“Віра”, ч.1(97), 2000, ст. 19-21

 

САНКАМИ З НОРІЛЬСЬКУ ДО ІГАРКИ

(Із спогадів – з продовженням)

 

Російська преса містить фотографії заполярного міста Норільська, що лежить коло 300 кілометрів на північ від полярного кола і 100 кілометрів на схід від ріки Єнісею. На фотографіях - високі будинки, асфальтовані широкі вулиці, залізничний вокзал із білого каменю.

Я була в Норільську 1937 року. На ділянці, розчище­ній від лісотундри, стояло декілька дерев'яних будинків, де жили вільнонаймані і була контора. В брезентових наметах жили тисячі в'язнів - Норільський Виправно-Трудовий Табір.

До Норільську я приїхала в травні 1937 року, щоб пра­цювати як вільнонайманий геолог. Були особисті моменти, що привели мене в Заполяр'я для праці на будівництві, що трималось роботою рабів. Адміністрація погодилась на­йняти мене, політичнo сумнівного геолога, і платити поло­вину того, що звичайно діставали фахівці, які їхали на пів­ніч за "довгими рублями".

Їхала я залізницею з Харкова через Москву до Крас­ноярська, далі вниз широким Єнісеєм, через тайгу, через другу весну, повз квіти, що вже давно відцвіли на Україні, повз місто Ігарку, де на початку червня тільки-тільки зі­йшов сніг, ще на північ, у Дудінку, де ще лежав сніг, а крига йшла перед пароплавом. Далі був переїзд соняшної ночі верхи на віддаль 100 кілометрів тундри до Норільську.

Я ніколи не шкодувала, що пережила тяжкі заполярні пригоди. Норільськ з його озерами, горами, незнаними буй­ними квітами і північним сонцем - жовтою блискучою ку­лею низько над тундрою. Розквітлий ліс в кінці червня: рясні незабудьки і червонофіялкові китиці чужих квітів обрам­ляють широкі бистрі річки. Походи по ягоди - морошку, голубіку, брусніку. А люди, люди... найбільший аматор ягід, фахівець із старо-української літератури В. Дроздовський хвалився, що чотири роки таборів не зломили його. Треба лише себе в руках тримати, а влітку заготовляти ягоди від цинги. Німець Артур казав, що ніколи не вдягав сітки від мошкари: треба перетерпіти тиждень, а тоді організм звикне. Здається, його організм так і не звик, бо він завжди ходив опухлий.

Кволий низенький ліс пожовк у кінці серпня. Супутни­ків ягідних і рибальських походів забрали "під стражу". Хто з них живий?

В середині вересня ліг сніг і докотилась до Заполяр'я Єжовщина. Людей, що відбули уже 5-6 років ув'язнення в таборах Сибіру і Заполяр'я, тепер садовили в ізолятори, сотнями розстрілювали. Вільнонайманих заарештовували, або звільняли з роботи.

Почалися пурги. Страшний вітер був у той день, що поклав кінець моєму життю в Норільську. Мене звільнили з роботи і запропонували негайно виїхати, Я продавала речі, питала: "Куди їхати?". До найближчої залізниці було коло 2000 кілометрів. Єнісей уже став. Сказали: "Їдьте в Дудінку, там якось до весни улаштуєтесь".

Зразу після свята Жовтневої Революції до мене прийшов стрілок і сказав, що на завтра замовлені для мене санки до Дудінки і що на дорогу мені дадуть кожух.

Сто кілометрів до Дудінки їхала три доби. Вдень - білі горби, білі кружала боліт, збоку в'ється залізниця, найдикіша в світі (в той час недобудована!). А ми - з горбка на гор­бок. Білі куріпки зграями - пурх! Двічі бачила полярних ли­сиць: білий собачка з пухнастим хвостом. Вибіг на горбок і з цікавістю дивиться на санки. А сонце, червоне, висить над обрієм. Проїздили повз камьяний кар'єр Коларгон: бачила ватри, велику нерухому постать у кожусі і купка чорних му­рашок ворушилась. І зараз страшно згадати... А скрип снігу наче доповнював пейзаж. От зараз пишу, а як уявляю ро­жевий туман, білу безмежність, то в вухах неодмінно почи­нає звучати музика снігу. Часом мені здавалося, що хтось співає, а може, що музика грає - якась далека оркестра.

Ночували на "командировках", у приміщеннях для охорони. Я була така внутрішньо змучена, що нічого не по­мічала. Морози тоді, на початку листопада, не були дуже великі, кожуха поверх зимового пальта вистачало, щоб не мерзнути.

Дудінка - це село на березі Єнісея з кількох десятків будинків, побудованих на вічній мерзлоті. Всі вони пере­косилися: котрі влізли по самі вікна в землю, а інші мо­торошно занурились одним кутком. З їх темно-сірими від старости дерев'яними стінами, будинки виглядають, як уламки минулих століть: напевно, в таких самих "ізбах" се­лилися перші поселенці в Сибіру. Поруч із селом - сучас­ність: лагпункт, обгороджені колючим дротом палатки, бараки, двоповерхові будинки для вільнонайманих.

Оселили мене в Дудінці на лаґпункті в будинку для вільнонайманих, в одній кімнаті з кількома жінками, що їх­ні чоловіки працювали в Норільську різними начальника­ми, а вони чекали на нагоду виїхати, або поки їм там примі­щення будуть готові.

Хотіла б я знайти працю в Дудінці, та де там... Насе­лення цього славного центру Таймирського Національного Округу, відрізане від залізниці тисячами кілометрів снігової пустелі, складається з пари сотень людей, і звичайно всі не­численні установи Дудінки вже укомплектовані, я їх за пів­дня всі обійшла. Пробувала я влаштуватися ляборанткою в лікарні. Лікар молодий, видно, не дуже інтелігентний, сибі­ряк. Розпитав мене про мої знання з хемії; звичайно, спитав, як я потрапила в Заполяр'я. Другого дня, коли я зайшла за відповіддю, сказав, що він не може взяти мене на працю.

Розпитувала я про можливості виїхати, але єдину реальну річ мені запропонували - їхати кіньми з поштою понад дві тисячі кілометрів до Красноярську. На літак дістатися безнадійно, бо літаків приходить до Дудінки дуже мало і всі квитки віддають начальству Норільського Табору.

Заглядала я до бібліотеки: там у малесенькій кімнаті переглядали газети досить обідрані люди з інтелігентними обличчями і тоскними очима - "спецпереселенці".

Стан безнадійний: ні праці, ні можливости виїхати. Одного ранку, коли, сидячи на ліжку, я намагалась ізолюватися від балакучих сусідок поезіями Пастернака ("Что шепчешь ты, что мне подсказываешь, Кавказ, Кавказ, о что мне делать!"), до кімнати зайшов непогано одгодований службовець Дудінського Лаґпункту, який часом розважав мою сусідку і був у курсі мого безнадійного полону в тундрі:

"Біжіть!- сказав він мені. - Сьогодні тут Адамович, на­чальник Красноярського Територіяльного Управління Главсємморруті! Не може бути, щоб він вас десь не влаштував. У нього по всьому Таймиру розвідпартії, станції, факторії!".

Коло приміщення, де зупинився Адамович, стояла упряжка оленів. Сам він був одягнений по-місцевому: у хутряних чоботях, штанях, куртці. Високий, з енергійними веселим обличчям людини, що звикла давати накази, орга­нізовувати, їздити. До мене заговорив так привітно, як уже давно ніхто не говорив:

"Потрапили в тундру, товаришу геолог? Що ж, я зможу завтра відправити вас в Усть-Єнісейськ, там у мене на нафту свердлують!".

Хоч який Адамович був симпатичний і діловий, але я, налякана своїми пригодами безробітного геолога в тундрі, побоялася зразу згодитися їхати ще далі на північ, ще далі від залізниці. Внутрішньо у мене не було переконання, що мене хтось довго триматиме на роботі; я спитала:

"Чи нема у вас якої праці поближче, товаришу начальник?"

Він хвильку подумав: "Що ж, їдьте в Ігарку, товаришу геолог. Там у мене начальник лябораторії ґрунтів Мерз­лотної Станції родити задумала - йде у відпустку. Ви її 4 місяці замінятимете, а там видно буде".

Я просяяла і відчула себе на крилах. А Адамович уже давав мені адреси й імена в Ігарці, до кого звернутися. Тут же він познайомив мене з начальником пушної контори, щоб той допоміг мені переїхати до Ігарки. Це був сибіряк, теж одягнений з ніг до голови в хутро. Він дав мені адресу своєї дружини в Ігарці і сказав, що вона мені допоможе там; він же влаштував мене їхати з кінною валкою і познайомив з візником Карпушею, сказавши, що Карпуша - це втілення туруханської чесности і що він щасливо довезе мене до Ігарки.

Виїжджали з якогось заїжджого двору, де було повно коней, санок, людей у хутрах. Я сіла в санки, загорнулась у кожух. Їхала довжелезна валка, багато людей ішло поруч із саньми у фантастичній одежі - в куртках із собачого хутра -сакуях, гостроверхих шапках, хутряних чоботях - бакарях. Від людей і від коней туман, сніг скрипить, як скло. Незаба­ром із гірки з'їхали на Єнісей - позаду лишилися електричні заграви Дудінки.

Від'їхали трохи, я вже так замерзла, що витримати не можу. Злізла з санок, побігла слідом, а вітер продуває так, наче на мені шубки й нема. (Кожух був такий важкий і великий, що я в ньому кроку не могла зробити, він лишився на санях). Бігла поруч із саньми, трохи нагрілась і стоми­лась, а тоді упала назад на санки. Хотіла загорнутися в кожух, та де! Він був холодний, замерзлий, шорсткий, грубий. Я підлізла під нього і намагалась підіткнути під себе і потім, як у кублі, дихати туди ж. Я скручувалась, як зародок, коліна майже під підборіддям, дихала щосили, терла руки - і все одно... Холод обгортав ізсередини, про­лазив у щілини, ноги починали боліти. Ще ніколи я так не змучувалась від холоду... Зідхнувши, я одкидала кожух і знову стрибала з санок на сніг. У першу мить обгортав холод, особливо кололо в обличчя, рук не відчувала. Я біг­ла, бігла, стрбала, втомлювалась, падала на санки, намагалася зігрітись, тоді знову бігла - і так далі, і так далі, довгої полярної ночі.

Нарешті мої муки помітив візник Карпуша:

"Слусай, пасазирка, ти совсєм замьорзнєс, я тєбя зівой нє прівєзу... Вот так пасазирка попалась". (Карпуша не ви­мовляв звуків ж, ч, ш). Його обличчя, що виглядало з хутряного капюшона, нагадувало добру бабуню.

І Карпуша поступово почав одягати мене "по-заполярному". На першій же зупинці він дав мені тяжкі, тобто хут­рові, панчохи, які вдягають хутром до голої ноги, а зверху взувають або бакарі - хутрові чоботи, хутром назовні, або звичайні валянки, що їх мала і я.

Стало легше, бо тепер уже ноги не мерзли. Та проте наступного дня я знову більшу частину дороги бігла за сань­ми широким засніженим Єнісеєм. З обох боків річки - густа тайга, часом ярочки - теж зарослі лісом. А просто на півдні - сонце. Низько висить, червоне. Світло таке розсіяне, що тіней зовсім нема. З півдня ж повіває вітер (зветься "верховка", бо з верхів'їв Єнісею) і наскрізь продуває мою звичайну харківську шубу на звичайній ваті. Я почуваю себе голою на цьому морозі, на цьому вітрі, але не можу відвести очей від сонця.

Скоро зупинка в так званому "станку" - це дві-три дерев'яні ізби. "Пасазирка, ти нос отморозіла", - каже Карпуша. - На тєбє пока". І дає мені пару рукавиць із хутра. Я п'ю гарячий чай, на грубі відморожую хліб, який розсипається на крихти.

Час їхати. Карпуша знову критично дивиться на мене:

"Ой, отвецать за тєбя буду! У тєбя дєньгі єсть? Я тєбє куплю маліцу".

Увечері я вже за сто рублів маю - маліцу, тобто оле­нячу шубу, хутром досередини, що вдягається через голову і не має застібки. Яке блаженство! Можна сидіти цілий день у санях, не вилазячи: тайга, тайга...

Симпатичний Карпуша. З його оповідання поступово дізнаюся, що тут, у Заполяр'ї, він народився, тут родились його батьки й діди. За все своє життя він один раз був у Єнісейську, а далі, на південь - ніколи. У Єнісейську він був у червні ще під час першої світової війни, і йому не спо­добалося, що "сонце жарить", тому він погодився працю­вати лише в нічній зміні, та й то скоро втік.

Карпуші років сорок п'ять, він - "промишленник", тобто професіонал-мисливець.Те, що він не вимовляє шелесних, очевидно, є впливом якихось місцевих племен, бо, наприклад, евенки, навіть освічені, не вимовляють ані ш, ані ж.

Кажуть, що станки стоять по всьому Єнісею на від­далі 15-17 кілометрів один від одного. Зрідка "станок" - це село з кількох дерев'яних хат, притулене в тайзі, а зде­більшого - одна-дві рублені ізби, аби було де приїжджим візникам і пасажирам чаю попити та вночі переспати покотом на підлозі. Ми їхали шість днів. П'ять ночей ночу­вали на станках, а вдень зупинялись там попити чаю.

Так яскраво пам'ятаю ці станочки: ще здаля бачиш над прибережною тайгою димові стовпи, потім, після повороту, виглядають на високому березі Єнісея хати. Захо­диш загрубілими ногами, вкрай змучена переїздом, змерзла докраю. Єдина мрія - тепле приміщення. Насилу стягаєш через голову маліцу, часто хазяйка співчутливо допомагає, а тоді - до грубки. Ставлю консерви, кладу розморожувати хліб, а сама трясуся, ніяк не можу зігрітися.

На одному станку хазяйка запросила мене піти разом до лазні, і тут я вперше в житті побачила справжню "руську чорну баню". Низенька рублена хатка, а всередині чорно, як у пеклі. Стіни на палець обліплені чорною сажею і не дай Боже до них торкнутися! У кутку - купа чорного каміння, під яким розводять огонь, ні груби, ні димоходу нема і дим іде просто в двері. У другому кутку два величезні чорні барила: в одному вода холодна, а в друге накидали розжа­реного каміння.

Хазяйка тільки зайшла - хлюпнула на купу каміння води, і я зразу ж задихнулась густою гарячою парою. Бабка била своє жовте пожмакане тіло віником і докладно розпо­відала про свої справи, про сина, невістку. У цьому чорному пеклі я вперше за чотири дні роздяглася і вперше справді одігрілася.

У кожному станку в Карпуші знайомі. Як наші селяни говорять про врожай, так тут говорять про мисливство.

"Ну, как промисляєтє, однако?"

"Да, вот пєсца взялі, єщо нє слінял, посаділі в клєтку, а он замьорз. Пріходім утром, а он уже задубєл, клєтка-то в сєнях стояла. А пєсєц, однако, єщо сільно сєрий".

"Ну, ніцево, ви єво поцістітє, мозет сойдьот. А то я єво вам і так продам, - пропонує Карпуша. - Ну, хазяйка, а строґаніной уґосцяєш?"

Хазяйка вносить цілу замерзлу рибу і гострим ножем стругає скибочки просто на стіл. Присипляючи сіллю, всі їдять руками. Між візниками є один полтавець, який уже багато років живе в Заполяр'ї, каже, що строганина нагадує йому кавун. Спробувала і я, але погидувала їсти.

По дорозі зупинялися й у рідному селі Карпуші - Плахіно. На високому лівому березі Єнісею - два ряди ізб, зде­більшого великих, чимало нових із свіжого лісу. Зразу за ізбами - тайга, вниз - круча до Єнісею, а за білим полотном ріки - хвилясті горби, вкриті тайгою.

Дома в Карпуші відчувається заможність. Входиш до ізби - спершу великі сіни, яких десять метрів завдовжки, де зовсім холодно. Лежить замерзла риба, гори хутряної оде­жі, всяке знаряддя до рибальства і мисливства. Далі - неве­личкі сіни - "тамбур", і вже далі - величезна ізба з двох кімнат. У першій - "руська" піч, лави. У другій - велике ніке­льоване ліжко за перкалевою завіскою, дитячі ліжка, скри­ня, машина до шиття. Дитячі іграшки використано як прикраси.

Карпушу зустріла юрба дітей. Старшому синові, бі­лявому Карпушиному двійникові, років 14. Він уже покинув школу і "промишляє". По-діловому розповів Карпуші про свої успіхи: їздив на лижвах, порозставляв пастки, завтра треба об'їхати знову... Купка школярів накинулася із запитами "Що привіз?" Дворічна донька намагалася вилізти на коліна, але найбільше уваги Карпуша приділив синкові, що мав коло року: чукикав його, давав цукерки.

Потім усі сіли за стіл. Хазяйка вгощала пельменями, що їх їли разом із юшкою, та ватрушками з молоком.

Заможність відчувалася на всіх станках: хазяйки, жи­вучи в тайзі, одягнені, наче міські міщанки: байкові сукні, вовняні джемпери. В ізбах дуже чисто, оштукатурено, під­логи й вікна фарбовані. Дітвору вкривають заячими ковдрами. Причини заможности зрозумілі: хутро - продукт на експорт, і "промишленікам" за нього добре платять та довозять їм крам, щоб були зацікавлені продавати.

На шостий день мандрівка закінчилась: я приїхала до заполярного міста Ігарка. Позаду було двісті кілометрів снігів від Дудінки та яких триста - від Норільську.