Друкується на правах рукопису з дозволу авторки

 

Ранком я йду на працю

(Нью-Йорк, 1949-1950)

 

 

Тепер мені треба бути на роботі о 9-й. Вікна моєї кімнати, як і вікна більшості нюйоркських помешкань, упираються в стіну, весь час у кімнаті горить сліпуча електрика, якої тут ніхто не ощадить, і лише, як о 8:15 я виходжу з дому, то вперше бачу – чи на дворі дощ, чи сонце.

Я живу в університетському районі – одному з найчистіших у Ню-Йорку. Будинки тут 5-ти і 6-типоверхові, побудовані хитрим нюйоркським способом – щоб якнайменше повітря і світла потрапляло в помешкання, якнайбільше була використана дорога земля.

На вулицях тут нема натовпу, бігуть лише студенти – хлопці і дівчата. Вони дуже різні. Зустрічаються багато китайців чи філіппінців, яких косоокі обличчя здаються всі однаковими. Вишуканою красою відрізняються індуски: правільні риси обличчя, чорні коси падають уздовж спини, екзотичні шовкові сукні до підлоги, сандалі на босу ногу. Часом звертають увагу такі руді хлопці, яких я не бачила ніде в світі. Мабуть, то ірландці.

Я йду “навпрошки” через територію найбільшого в Америці Колюмбійського університету (що його президент тепер Айзенгауер). Великі академічні будови, трохи дерев,  естетичні широкі сходи ведуть до величних колон бібліотеки. Університет посідає кілька кварталів поспіль, крім того, є багато будов в інших районах міста. Як не хочеться пірнати в підземку! Як не хочеться розлучатися зі свіжим повітрям і сонцем і знову бачити сліпучу електрику, дихати штучним повітрям. Але що поробиш – під величезними хмародряпами живе друге підземне місто.

Підземні дороги (або сабвеї – по америко-українському) пронизують граніт в усіх напрямках. Людина здатна всюди доїхати автобусом і за ту ж ціну, але то забирає разів у два більше часу. Часу тут ніколи нема.

Я кидаю 10 центів і автоматичні двері пропускають мене разом з натовпом “білих комірців” – тобто службовців, що спішать у центр міста на 9 годину. Майже у кожного в руках часопис – то є одне з зол Америки. І кидати шкода, і читати ніколи. Вони величезні, пристосовані на різні смаки, містять силу цікавого матеріалу, дуже багато статтів талановитих журналітів, але все одно часу вистачає лише проглянути реклами і хіба прочитати назву статтів.

Отже, натовп обличчями в часописах, чекає на платформі потяга. В автоматах часом від скуки беруть на один цент горішків, або шоколаду, або гуму.

Кожні 2-3 хвилини підходить потяг. На нашій станції ще не тісно, але що далі до центру, то стає тісніше і врешті пасажири стиснуті не менше, як у блаженої пам'яти харківському чи мюнхенському трамваї. Але, на відміну від Харкова та Мюнхена, тут стиснуті люди абсолютно не лаються. “Вони дуже добре наїлися за сніданком” – сказав мені один раз супутник-українець – “А ситі люди рідко лаються”. В гіршім разі хтось скаже: “Обережно, ви роздушите леді!”

Така мандрівка в стані оселедця в бочці, між різноманітностями <…> натовпу триває хвилин 20.

Я вихожу знову на повітря разом з доброю половиною пасажирів в самісінькому центрі Ню-Йорка – на Таймс Сквері. Хочеться знову вдихнути свіжого повітря, але здається, що воно аж фарбу має, якесь сіро-жовте... Навколо хмародряпи, а по вулиці ледве пробиваєшся серед наповпу.

Торгівці хотять використати гарячий час і просто на брук кидають свій товар, який продається за півціни. Вони страшними голосами вигукують свої ціни, які дійсно часом бувають наполовину дешевші, як у крамницях. В однім місті купа яскравих шовкових хусток, далі, на ручному возику, різнобарвні краватки, ще далі – возик з жіночими сорочками і блузками. Але люди спішать і мало зупиняються. Більше притягає торгівельник з овочами, які продаються на штуку і “білі комірці” набирають на сніданок помаранчі, мандарини, груші – по 4-6 центів за штуку.

На розі – маленький ресторан, де буквально на ходу можна поснідати і дійсно натовп вливається в нього, стоючи ковтає каву й помаранчевий сік з булочкою та ковбаскою, що тут офіційно зветься “франкфуртер”, неофіційно – “hot dog” – тобто, гарячий собака – і зразу ж пливе далі. Затримка була 2-3 хвилини.

Отже, виборюючи свій шлях серед натовпу ню-йорківців, я хвилин за 10 добираюся до роботи. Знову не хочеться заходити в помешкання, в сліпучо-електричне світло! Хвильку дивлюся на  маестетичну публічну бібліотеку з голубами, здушену вінком хмародряпів. Але часу вже нема. Вже дев'ята година.