недостріляних про голод 33 року, терор 30-х років, розгром Української Автокефальної Православної Церкви. Над збиранням матеріялів потрудився геолог Іван Дубина. Як я згадувала, працював у Нью-Йорку прибиральником і використовував службовий телефон.

Наведу кілька прикладів видавничої діяльности недостріляних у 1950-х роках. Члени родин розстріляних організували видання книжок, присвячених їхнім роз­стріляним рідним, або їхніх творів. Так дочка розстрі­ляного в кіровські дні письменника Костя Буревія за власні гроші видала в 1955 році книжку пародій Буре­вія, які він друкував у 20-х роках під псевдонімом Едвард Стріха. Дочка і дружина поета і літературо­знавця Михайла Драй-Хмари багато зусиль доклали до увічнення його в друкованому слові. В 1953 році у Він­ніпегу вийшла книжка Дмитра Солов'я «Голгота Ук­раїни» з присвятою: «Пам'яті мільйонів жертв—ук­раїнців, що їх було вбито або замучено московсько-більшовицькою системою». Матеріяли Соловей зібрав ще в Західній Німеччині — записував розповіді лю­дей, переважно селян. Капітальною працею є книжка Юрія Лавриненка «Розстріляне відродження», що вийшла 1959 року в Парижі, в польському видавництві «Культура».

Велику роботу провело видавництво «Книгоспілка». Його заснували в 1950 році Юрій Сірий-Тищенко (з між­воєнної еміграції) і Антін Білоус (волиняк). До них приєдналися повоєнні емігранти з Харкова: кооператор Олександер Балинський і педагог Іван Крилов. Перші два скоро померли, справу продовжували харків'яни. Найцінніше видання «Книгоспілки»—«Історія України-Руси» Грушевського та його ж «Історія української літератури». Також видали повну збірку творів Лесі Українки (перевидання київського видання 1920-х рр.).

На закінчення — про Осередок УАПЦ в Саут Бавнд Бруку. Н. Дж. Ініціятором його створення був сьогод­нішній патріярх Мстислав. Своїми пожертвами Осере­док допомогли розбудувати недостріляні.

У червні 1951 року Церковна Рада УАПЦ у США ку­пила маєток, що мав 57 акрів землі (коло 23 га), кілька будинків. У вересні 1954 року відбулося урочисте по­свячення цвинтаря. Невдовзі почали будувати Свято-Андріївську Церкву-Пам'ятник у стилі козацького ба­рокко, закінчили в 60-х роках.

Сьогодні в Осередку є Дім української культури. теологічна семінарія, музей, бібліотека, архів. На цвин­тарі, що його звуть українським пантеоном, поховано сотні недостріляних, які в 1950-х роках багато зробили в Америці, щоб поінформувати світ про Україну і злочини більшовицької влади, щоб увічнити досягнення україн­ського відродження 1920-х років.