Весною 1933-го року я була студенткою Харківського художнього інституту. На вулицях Харкова я бачила групу селян – блідих, дуже худих, а часом опухлих. Ми знали, що на селах люди голодують, але не уявляли справжньої картини. Очі мені відкрилися в червні 1933-го року.
На початку червня адміністрація Харківського художнього інституту оголосила, що всі студенти мобілізавані і мають негейно їхати на прополку буряків до Сумської області.
Нас їхало коло 100 студентів. Приїхали поїздом на станцію Тростянець. Нам сказали,
що будемо йти пішки коло двадцяти кілометрів до села Боромлі. Ми бадьоро вирушили в
дорогу. Позаду їхала підвода з харчами: хліб, соя в зернах і тюлька. Настрій у нас
був добрий: ішли і співали. Але це було тільки до першого села, через яке йшла наша
дорога. Тут – перше враження: посеред широкої вулиці криниця, заросла бур'яном,
вищим від цямриння, навіть частина журавля була закрита. Ми побачили порожні
занедбані хати, деякі з вибитими вікнами і розваленими печами. Людей зовсім не було.
Вулиці і городи заросли бур'яном. Студенти були приголомшені, почали питати своїх
"начальників" (а це були партійці і комсомольці) – що сталося? де ж люди? На це була
відповідь:
- "Вони не хотіли йти до колгоспу, і їх виселили".
Після того ми вже не співали. Прийшли до села Боромлі. Тут нас розподілили по хатах, здебільшого порожніх. Мене, разом з товаришкою, примістили до хати, де була одна хазяйка. Тільки ми присіли, чуємо крик: вбігає перелякана наша товаришка, яку поселили в сусідній хаті. Вона пішла у вишняк і там побачила, що з землі стирчать ноги. Пізніше хазяйка сказала, що останнього часу людей не ховали на цвинтарі, а "закопували за клунею". Наступного дня студентів розбили на бригади і повели в поле, навчили, як відрізняти молоденькі буряки від бур'янів. Ми працювали вручну, невміло і несумлінно, пригнічені тим, що бачили навколо. До того ж бур'ян на полі був дуже високий і рясний, в ньому губилися маленькі паростки буряків.
Пригадую, першого дня, коли йшли на роботу, то проходили повз хату, де на призьбі сиділа дівчинка. Поверталися увечорі – дівчинка сиділа в тій-же позі. І наступного дня сиділа. Тоді хтось із студентів підійшов до неї – ми хотіли дізнатися, що з дівчинкою, може б дати їй хліба. Дівчинка була мертва.
Чоловіків у Боромлі майже не було. Я бачила лише голову колгоспу і бригадира. Наша хазяйка сказала, що хто з чоловіків не утік, того "забрали". Дехто ховався у навколишніх лісах, і про них начальство казало, що вони "пішли в бандити". В селі були діти і літні жінки, які ледве рухалися і були непрацездатні. Дівчат не було видно. Наша хазяйка теж насилу пересувалася по хаті. Щодня ми діставали на сніданок варену сою. Вдень у полі нас давали обід. Сядемо їсти, а навколо нас стіною стоять голодні селянки. Більшість студентів не могла їсти, усе віддавали голодуючим. Дехто з нещасних жінок, що ледве на ногах трималися, приносили вишиті сорочки і рушники, сподівалися заміняти на харчі.
Хліб нам привозили з станції Тростянець. Коли посилали по хліб підводу, декілька студентів їхали як охорона, боялися нападів.
Наші студенти почали потроху тікати, не могли витримати. Я теж вирішила утекти: почувала себе співучасницею знущань над людьми. Хазяйки порадила мені жодних речей з собою не брати: ні одежі, ні постелі. Дала мені соморобний ніж – оборонятися від нападників.
Я сама пішла на станцію Тростянець. Знову ті ж двадцять кілометрів, знову через заросле бур'яном село.
На станції Тростянець лежали опухлі від голоду селяни. Спершу я не могла купити квитка на поїзд, бо був наказ – студентам квитків не продавати. Але несподівано пощастило. На станцію привезли підводою нашу студентку з болячкою на нозі, і я влаштувалася як супровідниця.
Мене та інших утікачів з "прополочної кампанії" виключили з інституту за дезертирство, але потім відновили. В серпні мене з іншими студентами знову мобілізували на "уборочну кампанію" на Полтавщині. Голодних та опухлих селян тоді вже не було.