Леонід Пилунський: Де стійло «троянського коня» кримського українства?

додано: 03-06-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/krymmai/1244008898.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7302

• Політика •

«...Якщо затупилася сокира, і лезо не буде відгострене, то треба буде напрягти сили; тільки мудрість може це виправити...» (Екклесіаст, глава 10)

За всі роки незалежності України єдність українців Криму є найбільшою проблемою. Ніхто жодного разу не спромігся створити єдине політичне об’єднання з представників правих проукраїнських сил Криму. Єдиними були спроби штабу блоку В. Ющенка «Наша Україна» в 2001-2002 роках. Але штаб з самого початку своєї діяльності у Криму та керівництво з Києва пристали, на мій погляд, на помилкове рішення — було запропоновано координувати виключно вибори до ВР України.
Цієї фатальної помилки не дозволили собі опоненти, й перш за все Партія регіонів. У подальшому ця дурниця відбилася на остаточній розстановці політичних сил і в Криму, і в цілому по Україні.
Назва блоку, в якому є слова «Наша Україна», має помилковий, конфронтаційний зміст. Якщо є «наша», то, природно, є й «не наша», тобто «чужа» Україна, що є ідеологічною, м’яко кажучи, помилкою. Ці міркування мають бути предметом окремої розмови й не стосуються теми статті, хоча, без сумніву, цей факт значно вплинув на результати виборів і на поширення антипрезидентських ідеологем.
Такий «егоцентрично-столичний» підхід призвів до розбалансування в консолідації правих сил, яка щойно почала намічатися, й не посприяв створенню кримсько-українського правоцентристського блоку.
Маючи єдиний блок (з об’єднаним штабом у Києві!), партійні структури патріотичного спектра в регіонах вимушені були або підкорятися безкомпромісному диктату «нашоукраїнських» функціонерів, які були підібрані похапцем із випадкових й часто непідготовлених людей, або займатися «вузькопартійною самодіяльністю» без реального фінансування і методологічної допомоги. Це, в свою чергу, приводило до безладу й протиборства, взаємовиключної агітації. Так почалася методична дезорієнтація виборців.
Озираючись назад, можна стверджувати, що завдання загальноукраїнської консолідації для блоку було з самого початку непосильним (а кримській філії — тим більше). Національно-патріотичні ідеї для керівництва блоку є чужими. Вони, по суті, ліберали, за якими стоїть ще й комуністичне або комсомольське функціонування у минулому, тобто їм природніше об’єднатися з лівими партіями або навіть з поміркованими кримськими сепаратистами (колишніми колегами), ніж з українськими національними демократами. Такий союз їм ближче ідейно. Їхня ідеологічна риторика (статті, рекламні ролики, публічні виступи...) була настільки хаотичною, непереконливою й немічною, що це, швидше, сприймалося як антиреклама, ніж як агітація.
Так, з поміркованими політичними силами треба було вести перемовини про створення коаліції вже у ВР АРК, але в жодному випадку не об’єднуватися чи домовлятися під час передвиборних перегонів або формувати політичне об’єднання.
Увесь хід наступних подій показав, що патріотичні сили формально були у коаліції, але фактично залишалися відсторонені від спільної діяльності й створення дієздатної політичної команди. Занадто заплутані та розмиті завдання ставилися перед блоком, а пізніше — перед щойно створеною партією. Занадто архаїчні методи управління й агітації були запропоновані та дуже відмінні від національно-демократичних поглядів на майбутнє України мали фактично призначені керівники партійних структур на місцях. Більш того, багато з керівних кадрів НУ — НСНУ не просто співпрацювали у минулому з режимом Кучми, а були частиною цього режиму. Вони й не збиралися виконувати свої ж передвиборні обіцянки й гасла.
Таким чином, національні демократи як частина політичного блоку хоча й не мали жодного стосунку до дій «нової влади», але потрапили в сприйнятті виборців у «політичні брехуни». Тому сьогодні їм необхідно нести частину відповідальності за провал «помаранчевих ідеалів» й неспроможність «нової демократичної влади».
Партійні функціонери НСНУ робили вигляд, що вони переможці, що вони — партія влади, й попри провал їхньої діяльності в Криму, а точніше, повної бездіяльності, продовжували займати позицію самоізоляції, перетворюючись швидше в маргінальну секту, ніж в ефективний політичний інструментарій для зміни на краще соціально-політичної ситуації в автономії.
Взаємини НУ — НСНУ з кримськими татарами, Меджлісом-Курултаєм теж тема окремої статті. Але, можна сказати, що ці взаємини ще більш непереконливі й невизначені, ніж вся діяльність «Нашої України» в Криму.
Засоби управління блоком, кадровий склад та ідеологічні засади і цілі занадто різняться від поглядів представників національно-патріотичного руху в цілому, аби можна було говорити про спільну чи хоча б скоординовану політичну боротьбу.
І, найголовніше, у НУ — НСНУ й у національних демократів зовсім різні виборці. Українським лібералам український патріотизм потрібен лише на початковому етапі для залучення патріотів у політичний процес як тимчасове маскування свого справжнього обличчя: бюрократичного «демократа» й ситого чиновника.
Так, українські ліберали — патріоти, але тільки до певної межі. Це «патріотизм» власного корита й корпоративних устремлінь. Це «патріотизм» без ідеології, але з чітко визначеним розумінням свого місця у своїй державі й в узгодженні своїх дій з будь-яким режимом. Так, це крок уперед порівняно з режимом Кучми! Так, це прогрес порівняно з тим олігархічним централізмом, що пропонувала і пропонує нам Партія регіонів з її віртуальними сателітами-попутниками й реальними зарубіжними стратегами-планувальниками.
Але те, що відбулося в Україні, — це кілька кроків назад порівняно з тим, про що ми мріяли в 2001-2002 роках і чого ми чекали в 2004 році. Проект НУ — НСНУ з самого початку був проектом створення «правлячої політичної сили» адміністративними методами згори вниз. Перший на правому політичному полі екс-комсомольський ліберальний проект сьогодні доживає останні місяці свого існування. Його чекає доля НДП, СДПУ(о) й інших «підпірок» влади. На жаль, немає жодних гарантій, що нам не запропонують новий, аналогічний — з таким же результатом. Але є надія — що ми вже інші.
А сьогодні з гіркотою можна констатувати, що праві демократичні виборці були певний час дезорієнтовані політичною балаканиною й, умовно кажучи, ідеалами «Їхнього Майдану». Але ненадовго і далеко не всі.
Підтвердженням цих слів можуть бути результати виборів-2006 у Криму. Кримський виборець за блок НУ до ВР України все ще голосував, а за кримську «Нашу Україну» — ні. Партія практично не представлена в місцевих органах самоврядування. У той же час правий національно-патріотичний кримськотатарський виборець і частина правого українського електорату голосували за блок РУХ-Курултай й отримали вельми задовільний результат — більше дев’ятисот депутатів від блоку представлені у місцевих радах, є фракція і у ВР АРК. Цей результат можна порівняти з результатами, одержаними НРУ в таких областях, як Львівська та Івано-Франківська.
Уважне вивчення результатів усіх без винятку виборчих кампаній свідчить, що продержавні правоцентристські сили на півострові регулярно набирають 15-20 відсотків голосів виборців. Це величезний політичний потенціал. При такому розкладі можна було б мати разом з кримськими татарами до 35 мандатів у ВР АРК. Цього цілком достатньо, щоб якщо й не створити правлячу коаліцію (з представниками інших демократичних сил Криму), то мати реальну дієздатну опозицію, яка могла б заблокувати будь-яке антидержавне або шовіністичне рішення кримської Верховної Ради.
І це стосується не тільки культури, освіти, всіляких антиукраїнських заяв, рішень, постанов, але й того, що нав’язується декількома екстремістськи налаштованими кримськими депутатами чи угрупованнями. Я вже не кажу про те, що представники державницьких сил вже давно мали б набиратися досвіду у системі виконавчої влади автономії.
Патріотичним силам Криму за всі роки незалежності так і не вдалося не те що домогтися створення дієвої виборчої коаліції, але й сісти за стіл перемовин. Виникає запитання — чому?
Абсолютно байдужі до політичних подій на півострові чиновники сидять і на Банковій, і на Грушевського, дуже особисті амбіції мають містечкові лідери політичних сил автономії правого державницького спектра.
А з іншого боку, керівникам кримських партійок притаманне невміння об’єднуватися, придушувати у собі периферійний вождізм, відрізняти, де підставні фігури, а де справжні патріоти... Їм не вистачає уміння відмовлятися від спокуси загравання з владою, з «грошовими мішками», що «клятвено» обіцяють безбідне існування партійних ланок... Багато хто думає так: це ж своє — не чуже, хоч і погане, але рідне, українське! Навіщо ж відмовлятися від гарних пропозицій? Ми що, вже усіх відвертих ворогів України перемогли?
Ось таким чином відверті та таємні вороги по наших головах піднялися у владні крісла та за дуже малим винятком — висуванці з національно-патріотичного табору автономії. А опинившись у владних структурах, одразу ж загубили зв’язок з тими, хто їх туди делегував. Щодо наступної каденції, то їм пропонували престижну службу та забезпечували кар’єру вже зовсім інші політичні сили. За відомо якої умови!
З одного боку, таких «патріотів» можна зрозуміти — це відсутність бажання чекати 10-15 років, коли будуть створені умови для кар’єрного зростання у Криму проукраїнського політика чи то фахівця за повної безпорадної байдужості й кадрової сліпоти київських чиновників. Ну, хто б пізнав, наприклад, того ж В. Колісниченка, який бився за Україну у ВР АРК у далекому травні 1992 року?
Тільки, з іншого боку, ми відверто програємо Крим, програємо нахабному шовіністичному наступу антиукраїнських сил.
А тим часом кар’єристи від політики, пройдисвіти та зайці-стрибунці шмигають по багатьох кримських партіях, включаючи відверто ворожі до України і всього українського, продовжуючи непогано заробляти на українській ідеї та користуватися нашим мовчазним довготерпінням.

P. S. Коли мене запитаєте, а якою ж є роль Народного Руху України в Криму, і чи все зроблено нами для того, аби кримські українці об’єдналися, то я дам вам відповідь — так, я теж винен у тому, що немає у нас єдності. Хоча я зробив декілька спроб почати переговорний процес з правими національно-патріотичними силами в автономії. Розмовляв з покійною Славою Стецько, Б. Ярошинським, В. Яворівським… Вони казали «так», але тільки-но літак піднімався у повітря, наставало знову непорозуміння, а потім — ворожнеча. Так було, коли я хотів зробити міцну Українську Студентську Спілку, так було у 1997-1998 роках, коли ми пропонували виступити разом, так було у 1999 році… Потім відбувся розкол Народного Руху і створилося три партії з однією назвою. Потім – не стало В’ячеслава Максимовича Чорновола…
І все ж я не вважаю себе невинним, бо не вистачило сил, наполегливості, гнучкості, а може, й політичної зрілості, щоб переступити стародавні образи, підозри, здолати амбіції… Мріялось – хоча б з’явилася примара єдності. Але ні!
Ворог єдності не спить – комусь потрібна наша розпорошеність. Конче потрібна. Саме тому, кожного разу, самісінько перед виборами, як у тій поганій казці, вистрибує біс зі скрині, і єдність зникає, як справжня примара!

Леонід Пилунський

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7302

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 03-06-2009 // URL: http://maidan.org.ua/static/krymmai/1244008898.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.