Віктор Кравченко написав книжку „Я
вибрав свободу", де викрив страхіття советського режиму. Ця книжка
розійшлася в мільйонах примірників на 22 мовах (українське видання в Канаді В.
Кравченко заборонив), і відкрила очі багатьом людям на те, що робиться в СССР.
Французька комуністична газета „Леттр
Франсез" назвала Кравченка зрадником, а все, що він написав, брехнею.
Кравченко покликав до суду цю газету
за наклеп. Іде судовий процес. Сваряться свідки протилежних сторін. Одні
доводять, що в Совєтському Союзі все добре, а інші розповідають правду про
країну за залізною завісою.
Засліплений російським шовінізмом,
Кравченко одмовився від свідчень українських інтелігентів, боючись, що вони
говоритимуть за Україну, тимчасом, як його гаслом є „єдиная-недєлімая".
Але ті українські селяни, що їх він лишив для процесу, говорять світові свою
правду про Україну, про терор і нищення, яке принесла їй російсько-більшовицька
влада. Вони ні з ким не сваряться, вони спокійно розповідають про те, що вони
пережили в Совєтському Союзі.
Перед тим суддя оголошує:
— А тепер ми мусимо звести нового
дольмечера, українця, бо ці свідки не говорять іншою мовою, тільки
українською".
Ольга Марченко — українка, ДП з
Німеччини. Спокійна, повна, з круглим, ясним обличчям. На голові зелена
хустка, пов'язана так, як „зроду" наші селянки пов'язують.
Їй 42 роки, вона походить з-під
Матвіїва Кургана, Таганрозької округи.
Адвокат просить її розповісти про
розкуркулення і Ольга Марченко спокійно та впевнено розповідає факти:
— Ми з чоловіком мали 5 гектарів
землі, одну корову, двоє коней. Наймитів у нас ніколи не було...
Коли почалася колективізація, то в
нашому селі, в якому було всього 67 дворів, 14 селян було названо куркулями.
На нас наклали величезні податки,
яких ми не могли виконати, хочби й голови свої повіддавали.
Тоді вони у нас позабирали все з хати
— меблі, худобу, одежу, коней, все-все. 5 лютого 1930 року ціла бригада
зайшла до нашого двору та пішла до нашої хати, яка вже була геть порожня, а я
була сама вдома.
—„Забирайся з хати", — сказали
вони мені, вхопили за руки і викинули з хати. Тоді поламали пічку і поклали
печатку ка дзері. А мене кинули просто на сніг, хоч я була вагітна на 9 місяці.
Було мені тоді 24 роки і ще так
хотілося жити. Я заховалась у льоху, що був у нас на подвір'ї. Та проте люди з
бригади побачили, що я там сховалася, спустилися в льох і почали мене тягти
звідти. Я подумала, що то мені вже кінець підходить, вхопилася за діжку з огірками
і закричала: „Не чіпайте мене, я ще хочу жити".
Та проте вони і мене, і діжку з
огірками викинули з льоху на сніг, а на двері льоху наклали печатки. Аж до
вечора була я на дворі, а як потемнішало, то прийшла сусідка і забрала мене на
ніч до себе...
Другого дня я пішла до голови
сільради, кинулася перед ним на коліна і попросила дозволу родити в своїй хаті.
Він дозволив.
Я повернулася до хати і там родила
дитину. Хоч я була голодна і дуже мерзла, та деякий час усе було спокійно.
...Потім моя дитина вмерла, вона не
могла перенести такого життя, вмерла від голоду і холоду та всього того
лиха"....
Ольга Марченко заплакала, витягла
хусточку. Хусточки з'явились і на залі. Вона схлипнула і продовжувала:
- Так я й жила сама, беззахисна
жінка. Інколи вони приходили й вимагали: „Де твій хліб? З чого ти живеш? Як ти
не скажеш, де хліб, то ми тебе розстріляємо!...
Далі О. Марченко розповідає, як
приходив до неї голова сільради з горілкою, вимагав, щоб вона була його коханкою,
тільки крик врятував її....
Розповідає, як була вигнана з хати її
сусідка з 7 дітьми, Розповідає, в яких умовах висилали Куркулів. - „Я бачила
те на власні очі, бо в тому транспорті була моя рідна сестра. То було в січні
1930 року. Одного вечора моя сестра прийшла до мене прощатися, сказавши, що її
відправляють, і попросила прийти проводити.
Через 4 місяці після її від'їзду я
дістала від неї листа з Уралу, де вона писала: „42 дні ми їхали у вагонах-
телятниках. Перші три дні нам нічого не давали їсти, на четвертий день дали
солоної риби без хліба і води. Багато з пас повмирало від того"...
Більше листів від сестри я не
мала".
Свідчення Ольги Марченко були чи не
найсильніші з усіх.
Французька радикальна газета
„Орор" писала про свідчення наших ДП:
- „Перед нами прості люди, які
прийшли розповісти не те, що вони думають про цю справу, не їх опінію..., а виключно
те, що з ними сталося, що вони
пережили на власній шкурі. Вони розповідають те, що відбулося в їх хатах, в їх
родинах, — там у країні Совєтів.
І ці докладні свідчення є сильніші, є
ефективніші, аніж свідчення Жіда, де Беро, чи навіть самого Кравченка".
А після свідчення Ольги Марченко,
французькі газети писали:
- Слухайте, селяни Франції, от що то
є розкуркулювання! От що приносить комунізм селянам".
Так наша українська селянка розповіла
світові правду про комунізм в дії.