Свідчення LH53

Анонімна оповідачка, нар. 1919 р. в Києві. ЇЇ батько був кооператором, походив з роду священиків і “дуже неґативно” ставився до совєтської влади. Мама оповідачки була медсестрою і донькою українського письменника. Батьки були дуже активними націоналістами. Батька декілька разів арештовували, в 1937 його заслали і він помер від туберкульозу. Родина переїхала до Полтави, коли оповідачка була зовсім маленькою. В школі до неї упереджено ставилися як до доньки “ворога народу”, вчителі налаштовували інших дітей проти таких спадкових ворогів. До 1933 року всі школи в Полтаві були українськими, крім однієї, потім всі були зрусифіковані, окрім однієї, викладачів якої репресували. Оповідачка дуже доброї думки про місцевих росіян, які допомогли родині після арешту батька. Селяни почали стікатися до Полтави влітку 1933-го: “йшли за заробітки, шукали кусок хліба”. Про родину: “Самі ми тяжко, але переживали. Не були такі спухші, бо тато був кооператором, працював, трохи, що міг – трошки діставав. Село – все голодало, бо все забрано було в селі. І оставлене на поталу голоду”. Оповідачка не була особисто на селі, але чула від батька про все і бачила голодуючих в Полтаві. Міська міліція скидала мертвих і напівживих до загальних могил. Полтавчини не вмирали з голоду, але була епідемія тифу, люди їли мишей. Справа була не у відсутності врожаю (“врожай був дуже добрий”), голод було створено за наказом з Москви, яка хотіла винищити і українську інтеліґенцію. Мати оповідачки казала їй про випадок каннібалізму, свідком якого вона була.