Сучасність, №1, 1989, стор. 75 – 86

ШКІЛЬНІ РОКИ

Спогади[*]

                                     

Згадуючи школу-семирічку, в якій я вчилася у 1922-1925 рр. у Харкові, я побачила, що ця школа відбивала чимало процесів на Ук­раїні тих часів: приборкання виявів українського національного ду­ху і національних традицій, совєтизація школи, експерименти в ді­лянці освіти.

Як відомо, більшовики, прийшовши на Україні до влади, зразу ж запровадили реформу середньої освіти. Гімназії були закриті і на їх базі, абож без усякої бази, були створені початкові школи-се­мирічки, а для випускників цих шкіл — дворічні або трирічні профе­сійні школи, які, крім загальної освіти, давали учням підготовку до певної професії. Семирічки були різні. Очевидно, багато залежало від традицій гімназії, на основі якої було створено семирічку.

Школа, про яку я пишу, постала на базі української гімназії імені Б. Грінченка у Харкові. Я не бачила статтей чи спогадів про цю гімназію, але згадки про неї є в кількох авторів.

Дмитро Дорошенко у своїй праці "Історія України, 1917-23 роки" пише: "Українські гімназії почали засновуватися те весною 1917 року з ініціятиви самого громадянства, спочатку по головні­ших містах України: у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Одесі, Ка­теринославі та інших містах. На чолі перших українських гімназій ставали здебільшого відомі українські педагоги або діячі освіти (... у Харкові М. Плевако), вони були обсаджені добрими учитель­ськими силами".¹

Петро Плевако у спогаді "Сім днів у Харкові весною 1917 року" (рукопис) згадує, що Лютнева революція 1917 року застала його у Москві. Від української громади він був обраний до Центральної Ради. На початку квітня по дорозі до Києва він заїхав до Харкова. Зразу ж поїхав до Другої хлоп'ячої гімназії, де відбувалися курси українських учителів. У цій гімназії свого часу вчилися всі чотири брати Плеваки, автор спогаду провів у ній сім років. "Яка була моя радість, - пише П. Плевако, - коли ледве вступивши до гімназії, я побачив, що вона зветься тепер "Перша українська хлоп'яча гімназія в Харкові", а першим директором є мій брат Микола. Пригадую його радісне обличчя, коли він зустрів мене в коридорі, де ми колись бігали хлопчаками. Відтоді все змінилося. Швайцар загово­рив українською мовою, в "надзиратель", який колись казав нам не читати українських книжок, бо це - політика, теж заговорив чисті­сінькою українською мовою"[2].

Очевидно, незабаром гімназія стала мішаною - хлоп'ячою і дівочою, - бо письменниця Катерина Перелісна (Глянько-Попова) у свої'й автобіографії пише, що 1917 року вона "перейшла до новозаснованої української гімназії ім. Б. Грінченка, директором якої був М, А. Плевако, а заступником директора і викладачем українсь­кої мови О. Н. Синявський".[3] Учителями були О. І. Попов, М, Г. Йогансен (Майк Йогансен), поетеса Христя Алчевська. Драматичним гуртком керував молодий тоді педагог М. Ф. Сулима, а фахові пора­ди давав Гнат Хоткевич. На заняттях літературного гуртка чимало уваги було приділено поглибленню знань про українську народ­ну творчісіь, зокрема пісні. "Гімназія мала тяжкі умови для праці, - пише К. Перелісна, - бо зі зміною влади мінялись умови, поки на­решті її закрили. 1919 року був другий приспішений випуск, до яко­го попала саме моя кляса. Організувалися педагогічні курси імени Сковороди, що заповнені були головним чином колишніми учнями гімназії імени Б, Грінченка".³

В. С-ко (Вячеслав Давиденко) у своєму спогаді про Харків рево­люційних часів помиляється, згадуючи, що перша українська гімна­зія постала за влади гетьмана, але він правильно зауважує, що в тій гімназії викладали найкращі харківські україністи"[4]. Батько казав йому, що такими силами можна було б обсадити цілий уні­верситет.

Характерною рисою трудової семирічної школи ім. Б. Грінченка, що постала на базі першої української гімназії в Харкові, було те, що в ній училися діти та рідня активних членів (навіть провідників) кількох українських політичних партій, що діяли в роки революції, діти нечисленної у Харкові української інтелігенції та інших прошар­ків населення міста й околиці. Були діти членів Української Центральної Ради Миколи Любинського, Миколи Стасюка, Олекси Синявського, Федора Глянька, Сивоконя (може, це не всі), діти членів Українського Військового Комітету УНР Аполона Певного і Віктора Поплавка. Батько нашого учня Анатоля Труби - активний уенерівець, був в еміграції. Батько Всеволода Лимаря, Семен Лимар, був членом ЦК Партії українських есерів, активний у роки революції. Між іншим, ми жили з родиною Лимарів в одному бага­токвартирному будинку. У дворі хлопці дражнили Севку "Петлю­рою", бо він, мавши тоді років шість, завжди говорив українською мовою, що серед харківської дітвори траплялося рідко,

Батько Юрка Холодного, лікар, - брат мистця Петра Холодного, мол. - очолював у Харкові Український Червоний Хрест. Мій ба­тько, Артем Миколайович Дражевський, також був активний в роки революції: спершу в Тифлісі організовував українців-військових, потім у Києві - українську кооперацію.

Були серед нас діти та рідня відомих українських комуністів. Училися троє Кудіних - діти сестри Миколи Скрипника. Були во­ни бідні і жили в дитячому будинку, що звався Дитяча комуна ім. Петровського. Там жило ще сім (а може і більше) учнів нашої шко­ли. Одного разу Ліда Кудіна хвалилася мені, що дядько купив їй черевики. Навпаки, два сини і дочка Олександра Шумського відріз­нялися від інших дітей заможністю, приносили до школи смачні сніданки.

Юрко Гаврилів був сином галичанина Мирослава Гаврилова, ректора Харківського інституту народної освіти, який десь у 1932 році застрелився. Його дружина, Наталя Софронівна Левицька-Гаврилова, була ученим географом, співробітницею С. Рудницького, пізніше працювала геологом. Я добре знала її. 1937 року була за­арештована і слід її пропав.

Старший брат Пріськи Петренко, Микола, колишній укапіст, був якось пов'язаний з радянською дипломатичною службою і часом бував за кордоном. Своїй сестрі привозив скромні подарунки. Брат Параски Косар був одним з керівників комсомоль­ської організації України. Батько брата й сестри Гавришів був відповідальним військовим.

Ми знали, що батько Оксани і Юрка Шахраїв та батько брата й сестри Слиньків були комуністами і загинули в роки громадянської війни. Уже в еміграції я довідалася, шо Василь Шахрай був у 1917-18 рр. активним більшовиком на Україні. Пізніше розчарувавшись, разом із Сергієм Мазлахом (єврей з походження, активний український комуніст, дочка його вчилася в нашій школі) написав книгу "До хвилі" (1918) з критикою політики Леніна на Україні. 1919 року Шахрая вбили на Кубані денікінці. Петро Слинько очолю­вав лівих українських с. д., які пізніше влилися до КПУ. В 1919 році, коли в Харкові владу захопили денікінці, Слинько був у більшовиць­кому підпіллі і денікінці його розстріляли.

Були серед нас діти українських учених. Я вже згадувала дочку члена Центральної Ради Олекси Синявського - видатного українського мовознавця. Були діти літературознавця Володимира Коряка, син географа Костя Дубняка, син і дочка бібліографа М. Яшека, син ученого статистика Степана Кривецького. Діти й рідня письменників та артистів: Люба Уманець - пасербиця Миколи Хви­льового, Борис Пилипенко - брат Сергія Пилипенка, Ігор Сосюра - брат дуже популярного поета Володимира Сосюри, також були серед нас діти Гната Хоткевича, дочка чи племінниця поета Андрія Панова, був син Гната Юри - режисера театру імені Франка, сестра артистки цього ж театру Валентини Варецької. Коли до Харкова переїхав театр "Березіль" (я вже тоді закінчила школу), учнем став син театрального критика та театрознавця Йони Шевченка.

Чимало було діїей кооперативних діячів: Довгорученка, Павла Височанського, Василя Дуткевича, Василя Попівського (та я, мабуть, усіх не знаю).

Може більше ніж дітей з інтелігентних родин було дітей робітни­ків та приміських селян. Були діти Федора Глянька (я його згаду­вала серед членів Центральної Ради) - одного з піонерів українсь­кого руху серед харківських робітників. Його старша дочка Катери­на (письменниця Перелісна) вчилася в гімназії імени Б. Грінченка. Була дочка Івана Гаращенка, який до революції був комерсан­том, а у 1920-их роках активним будівником Української Автоке­фальної Православної Церкви.

Чимало дітей щодня приїздило залізницею.   Марусю Демченко, дочку робітника-залізничника, брат якої був комуністом і працював на відповідальній посаді, ми дражнили віршиком:

Я на потяг зараз йду,

Збори потім проведу.

Діти з родин селян і робітників відрізнялися від "інтелігентів" одягом, а часом і манерами. Наприклад, дівчата з інтелігентних родин ходили в капелюшках і туфлях, а з клясів пролетарів і селян - у хустках і чоботах. Відрізнялися своїм європейським одягом (поки з нього не виросли) кілька хлопців зі Західньої України. Різниця в одежі з часом згладилася. “Інтелігентки” почали носити червоні хусточки, а дочки "пролетарів" - почали звертати увагу на моду.

Директором школи був Микола Федорович Сулима, учений мо­вознавець-україніст. У той час йому було коло тридцяти років. Він здорово кричав на учнів і всі його побоювалися. Кричав він і за по­милки в розмовній українській мові. Пригадую, дівчина плаксиво поскаржилася: "Хлопці деруться", а він на неї: "На стіну можна дер­тися, а хлопці б'ються".

Микола Сергійович Любарський, заступник директора, мав ро­ків 35, був автором підручника "Економічна географія України". Викладав географію і російську мову та літературу.

Учитель німецької мови Клим Костьович Яримович, галичанин років сорока, мабуть, привіз з Галичини суворі методи дисципліни. Кричав на учнів, а одного хлопця витяг з кляси за шию.

Серед учителів переважала молодь по 20-24 роки, випуск­ники або студенти Харківського інституту народної освіти, що постав на базі університету. Молоді вчителі на учнів не кричали, ставилися до дітей по-товариському і з любов'ю. Вони з ентузіязмом керували студіями та гуртками, заняття яких від­бувалися в післяшкільні години. Здається, членом компартії був викладач політекономії Діденко, решта були безпартійні.

Виразні прокомуністичні (але наївні) настрої виявляла Одарка Павлівна Капустник, якій тоді було 22-23 роки. Вона була керівни­ком однієї з молодших кляс, але, очевидно, була прикріплена до громадських організацій старших кляс і спілкувалася з їх учнями, які з любов'ю звали її "Одарочка-Палочка". Пригадую, вона з радіс­тю говорила про заснування в грудні 1922 року СРСР, Казала: “Те­пер Україна буде в спілці з іншими радянськими республіками”. Ко­ли десь у 1924 чи 25 році скасували неділю як свято і нашим віль­ним днем стала п'ятниця, Одарка Павлівна сказала, шо це добре, бо діти мають бути відірвані від батьків, а в неділю батьки вдома.

В школі було досить холодно, і взимку ми сиділи у верхній одежі, вчителі були в пальтах. Учні прикрашували кляси гірляндами (також і залі): восени - з жовтого листя, взимку - з галузок сосни. На передній стіні нашої кляси над таблицею висіли гасла. Прига­дую одне, зроблене з каштанів, прибитих до стіни: "Гризіть граніт науки молодими зубами”. Підпис: Лев Троцький. Висіли портрети Карла Маркса, Леніна, Троцького. Трохи збоку - Лесі Українки, Мар­ка Вовчка, Івана Франка. Пригадую, що в інших клясах були порт­рети Зінов'єва, Каменева, Рикова. Великі портрети Шевченка і Грінченка були в залі.

Протягом трьох років, що я вчилася в школі, у нас не було жод­них іспитів, не задавали домашніх завдань, в клясах не було пись­мових праць, учні не діставали оцінок. Тільки викладач німецької мови викликав учнів і наказував читати з підручника німецький текст.

Восени 1922 року, маючи 12 років, я прийшла до п'ятої кляси, чи, як тоді казали, “групи”. Методи навчання з різних дисциплін були різні. Учитель історії читав лекції про стародавній Єгипет. Підручника не було. Учитель математики Микола Семенович Іванченко жваво і цікаво викладав основи альґебри - від'ємні ве­личини, рівняння з одним невідомим. Наприкінці лекції писав на таблиці завдання і казав: “Якщо хочете, зробіть це вдома”. Учитель фізики Григорій Олександрович Невмивака показував у клясі екс­перименти з розділу “Рідини”. Я назавжди запам'ятала сполучені посудини. З французької мови підручника теж не було. Учитель Іван Захарович Лень писав на таблиці приклади з граматики, але нічого не питав. Він також викладав українську мову і літературу, шо становило одну дисципліну. Пам'ятаю, в програмі були думи. Окремі думи були розподілені між учнями і кожний мав зробити про неї доповідь. Я мала завдання написати інсценізацію думи про Марусю Богуславку. Більше я жодної думи не читала.

Не пригадую, щоб учили граматику російської мови, яку ви­кладав Микола Сергійович Любарсьний. Завдань читати якісь книжки не було. Учні робили доповіді на теми творів російської літе­ратури. Я прочитала доповідь на тему “Війни і миру” Льва Толстого. Писала лише про перший баль Наташі Ростової. На лекціях російської мови я літератури говорили українською мовою. Свою доповідь я написала російською.

Не знаю точно коли, мабуть, на початку 1923-24 навчального року, а може й раніше, нашу школу оголосили зразковою школою при Наркомосі України і на нас почали випробовувати нові методи навчання. Зміни прийшли, коли я була у шостій клясі. Гуманітарні науки були об'єднані в одну дисципліну — суспільствознавство. Мов не вчили — ні української, ні російської, ні іноземної.

Ми докладно вивчали політичну економію за підручником Карла Кавтського, мені міцно вколотили в голову “додаткову вартість", з якої наживалися капіталісти. Вчитель прочитав лекції про 9 січня, Паризьку комуну, Перше травня, Жовтневу революцію. Після смерти Леніна було кілька лекція про його життя й діяльність.

Була економічна географія. Методом доповідей учні вчили географію Західньої Європи. Кожний учень щось знав лише про кра­їну, що була темою його доповіді, здебільшого це був переказ роз­ділу підручника, здається, то був український переклад підручника Іванова, широко вживаного до революції в гімназіях. Хлопці приду­мали гру: закидали доповідача в'їдливими питаннями, на які він здебільшого не міг відповісти.

Початок 1924-25 року, коли я була в останній, сьомій, клясі, знову позначився запровадженням нового методу: комплексного і одночасно Далтон-пляну, чи, як у нас казали, ланкового методу. Лавки переставили не так, як вони споконвіку стояли і сьогодні стоять у всьому світі, тобто, щоб учні сиділи обличчям до вчителя, а по три лавки поставили так, щоб учні сиділи обличчям один до од­ного

Комплексний метод заключався в тому, що брали певну, до­сить вузьку, тему, переважно "індустріяльну", і їй підпорядковува­ли заняття усіх дисциплін. Чи не першою була тема "трамвай" і то одночасно в усіх старших клясах. Почалося з екскурсії кляси до трамвайного депо. Потім учителі говорили й говорили про трамвая. Щось ми учили з розділу фізики про електрику. Система­тичного курсу математики не було, але разом з трамваєм почали вчити тригонометрію. На стіні в клясі повісили рисунок: прямо­кутний трикутник, більший катет якого лежав горизонтально, в на гіпотенузі був намальований трамвай. Для кута схилу траси, по якій начебто їхав трамвай, ми почали вчити тригонометричні функції (синус, косинус і т. д.).

Була тема "Взуттєва фабрика". Знову екскурсія, потім щось учили про шкіру. Моя сестра згадує "науку" про свійських тварин.

Протягом шкільного року кілька разів були екскурсії на великі заводи. На заводі сільськогосподарських машин "Серп і молот" ми збирали металеві стружки з-під верстатів. Не пам'ятаю, що про цей завод учили.

Жодних тем, пов'язаних з історією України, українською літе­ратурою чи з певними аспектами української культури не було.

Різноманітна діяльність поза клясами цікавила учнів значно більше, ніж наука в клясах. Та й учителі захоплювали своїм ентузіязмом. Дуже популярним був хор, яким керував великий ентузіяст мистецтва хорового співу Іван Михайлович Мацигора. Хор співав кілька його композицій. У хорі було 60-70 учнів. Співали на чотири голоси без нот. Іван Михайлович, приграваючи на скрипці, розучував з хористами партію кожного голосу. Співи здебільшого відбувалися у шкільні години. До кляси заглядав якийсь учень, оче­видно з доручення Мацигори, і гукав: "Хористи - на співанку". Осіб десять з нашої кляси (також і я) зривалися з місць і бігли на спі­ванку, яка відбувалася у величезній авдиторії.

Репертуар хору був великий. Співали, звичайно, "Інтернаціонал" та "Марсельєзу", пісні на слова Франка "Шалійте, шалійте, скажені кати" та "Вічний революціонер", "Жалобний марш" Шопена, пісні молодих українських композиторів на слова молодих українських поетів, як от "Вище прапори, червоні стрічки, струнко ідуть коза­ки", багато пісень на слова Шевченка, численні українські народні пісні. Пригадую хор зі "Сну літньої ночі" Мендельсона. Співали лише одну російську пісню в перекладі на українську мову - "Гей, дубинонько, ухнем".           

Драматичною студією керував Микола Семенович Іванчено, він же учитель математики. Тоді була в моді хорова деклямація. Хоч у клясах літератури не вчили, та завдяки драмстудії, школярі пізнавали поезії Шевченка, Грінченка, Тичини, Чумака, Валеріяна Поліщука, Черкасенка.

На заняттях літстудії, якою керував учитель української мови й літератури Іван Захарович Лень, члени її читали свої твори, критики суворо критикували. Видавали рукописні журнали й газе­ти. З нашої літстудії вийшли два відомі українські радянські пись­менники Олександер Ільченко і Вадим Собко.

Була в школі образотворча студія. Учні вчилися писати шрифти й рисувати українські орнаменти. Старші учні виконували лінорити.

Великий успіх мала оправна майстерня. Кілька хлопців систе­матично працювали в ній після занять.

Чимало учнів цікавилося літературою: читали, ходили на вечо­ри "Плугу", які відбувалися в Харківському сільбуді і на яких висту­пали не тільки плужани. Ми сиділи в задніх рядах, показували один одному "знаменитих” письменників. Велике враження на мене, тринадцятилітню, зробив Хвильовий. Як зачарована слухала авдиторія його читання оповідання "Я".

Були серед нас і завзяті театрали. Тоді в Харкові був театр імені Франка; ми ходили на прем'єри, потім обговорювали вистави. Пригадую велике розчарування: ми дуже чекали на виставу "Лісова пісня" Лесі Українки, аж її поставили у модерному офор­мленні художника Цапка: на сцені не було лісу, а лише самітний стовбур дуба з одним листом завдовжки коло метра.

Влітку 1923 року в Харкові були гастролі театру "Березіль”, який тоді постійно перебував у Києві. Думки наших підлітків-театра­лів розійшлися: одні були за театр Франка, інші - за Березіль.

Аж ніяк не був популярний серед нас український народний театр. Одна дівчина з захопленням розповідала про вистави, що в ньому бачила, а у відповідь чула зауваги - як то можна ходити до "етнографічного театру".

Урочисто й радісно відбувалися шкільні свята. Спершу майже всі дівчата і дехто з хлопців приходили в українських убраннях, до­сить скромних. Бувало багато гостей, переважно батьки. Пригадую Шумського, Скрипника, поета Андрія Панова. Пригадую, що Скрип­ник переглядав рукописні журнали й газети, що лежали на столику в залі.

Перше свято, на якому я була, - Грінченківське свято в грудні 1922 року. Кляси прикрашені гірляндами з ялинок і гаслами, серед них - "Праця єдина з неволі нас вирве". На сцені - великий портрет Грінченка. Хор співає "Інтернаціонал", тоді коротка промова учня шостої кляси Анатоля Труби про учителя і письменника, який присвятив життя освіченню українського народу. Хор співав пісні на слова Грінченка, учні деклямували його вірші.

Тільки закінчився концерт, стільці моментально відсунули до стін, на них сіли дорослі гості. Учні почали гри - хороводи зі спі­вами "Подоляночка", "А ми жито сіяли" та інші. Незабаром почулися вигуки: "Семенцівна! Назаренко!" Це традиційні виконавці гопака, яких вітали з ентузіязмом.

У березні 1923 р. - свято Шевченка. Знову "Інтернаціонал" і виступ А. Труби, чудового промовця, який говорив, не заглядаючи в записи. У програмі хору лише пісні на слова Шевченка. Далі інсце­нізація поеми Черкасенка "Прометей" (це ж у той час, коли Черкасенко був в еміграції).

Грудень 1923р. Знову свято Грінченка, знову хор співає "Убогії села, убогії ниви... Хотів би не знати, хотів би забути та сили забути нема, це наша Вкраїна сама". Перед святом учителі в клясах говорили про віддану працю Грінченка для свого народу.

Але... тієї ж зими скликали всіх учнів на загальні збори. Пред­ставник Наркомосу Олександер Попов, колишній учитель гімназії імени Грінченка, проголосив, що нашу школу перейменовано на школу імени Карла Маркса. Сказав, що досить школі носити ім'я провінційного вчителя Бориса Грінченка, віднині вона буде носити ім'я вождя пролетаріяту. Учні і вчителі мовчали. Свят Карла Маркса в школі при мені не було.

Того ж шкільного 1923-24 р. знову скликали загальні збори. Директор школи Сулима якось похмуро виговорив учням, що багато з них приходить на шкільні свята в українських строях, але мало в кого строї добрі, а здебільшого "таке, хто й зна що" (мені цей вираз врізався в пам'ять). Відтепер в українських убраннях нехай приходять тільки ті, хто має дійсно добрі убрання. (Мені пригадується, що добрі убрання мали лише дві-три дівчини. Корсеток майже ні в кого не було).

На Шевченківському святі весною 1924 р. А. Труба у своїй промові зробив наголос на темі "Наш Шевченко", лаяв якихось чужих людей, що проголошують Шевченка "своїм".

Свята Різдва у 1922-25 рр. в нашій школі не відзначали. В один з різдвяних днів 1921-22 р. коли я ще не вчилася в школі імени Грінченка, батько повів мене і сестру на шкільне свято Різ­два. У пам'яті лишилася інсценізація традиційного Свят-Вечора на сцені у шкільній залі. Родина навколо столу, батько ховається за миску, в якій горою лежать пиріжки, каже: "Діти, чи бачите мене? Дай, Боже, щоб цілий рік...".

У 1923 р. при нашій школі було засновано колектив юних спартаків: організація дітей від 10 до 16 років - підготовка до комсомолу. На загальних зборах учнів якийсь сторонній "представ­ник" з'ясував завдання юних спартаків і був проведений запис дітей. Спершу не всі записалися , а потім майже всі.

В той час, як у РРФСР були "юні піонери", в Українській РСР бу­ли "юні спартаки", перейменовані після смерти Леніна на "юних ленінців". Наша учениця Таня Карпова переклала з російської мови гимн юних ленінців:

Вже п'ятикутня зірка

Кидає промінь-світ,

Ми, діти пролетаріїв,

 Будуймо новий світ.

У 1923-24 р. оголосили, що над нашим колективом юних ленін­ців бере шефство комсомольський осередок взуттєвої фабрики, яка була недалеко від школи. На зборах юних ленінців виступав секретар комсомольського осередку - високий дядько, який говорив російською мовою. Колектив був поділений на ланки, у кожній по десять юних ленінців. До кожної ланки був прикріплений комсомолець. Після шкільних занять зрідка відбувалися збори ланок, комсомолець говорив про міжнародну політику. Наші шефи були мало освічені, говорили виключно російською мовою, ми їм відповідали українською і до всіх зверталися на "ти", хоч вони були такого віку, як наші вчителі. Один з них якось сказав: "Ти думаешь — кто я? Я сапожник (швець) и много не знаю".

Непорозумінь з нашими шефами не було, але й великого впливу на нас вони не мали. Значно більше учні любили Централь­ний ленінський клюб, який був недалеко від нашої школи і до якого ми почали вчащати влітку 1924 р. Там були спортивні заняття, гурток юних натуралістів, яким керував студент-біолог Роня Утевський (пізніше видатний учений-біохемік, член-кореспондент Академії Наук Української РСР).

В нашій школі була стихія української мови, про українізацію ми не чули. Учителі стежили за вимовою учнів, виправляли помил­ки.

Більшість наших учнів була з Харкова і околиці. Пригадую, як дражнили дітей з інших районів України. Хлопця з Галичини клика­ли "Єпші-шипші" - мабуть, польські слова вставляв. Дівчина з Правобережжя, показуючи щось на таблиці, сказала: "Ось-о". Їй кричали "осьол-осел". Інша дівчина сказала "Підемо сюдою", і її почали дражнити "Кудою - тудою - сюдою".

У 1924-25 р. діяли гуртки, до яких належали учні старших клясів. Я записалася до гуртка української мови, яким керував ди­ректор школи мовознавець Микола Сулима.  Хочу згадати про долю декого з наших учнів. Видатним геологом і мінералогом став Євген Лазаренко, який помер у 1979 р. Був дійсним членом Академії Наук Української РСР, директором її Геологічного інституту, автором численних наукових публікацій, одним з авторів українського мінералогічного словника.

Женька Лазаренко вчився в одній клясі з моєю сестрою, обоє любили читати, обмінювалися книжками, переважно пригодниць­кими. Я зустріла Лазаренка, коли йому було 18 років, він працював в історичному архіві,  захопився історією. Потім ми були студентами геологічного факультету Харківського університету. Якось він розповів мені, шо хотів піти на історичний факультет, але  його не прийняли, бо не був комсомольцем, тепер захоплюється геологією.

Член української Гельсінської Групи Зіновій Красівський пише у своїй автобіографії, що 1962 р. (уже після того, як він пройшов арешти і заслання) заходами свідомого українця, ректора Львівсь­кого університету Є. Лазаренка, йому дозволили скласти іспити і видали диплом університету.[5]

Борис Приймак у 1955-73 рр. був головним архітектором Києва, одним з авторів плянування і перебудови Хрещатика.

Вадим Собко і Олександер Ільченко стали відомими письмен­никами. Обидва належали до літературної студії нашої школи. Собко уже помер. Ільченко в 1987 р. виступав у радянський пресі за чистоту української мови. Він був на рік старший від мене. Дуже добре пригадую: незабаром після того як я поступила до школи, я зайшла до залі, а коло рояля - Ільченко і його приятель Руденко. Один з них (не пригадую хто) заграв мелодію "Ще не вмерла Україна", а другий перелякано закричав: "Що ти робиш"?

Я не маю даних, скільки моїх співучнів упали жертвою терору, а їхніх батьків, мабуть, понад сотню. Думаю, що я могла б зразу назвати кілька десятків імен, включно з моїм батьком. Десь в ув'яз­ненні пропав директор школи мовознавець Микола Сулима. Уже в еміґрації я довідалася, що його звинуватили в націоналізмі в україн­ській синтаксі. Був заарештований учитель математики і керівник драмстудії Микола Іванченко.

З учнів, я чула, в роки єжовщини була заарештована Ніна Певна (її кузен Богдан Певний є активний в еміграції мистець і мистецтвознавець).

Трагічно закінчив життя Анатоль Труба, незмінний промовець на шкільних святах, голова шкільного виконкому і літературної студії, редактор шкільної газети і автор численних статтей у них. Він закінчив школу на рік раніше за мене, вчився у вечірній Харків­ській торговельно-промисловій профшколі. Вдень Труба працював у ВУЦВИК реєстратором. Не пригадую, в якій справі я потрапила до ВУЦВИК і там побачила Анатоля. В нього на столі лежала величезна конторська книга, в яку він вписував листи - вхідні і ви­хідні. Незабаром я почула, то його заарештували.

Колишній співучень А. Труби у профшколі надрукував в емігра­ційному ветеранському журналі Дороговказ спогад про нього[6]. Він пише, що й у профшколі Труба відзначався як промовець на збо­рах, був головою студентського комітету, редактором стінної газе­ти. В 1927 або 1928 р., коли автор спогаду уже закінчив профшколу, він прочитав у газеті Известия повідомлення, що виїзна сесія Військового трибуналу СРСР розглянула справу Анатоля Труби, плянованого ним терористичного акту на Менжинського і прису­дила до розстрілу. Присуд виконано. Було тоді Анатолеві років 18-19.

Не знаю долі племінників Скрипника. У 1937 р. моя сестра зу­стріла на вулиці одного з них - Миколу Кудіна. Тоді всі були за­лякані, йшли масові арешти, а він голосно лаяв владу, говорив про арешти.

В еміграції я зустрічалася з шістьма колишніми учнями нашої школи і трьома ученицями гімназії імени Грінченка. Чула про одно­го вчителя, який був в Аргентині.

Суворий критик у нашій літстудії Вадим Кривецький перебував у Бразилії, де працював інженером-металюрґом. Павло Дубів, який був активним журналістом у діпівський період у Західній Німеччині, виїхав до Австралії. Золотокоса Галина Дуткевич, яка ще на Україні стала Царинник, є активною в український громаді в Америці (понад 30 р. у Союзі Українок Америки, тепер редактор органу УНРади "Мета"). Ігор Шевченко (тезка ученого-візантолога), який поступив до школи ім. К. Маркса, коли я вже її закінчила, живе в Сеаттлі. Ми з ним наговоритися не могли - згадували нашу шко­лу. Він теж написав спогади про школу, які, сподіваюся, будуть опубліковані.