Валерій Степаненко: Єдина помісна церква – запорука державності

додано: 29-10-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/centermai/1256837650.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

• Суспільство •

Єдина помісна церква – запорука державності

Валерій Степаненко

Коротка історична довідка

Католицька та православна церкви є двома гілками світового християнства, які виникли після розколу єдиного християнства у 1054 р.

Католицька церква складається з Римо-католицької церкви латинського обряду та 22 східно-католицьких церков, з яких 14, у т.ч. Українська греко-католицька церква, дотримуються візантійського обряду, а 8  — інших східних літургічних обрядів. Всі східно-католицькі церкви перебувають у церковному єднанні з Папою Римським - римським єпископом, резиденція якого знаходиться у Ватикані.

До складу Православної церкви на сьогоднішній день входить 14 автокефальних (незалежних) церков: Константинопольська(Вселенська), Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Кіпрська, Елладська, Польська, Албанська, Чехословацька.

Спочатку автокефальні церкви безпосередньо підпорядковувалися Константинопольському патріархові, а після падіння Візантійської імперії усередині XV ст. стали незалежними і самостійними у вирішенні організаційних та культових питань помісними (від слова «помістя», що значить «земельне володіння») церквами зі своєю організацією та структурою. Константинопольський або Вселенський патріархат зберіг за собою лише статус церкви та юрисдикції «першого за честю» предстоятеля помісних церков.

У більшості випадків помісна православна церква є національною церквою, кордони юрисдикції якої співпадають з кордонами національної держави.

Як відомо, Київську метрополію Константинопольського патріархату (існувала з часів прийняття християнства князем Володимиром у 988 р.) було у 1686 р. підпорядковано,- супроти приписів церковних канонів,- самочинно і силоміць проголошеному у 1589 р. Московському патріархатові. Сталося це вже через якихось 30 років після підписання Богданом Хмельницьким Переяславських статей з Москвою у 1654 р., які, зокрема, гарантували незмінність статусу Київської метрополії. Варто відзначити, що Вселенський Патріархат до цього часу вважає Україну та Білорусь своєю канонічною територією.

Подібна доля спіткала і Грузинську Церкву, яку у 1811 р. (після інкорпорації Грузії у імперську Росію) було позбавлено автокефальності та підпорядковано Московському патріархатові. Автокефальність цієї церкви було відновлено лише у 1917 р., а Московський патріархат визнав незалежність та відновив молитовно-канонічне спілкування з нею лише у 1943 р. за особистою вказівкою Сталіна (NB!).

Зазвичай, виникнення самостійної держави якогось православного народу майже відразу спричиняє і створення його помісної церкви. Як бачимо, у випадку України це не спрацювало. Формальна причина звісно ж у позиції Московського патріархату, який не хоче «відпускати» такий ласий шматок, як Україна, де знаходиться близько половини всіх його єпархій. Фактично ж причиною є позиція Кремля, який прекрасно собі усвідомлює, що без такого потужного інструменту впливу на масову свідомість, яким є сьогодні в Україні православна церква, Київ остаточно вийде з-під контролю Москви.

Наступного року після здобуття Україною незалежності Предстоятелем Української Православної Церкви (УПЦ) Московського патріархату митрополитом Філаретом (Денисенком) було проголошено Київський патріархат (УПЦ КП), після чого Московська патріархія відлучила його від церкви та поставила на місце Предстоятеля УПЦ МП митрополита Ростовського й Новочеркаського Володимира (Сабодана). У 1997 р. Філарета було піддано іще й анафемі.

Після здобуття Україною незалежності було також проголошено відновлення діяльності Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), яка здійснювала свою діяльність в Україні у 1919-1930 рр. і була ліквідована тоталітарним режимом.

Т.ч., українське православ’я вже упродовж 17 років перебуває у розділенні. Вживати термін «розкол» не є правильним, тому що розкол передбачає відхід від канонічного вчення, різницю в обрядах і т.д. У випадку ж усіх трьох українських православних церков, всі вони сповідують віру в єдиного Христа, визнають один Символ віри, правила і вчення святих отців. Розділення є лише адміністративним і, поза всяким сумнівом, тимчасовим.

Потрібно відзначити, що світове православ’я не передбачає якоїсь єдиної канонічної процедури отримання національною церквою автокефальності. Достатньо, щоб всі патріархи помісних православних церков формально це визнали. У першу чергу, йдеться про Вселенського патріарха, який, хоч і не має нічого проти надання автокефального статусу Українській Церкві, вважаючи до того ж Україну своєю канонічною територією, побоюється реакції Московського патріархату, який є досить сильним гравцем на полі світового православ’я. До того ж Вселенський патріарх,- після загарбання у 1453 р. турками Константинополя,- перебуває на території Туреччини, яка може опосередковано також на нього впливати. Особливо, якщо брати до уваги те, що Кремль є неперевершеним майстром «підкилимної» дипломатії.

Твердження Московського патріарха Кіріла під час його нещодавнього візиту до Києва, що в Україні вже є помісна церква (йшлося про УПЦ МП) не відповідає дійсності. Адже, згідно церковних канонів, УПЦ МП є лише автономною, а не незалежною і самоврядною церквою. Щоправда вона дозволяє собі деякі самостійні кроки, зокрема, визнала Голодомор, чого Московський патріархат офіційно не зробив, зважаючи на позицію Кремля.

У вересні ц.р. Синоди УПЦ обох патріархатів створили робочу групу для ведення переговорів щодо подолання найбільш гострих розбіжностей. З такою ініціативою виступила УПЦ КП, метою якої є створення помісної православної церкви, про яку так часто говорить і Президент Віктор Ющенко. Наразі не йдеться про те, що Москва «відпустить» Українську Церкву та погодиться на її автокефалію. Але Московський патріархат, принаймні, має визнати Київський патріархат Церквою, а не вважати, як зараз, «релігійним угрупованням», що могло б стати першим кроком для ведення подальших переговорів та сприяти подоланню міжнародної ізоляції УПЦ КП.

Треба думати, що певну роль, того, що УПЦ МП погодилась на діалог з так званими «розкольниками» з Київського патріархату зіграло і нещодавнє звернення УАПЦ до Вселенського патріарха з проханням включити її до своєї юрисдикції. Звернення має бути розглянуте у грудні ц.р. на засіданні Синоду Вселенського патріархату. І хоч позитивне рішення з цього питання видається наразі малоймовірним, беручи до уваги вище означену позицію Московського патріархату (фактично, Кремля) та хистке становище Вселенського патріарха, але, у разі позитивного рішення, значних втрат можуть зазнати УПЦ обох патріархатів. Адже набуття УАПЦ канонічного статусу може спричинити масовий перехід священників обох згаданих церков до УАПЦ. УПЦ МП кидатимуть патріотично налаштовані священики (українські патріоти), а УПЦ КП священики залишатимуть з причини відсутності у неї канонічного статусу.

Єдина помісна церква – запорука державності

У другому посланні апостола Павла до коринтян йдеться, зокрема, про те, що слово Боже несеться віруючим зрозумілою їм мовою. Московський патріархат цього в Україні не дотримується. Так, у церквах, монастирях, книжних лавках цього патріархату на території України Ви не знайдете жодної церковної книги, календаря, молитовника українською мовою. Тому віруючі українці, які належать до Московського патріархату, не можуть (у них просто немає вибору!) молитовно звертатися до Бога рідною їм українською мовою. До того ж церковно - слов’янська мова - канонічна мова Московського патріархату - максимально наближена до живої сучасної розмовної російської мови, яка, у свій час, сформувалася на базі церковно - слов’янської. Тому пересічний росіянин у «своїй» церкві не почуває якогось мовного дискомфорту. Зовсім інша ситуація з україномовними громадянами України, для яких російська мова не є рідною. Адже жива розмовна українська мова значно відрізняється від церковно - слов’янської.

Московський патріархат використовувати українську мову під час богослужінь не дозволяє (за винятком, хіба що, проповідей священиків), лишаючись упродовж вже трьох століть (з часів проголошення анафеми гетьману Мазепі) знаряддям денаціоналізації, асиміляції та ідеологічного «забамбулювання» українського народу. Якщо це було «прийнятним» (хіба хочеш – мусиш!) тоді, коли Україна була інкорпорована до складу білої та червоної московських імперій, то у незалежній Україні такий стан речей є абсолютно неприйнятним!

Єдина помісна церква потрібна Україні для того, щоб її віруючі громадяни мали можливість молитовно звертатися до Бога рідною мовою та щоб позбавити їх інспірованого Кремлем антидержавного ідеологічного впливу, здійснюваного значною частиною кліру УПЦ МП.

Якщо , наприклад, хтось захоче придбати у книжковій лавці на території Києво-Печерської Лаври чи якогось іншого монастиря УПЦ МП церковний календар українською мовою, то, не виключено, що його буде піддано обструкції. На нього дивитимуться як на живе втілення Люципера!? У всякому разі щось подібне сталося не так вже й давно з автором цих рядків. І це у незалежній країні, де українська є єдиною державною мовою.

Єдина помісна церква потрібна Україні для того, щоб її україномовні громадяни не почувалися «породженням пекла» лише за те, що хочуть придбати собі (якщо є віруючими) чи родичам (якщо є атеїстами) церковну літературу рідною мовою.

Якщо ж брати до уваги економічні аспекти підпорядкування національної церкви закордонному центру впливу, то, безперечно, краще все ж друкувати церковну літературу, виготовляти свічки та інші церковні аксесуари у себе вдома, а не за кордоном. Адже йдеться, якщо не про податки (як відомо, релігійні організації звільнені від сплати державних податків), то принаймні, про додаткові робочі місця, використання вітчизняного обладнання тощо.

Єдина помісна церква потрібна Україні для того, щоб церковна виробнича інфраструктура працювала на національну, а не на чужу економіку.

Висновки

Єдина помісна церква була вкрай потрібна Україні іще «вчора», коли, попри все, Україна отримала вистраждану століттями незалежність.

Відсутність в Україні єдиної помісної церкви піддає українську державність значним додатковим викликам.

Без єдиної помісної церкви становлення і зміцнення української держави та й, власне кажучи, сама державність будуть перебувати під постійною загрозою з боку колишньої метрополії.

додано: 29-10-2009 // URL: http://maidan.org.ua/static/centermai/1256837650.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.