Друкується на правах рукопису з дозволу авторки

 

В краю Джека Лондона

 

Містечко Сонома сонно пеклось у сліпучому Каліфорнійському сонці. На центральній площі американський стандарт драґ-сторів і вилізших на вітрини крамниць пральних машин перемішувався з рештками мексиканського панування, втілених у білих невисоких будинках з ґратчастими вікнами, оперезаних ґалереями.

Людей на площі майже не було. Душа просила, щоб на ґалереї з'явилась чарівна еспанка у мантільї, але спека приспала і сучасників, і тіні минулого. Було порожньо.

Містер Ікс (американець, який привіз мене подивитись на Соному) сказав: “Про Соному кажуть, що тут живуть люди, які уже давно померли, а їх забули поховати”. Вражена сонним настроєм Сономи, я подумала: “Як часто народна мудрість має рацію”.

Містер Ікс говорив далі: “Як им з дружиною обоє вже не будемо працювати, то переселемось сюди”. Моя думка відповіла: “Вже краще би просто на цвинтар”.

В міському садку на сонній площі – пам'ятник: чоловік підносить держало прапора. Написано, що саме на цьому місці був піднесений 18 червня 1846 року прапор за визволення Каліфорнії від Мексики. Далі написано, що через 25 днів цей прапор, що його піднесла “Ведмежа Партія”, яка хотіла повної незалежності Каліфорнії, був замінений на прапор Сполучених Штатів.

Постать піонера з прапором була бронзова і дуже рішуча.

1846 рік – рік боротьби. Тоді, ця сонна Сонома звільнилась від панування мексиканських манахів, а для нас – 1846 рік був лише етапом боротьби, роком Кирило-Методієвського Братства.

В приміщенні колишньої місії, заснованої 1823 року – місцевий музей. Ідея місій і їх роля увічнена в образі: святий, піднісши очі до гори, грає на скрирці, а перед ним два індійці стоять на колінах.

Увесь музей – це досить примітивна збірка старих речей: жіночій кринолін з 1845 року; міцна піонерська скриня, що переїхала від Атлантики до Тихого океану; колекція старовинних пістолів; знаряддя, яким здобували знемените каліфорнійське золото; фотографія (старовинний доґеротип) перших піонерів, що приїхали в 1845-50 роках, і різні речі (від горщиків до нижніх спідниць із саморобним мереживом), що вони перетягли через пустелі і гори до плодючих долин Каліфорнії.

В одній з вітрин – пожовклі місцеві газети: “Смерть забрала Джека Лондона, письменника і фармера, якого любили навколишні сусіди і друзі... він усе працював своїм вправним пером над чудовими рукописами... Джек Лондон помер двадцять другого листопаду 1916 року, о 7.45 вечора і долина Сономи втратила дорогого друга, бо він любив наші гори і хвалив нашу красу...

15 років тому він вперше купив землю у нашій долині і тепер його ранчо охорлює 1000 акрів землі, яку він дуже поліпшив...”

Після цих похвал “дорогому сусідові і старанному фермерові ДЖЕКУ ЛОНДОНУ” я заголілась побачити його будинок, як відомо, описаний в романі “Мала Господиня Великого Дому”.

“Що ж, поїдемо” – сказав містер Ікс. – “Джека Лондона добре пам'ятають у цій околиці. Він вечорами вчащав до навколишніх барів. Кажуть, добре випивав і був не від того, щоб розпочати сварку”.

Поїхали. Придорожня стрілка показала на “Місячну долину”. Це ж назва одного з романів Лондона. Гори вкриті лісом, садки, рясна зелень – отака долина, що її полюбив і увіковічнив Лондон. Об'їхавши увесь світ він вибрав собі “Місячну Долину”.

Нарешті стріла “Лондон Сайд” – тобто “Лондоновий Край”.

“Ну, - думаю, - американці шанують свого письменника. Це стрілка для тих, хто їде вклонитися його пам'яті”.

Далі ще один дороговказ: “London side. Swimming pool. Have drink and fun” – тобто “Лондонів край. Басейн для плавання. Випий і розважся”.

Що далі, то дороговказів більше, тільки містер Ікс за їх порадою не поїхав, а на бензиновій станції спитав – де будинок Джека Лондона і повернув зовсім не за стрілками.

Їдемо крутою дорогою вгору. Густий ліс підходить з обох боків дороги: нависає зелень дерев, стелеться червонястий, зрадливий “отруйний дуб”. Дерева уже мало не сплітаються вгорі, стоїть зеленява романтична півтьма.

Я думаю: “Тут живе дух Джека Лондона” і кажу:

- Джек Лондон вибрав собі місце поселення відповідно до свого романтичного характеру...

На це містер Ікс відповідає:

- Очевидно, вибрав тому, що земля була не дорога.

Дорога зробилась ще крутішою. Ліс став суцільною стіною і півтьма ще позеленішала. Авто почало стрибати по ямках і горбках невпорядкованої дороги. Такої дороги я ще в Америці не зустрічала!

Раптом дорога уперлась у невеличку кам'яну браму. Великий напис: “Вхід заборонений. Приватна власність”. Колючий дріт був речевим підкріпленням. Перед брамою кам'яний стовб із брондзовою дошкою:

“Ранчо Джека Лондона. Тут жив і працював видатний американський письменник і мандрівник. Народився у Сан-Франциско 1876 року, помер 22 листопада 1916 року”.

На брамі ще один напис: “Кінець дороги”. Мовляв, дороги нема, Джек Лондон помер... Нема чого дивитися на те місце, де він жив.

Я кажу: “Я все таки піду. Як хто зустріне, то я скажу, що я з дитинства любила Джека Лондона. Не може бути, щоб зі мною були аж надто суворі за те, що я хочу глянути на його ранчо”.

Я дивлюсь на зелений моріжок за колючим дротом, на високі дерева, що ховають Великий Дім, у якому була Мала Господиня.

Містер Ікс, незломний у додержанні американських принципів і традицій дикого заходу, каже: “Закон дозволяє стріляти в кожного, хто зайшов у чужий двір. Тут живе стара англійська традиція: “Моя хата – моя фортеця”. – “Та невже в мене стрілятиме Чарміян – чарівна дружина Джека Лондона?”

Містер Ікс сміється. Всі в околиці знають про Чирміян, як про сусідку, як про вдову фармера з недалекого ранчо.

“Кажуть, що Чарміян  уже впала в дитинство. Через це так і оберігають будинок Лондона від сторонніх очей. Часом вона виривається до сусіднього села – старенька бабуся із солом'яним волоссям, розфарбована, як папуга”.

Містер Ікс радить мені сідати в авто. Доводиться слухатися. Яка шкода, що він справжній американець, а не Діпі... Якби він був Діпі, то, звичайно, ми б підійшли до будинка Джека Лондона і кинули б оком на Чарміян, яка б вона не була... Адже ніхто ще в Америці, навіть на “Дикому Заході” не стріляв у Діпі, куди б вони не ходили...

Авто стрибає по вибоїнах дороги. Я згадую перелази – вірний шлях до кожного саду...

Ще раз майнула рекляма: “Розважайтесь у Лондоновому Краю”...