Українські Вісті, 8 березня 1987 р., №10 (2740)

 

РАДЯНСЬКИЙ ТЕРОР ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ В 1930-ИХ РОКАХ (очима очевидця)

 

СУЖЕРО запросило мене прочитати 7 лютого 1987 р. в Торонто доповідь про радянський терор. Готуючися до цієї доповіді, я пригадала жертви терору, що їх я особисто знала: учителі і учні школи, де я вчи­лася, професори і студенти ВИШ'ів, в яких я була студенткою, мої співробітники і знайомі, члени моєї родини. Я нарахувала понад 50 людей, яких я особисто знала і які загинули в тюрмах і таборах. В еміґрації я зустріла п'ятьох  “недостріляних" знайомих.

Мій батько, Артем Миколайович Дражевський, в роки революції був серед організаторів всеукраїнських кооперативних установ. Цю діяльність продовжував і після того, як Україну окупували більшовики. Поступово влада почала розгромлювати українську  кооперацію. В лютому 1927 року в Харкові в одну ніч заарештували коло 40 україйців, переважно кооператорів, серед них був і мій батько. Більшість заарештованих через кілька місяців випустили, але мого батька і ще п'ятьох в'язнів “Особое совещание” в Москві на початку 1928 року засудило на різні строки ув'язнення чи заслання. Цих  шістьох назвали Селянською чи Мужичою партіею. Пізніше батько мені сказав, що такої партії не існувало, це була вигадка ГПУ.

Батько дістав легку кару: “Мінус Україна і мінус шість” на три роки, тобто було заборонено жити на Україні і в шести найбільших містах Ра­дянського Союзу. Батько обрав собі місце заслання – Таганрог, там працював як бухгальтер.

1931 року батьків строк заслання закінчився і він повернувся до Харко­ва, влаштувався на працю бухгальтером  у будівельному тресті. В розпалі єжовщини, 1937 року батька заа­рештували. Він сидів у Харківській тюрмі, жодних побачень з ним не давали. Через рік ми дізналися, що його засудили на 25 років ув'язнення і він пішов на етап.

Потім ми дістали листа від батька  з Владивостоку. Писав з пересильного табору,  що його мають відправити на Колиму, а тим часом він працює на кар'єрі.

Влітку 1939 року наша знайома дістала листа від чоловіка, українського кооператооа з Харкова, Ночвина, колишнього співробіиника батька,  який був з ним разом у таборі у Владивостоку. Ночвин писав, що в їхньому таборі була епідемія  сипного тифу, від якого померло багато в'язнів, серед них і Артем Дражевський. Офіційно лро смерть батька родину не повідомили.

Багато українських кооператорів, співробітників батька, загинуло в тюрмах і таборах, як от члени правління Українкустарспілки Юрій Ярослав і Семен Лимар,  Довгорученко, який організував кооперативу кустарів у селі Двурічний Кут коло Харкова,  Микола Стасюк, Степан Кривенький, професор Харківського сільськогосподарського інституту. Ці люди були активні в роки Революції. На еміґрацію не пішли, в радянських умовах пробували будувати кооперацію.

Я вчилася в Харкові у школі ім. Бориса Грінченка. За моїх часів директором школи був Микола Федорович Сулима, мовознавець, автор числен­них публікацій. У 1930-их роках був репресований “за український буржуазний націоналізм у синтаксі" (так і  писали про нього у погромницькій статті). Микола Федорович суворо виправляв помилки учнів у розмовній українській мові. Пригадую, одна дівчина плаксиво сказала: ,,Хлопці деруться”... Сулима накричав на неї: ,,На стінку можна дертися, а хлопці б'ються”.

Також я знаю, що в1930-их роках був заарештований Микола Семенович Іванченко, учитель математики і керівник драмстудії.

З учнів я знаю, що була заарештована Ніна Певна. Її батько, Аполон Певний, був членом Центральної Ради. Був розстріляний колишній учень нашої школи Анатолій Труба. Він був надзвичайно здібний, природний провідник. Був головою шкільного виконкому, завжди головував на  шкільних зборах, на святах виголошував примови, був  редактором шкільної газети. Десь у 1927 чи 1928 році в газеті Известия було повідомлення про розстріл Труби за плянований терористичний акт на Менжинського.

Восени 1928 року я поступила на літературний факультет Харківського Інституту Народньої Освіти. Найбільше мене цікавили лекції з історії України професора Наталі Мірзи-Авак'янц. Пам'ятаю ті образні описи часів козачинни. Курс української мови читав професор Кость Німчинов. Німецьку мову викладав видатний учений, Павло Ріттер, літературознавець і поліглот, автор перекладів творів індійської літератури на українську мову. В 1930 их роках ці три професори були заарештовані. Невідомо, що сталося з Мірзою-Авак'янц і Німчиновим. Професор Ріттер у тюрмі збожеволів і помер.

Весною 1929 року мене виключили з Інституту як дочку контрреволюціонера (я була в списку “вовків в овечій шкурі”, вивішеному в адміністративному корпусі інституту). Я пішла до ректора Інституту, Гаврилова, комуніста, галичанина, колишнього січового стрільця. Він мене прийняв, був насуплений, говорив мало і мене в Інституті не відновив. Десь року 1932 або 1933-го Гаврилів застрелився. В роках 1935-36 я працю­вала і приятелювала з його дружиною Наталею Софронівною, географом. У 1937-му році її заарештували і вона пропала в тюрмі.

Восени 1930 року, з ініціятивн Миколи Скрипника, в Харкові було організовано видавництво Української Радянської Енциклопедії (УРЕ). Я туди поступила на роботу, з чотирма іншими співробітницями робила картотеку плянованих статтей майбутньої енциклопедії. Наш начальник Петро Єгоровнч Дятлов був активний в українському революційному русі на початку нашого століття, від переслідувань царською поліцією втік за кордон. У 1920-их роках повернув­ся на Україну. Після самогубства Скрипника був ліквідований режимом, як і інші співробітники УРЕ, зокре­ма секретар видавництва Олександер Бадан і відомий учений географ Степан Рудницький (обоє з Галичини приїхали на Радянську Україну). Всі приготовані для УРЕ матеріялн були знищені. Як відомо, УРЕ почала виходити після війни в Києві.

З жахом я пригадую ”кіровські дні” в грудні 1934 року. "Після вбивства Сергія Кірова, секретаря Ленінградського обкому партії, Військова колегія Найвищого суду СРСР присудила на розстріл сотні політв'язнів, звинувачуючи їх, у тероризмі. Був розстріляний друг нашої родини Кость Буревій, за царських часів активний революціонер, а в радянські часи - український літератор. Також був розстріляний літературознавець Роман Шевченко, якого я зустрічала в редакції УРЕ. Ще одного мого знайомого, Левка Ковальова, засудили до ув'язнення і відправили до БАМлагу (будівництво Байкальсько-Амурської залізниці), де його розстріляли. Це був талановитий журналіст і учений-хемік. Перед арештом працював у ділянці атомової енергії. В роки єжовщини загинули два його сини - студенти, яким було років по 20 (їхню матір, Клавдію Ковальову, в 1919 році влітку розстріляли денікінці разом з Василем Чумаком і Гнатом Ми­хайличенком).

Після того, як мій батько 1931 року повернувся з заслання, я вирішила, що можу знову поступити до ВУЗу, але вже про літературу і журна­лістику не думала, вирішила стати ґеологом.

1932 року я вчилася на осінньому семестрі Київського Геолого- Інституту. Курс геології викладала Ганна Василівна Закревська, видатний учений-геолог.   

Під час єжовщини я чула про арешти провідних київських геологів, слід багатьох з них пропав у тюрмах і та­борах. Після війни в Німеччині я зус­трілася з професором Закревською, разом робили геологічні екскурсії. Ба­чилася я з нею і в Нью-Йорку, і в То­ронто, куди вона переїхала. Ми багато говорили. Ганна Василівна розпові­ла, що її заарештували 1937 року од­ночасно з багатьма київськими геоло­гами. Того ж року помер у тюрмі Микола Світальський, віцепрезидент Академії наук Української РСР, ди­ректор Геологічного інституту Акаде­мії. Рік перед тим був заарештова­ний і кінчив життя самогубством Во­лодимир Крокос, відомий не тільки на Україні, але й у Росії та на За­ході своїми оригінальними теоріями в ділянці покладів льодовикової доби. В тюрмі Ганна Василівна чула, що її колег-геологів на допитах дуже були. Її ні разу не били. В тюрмі вона ста­ла дуже релігійною, багато молилася, а коли її вели на допит, вона непо­мітно хрестилася і молила Бога, щоб слідчий не змусив її тортурами наго­ворити на себе й на інших.

Після того, як Єжова зняли, спра­ви трохи полегшали. На початку 1939 року геологів судив Воєнний Трибу­нал, тепер начебто на суді були пот­рібні докази. Більшість підсудних за­судили на різні строки ув'язнення, бо під час слідства і на суді вони показували на себе. На суді були брех­ливі свідки, зокрема геолог Бондарчук. Ганну Василівну відпустили, бо вона на себе не показувала. Ще відпустили геолога Пухальського, бо він єдиний відмовився від своїх показів під час слідства, бо, як він висло­вився, до нього були застосовані “физические методы следствия”.

В роки єжовщини (1937-38) харків'­яни жили в постійному страху. Йшли масові арешти ще вцілілої інтеліген­ції. Вночі прислухалися до шуму авт (тоді їх у Харкові було небагато) - чи не за ними їде, чи не зупиниться біля їхнього будинку. Дехто не роз­дягався, інші мали спаковану валізку, щоб брати до тюрми у випадку ареш­ту.

З будинку “Слово”, де жили пись­менники, забрали більшість мешкан­ців, з моїх знайомих - Майка Йогансена і Онуфрія Тургана. Останній ка­зав: “Не всім же бути добрими пись­менниками, я – другорядний”. Зароб­ляв технічною роботою у видавннцтвах, коректою тощо. Майк був блискучий письменник і лінгвіст.

Заарештували трьох знаних в Европі, Мехіко й країнах Південної Аме­рики українських художників: Михайла Бойчука, Івана Падалку і Василя Седляра. Відомо, що Бойчук очолював школу монументалізму, який виходив з українсько-візантійської спадщини. Цю школу звали бойчукізмом, а ху­дожників бойчукістамп. Про Падалку Я була знайома з трьома мистцями, найближче з Седляром, бо з ним була одружена моя сестра Віра. При­гадую, що коли я була на роздоріж­жі, не знаючи який фах обрати, Седляр у розмові сказав: ,,Я ніколи не думав - ким хочу бути, я завжди хо­тів бути художником". Ще колись сказав: ,,Я повинен щодня щось на­малювати".

Падалка три роки був учителем мо­єї сестри в Харківському Художньо­му Інституті, і я наслухалася її роз­повіді про його методи викладання, особливо про мальовничу критику праць учнів. Він був добрим і уваж­ним учителем.

На початку 1930-их років бойчукісти дістали замовлення намалювати фрески у фойє будованого в Харкові Червонозаводського театру, над ни­ми працювали два роки. Одного разу я бачила їх за роботою: вони малю­вали, стоячи на високому риштованні. В пам'яті лишилися яскраві кольори, дещо стилізовані постаті. Я чула, що на фрески приїздили дивитися мистці з Мехіко.

Фрески були закінчені 1935 року, але восени 1936 року Падалка був за­арештований, фрески заслонили мате­рією. Пізніше прийшов наказ: фрески знищити. Чудові мистецькі твори бу­ли збиті ударами молотків.

Бойчук був заарештований в листо­паді 1936 року, Седляр у червні 1937 року на вокзалі в Києві. З тюрми Віра дістала від нього листа: “Їду да­леко, може назавжди”. Восени 1937 року вона бачила в Москві прокуро­ра, і він їй сказав: ,,Забудьте, девушка, забудьте, что такой человек был. Он уехал навсегда”. Була чутка, що Седляр був у Караганді і там його убив вартовий, про Падалку і Бойчука чуток не було.

В “Історії українського мистецтва”, Київ, 1967, на стор. 24 написано: “Ряд майстрів українського образотворчого мистецтва та архітектури в наслідок порушень соціялістичної  законности й безпідставних звинувачень зазнали репресій і загинули”.