І н т е р в' ю О. Я. М е ш к о

Питання: Оксано Яківно, розкажіть, будь ласка, про те, де Ви народилися, і про свою сім'ю, як її застала революція 1917 року.

О.Я.Мешко: Я народилася близько Полтави, в двадцяти кілометрах, у містечку Старі Санжари, Полтавська область, певна річ. Старі Санжари - це містечко дуже велике, це одна з тих крупинок нашої живописної України: річка Ворскла, горби і долини, млини, плотини, вербами обсаджена вся Ворскла, степ, поля, лісок, ліси - це надзвичайна краса! І я завдячую долі і своїм батькам, що я народилася саме в цьому місці, в якому я себе почувала вільним птахом десь приблизно до 1919 року.

Мій батько - селянин, малоземельник, але родина у нього була численна: п'ятеро своєх дітей, двоє сиріт - отже, нас семеро, з батьками дев'ятеро. Прогодувати він не міг на своїх чотирьох десятинах землі, то він займався торгівлею. Досить успішно у нього йшла торгівля, хоча він її страшенно не любив. Він любив насаджувати сади. І оскільки він закінчив у Полтаві десь дворічну школу садівництва, то він насаджував сади не тільки собі, а й усім землякам своїм по Старих Санжарах. Він знав, що треба взяти, які дерева, які кращі грунти і так далі. Батько був чоловік сумирний і в той же час дуже комунікабельний, і в той же час дуже принциповий і активний громадянин. Здавалось би, те що він торговець, йому б заважало вступити до кооперації. У нас же було засновано кооперативне товариство, і він був член кооперативного товариства, і дуже багато зробив у тому плані, що відгукувався на потреби нашого містечка. Коли треба було будувати школу (а там мали б учитися і ми) і не було заводу, де б вироблялася цегла, то він поїхав у сусіднє містечко Нові Санжари, побув там біля двох місяців, як учень-технолог освоїв цю справу, приїхав, побудував такий, можливо, дуже примітивний цей завод, і виготовили вони кооперативно, певна річ, стільки цегли, скільки було потрібно на побудову "Просвіти", кредитового товариства, магазину, свого магазину і будинку гімназії - малася на увазі двоповерхова будова.

Він був шанований між своїми земляками, і саме це, може, і спричинилося до його нещастя - але, може, то я й помиляюся, - бо коли вже почався час радянської влади і накладали податки, продподатки, "продразвёрстки", то, за постановою уряду створити в усіх селах і містах якісь відповідальні комісії, і він попав у ту комісію, відповідальну за продподаток. Це було те, що він страшенно важко пережив, бо він не був заборгований державі, так само як і його батьки й родичі. Всі вони сплатили борги, а не всі люди могли це зробити. Але кінчався один продподаток - починалася "продразвёрстка", виконали одне - давалося друге. І так в одну з таких кампаній, коли Старі Санжари не виконали "продразвёрстки", він був заарештований як відповідальний за невиконання. Це виглядає страшенно абсурдно, але це факт.

Коли він був заарештований, то я ж мушу сказати, які ж у нас члени родини. В цей час уже, в 1919 році, у мене було два брати - один з 1901 року, а другий з 1903 року, Іван і Євген. Євген був ще дуже молодий, але рано дозрілий громадянин. Він скінчив режисерські курси, які в Полтаві були організовані при театрі {Петришенко і Горленко}, і там від "Просвіти" він працював режисером нашого просвітянського драматичного гуртка. Активний, живий, енергійний, сміливий - всі якості були у нього, може, навіть і не по літам розвинені.

Отже, коли був заарештований батько за невиконання волостю продподатку, то він, боячись, що така сама участь буде і його, пішов у Буланну - це в дванадцяти кілометрах такий ліс у нас великий і село звалося Буланне. Там була така військова одиниця, чи військовий загін українців, які захищалися від усяких тих беззаконних вчинків, які сипалися на долю окремих людей, селян і в цілому на волость.

Євген пішов і вже більше не повернувся. І недовго він перебував там у тому загоні, бо їхня група мала завдання знищити тих наших так званих активістів, які себе називали більшовиками і які чинили страшний терор і тиск на все населення наших Старих Санжар. Вони таки, цей загін Біленького, операцію цю зробили, і двоє людей із тих терористів (будемо їх так називати, бо вони таку роль і виконували в своєму селі) загинули. Але наступного разу, вже через тиждень вони йшли на район, на Мачухи, і там, під Мачухами, був убитий у бою мій брат Євген.

А тим часом (це вже було через місяць часу) ЧК переглянуло справу батька, розмовляли з ним і звільнили його. Та проте він уже знав, що трапилося у нас удома, і розумів, що повертатися йому додому не можна, бо його чекає явна загибель. Він переховувався далеко у своїх родичів, знайомих у своїй області. А якось одного разу він захотів побачити нас, свою родину. І він серед ночі прийшов, але до хати нашої не дійшов - його перехопили і забрали до волості. Він ішов з порожніми руками, він не належав до військового загону, але в тій довідці, в тому документі звинувачення, написаному в волості, було зазначено, що він займався розбоєм, що в нього знайшли зброю. І таким чином, він був удруге заарештований.

Його повезли з волості підводою, і супроводжував його один конвоїр Ганджа, що я вчилася з ним разом у школі, тільки він був старший за мене. І я побігла дорогою навздогін батькові. Батько кричав мені, що треба повернутися: "Не біжи! Не йди! Ти нас не доженеш!" А я продовжувала бігти з усіх сил, плакала і кричала. Наш конвоїр Ганджа зупинив підводу, дочекалися поки я добігла, дозволив мені сісти біля батька, і ми поїхали з ним разом у волость, у Мачухи.

В Мачухах його посадили в холодну, як селяни звикли говорити, тобто в камеру попереднього ув'язнення. Я простояла там до ночі, і ми розмовляли з батьком через вікно. Розмова була дуже довга і пам'ятна мені. Я повернулася ночувати до людей, а вже на ранок моя мама прийшла до волості. І знов-таки той самий Ганджа супроводжував його до Полтави в ГубЧК. Він їхав на коні, а моя мати Марія йшла з батьком Яковом дванадцять кілометрів до Полтави. Ганджа приїхав у Кобеляцький район і залишив їх, сказавши: "Почекайте, здам папери." І пішов. Його не було кілька годин, і моя мати стала намовляти батька тікати: "Я буду коня тримати, а ти біжи! Ти бачиш, тобі Ганджа дає змогу тікати!" Але батько мовчав, довго думав, і на настирливе мамине прохання тікати сказав: "Я не можу тікати, не можу цього зробити. Якби я був сам, я б це зробив, але ж родина лишається - ти і діти". Коли вийшов Ганджа, плюнув і каже: "А ви ще й досі стоїте тут? Ну коли хочете, то ходімо."

І так він опинився в ЧК. ЧК направило його в Харків на Холодну Гору. Умови там були жахливі - то стало потім відомо, - напхано було в камеру так багато людей, що люди могли тільки стояти, навіть сидіти не могли. Протягом місяця вони мучилися, падали, на ноги один одному, уже й сварилися, уже всього було. І нарешті мій батько не витерпів більше, став стукати в двері й вимагати зробити кінець. Він був розстріляний. Нас повідомили вже 1921 року про те, що його розстріляли.

Отже, в родині тоді у мене відразу відкололися двоє - брат, який загинув, і батько, якого розстріляли. Нас з мамою виселили з хати. Нас тоді лишалися троє - моя сестра Катруся, молодша на п'ять років за мене, я і мама. Нас вигнали, забрали все що у нас було. І ми вернулися до нашої бабусі, до матері батька.

А тимчасом мій брат Іван, ховаючись від покарання - він нічого не зробив, але розумів, що як члена родини його знищать, - пішов добровільно до Червоної армії, в партизани пішов, і коли вже трошки там укріпився, вернувся до волості і вимагав негайного повернення його родини, матері й сестер, у свою хату.

Моя сестра Віра, вона старша, з 1899 року, вийшла заміж за Михайла Худенка, і вони виїхали до Кобеляк. Він улаштувався потім учителювати, сам інженер, і таким чином ніби врятував мою сестру і врятувався сам, бо він теж був переслідуваний.

Питання: Оксано Яківно, а що Ви пригадуєте про неп і про колективізацію? [Далі англійська мова, пропущено].

О.Я.Мешко: Моя мама залишилися сама. Мою сестричку Катрусю забрав її брат, наш дядько, а я поїхала до Києва шукати долі. Я хотіла вчитися, вступити до вузу. Але я не була готова, я не була підготовлена в такій мірі, бо я закінчила тільки чотири класи Першої української гімназії імені Морозовської в місті Полтаві. Мені треба було готуватися. І я готувалась, і досить успішно це було, але знову нове - не було у мене відповідних документів. Треба ж було, що ти селянського походження і ті документи, за якими приймають до вузу. У мене їх не було. Я прожила в Києві майже півроку, я бачила Київ під час непу, і у мене збереглися кілька таких яскравих картин про Київ.

Який був Київ у той час! Я ніколи не бачила, проживши стільки років у Києві, такого Хрещатику, який я бачила у 1925 році, 1924-1925 рік. Він був живий, він був страшенно залюднений, він був якийсь дивно парадний, як це не дивно. Потоки людей ідуть, якась вільність в думках і поведінці, в настроях. Я не бачила такого Києва більше, хоча кілька раз поверталася до Києва. В Києві я не бачила, щоб то була така торгівля розширена і так, щоб це кидалось у вічі - ні, я не можу цього сказати. Я хочу сказати тільки про те, що дуже багато якихсь людей, які щось носили в невеличких коробках і продавали. Тільки пам'ятаю, що продавали щось інше, а говорили таке: "Бензин, фитили, камень, бумага от мух." Але в цієї людини не могло бути стільки покупців на ці товари! "Бензин, фитили, камень, бумага от мух" - дивіться, який асортимент! Але ж щось потайне в тому було, бо він мав масу замовників різних. Але б я не сказала, що в Києві було тоді ситно - ні. Хліб білий видавали за довідками, якщо ти хворий на шлунок. Інший хліб не обмежений був, харчування в їдальнях було досить пристойне. Самообслуга, такий настрій новий в обслузі, в настрої тому - то справді відчувалося нове, демократичне і щось таке пролетарське. Був голод на продукти, але не було голоду на ідеї. Місто бурлило. Стільки груп, стільки угрупувань, стільки різних напрямків стільки руху! Люди виходили на вулицю, люди були ще духовно не скуті, що потім я зазнала на собі. Мені легко це твердити, оскільки я можу провести паралель між тим часом і цим, пізнішим часом. Вони у мене в пам'яті, в моєму розумінні діляться на окремі прошарування, і те я дуже пам'ятаю. Я була підготовлена в своїй родині, своєю "Просвітою" старосанжарівською... До речі, треба сказати, що товариств "Просвіти" на нашій Східній Україні не було так багато, їх було до сорока, десь тридцять дев'ять; наші "Просвіти" - то були університети на Україні: не тільки хорові гуртки, драмгуртки, кредитові товариства, а були дослідні поля, забави різні і так далі. І люди ходили до "Просвіти" , від мала до великого йшли в "Просвіту". Отже, я не була голодна на одну ідею - ідею української самосвідомості, але перебуваючи в цей час у Києві, я зустрілася з іншими течіями. То було те, що було настроєно ворожо. Місто не було таким одностайним, як то мені здавалось би читаючи Михайла Грушевського. Він пише, що від третього до дев'ятого березня сімнадцятого [сказано саме так. - Б.В.] року - це були найщасливіші дати його його життя, бо відбувалися такі великі демонстрації в Києві, що по двадцять п'ять тисяч людей виходило з прапорами. Жовто-блакитні прапори були домінантами на всіх останніх.

Отож я з цим у двадцятому році вже не зустрілася. Я зустрілася з якимись холодними течіями, які розбивали цю ідею. Це двадцять п'ятий рік. Незважаючи на те, що це роки такого відродження і українізації, суцільної українізації, був і чинився той опір - опір якийсь підспудний, але він заважав цьому рухові.

Питання: Опір {апарату}?

О.Я.Мешко: Так. Мені самій довелося в цей час заробляти на шматок хліба тим, що я одного начальника великого вчила української мови. Він просто хотів говорити, йому важно було. Вимова у мене була полтавська, я її втратила з того часу, оте "л" своє, але коли я говорила, він казав, що це звучить просто музика - так гарно українська мова йому йшла. Були й ткі, були такі симпатики, але були й інші. Оті інші швидко, при відповідному натиску згори, переключилися на інше - на зневагу, на бойкотування української мови.

Питання: А що Ви пригадуєте про колективізацію?

О.Я.Мешко: Колективізація почалася з 1928 року. Це вже була йшла підготовка до колективізації. Навіть уже в 1927 році говорилося про колективізацію, але, як я пам'ятаю, мій чоловік Сергієнко Федір працював у цих установах по колективізації. Отже, це почалося з 1928 року. І знаю з тих його розповідей, що колективізацію зустріли селяни в штики. Колективізації ніхто не хотів з людей - не куркулі, бо куркулів на Україні було дуже мало - у нас були середняки і були бідняки, але ті бідняки жили досить пристойно в розумінні харчування чи, скажемо, житлових умов; вони самі собі будували і все це робили. Але труднощі були іншого порядку - труднощі були з промтоварами. Я пам'ятаю, що в ці роки був чи не найбільший розквіт сільського господарства, який починався з 1925 року, вироб такої маси збіжжя і такої маси продовольчих селянських товарів, що не було їм збуту, і вони були просто задурно. І що більше сказати, бо я сама це пам'ятаю, що придбати чоботи, чоботи одні купити, то це дорівнювало тридцяти пудам збіжжя. Тридцять пудів збіжжя - щоб мати одні чоботи! Шевців і кравців тоді - маса. Всі люди хтось чимсь займався, і не було потреби в таких установах казенного типу - це все було приватне, це були люди, що власними руками все це робили. Страшенно трудно було - одіж та взуття. З одежею ще виходили люди досить успішно. В моді пішли ці сіряки, вони були й до того часу - кожухи сірі, у нас сіряк, чумарка, - люди якось вдягалися, але трудніше було, звичайно, з таким, як взуття. Чимбарні відкрили свої, бо худоби було багато, шкір було - сила. Чимбарювали, але бракувало різних матеріалів для виробу шкіри.

Питання: Скажіть за тих людей, які робили революцію на селі. Що це за люди були, і ті, що робили колективізацію, чи то ті ж самі люди були? Що це за люди? Які в них були ідеали, які в них були прагнення, чим вони керувалися, що вони любили?

О.Я.Мешко: Оце якраз почались люди, які війшли у силу з двадцятого року. Це ті люди, які оволоділи волостями, бо то були волості, не вибрані ніким - самозванці. Чинили терор, натиск на людей, але оскільки їх було на селі просто мало, а як говорити про величезне містечко, наші Старі Санжари, до 50 тисяч, як не більше населення, то в нас було 7-8 таких активістів. Ці активісти не були людьми раніше знаними, до війни, чи шановними чи певним становищем своїм у громаді - ні. Вони з'явилися зі своєю ідеєю більшовизму, ідеєю комунізму, і ці ідеї, і їх моральний облік був дуже несприйнятний масою населення. Вони дуже швидко стали невіруючими, атеїстами, не були вони, як я вже сказала, людьми статечними в своїй поведінці, в своєму матеріальному, моральному, громадському обличчі. Я так кажу, бо наше село - це не просто якийсь окремий випадок, а я гадаю, що воно може служити фактором узагальнення. І от ці люди, що чинили страшні, жахливі речі терору, але не самі, бо що таке сім чоловік у великому містечку, - вони користувалися допомогою військових загонів красних. Вони викликали їх з міста...

Питання: Карательні загони.

О.Я.Мешко: "Карательные отряды" - так вони тоді звалися. Вони викликали їх з міста.

Питання: Як вони жили, і, зокрема, як вони померли?

О.Я.Мешко: От двоє з цих людей, вони були спіймані на тому, що вони під час єврейських {кучок}, коли до одного торговця-єврея вся родина зібралася, з'їхалися з других районів, і їх там було до одинадцяти чоловік, то зробили напад на них - чи вони шукали золото, чи що вони хотіли, я не знаю, - але вони їх знищили всіх, і навіть дитя лежало у колисці, йому прострелили пальчик. А один член цієї родини, Стучка, то він не був вдома в цей час, і він повернувся з гуляння, і чує, що в дворі щось робиться. Він десь приховався, а оскільки він учився в сільській школі, кон тактував їз молоддю сільською зі свого кутка, то він впізнав голос одного - Закаблука на прізвище - і втік. Вже на ранок він утік до Полтави, звернувся до ЧК і займався цією справою доти, доки не був заарештований Закаблук і та компанія, що йому допомагала. Отже, як бачите, ці люди просто з метою грабіжництва пішли, вбивали вони їх тільки тому, що ці люди їх знали особисто. Із них найбільш активний і найбільш, будемо казати, теоретично підготовлені - це були Калиниченко і Мороз. Я ще в тридцятих роках про них чула, що Мороз є. Його брат учився у Дніпропетровському інституті народної освіти, і коли довідався про мене - я трошки пізніше вступила до інституту, - то вони мене почали переслідувати. Повідомляли про мене самі неймовірні речи. Не розповідали про те, що мій батько був безземельник, бо, по суті, таку велику родину, яку він мав, з чотирьох десятин прогодувати всіх не можна було, він займався торгівлею. То він розповідав, що він торговець майже не якоїсь там гільдії купечеської і багатий і так далі. Батько мій ніколи не був багатий, він тільки тим викручувався і казав: наш батько не винуват - в одного позичив, другому віддав. Весь час він робив ті займи і так і крутився. І набрехали вони й на батька мого, що вони спіймали його зі зброєю, це ж була неправда, і батька розстріляли в 42 роки.

Питання: А про голод 1933 року Ви колись розповідали.

О.Я.Мешко: Про голод треба сказати таке. Під час голоду я вже не жила в своєму селі. Я ще раніше переїхала до Полтави, а потім уже вчилася у Дніпропетровську, а далі вийшла заміж і жила У Дніпропетровську. Міста, люди в містах, жили дуже на голодному пайку. По карточці і гас - керосин, - на якому ти можеш підогріти і зварити собі їжу, і хліб, і все останнє. Черги колосальні, і все по карточках, по талонах. Але то був той пайок, який давав можливість схуднути до основанія, але не втратити життя, не вмерти. У нас у Дніпропетровську я сама бачила ще в 1932 році дітей, які ходили по вулицях і просили хліба. Це були діти до 10 років, які блукали самі вже, без батьків, блукали по вулицях за шматком хліба. А шматок хліба, його важко було подати, той шматок хліба, бо всі й самі були голодні. Офіційна преса, офіційні виступи керівних людей розповідали про людей, селян, що опинилися в такому стані, в страшенно брехливий спосіб. Ніхто не знав істинної причини голоду. Освітлювалося це в пресі так, ніби це ледарі, які бойкотували такий процес колективізації, таку державну потребу в цьому об'єднанні, люди, які ледарі і не хотіли робити. І так це все подавалося, щоби не викликати співчуття до голодуючих, навіть у тому числі і до дітей. Я була дуже хвора і мені дали путівку в миргородський санаторій. Я поїхала в той санаторій, у мене тоді вже була друга дитина, маленький грудний син мій, але я вже не в силі була, настільки була виснажена фізично, що годувати його я просто була не в силі, мені треба було відлучити його негайно. І одержала ту путівку. І отам я не кажу, що нас годували так добре, по-санаторному, це не те поняття, але досить пристойно, щоб не бути голодним і не відчувати голоду. Хліб залишався на тарілках на всіх столах, а я бачила, що під санаторієм стояло багато дітей, які - ну не можна було пройти в місто - вони тягли тебе за полу. Отже я почала збирати той хліб зі столів, розносити і давати дітям. За сусіднім столом сидів молодий хлопець-комсомолець. Він звернув увагу на те, чим я займаюсь, і що я підбираю не тільки такий чистий хліб з тарілок, а навіть коли відломані шматочки хліба. Я все збирала в хустину і виносила. Він мені сказав гостро і з засторогою, що це вчинки не гідні, мовляв...

Питання: Ви годували голодних дітей навколо санаторія, і як ви пробували їх годувати?

О.Я.Мешко: Я збирала той хліб на тарілках і той хліб, що не доїли, який викидали, я збирала і роздавала дітям біля санаторія. Не можна було вийти із санаторію без страху, дивлячись на тих дітей. Але ж мені зауважив мій сусіда по столу сусідньому, що я роблю недобре. Мовляв, відома ж річ, що голод викликаний тим, що ці люди не хочуть працювати, що ці люди бойкотують таке державне міроприємство, як злиття індивідуальних господарств у колективні, в єдині колективні. Я продовжувала хліб збирати, але мене закликали в дирекцію санаторію і досить ввічливо сказали, що у нас є підсобне господарство, ми вигодовуємо свиней для санаторію, тобто нам потрібне м'ясо, яке вживають відпочиваючі. То було важко слухати, і з тим не можна було боротися, того не можна було перемогти. Я до кінця не могла добути, я раніше поїхала додому. Це ще був початок того голоду, який я бачила, то ще діти були на грані, вони ще ходили власними ногами просити хліба. Але в 1934 році влітку я поїхала по Дніпропетровщині, заїздила в деякі села, села, які вимерли, бачила хати ті з відчиненими вікнами, розбитими шибками, з перекошеними двірми, ні кішки, ні собаки - це страшна тиша і порожнеча на вулицях, в хатах у такі прекрасні дні літа, літа доброго, літа врожайного. На деревах були плоди, все навкруги зеленіло, ті сади, руками насаджені і плекані тими людьми, який заклеймили як ледарів, як ворожо настроєних проти радянської влади, що бойкотували таке потрібне миродержавне міроприємство.

Питання: А яке у вас було в той час уявлення, які контакти з інтелігенцією? Яке було становище інтелігенції української?

О.Я.Мешко: Контакти у мене на той час, по щирості сказати, були страшенно обмежені. Голод допікав. Працювала я в двох установах - в школі і в фабзавучі. Додому приходила - двоє діток, хвора мама, з ногами хворими. Так що у мене і підготовка до лекцій, і робота по дому з дітьми - і я виснажена була до безкраю. Всі були розгублені знайомства, товариські гуртки, все неначе зупинилося на точці закостініння і зосередження на власній біді.

Питання: Оксана Яківна, а ось Вас звинувачували у терорістічній змові проти Хрущова - що це була за історія?

О.Я.Мешко: Це не було просто чисте звинувачення, це було як необхідність у КГБ зробити таке звинувачення, оскільки моя сестра Віра Худенко три місяці перед цим уже у них сиділа. І коли Віра вже опинилася там, її заарештовано було як члена родини, яка вже була знищена. Це був кінець 1946 року, вже був покараний до смертної кари її син Василь Худенко, її чоловік Михайло Худенко засуджений на 10 років, її невістка Кандиба Надія на 10 років, а пізніше її другий син Євген Худенко, який навіть не був під час війни на окупованій території. Він був, скінчивши топографічну школу ленінградську, що була переведена до Халтурина під час блокади, скінчивши її, мав відрядження до пустелі Гобі. Там робили групою зйомки пустелі Гобі - збиралися воювати з японцями, і потрібні були такі матеріали. Коли був заарештований його батько Михайло, його брат Василь Худенки, то в процесі слідства - як уже було, то важко сказати - з'ясувалося, що є ще один член родини, якому, мовляв, довіряти не можна, хоч він у той час служив вірою і правдою, бо сама специфіка умов, в яких він був, примушувала його працювати з віддачею. Його спускали з літака і забирали в такий спосіб. Отже, її другий син Євген - у мене є тут документ досить цікавий - був відкликаний Москвою з цієї роботи і відправлений на Україну, очевидно, в штрафбат, і там він загинув. За довідкою, яку видали сестрі, він помер від туберкульоза легенів.

Отже, моя сестра лишилася на світі одна. Вона приїхала до мене до Києва, і я вирішила допомогти їй приземлитися тут, у Києві. Та сусіди в нашій квартирі - а ми жили тут у банковському домі на Жовтневій вулиці - щось донесли, за нею прослідкували, заарештували по дорозі, навіть не сказавши нам, що вона заарештована. Я її почала шукати. Шукала, звичайно, дуже енергійно, довідалася потім, що вона заарештована, і вже готувалася її захищати, був і адвокат. По закінченні слідства - вони дуже швиденько це зробили - адвокат мені сказав, що буде розбиратися її справа у київському міськсуді, але що він вже ознайомився зі справою і доповів КГБ, що справа настільки білими нитками шита, що він буде заперечувати і вимагати дослідства. Та слідчастина КГБ київського була обурена, що я не зробила урока відповідного собі, що вона була заарештована не в хаті у нас, що в нас не було проведено трусу, що нам нічого не було сказано і нічого нам [нерозбірливо] з її справи не поставлено.

Отже, разглядали це, як мою велику прихильність до сестри, не як звичайне добродійство і звичайний обов'язок родинний, а розглядали як вороже настроєння до радянської влади. В такий спосіб вирішено було мене заарештувати, але щоб заарештувати, треба створити якусь справу. Справу таку важко було створити - не було провини. Отже сестру взяли на дослідство. Мене було заарештовано теж на вулиці, заарештовано в той спосіб, з яким вже пізніше довелося мені не одного разу познайомитися. В одну хвилину машина зупиняється біля вас, зимовий час - це 19 лютого 1947 року, - вискакують хлопці гарні у кожухах, хватають мене і в одну мить вкидають мене в машину і везуть. І вже в КГБ - короткий це був шлях, дуже короткий - за кілька хвилин мене, після обшуку, вели до слідчого. Спосіб людину розтерзати, вони вміюли це досконало. Хоч би такий факт: всі гумочки, гачки залізні - все з жіночого туалету - забрано. Панчохи на чому тримаються, вони на залізячках таких, як відомо, бо тепер інакше носять, а тоді так - все це забрано. І от ви в такому вигляді стоїте перед своїм слідчим. Коса велика розпущена - всі гребінці забрали, все забрано, ви розхристані абсолютно, бо все було на тих залізних замках, ви розхристані, ви приходите в непристойному вигляді, і панчохи свої отак закручуєте, хвилину пройдете, вони падають. Я прийшла в такому вигляді, я почала з того, що я вам отака подобаюся? Вам не соромно на мене дивитися? Мені ж соромно перед вами стояти, зрозумійте мене. Ну косу я можу заплести, але я не заплела, розпустила і прийшла так. І що трапилося, за що це? "Дело у вас очень серьёзное." Мені ж там і повідомлено було, що ми з сестрою Худенко Вірою звинувачуваємося в тому, що мали наміри вбити першого секретаря і члена Центрального Комітету, вбити Микиту Сергійовича Хрущова.

Питання: Яке у вас було ставлення насправді до нього?

О.Я.Мешко: Я його ніколи не бачила, я не мала до нього особистої ворожди. Що торкається ворожди як до людини, що очолювала той уряд, він у мене був однозначний: я розуміла, що це ті люди, які чинять зло, але я не була безумна, щоби думати про те, що я зі своєю сестрою, тобто дві жінки після сорока років, не маючи ніяких зв'язків, зброї, можливості доступу до нього, могла б його знищити. І потім, я взагалі проти терору у своїх принципах, у своїх переконаннях. Я, звичайно, до того звинувачення просто не могла поставитися серйозно. І перша моя відповідь була така: "Ну, а докази? Це все було б смішно, якби не було так сумно, якби не так трагічно. Це ж анекдотично, вам же ніхто не повірить! Як же ви збираєтеся мене осудити?" Мій слідчий Куценко каже: "Це звинувачення таке, що не вимагає доказів, але ще вимагає вашого власного признання, і ви його скажете." Я сказала: "Ні, я ніколи не буду допомагати вам творити зло". - "Але ж ви не забувайте, що маєте сина малого, і з цього положення можна вийти в кращий спосіб." От у такому дусі на мене почали натискати. До мене застосовано було тортури сном: 21 добу я не спала. Якщо сказати лікареві, то, певно, лікар скаже, що це неможливо, але я стверджую, що це можливо, я не спала.

Як це можна було здійснити? А отак. Допити провадилися у нічну пору. Отже після отбою в тюремних умовах ви мусите, певна річ, роздягтися і лягти, і от за 15-20 хвилин відчиняється та кормушка і кажуть: на букву "М". Причому я сиджу в одиночці, одна, сидить одна буква "М", але у них твердий, сталий спосіб виклику: "На букву "М", собраться к следователю". Я йду до слідчого, слідчий мене допитує майже до отбою. Навіть були такі випадки, коли звідтіля його питають: чого ви так довго затримуєте, ви ж нам потім будете заважати з порядком оправки. "Оправка" - таке було, тобто носити ту каструлю. І мене приводять туди. Я б хотіла ті 5-10 хвилин просто склепати повіки, але ні, велять роздягтися. Я знаю, що тільки я роздягнуся і ляжу, треба встати одягтися і причому все то скоро, і оправки, і так далі. Отак було. Отже, якихось п'ять хвилин я забуваюся, вже зморена, змучена, без сна, я забуваюся так, що мені важко встати, стою, не пам'ятаючи де я і що я, але мене приводять своїми зауваженнями швидко до того стану розуміння своєї ситуації і умов, у яких ти знаходишся. Так було 21 день.

А що вдень? Вдень мене не кличуть на допит. Тобто вдень я можу заснути? Ні, сидіти можна, ходити можна, але лежати не можна. Отже, коли я сідала, я починала куняти - звідтіля мені стукали, гупали, обіцяли мене карати. І бувало таке, що я вже не реагувала на все це, і тоді, в покарання за порушення режиму тюремного, мене забирали в підвальне приміщення. Це все відбувається на Короленка, 33, тобто на Володимірській вулиці, вона тоді була ще Короленка. В підвалі все з мене знімають, без матраса, цементна підлога, тільки що я одягнена у верхній одяг. Дають мені, скажімо, три доби. Я валюся на ту підлогу, але холодно і сиро, ноги крутить, ти починаєш ходити, щоб зігрітися, і голодний той страшний пайок. [Перешкоди в запису]. Мене запирали в карцер для того, щоби мій слідчий перепочив. Він перепочивав, а я лежала на цементній підлозі з тим глевтяком, бо це час війни, 1947 рік, з глевтяком хліба, страшним, який не вжуєш. Але він видавався мені смачнішим за шоколад, я його не їла, а просто смоктала, знайшла спосіб угамування голоду не жуванням, а смоктанням. І таким чином я була переможцем.

Коли я приходила на виклик до слідчого, то він не бачив у мені ніяких змін на гірше, я була тверда і непорушна. Я так возненавиділа його, бо він починав з одного й того ж: "Один и тот же вопрос: как вы с сестрой хотели убить главу правительства, - бо він був тоді вже у нас в Києві, - Никиту Сергеевича Хрущева?" А у мене від безсоння справді вже стан психозу почався. Я чула одне речення і бачила тільки вуста - у нього був шрам з вишневу кісточку, і вуста тут з одного боку закруглялися. Я дивилася довго і подумала: "Якщо я спрямую всю свою увагу і енергію, швиденько добіжу до нього і два пальці в рот, роздеру йому рота, тоді все на цьому скінчиться".

І раз я таки справді зробила такий намір. Певна річ, що я не досягла своєї мети, але слідчого налякала досить. Він злякався і - в шуфляду, а з шуфляди швидко вихопив револьвер. Він відправив мене на відпочинок, і дві-три ночі мені дозволено було спати.

Отже слідство моє закінчили. Там ще процес був дуже довгий. Сестру мою - вона вже почала хитатися, то я добилася того, що мене одна надзирателька привела до "кормушки", і я сказала їй, як себе поводити, і пішла. Отже ні вона, ні я не призналися. Нас відправили в Лук'янівську тюрму, і ми чекали вироку. Суду не було - це була заочна постанова "Особого совещания при МГБ СССР". Ми одержали з нею по десять років, тобто ми рахувалися не засудженими, а за ОСО. ОСО тим страшне, що ОСО може завше, вже там, додавати строк, коли ти відбуваєш, скільки хоче. У нас був етап. У нас був пункт 54-1А, тобто зрада батьківщини, і пункт 8 - терор.

І от підобрали таких же і - етап. Це були німці, фашисти і нас дві жінки. По п'ятіркам нас довели до вагону столипінського. Німці дуже були виснажені, один весь час падав і його піднімали. Ми з ними не обмовилися і словом не тільки тому, що це був мовний бар'єр, а ще й тому, що ми не мали ні бажання, ні снаги говорити.

Таким чином нас довезли до Воронежа. З Воронежу привезли до Москви. У Москві ми розлучилися з сестрою навіки, навіть разом нас не повезли до табору. Вона - в Кемерово, а я в Комі АССР в {Ухту}.

Питання: Що Вам найбільше запам'яталося з табору?

О.Я.Мешко: Мені запам'яталася ухтинська пересилка. А ще перше мені запам'яталася вяткінська пересилка, тобто кіровська пересилка, бо то стара, давня назва - Вятка. Конвой вяткінський страшенно суворий і жорстокий. Це і не русаки, а це просто якісь нацмени, хоча вони рахуються руськими. Про цей конвой є така поговірка: "вяткинский конвой шутить не любит". І повів нас цей конвой до Вятки через страшне болото, бо то якраз розтавала якась балка, у воді. Він міг нас обвести, але він нас повів і сам пішов, але він у сапогах. На вяткінській пересильці я побачила страшенно багато людей - українців із західних земель. І блатні, всі разом, були на цей пересилці. Блатні зайняли собі вигідні місця, а нам уже, вона перенаселена була, то нам лишилося тільки під нарами. Отже, я глянула - немає місця мені, ніде присісти навіть, прислухалася - розмовляють по-українськи жінки, і я підійшла до них, вони посунулися. Земляна була підлога, і оскільки люди шукали собі якось, видовбували собі місце, то там пилу було на десять сантиметрів, ніхто не прибирав, так усі в той пил, як у пухову подушку. Я біля них так і примостилася.

І був там дуже такий цікавий випадок. Жінка з дитиною ішла в заслання. Коли готували етапну партію, то треба було називати своє прізвище, ім'я - свої дані, і так само хлопчика. "Как звать его?" - спитали її. Вона каже: "Степан". - "А, так ты Степан?" А хлопчику було, може, шість років. "Я, - каже, - Степан, але не той Степан". Прізвище Бандера було тим прізвищем, за яким карали три покоління.

Люди їхали в усіх напрямках, я ще сиділа. А потім наступна моя пересилка була Ухта, Комі АССР. То була пересилка загальна - чоловіча і жіноча, тільки жінки в окремих бараках, а чоловіки в окремих. Але воно не було на замку, і чоловіки ходили собі, вільно розгулювали по наших бараках. Із жінок я прийшла в ту порожню пересилку, спочатку була одна, мені аж страшно було. Але я така була втомлена і виснажена, що я полізла на нари - на дощані нари, де нема нічого і білі воші, як клопи, ходять вільно, ніхто ніякої дезинфекції, нічого не робив. В'язневі все можна, все йому дозволено.

Але люди ці були страшенно виснажені, всі виснажені, а проте цікавість їхня не пропала. І от прийшли нові жіночі етапи, і тут по бараці йшли чоловіки, заглядали нагору, щось питали - я не реагувала ні на що. Аж один чоловік зупинився і щось говорив мені. Я спочатку не слухала його, але потім я прислухалася і глянула на нього. Це був, як він потім мені сказав, він був за фахом учитель з вищою освітою педагогічною, засуджений ОСО на десять років. Відбув десять років, дали другі десять років, і вже він сидів шістнадцятий рік. Отже, то йшло від тридцятих років. Він став до мене так жалісно говорити, з такою тугою, що я встала і кажу: "Давайте пройдемось, вийдемо на вулицю". Ми вийшли, я слухала його, а він хотів чути мене, йому було цікаво, що воно в тому світі відбувається, бо він у повній ізоляції, ні радіо, ні газет - нічого не було. Писати розучилися, читати розучилися, виснажені до стану так званого доходяги, але ще з живою душею і з померклими очима. Я була з ним страшенно ласкава і добра. І так мені неприємно було дивитися на нього, але я йому говорила дуже приємні речі. Так ми з ним і розсталися - його взяли в етап раніше, а мене повезли в Ухту. Він сидів за те, що він був справжнім учителем своєї школи української, і він за ту школу боровся всіма способами, доступними вчителю, тобто подача матеріалу дітям. Оце у мене була така цікава зустріч.

Багато було різних людей, там проходять і блатні - просто страшні люди, але я бачила тих людей, як люди деградують в таборах. Мені було страшно. І я зрозуміла, що десять років у мене - це ще не все, але чи можу я їх перебути, що мене чекає теж саме, але невже я буду така безвольна, щоби допустити себе свідомо до стану деградації? Я хотіла, мала намір покінчити, при першій можливості і нагоді, з життям.

Питання: Самогубством?

О.Я.Мешко: Так.

Питання: Що ж Вас врятувало від цього?

О.Я.Мешко: Я приїхала, привезли мене, етапували мене, як там кажуть, у сільськогосподарчу колонію ухтинську. Це трошки за Ухтою, кілометрів дванадцять. Там підневольні ці люди вирощували овочи - огірки, капусту, помідори, зелень - для вільнонайомного комсостава. Ніколи самі не їли, хіба крадькома, але то запобігали можливості такої украсти і карали за це дуже тяжко. То був табір жіночий, але змішаний: табір, битовиків, побутовців, і табір політичних - це "бандерівці". Вони мали одну назву, ніхто дуже не вдумувувся і не розмежовував хто за що, а одне слово визначало і ставлення до нього, і зневагу - все - "бандерівець". Наш пан начальник був чоловік хазяйновитий, він розумів, що як ми будемо жити в одних таборах з побутовцями, то ми не зможемо працювати. А працювати треба було добре, треба було вирощувати ту продукцію, за яку йому були і подяки, нагороди, і він живився ними. От він розселив нас - політичних по окремих таборах, а побутових по окремих. Це було добре, це було розумно, це єдине, що давало нам якусь можливість людського побуту. Ми самі були майже одностайні в своїх бажаннях і в своєму ставленні один до одного - добре ставлення.

Я зустрілася з громадянами Західної України - віруючими, чесними, правдивими і ідейними. І саме тому я обурилися проти них. Я [нерозбірливо] учителів з Ужгороду. Одна вчителька, прізвище її вже забула, з якою ми вступили до {герцю}. Я говорила, що це безумство рабувати у них, бо ми знаємо, що той пайок, який вони дають, той харч, який ми споживаємо, він розрахований на те, щоби ми могли відбути свій строк, зберігші можливість працювати і без усякої перспективи повернутися додому. Виснаженому фізично і морально, деградованому хапатися за пайок, за норму - це просто аморально. І стали ми так дискутувати з нею. Вона виявилася жінкою з більшою відповідальністю перед своїми земляками, ніж я. Вона мені казала таке: "Ви не маєте права цього вголос говорити. Якщо ви не можете в собі цього подолати, думайте, що хочете, але переконувати цих людей ви не смієте. Ми їх підняли до боротьби, і ми повинні їх вести до кінця".

Були пісні різні. Який це був співочий і творчий нарід! Була така пісня і я теж забула її слова, я колись чула у Ященко щось таке, потім я його питала, він не міг знайти. Є там такі слова: "Ми повернемось всі, якщо гідні будем..." Отже, все залежить ніби від нас самих, від нашої віри, віри в себе, і найперше - віри в Бога, і відповідальність перед людьми з народу.

Так ми з нею сперечалися. Я замовкла, але не припинила шукати способу покінчити самогубством. Але в тих умовах це неможливо. Барак на сто чоловік, ти на виду всіх, як на долоні. Тут і вади твого характеру чи добрі, чи погані - весь ти тут. Табір твій охороняється і з вишки на тебе дивляться, і немає такого кутка в зоні, щоб можна було десь приховатися, почепити собі на шию і померти. Але я вперто його шукала.

Я шукала це місце, і я його найшла. То була сушарка, в одному кутку така сушарка побудована, і вона стояла і не близько до запретки, але від бараків далеко, якийсь найзатишніший куток був. І я побачила, що то саме те місце, і побачила, де і як можна собі, накинувши петлю, підчепитися. Цей табір був на болоті, бо Ухта - це болото, і тільки одна дорога була промощена до їдальні, до санчасті і на вихід на роботу. І ось мене лікар час від часу звільняє з роботи на день, на два. Щось дуже уважно і довго до мене придивлявся - він був у засланні, одесит, теж прізвище вже забула - і поставив питання, щоб використали мене за фахом. Була така можливість, була лабораторія за зоною хімічна, їм треба було аналізи робити, які я знала і вміла. Ставили питання про розконвоювання, і то вона поруч і тільки за зоною знаходиться, але восьмий пункт не дозволяв розконвоювати. Отже, цього не трапилося. І от одного дня, коли я вже абсолютно все вирішила, все розрахувала, мені здавалося, у мене ясно, я гуляла між санчастиною і сушаркою цею, вибирала момент, коли нікого нема, як я зайду і так дальше, я собі приготувала, я натрапила на людину - лікаря, мудрого, доброго, людину, яка була майже в такому стані, як я, тільки він жив за зоною. І я прийняла його концепцію. Він постарався мені допомогти, перевести мене в другий табір. Я побула там і побачила, що то жах один. Я побачила такий жах і такий бруд, що я зрозуміла, що, справді, я, знаючи це, бачила це, я мушу взяти себе в руки, я мушу - як християнка - вірити в Бога, і зрештою життя моє не в моїх руках, в руках Божих, а від мене вимагається чисто людське - відповідальність за це все.

Мене врятував етап новий. То був етап, зібраний по восьмому пункту. Надумалися зібрати всіх окремо в Іркутську область, я опинилася в Іркутській області. В Іркутській області я була найдовше. З Іркутської області я була і звільнена. Нам таки помогла смерть Сталіна. Багато людей звільнено, багато людей відправлено в заслання як [нерозбірливо]. Таким чином і я опинилася. Коли я тепер згадую всі ті пройдені мною етапи, такі нелюдські, неймовірно тяжкі, мені самій не віриться, що справді це була я, і що я їх перебула і залишилася сама собою.

Питання: І все ж таки Ви ще дочекалися до другого арешту?

О.Я.Мешко: Ото до другого арешту я дочекалася, не сподіваючись, бо мене реабілітували по приїзді до Києва через два місяці. Я була реабілітована, і я думаю: "Ну, лед тронулся, река пойдет". І тут шістдесяті роки, я була щасливою, я рада, що я дожила до шістдесяти років, я рада, що я познайомилася з такими цікавими людьми, і в першу чергу з Надією Світличною. Надія Світлична мені багато в чому допомогла, бо я вся поринула в свій побут, у сімейні ті обов'язки, а Надійка, чи бажала того, чи не бажала, але вона запрошувала мене на різні, як то кажуть, міроприємства шістдесятників. І я всіх побачила. Я там побачила цілу низку людей, які мені стали дуже милими, дуже симпатичними, дуже дорогими. Зустрічі ті, знайомства ті - то були для мене свята. Я відродилася. Новий час вимагав нового, я на нього чекала.

Питання: І отже, другий арешт.

О.Я.Мешко: Так, другий арешт, 1972 рік. Хто на нього чекав? Він прийшов і зачепив мене глибоко. Був арештований мій син і арештовані ті нові люди мої близькі, я можу сказати, мені симпатичні люди, яких я дуже поважала, цінила і знайомство з ними вважала за своє щастя, і те, що вони пробудили в мені нову силу, нове бажання змагатися - змагатися за правду, змагатися за ту справедливість, бажання виконувати ті обов'язки, які має людина від свого народження. Іще було багатше життя, найстрашніше, найнебезпечніше, але страшенно насичене подіями, працею, небезпекою - це була Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Невелика вона була спочатку, але вона весь час мінялася. Один покос падав, другий вставав. Я була останньою, кого арештували. Мені було в цей час 76 років. Мої слідчі і судді мали труднощі, як і що зі мною робити. Вони не певні були, як мені визначити строк, бо не можна визначити людині термін життя і його кінець. Напевно, мої слідчі, жорстокі, погані, страшні люди, не сподівалися, що я переживу строк той мінімальний, який вони довго думали. Вони мені дали п'ять з половиною років - півроку таборів і п'ять років заслання. Таборів у мене не було - була гебістська тюрма і були етапи, сто п'ять днів в етапі Київ-Аян, кілька пересилок попереду.

Питання: Розкажіть про той другий ваш арешт у сімдесяті роки.

О.Я.Мешко: Йому передувало багато переслідувань, трусів, різних засобів тиску на мене. І скінчилась остання моя праця в 1979 році. Тринадцятого жовтня у мене зробили трус, наступного дня приїхали забрали мене на розмову і не вернули вже, але й ордеру на арешт не було у них. Мене посадили в психіатричну лікарню.

Питання: Скільки Вам років було?

О.Я.Мешко: Мені було 76 років. КГБ хотіло запровадити мене навічно, до посмертно в психушку, але один лікар Безпальченко, психіатр, що комісував мене, визначив мене осудною, тобто врятував мене від психушки. Я його згадую справді з великою приємністю й повагою і хочу зустрічі з ним. Для КГБ було абсолютно несподівано, що буду в такий спосіб я комісована. Був зроблений натиск на психіатра Безпальченка зробити мене неосудною, а він поставив мені "осудна", і мусили б тоді виписати мене з лікарні в той же день, відкрити двері переді мною. Мені двері не відкрили - мене ще п'ять днів тримали уже без належного права, бо КГБ вибивало ордер у Глуха на арешт. Покійний Глух дав тільки ордер на те, щоби посадити мене до психлікарні, а ордер на арешт треба було ще добути. Отже, коли вже мали ордер, приїхали за мною. Ввели мене в слідчий кабинет і я сказала: "Ну що ж, експедиція в демократичне право радянської країни закінчена".

В слідчому ізоляторі, в слідчих кабинетах я не відповідала ні на які питання і не брала участі в слідстві. Треба було мене осудити, і засуджена я без протоколів слідчих, без зізнання мого власного, без свідків, при зачинених дверях, в присутності гебістських практикантів, що були в залі, і нікого з рідних, близьких, друзів моїх в судовій залі не було, не допущені і не знали. Не знала навіть моя невістка про те - бо на той час вона одна була в Києві, а син був іще в засланні, - що у мене відбувається суд.

Отже, суд цей відбувався з таким порушенням судової процедури, що важко визнати було взагалі це як суд, а не просто розправа.

Сто п'ять днів етапу Київ-Аян. Мене на Холодній Горі в Харкові начальник етапної партії відмовлявся брати в етап, казав: "Я мерців возити не хочу". Тоді вони сказали мені вдягтися і вийти до нього, щоб він наочно подивився, бо він бачив тільки формуляр. Коли я вийшла, він підійшов до мене і каже: "Ви маєте право відмовитися їхати. Я вам раджу: відмовляйтеся." Я кажу: "Але ж мене все рівно повезуть - тільки й того, що я буду довше сидіти на Холодній Горі, де так тяжко сидіти." - "Тоді на вашу відповідальність". Він мене взяв в етап, і дуже був уважний до мене цей начальник конвою, навіть лагодив мені замок чобота, який у мене зіпсувався. Був у мене ще й другий випадок, коли начальник конвою приходив і питався: "А за що?" "Але ж ви можете відмовитись від етапа", - знову мені говорили.

Але мене все везли і привезли в Хабаровський край, з Хабаровського краю - в Аян і поселили в будинку, що колись був у власності якутів - величезний будинок, величезна хата в 500 метрах від берега Охотського моря. Всі вітри дули на мене, пурга замітала і на тиждень, і вітер зривав електропровода і я залишалася в темноті цілими тижнями і не виходила з хати. Пробитися до дороги - це було просто подвиг. Спочатку мені це важко було долати, а пізніше я найшла спосіб сама себе рятувати. В пургу, в заметіль я одягалася, виходила і топтала сніг до втоми, відпочивала в хаті і знов топтала сніг до втоми, тобто робила собі такий тунель до хвіртки 35-40 метрів, до вулиці.

Питання: Чому було навколо Вас так багато українців у таборі і чому їм такої великої уваги приділяла влада?

О.Я.Мешко: Саме ті українці, які були в таборах - це ті, які відчували себе українцями, тобто були національно свідомі і з повним почуттям моральної відповідальності перед своїм народом боролися за свою незалежність, за самоутвердження себе як українців, що належать до української нації. Українці в таборах жили дружно, поважно, з такою гідністю несли цей тягар, що можна було тільки їм дивуватися.

Я повертаюся знову до своєї родини, яка дала мені наснагу жити, боротися і пам'ятати всі ті біди, які пережила моя родина. Батько, розстріляний без вини й провини в свої 42 роки, мій брат Євген, здібна дитина і трудолюбивий інтелігент, працював так щиро і виддав своє життя, щоб захистити своє містечко від терористів. Моя сестра Катерина в сорок сьомому...

[Запис зупинено, далі йдуть інші інтерв'ю].

[Закінчення аудіофайлу з інтерв'ю О.Я.Мешко]

[Коротка фраза англійською мовою, називається інтерв'юер - Аліса Антонівна Масло (чи Маслова?)].

Питання: Розкажіть, будь ласка, Алісо Антонівно, про своє життя, з дитинства.

А.А.М.: Мені було в той час вісім років. Мама залишилася вдовою з нами, чотирма малолітніми дітьми. Батько помер у 1928 році. І от ми залишилися самі, беззахисні. Був у нас і хліб, була корова, все було. Але була вказівка згори - поступила в область, з області на райони, а райони виділяли таку комісію, в 1932 і 1933 роках, яка ходила по хатах і "викачувала" хліб. І все забирали, до останньої зернини в кожній хаті, і так же обійшлися з нашою сім'єю. Дійсно, залишили сім'ю на явна голодну смерть. Спочатку померла бабуся, потім помер один брат, ми ще вчотирьох залишилися живі. Мама лежала вже з голоду опухла, а старший брат, якому було дванадцять років, спасався бур'яном - їв бур'ян, У нас купа бур'яну лежала в хаті - це таке, як молочай, бугила, корінь лопуха. А нас, менших - мене й меншого брата - забрали в майдан, чи в дитбудинок, нехай буде майдан, який знаходився на території колгоспу. Нам там давали юшку з січевиці і по шматочку хліба завбільшки в сірникову коробку, теж із тієї січевиці - можливо, раз на добу. І так ми жили. Ходила я кожен день додому і бачила цю біду, і носила під пахвою той брусочок того хліба з січевиці, щоб підтримати маму. І помер той старший брат - лежав дві доби на печі мертвий, а мама не підіймалася, опухла й голодна.

І одного разу цей менший братик теж помирає в тому майдані. Це було ввечері, і він, бідний так плакав і просив: "Дайте хоч крихітку хліба, хоч {пригорілого}!" І ніхто нічим не міг його врятувати, бо не було нічого. І він так помер. Я тоді на другий день приходжу додому, щоб сказати мамі, що вже немає й цього братика. І от приїжджає підвода. Така підвода була визначена на кожну ділянку, чи бригаду, і ця підвода звозила трупи на цвинтар. І от під'їжджає ця підвода, і той чоловік заходить у хату, стягає цього брата з печі, виволік і поклав на воза, а з ним і живу маму витяг на цей віз. Я стала плакати, а він каже: "А ти йди в майдан, там тобі хоч юшки дадуть. А вона все одно помре - то що, я буду другий раз за нею їхати?"

І так я залишилася круглою сиротою на все своє життя. Оце історія нашої сім'ї. І так же ми й потім бідували, ми недоїдали, ми холод і голод переносили, взимку на стінах блищав іній завтовшки в палець. Рами були врівень із снігом замуровані, а ми спали на отаких розкладушечках, що полотном домотканим оббиті. І отак лежиш цілу ніч, як складальний ніж і хукав під себе, щоб зігрітися. І ходили до школи ми, вчилися, і нас учили співати пісень про батька Сталіна, і ми співали, що були вдячні за щасливе дитинство.

І довго ми їм не докучили. В 1938 році нас розіпхали - хто куди хоче, малолітніми пішли хто куди хоче. Не опритулені ніким і ніде, так ми й пішли скитатися по світу. І так удар за ударом на нашу долю випадав - без освіти ми залишилися, набідувалися. Оце те, що в моїй пам’яті, про таке моє дитинство.

Питання: А хто були ті люди, що забирали хліб і відбирали його від дітей?

А.А.М.: То були послані представники від радянської влади.

Питання: Вони були з вашого села?

А.А.М.: Ну, безумовно, що з нашого села, но їх уже немає в живих. Їх посилали, були такі активісти, і вони робили цю викачку хліба.

Питання: Як їх сім'ї жили, як їх діти жили?

А.А.М.: Їх діти жили забезпечено. У їхніх руках було все. Ви задавайте мені запитання, я не буду поспішати, хвилюватися.

Питання: Але я багато не буду Вас перебивати через те, що тут треба паузи робити. Алісо Антонівно, розкажіть нам про своє дитинство відколи себе пам'ятаєте.

А.А.М.: Мені у пам'ять залишилося дитинство - у дуже велику пам'ять - із 1933 року, коли мені було 8 років, цей страшний голод. Моя мама залишилася вдовою з нами, чотирма малолітніми дітьми. Батько помер у 1928 році, і ми залишилися самі. Була в нас корова, був хліб, усе було. Але у 1932 році присилали десь із області такі комісії по викачці хліба. І ця комісія ходила в кожну хату, із хати в хату і все забирала до зернинки, до квасолинки. І так же поступила і з нашою сім'єю - все зачистили до останньої зернини і залишили нашу сім'ю на явну голодну смерть. І вже із цієї сім'ї підупавшої, в якості допомоги, забирають мене і меншого братика, якому було п'ять років, у майдан - це дитбудинок, який знаходився на території нашого колгоспу. А мама лежить уже опухла з голоду, і старший брат, якому було дванадцять років, залишилися без ніде нічого і їли виключно бур'ян - молочай, бугилу, корінь лопуха і шпориш. Уся вулиця тоді була зарощена бур'янами, бо скотини тоді було дуже мало, проходили дощі - все було у бур'янах. Він бідний носив той бур'ян у хату, їв, купи бур'яну так і лежали в хаті, ніхто їх не прибирав, і, можливо, й маму годував, але мама не піднімалася. Нам там у цьому ж майдані давали із січевиці похльобку і по такому брусочку - не можна назвати, що кусочок, а по брусочку хліба із цієї ж січевиці завбільшки як сірникова коробка. І я ту крихту хліба ховала під пахву і несла додому, щоб підкормити маму.

І от приходжу я одного разу, вже брат той помер, лежить на печі мертвий, суток двоє пролежав. Я знову пішла в майдан і цим часом цей менший також помирає, і умираючи дуже просив хоч крихітку хліба, хоч пригорілого, і так йому ніхто не дав, бо не було нічого, щоб його прохання виконати, і так він помер. Його також положили на ту підводу і завезли на цвинтар. А я прийшла додому сказати мамі, що вже й цього братика немає, що ми зосталися вдвох. І от приїжджає та підвода, цей чоловік заходить у хату, стягнув старшого брата з печі, витягнув на віз положив, а тоді заразом і живу маму. Я почала плакати, а він говорить, що ти йди у майдан, там тобі дадуть похльобку, а вона все одне помре, я за нею другий раз їхати не буду. І так я пішла, плачучи, на цей майдан і залишилася круглою сиротою, без нікого.

І так ми, залишившись сиротами, хто вже залишився, жили у майдані чи в дитбудинку. Ми дуже бідували. Уже цей 1933 рік пройшов, після нього люди дочекалися вже картоплі, жито м'яли пляшкою, перетирали цю крупу, варили куліш такий і співали. Співала молодь на все село, ідучи на роботу і з роботи. Вони кращого життя не бачили, не знали, хто в цьому винен, вони були задоволені, що залишилися в живих, і село співало. А ми бідували, нам було дуже важко, але у нас була вихователька, яка також нас учила співати і вірші розказувати про батька Сталіна. І ми то співали і розказували і теж малювали портрети, були здатні на це. А бідували ми недоїданням, ніхто на нас не звертав уваги. Зимою на стінах сніг виступав на палець завширшки і вікна замуровані, рами нарівні зі снігом, а ми спали на голих таких розкладушках, тільки оббитих домотканим полотном, укриті пальтішками напівсуконними, що ми ходили до школи. І там воші нас заїдали, вони були нанизані у кожній складці одна коло другої, нам виїдали рани. Не було чим ні випрати, ні виварити, ні переодягтися. А потім, коли Постишев був міністром по сиротах, нам прийшли посилки - по байковій ковдри. І ці ж воші переселилися в ці ковдри. У колгоспі жив голова сільської ради, у нього був утюг, цей, що жаром - тоді ж електрики не було - із дров жаром засипав, і ми ходили у нього просили того утюга. І то поутюжиш гарячим, хто перший, а тоді стряхне, і вони обсипаються вже ці лушпайки з цих вошей. І скажу за себе - теж була зробила погрішність. Старший хлопець, що ми знаходилися у цьому майдані, пішов у млин, та витрусив цього мішка, де це мука падає, ну, там {голась}, може, якийсь моловся, і з остюками, і приніс він ці опилки, що витрусив, заколотив його водою, розгорнув над водою під котлом, що нам баланду якусь варили, і вже коржа підпік. А я була мала і була спокійна, на мене ніхто не міг подумати - я того коржика вкрала. Це тільки що признаюся. І я замотала його в лопух і сховала на деревині. І я ходила до нього цілий тиждень, у мене аж в роті свербіло, я хотіла їсти, але я їм тільки закроплювалася. А він так плакав, бідний, мені його було жаль, я хотіла йому повернути, але я не могла, я б тоді втратила до себе довіру і мене б набили вони, безумовно. І оце така була у мене погрішність у цьому майдані.

А тоді не було кому, хліба не встигали вбирати, хліба проростали і в копах і в скирдах. Нам давали оцю рослу муку, вона аж кипить чи коржа, чи галушки більшістю. То ця жінка, яка нам їсти варила, стане на дверях, питає: "Що варити?" Нас було 15 чоловік, то вже після зосталося, ну, хлопці, звичайно, гукають, що галушки, хотять більше щоб рідкого поїсти, а ми, дівчата, кажемо - коржа. То вона спече чотири коржі, там ні молока, ні соди, ні пучечки цукру, ні чаю - нічого. Оце з рослої муки оцей коржик, і на четверо його розломить на нас. Оце получив цю пайку, то я не могла його за раз із'їсти і залишала на ранок, щоб ще і до школи. І це лежиш, а щури - сильно було нашествіє оцих щурів - оце лежиш, а він по тобі так іде і свистить, лізе, ти тріпонешся, він скочив, і за ніч витягнуть з під подушки того коржа і з'їдять.

І так ми оце пробідували до 1938 року. Ще, правда, як підемо ми по родичах, по знайомих по селу на празники як ото пасха чи різдвяні святки, і посходимося і кожний висказує своє враження: ой, каже, дали мені жаркого - яке там, в смислі, «жаркоє» - картошка з пережареною мукою, - а потім ще подали формушки - це такі грушки-дички розтерті, зварені на буряковій юшці і розтерті в макітрі макогоном. Це був великий для нас на той час делікатес. І ми ні про що інше не розмовляли, тільки кожен розказує, як уже навгощалося.

І ми так прожили там до 1938 року, вирішили, що ми вже зайві, навіть тих средств для нас не вистачило у колгоспі, і нас розіслали - ідіть, хто куди хоче. І так ми розбрелися, не опритулені ніде і ніким. Те пішло няньчити дітей, а те пішло, хто старший, у свою хату, набідувалося. Також само і я пішла до своїх родичів. А у родичів теж склалася така сім'я: брат і сестра - то дві сім'ї вкупі. Сестра була захворіла, та не робила, а брат шкодував, щоб вона не їла цього хліба. Правда, нам видавали це вже на рік, здається, по центнеру зерна, тобто коло кого я живу, мені дають на утримання. І так довелося, що цей хліб вони і мій замкнули, ніхто не молов, ніхто не пік, бо в хаті ворожнеча. Дві сім'ї, а я третя наче називаюся, а я що ж - сирота, беззахисна. І ходила я в школу за п'ять кілометрів у Пархомівку. Із мерзлої картоплі оцих дерунів на диму у печі такими дровами сирими вербовими, отам вони задимляться, оце спечуть таких синіх, і я за тим ходила до школи. Вчилася, правда, получала і подарунки. Які подарунки? Книжку "Детство" Максима Горького, взагалі з літератури. [Збій запису] в нашій країні. Просто ніхто не знав, із чого воно взялося, не було сил думати ні про що. Були, як його правильно виразитися, люди забиті оцим переворотом, і так думали, що воно так і повинно бути. А тепер уже дуже запізно, пізно вже, оце пустили в гласність. Люди, що залишилися живі і пам'ятають оце страховіття 1933 року, вдячні, вдячні, що згадали тих страждаючих людей, які безневинно померли такою страшною смертю, як голод. [Вимкнення диктофона]

Питання: Як ви оцінюєте своє життя, згадуючи то все?

А.А.М.: Як я оцінюю своє життя? Оцінюю так, що я дуже жалкую, що я осталася в живих. Я нічого хорошого у житті не бачила, бо, звісно, як кругом оспівується сирітське життя, воно кругом оспівується і розказується. Отак я його все пережила. Зараз, безумовно, у теперішній час, жити добре, тільки що вже пізно, нема здоров'я, а хочеться робити, та нема вже сил.

Питання: А як пояснити, чому люди тоді віддавали все? Зазвичай же вони не віддавали всього. Які то були люди, що вони все віддавали?

А.А.М.: На мою думку, що це були такі просто трудяги. А чого вони все віддавали? Якось вони увірували тоді в Бога, вони вважали, що це таке нашестя від Бога, що так воно повинно бути, ну і вони були неграмотні, неграмотні тоді були. Хто був грамотний, то їх давно позабирали і повисилали аж у Сибір. Тільки хто де просвіщався, що він грамотний, то їх скоро, безпричинно позабирали. І вони ж не могли за собою постояти. Ось цієї самої Олександри Іванівни батько він же розказував усе наперед, що Шурочка, каже, буде такий час, що будуть машини робити на полях, буде електрика світити і будуть люди жити добре. Він же організатором був цього колгоспу і його ж також убрали, бо він був грамотний. А як йому дісталася ця освіта, як він добивався, який він був здібний. А решта... решта що ж, так покорилися долі, та несли цей хрест, та і все.

Питання: А ті, які приходили забирати від дітей хліб, то були грамотні?

А.А.М.: Ні, отакі вискочки були. Ні, неграмотні.

[Вимкнення диктофона]

[Далі наступне інтерв'ю, прізвище інтерв'юера не названо]

Питання: Олександро Іванівно, розкажіть, будь ласка, як Ви пам'ятаєте своє дитинство?

О.І.: Народилася 1921 року у цьому ж селі Торгаї, 23 квітня. Батько мій 1922 року 23 квітня створив у селі комуну, і назвали цю комуну "Труд". Увійшло в неї 18 сімей таких, що у них не було поокремо чим обробляти землю. Кінчилася вже громадянська війна, а не було сили поодинці щоб господарювати. І 18 сімей найбідніших об'єдналися, були і середні сім'ї також. Їм виділили за річкою - може, ви звертали увагу, там зараз господарство колгоспу - більше 70 гектарів землі. Вони побудували там свої хати і почали там спільно господарювати. Комуна мала дуже великій успіх, всі дружно працювали. Як підросли ми, діти комунарів, ми допомагали всім, чим могли. Це була радість колективної праці. Пам'ятаю, як комуна придбала косарку, таку, що сама і косила, і в'язала снопики шпагатом, а ми це зносили, а дорослі брали в нас ці снопики і складали у копиці і полукіпки. Радісно нам було тоді, гарно. Батько очолював комуну с 1922 року до 1929 року.

А тоді в нашій сім'ї сталося трагедія - прийшли вночі з НКВД і батька вночі забрали. Мені було 8 років. Як мати пішла спитати, чому його забрали, їй сказали, що ваш чоловік ворог народу, він політично ненадійний. І без суду його відправили на північ, на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Був він і на Соловках, і в Кемі. Отак, так і перервалося моє дитинство радісне. Мати не могла ніде знайти собі дороги через те, що вважали, що це дружина ворога народу. І вона пішла з села, мене залишила у родичів. Я була у родичів - то у тітки, то у дядька, і тут мене застав голод 1933 року. Отаке дитинство, а тоді вже голод.

Питання: Як Ви пам'ятаєте перші ознаки голоду в селі?

О.І.: Спочатку, поки ще була картопля у людей в погрібах, тоді ще люди якось перебивалися, а тоді, як уже вийшло все, і почалося тяжке становище. Ходили ж комісії, забирали все до зернини, квасолю. Затівку від печі відкривали, дивилися, як хто там в горняті заховав ту квасольку, забирали. Одна жінка, коли я до неї прийшла, одна з комунарок, Гірська Килина Микитівна, каже: "Шура, а я виживу з дітьми через те, що в мене два клумачки квасолі". І забрали ту квасолю прийшли, і вона померла з дітьми. А тоді вже після Нового року, як почався 1933 рік уже - це ще в 1932 було, оці ознаки, а як почався 1933 рік, то те вже було страшне. Кожний раз хтось не приходив до школи, ходили вже діти такі страшні, опухлі, однокласники. Не забути ніколи Явдошку Степанівну, Кондратюк Ліду Федотівну, Боденка Тимоша, Мелішенка Володимира, Поліщука Петра Мефодійовича - багато їх, багато померло наших однокласників.

До нас у село Червоний хрест із Києва прислав лікаря Єву Борисівну Гіль, я її дуже пам'ятаю, така вона була добра, хороша людина. Вона дуже плакала, коли дивилися на нас, голодних дітей. Привезла вона з собою риб'ячого жиру, і ото раз у день давала по столовій ложці. А тоді, як кінчився цей риб'ячий жир, вона заплакала гірко і поїхала з села. Все, не було, чим допомагати. Коли хтось не приходив до школи - я навчалася тоді в четвертому класі, - то нас учителі посилали, щоб ми йшли узнавати причину: чого немає? Ну от пам'ятаю - так як наче тільки що все зроблено, все стоїть перед очима, - послали до Мелішенка Володимира. Ми прийшли, він лежить на столі, жовтий, сухесенький, худий, мати над ним руки ломить. От по цій вулиці Каплун Адам Йосипович жив, у нього п'ятеро дітей було, то старшого і меншого, Харитона і Віктора, поховали, а три дівчинки ще, Оленка, Валя і Люба, ще держалися. Мати вже все, що було, все їм давала. Теж прийшли - їх троє на столі лежало. А тоді приїжджали ці гарбами вже люди, що їх виділяли звозити людей, і забирали їх, в братські могили клали.

Потім, десь у кінці червня - це ж зараз червень - приїхала мати, вона тоді працювала під Харковом у радгоспі, Артемівка там є під Мерефою, Мерефа це станція, а тоді Артемівка була, там не знаю, як воно зараз, у 1933 це році, то вона мене забрала. Їхали ми поїздом. У поїзді багато їхало людей - Харків тоді був столицею України - таких уже, що видно було, що вони не виживуть нізащо, матерів, і вони везли своїх дітей у Харків, щоб залишити у Харкові, щоб їх забрали потім у дитячий будинок. Так їх просили цих діток: "Тільки я вийду на перон із вагона, йди від мене, сину", або "йди від мене, доню". Ну і так вони виходили, ці дітки.

А одна жінка - то мені особливо запам'яталася, вона сиділа коло нас, - то вона розказала, що оце, каже, везу свою останню дитину. Дуже гарна жінка, дуже гарна та дівчинка така була. Жінка вже опухла була. Це, каже, я вже вдягла все те, що на смерть берегла, це тільки в мене й залишилося. Старших, каже, дітей я вже поховала, а цю, може, врятую якось. І підвела її моя мати під руку до входу у вокзал, і вона так опустилася по стіні і більше вона не вставала, і дуже просила: "Доню, відійди від мене, відійди, може, ти спасешся, може, ти виживеш". Отож і та "п'ятиминутка", тут підходить фотограф - п'ятихвилинка така була: "Може, вас сфотографувати?" Ото він сфотографував. Тут підійшов наш поїзд, і ми поїхали туди вже на Мерефу, та я і не знаю. Але я дуже пам'ятаю, я ж кажу, якби я була художником, то я б намалювала все це, що я бачила, все зафотографувалося в пам'яті. Отаке дитинство.

Питання: А хто були ці люди, які забирали від дітей хліб? Звідки вони були, і які вони?

О.І.: Були із села і були уповноважені. Уповноважені приїжджали і це робили, таке розпорядження. Якби це старіші, вони б знали. Ми не на це звертали увагу. Що ж ми їли? Нам у школи, як це ходила я вже під час голодовки, давали линду - кип'ятили воду і всипали в неї борошно. Колотили швидко ложкою, щоб не збилася вона у такі грудочки, щоб була така юшечка, щоб можна було розсипати її в мисочки і щоб діти її посьорбали. Кожний ходив до школи із своєю мисочкою. Приходили, там була спеціально зроблена така їдальня, і туди ми заходили, і там раз у день нас підтримували. А вдома, то це я добре знаю, які вони із хрону. Терли хрін, потім він вивітрювався, щоб ця гострота із нього виходила, потім зліплювали його докупи і такі пекли хроняники. Лопушаники з лопуха. Оце молоді лопухи весною, також терли корінь, стуляли докупи - лопушаники. Потім із проса, коли його обдирали, крупа ця одходила, саме пшоно, залишалася оця дерть, то терли її у макітрі, макогоном терли, а потім, як є ще солодкий бурячок, або хоча би кормовий, додавали і стуляли - то це вже був просто такий святковий стіл, воно було солодке і крихке. Полов'яники... якось їли ті полов'яники, навіть полову терли, як уже і того, і того немає, лушпайок із картоплі додавали в ту ж полову - розтирали, воно також зліплювалося і ото ми їли. То ж багато ми витримали, це ж кінець червня був самий такий тяжкий час. То добре, що мене забрали. Там мати працювала в радгоспі, і, як я приїхала, то сої потрошку там давали вареної - то це була просто розкіш. Там, недалеко від Артемівки, був винокурний завод, і в ямах там була брага. Брали її для відгодівлі худоби, свиней у радгосп. І голодні люди, які приїжджали в Харків, чули це, приїжджали туди і прямо отак брали жменями оту брагу і там вони і кінчалися.

Був дуже добрий директор радгоспу там, Савченко його прізвище було, звичайно, його нема, мабуть, уже в живих, бо це вже дуже давно було. То він їздив спеціально в Харків, і де побачить дітей оцих, що їх батьки попривозили і залишили, то він їх забирав. Виділив кімнати такі, ліжечка усім покупував, вони там жили, ходили зі мною до школи, в артемівську школу. Пам'ятаю, Фірсова Марія, Ходюченко Марія ходила зі мною, а більше не пам'ятаю, із цих підібраних дітей, що їх у Харкові підібрали. Отак, отаке дитинство.

Питання: А як люди пояснювали, хто їм організував отакий мор у себе вдома?

О.І.: Люди навіть не розуміли, що це таке робиться, вони ж нікуди не йшли, це дуже такі хороші люди були. Вони ж ось помирали, 360 чоловік померло. Ось була така у нас сім'я - Панасюк Михайло і Панасюк Варка, і у них четверо дітей було. То розповідає Іщук Каленик, цей, що збирав трупи померлих людей, то він розповідає, як вони брали цю сім'ю. І так люди кажуть, що це дуже така хороша була сім'я. Жінка завжди так дуже чепурно ходила, діток так гарно водила, любила вбиратися в українську вишиту сорочку, намисто, вив'язувалася так гарно. Хатка у них гарна була під бляхою - непогано господарювали. І як голод цей почався, і вони бачили вже, що ніякого порятунку немає, вони закрилися в хаті - померли. А одна дівчинка, Ганя, залишилася. Вони були мертві, то цей Каленик розповідає, що під'їхали, каже, ми гарбою, а це була вже весна, жара була, і двері заперті... [Вимкнення диктофона]

Питання: Ви учителювали, і в час свого учителювання Вам доводилося розповідати про історію тридцятих років, як Ви виходили з цього положення - чи могли Ви що-небудь сказати про те, що Ви знаєте?

О.І.: Про тридцяти роки нічого не було в програмах, нічого не було. Воно опускалося, не згадувалося про це зовсім. А про те, як ще я вчилася у школі... ну це вже не по темі. Як ще Юрій Коцюбинський Київ брав тепер вже читаєш, а то було нам учитель історії - я в селі Пекарях училася Канівського району, так учитель був Усик - "от трудно було в Києві, треба було взяти Київ, хто, діти, брав Київ? На найтрудніших ділянках хто був? - Сталін!" І тоді ми всі вже повторювали. "Хто на найтрудніших ділянках фронту був?" - "Сталін!" Це в роки громадянської війни. Так було.

Питання: Як селяни ставилися до смерті Сталіна?

О.І.: За селян не знаю. Кожний по-своєму ставився. При мені вони ж нічого не говорили. Знаєте, люди налякані, скажи - зразу ворог народу будеш.

Питання: А вчителі, з обов'язку, плакали?

О.І.: Ні, так собі. Ну, кожний думав свою думку. Я думала, що все, що робилось хороше, то це під керівництвом Сталіна, а все, що погане - так змалечку, так учили в школі, - а те, що погане, то робили ті, хто хоче підірвати авторитет нашого вождя - отак я собі думала. Аж потім, коли нам прочитали про культ особи Сталіна доповідь Микити Сергійовича Хрущова, зразу як полуда з очей зійшла, я все зрозуміла, що оце так воно було. І з того часу - все.

Питання: Олександра Іванівно, а що Ви пригадуєте про реквізицію зерна і про те, як реквізоване зерно охоронялося від людей солдатами?

О.І.: Цього я не знаю.

Питання: Не доводилося бачити?

О.І.: Ні. Оце те, що я бачила, я розповіла.

Питання: А з того, що Ви бачили, які Вам картини, крім того, що Ви розказали, найбільш страшні запам'яталися? Про обличчя людей...

О.І.: Найстрашніша ніч мені була, як батька забирали, бо я дуже плакала і зараз плачу, ну, і обличчя померлих з голоду однокласників, померлих родичів. Оце саме найстрашніше. [Довга пауза, потім вимкнення диктофона. Далі йде запис на цвинтарі, голоси вже інші.]

Питання: Що ви відчуваєте перед цією могилою?

Репліка: Тяжко відчуваємо. Щоб більше не повторялося, щоб ані наші внуки, ані правнуки не зазнали такого лиха. Це дуже велике горе. Щоб мати свою дитину їла - це дуже тяжко. Рубала, їла - це дуже тяжко. Різали тих дітей та їли, старих різали та їли.

Репліка: Живих у землю, так тільки ще ворушиться - туди їх, везуть. Перекинуть живого у яму - та нехай там доходить, нащо він буде у хаті. Головне - щоб не їхати до нього.

Репліка: Всі дожидали такого, ніхто не думав, що він вискочить з такого лиха. Вони вже дочекалися, що паслися на бур'янах та повискакували, а тоді вже хліба вродили, жита, стали колоски дзьобати.

Репліка: Тяжко згадати, тяжко сказати, такі часи, як вони були, щоб вони більш не повторювалися, бо на цю могилу страшно дивитися. Як тут ворушилися, просили хліба, їсти - тяжко казати.

Репліка: Хотіли жити, як усі живуть. Видовбували [нерозбірливо] осередочки ті та їли, діти [нерозбірливо] у мого сусіда навпроти.

Репліка: А кукурудзу, оте бадилля, такі стручки, рубали варили, як ото галушки.

Репліка: І один одного їли.

Репліка: Собак, котів, дітей їли матері, різали своїх дітей, їли. Горе, горе велике, згадувати тяжко його.

Репліка: І все не можна забути, вже 50 років.

Репліка: Бо люди хотіли жити - "дайте, що їсти, то ми будемо ще жити", тільки що дати, як нема що. Жаб їли, собак їли, все таке їли.

Репліка: Тільки хто не їв, той ще вижив, а хто поїв, помер.

Репліка: Вісім душ погибло, сама одна залишилася, вісім душ із хати - сестри, брати, батько і мати - всі погибли, одна залишилася. Виховали в інтернаті, в дитбудинку. Жалко, не забуду до гробової дошки такого лиха, як було.

Репліка: Щоб більш не повторювалося нашим дітям і внукам і правнукам.

Питання: Як ви думаєте, кому це то здалося, хто це все зробив?

Репліка: А хто його знає. Хліба були, все було, а залишили нас без хліба. А хто таке зробив?

Питання: Нащо їм то було?

Репліка: А хто його знає. Бо це таке цікаво для людей горе зробити? А зробили.

Репліка: Були гарні хліба, було все гарно, а зробили.

Репліка: І вродило. Хіба їм треба було забирати що в кого в хаті є? Хто що сховав, то вишукували і забирали, із щілин, щоб умирали люди з голоду.

Репліка: Було горе, щоб воно так не повторилося.

Репліка: Ніхто не знав щоб ніде.

Репліка: Ні діти, ні внуки, ні правнуки, бо тяжко ті часи згадувати.

Репліка: А вам велике спасибі, що ви за них згадали.

Репліка: Такі роки пройшли довгі, а згадали люди, приїхали.

Питання: Скажіть, а от коли помер Сталін, що ви почували тоді?

Репліка: Ну, що ми почували? Почували, що буде жити краще нам на світі, нам і стало краще. Почували, що такого лиха, може, більш не буде, знущатися так не будуть над нами.

Репліка: Може, воно і не в Сталіну це заводилося.

Репліка: Ну, а в кому ж - він самий головний був керівник.

Репліка: Може, воно заводилося у стороннього когось.

[Кінець запису]