Іван Буртик: В 54-ту річницю комуно-звірського злочину в Кінґірі

додано: 18-06-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1213791244.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

• Освіта і наука •

Живучи в часі прискорених політичних змін та подій в світі, спостерігаємо, як часовий порох незамітно покриває нашу пам’ять, про недавно минуле пережиття, терпіння, муки і смерть сотень тисяч наших героїв, яких навіть в перечисленню вже не згадуються. Сьогодні, хоч короткими словами хочу пригадати, як звироднілі енкаведисти по звірськи замордували невинних в’язнів у таборі Кінґір та, як скоро про них пам’ять заникає.

Щоб дістати цінну мідь в безлюдній пустині Казахстану, криміналісти Ґулаґу привезли на невольничу працю до копалень 20.600 молодих людей. В тому, із одинацяти національностей, українці начисляли 9.735 чоловіків і жінок. Життєві умови табору, були неуявно жорстокі, працювати в голоді в суворі зими і нестерпимо гарячі літа, люди просто не видержували. В пошуках замозбереження, з ініціятиви українських націоналістів, Михайла Сороки та Задорожнього, в лютому 1954 року в таборі почала ширитись ідея страйку. Ідея скоро прижилась і поширювалась. Вимоги робітників були скромні, шість днів праці та збільшення харчів, адміністрація відповідала погрозами.
Підпільний Комітет прцював справно, навіть стукачам невдалось розкрити його. Таборова підпільна пошта, за яку відповдала Софія Корчинська, інформувала, що страйки поширились на інші табори. Начальство, щоб успокоїти ворохобників, спровадило сім вагонів ”зеків” (кримінальних злодіїв), щоб навели насильством порядок. ”Зеки” щоб застрашити страйкуючих, вибрали одному в’язневі очі. Гнів в’язнів вибухнув пімстою, коли команда дозволила ”зекам” заходити до жіночої зони, що було суворо заборонено. Спонтанна боротьба з ”зеками” була такою безпощадною, що втікаючі через мури ”зеки” кричали, ”бандєровци то не люди”. Акція закінчилось тим, що ”зеків” вивели за межі зони.

Страйк перейшов у відкриту боротьбу 16-травня, коли ”людоїд”, (так звали жорстокого бригадира) в наявності сотень робітників, безвинно застрелив одного робітника, який за тиждень мав вийти на волю. Мужва кинулась на сторожів, та бій з лопатами проти зброї і лютих псів не тривав довго. Коротко після того, в калюжах крові й болота лежали людські тіла. Злочинна вістка облетіла цілий табір, гнів виростав у пімсту. Таборяни розбили мур жіночої зони, опанували цілий табір і не вийшли на роботу. Даремні були залякування і погрози начальства, та за ціну хоч і коротко-тривалої волі, люди були готові на найгірше.

Новостворену таборову команду, очолив підполковник Ч. Армії Капітон Кузнєцов, якого звільнила Ч. Армія з німецьких концаборів, защо одерєав 25 років до табору суворого режиму Кінґір. У всіх таборових варстатах, проходила інтенсивна праця для самообороних цілей. В кузнях точили ножі, виробляли імпровізовану пальну зброю, списи сокири та інші речі. Слід згадати, що після розгрому повстання було нараховано 4.855 одиниць різноманітної саморобної зброї. Інші копали рови і ставили барикади. Міністер таборового зв’язку Анатолій Іванович Кострицький, збудував радіо з голосниками для внутрішнього зв’язку та наладнав сім старих телефонів. З його довідки знаємо, що він був уроджений в м. Великий Токмак Запоріжської Обл., виростав сиротою, забраний до Німеччини де працював радіотехніком, коли повернувся до дому, присудили йому 25 років до табору ”Рудник”. Заплянована його втеча з табору невдалася, тоді попав до Кінґір. Другий, Віталій Петрович Скирук з Луцького району, вславився в службі безпеки, защо після повстання, суджено його в друге.

Крім таборових приготувань, таборова комада вела переговори з заступником міністра внутрішних справ з Сергієм Єґоровим та начальником Гулаґу, які закінчились без успіху, бо табір вимагав зустрічі з Хрущовом, на що не було згоди. В часі переговорів у таборі відправлялось Богослуження. Доля невільників на волі тривала тільки 40-днів, поки не прийшла сподівана хвилина страшної розправи.

Вночі 26-червня о годині 3.30 ранку, літаки освітили табір, 7 важких танків і бульдозерів завалили перші мури і вступили на площу а за ними полк піхоти. Почалася дика різня, якої в історії не має порівнання. Жіноцтво, взявшись за руки створили собою мур, щоб загородити танкам дорогу. Та даремні були сподівання, під залізними гусеницями танка тріщали їхні кості, солдати стріляли у людей, які розбігались. Оборонці обезсилили один танк, який застрях у пастку. Солдати з веж прицільно стріляли у тих, хто держав будь-яку зброю в руках. Людям не було сховку за мурами, бо танки валили бараки й присипали їх живцем.

Звірсько-дика операція, закінчилась у восьмій годині ранку. Потім, одних чоловіків вивозили у невідомому напрямку, а другим наказали лягти довгим рядом доломлиць та поіменно вибираних стріляли в голову. Бульдозери поквапно згортали людські тіла в глибокий яр та присипали камінням і піском. Чуючи свіжу кров, степові хижаки літали низько шукаючи слідів крови, та надаремно, бо солдати старанно прикривали їх свіжим піском.

Далеко, далеко від рідної землі, молоді герої віддали своє життя за ціну волі українського народу, яку, на жаль, сьогодні багато українців не вміють поцінувати. Чи не є це національним гріхом, забути пролиту кров невинних мучеників та героїв?
Правдивої відповіді, скільки було всіх жертв, до сьогодні немає. У звіті начальства говориться, що було 40 солдатів і офіцерів поранених, про в’язнів згадки немає. Перше свідчення появилось 1989 року в газеті ”Огні Алатау” Руфіни Тамаріни, що в перші дні повстання ”біля сотні трупів вивезли за зону, кров змили і засипали піском”. В часописі ”Запорозька Січ” з червня 1997 року, говориться, що згинуло 500 невільниць, (про чоловіків немає згадки). Ірена Мартимишин з м. Стрия свідчить, що тільки з її бараку було убито 75 молодих дівчат. В розмові з ще живими свідками злочину, Іван Карпінський сказав мені, що 500 осіб то видумане число, бо було багато більше, як чоловіків так і жінок, але тоді ніхто не числив і не приглядався, він певний, що в архівах є інформація, якщо влада їх відкриє.

Правда, архівний будинок Ґулаґу є в Караґанді, але до нього немає доступу. За семирічні мої клопотання, я одержав від Караґандинського Акіма (Ґовернера, голови області) дозвіл зняти копії з архівів від 30 до 50-их років, але це не є в моїй спроможності. Я звернувся до найвижчих властей в Україні, включно до Президента, щоб занялись цим питанням – надіюсь на позитивний вислід. В 1998-році, заходами голови РОДУ та жертводавців з США, споруджено на місці похоронень в Кінґірі, ”Пам’ятник українським жертвам комуністичного терору”. Після амнестії, тим, що пережили Кінґірський злочин, було дозволено поселитись в селищі Санпаєв, де за пожертву одного жертводавця з США, збудовано для них у 2007-році церкву. Крім збудованих церков для чотирьох громад в Казахстані, є ще 16 українських громад, які чекають Вашої допомоги. РОДУ – УККА звертається до всіх людей доброї волі з горячим проханням, допоможіть збудувати тим громадам церкви з недільними школами, що буде найбільшою винагородою бувшим страдникам та їх родинам. Чеки виписувати UCCA – RODU на адресу - 203 SECOND AVE. NEW YORK, NY 10003.

Слід згадати, що між засудженими з революційного комітету було двоє українців, Анатолій Кострицький і Віталій Скирук, які одержали додаткових по 10 років а підполк. Кузнєцов – кару смерти. Цікаво також, що суд не судив їх за політичний злочин, але за кримінальний.

Під кінець, кілька слів до всіх ненавистних опонентів до революційної боротьби ОУН УПА в Україні. Прочитайте про цей злочин і подумайте, опоненти! Чи не є правдою, що невольничі заворушення в таборах, змусили Хрущова проголосити амнестію? Чи не є правдою, що рушійною силою спротиву в таборах були українські націоналісти? Чи не є правдою, що націоналізм зберіг пошану й національну свідомість укрїнства в цілому? Навіть американська журналістка Анн Апелбаум пише у своїй праці ”Ґулаґ”, що українці поводились в каральних таборах так, немов за ними стояла якась організація. Таємно обирали провідників та карали сексотів. Чи не заслуговують, ще живі члени ОУН УПА, на признання і пошану а всі жертви, що безіменно спочивають по всіх чужих землях, на пошану й наші молитви? Подумайте!!!

Слава Україні! - Героям Слава!
Хай живе непоборимий український народ.

Іван Буртик - Голова Ради Оборони і Допомоги Українцям УККА, США

На знімках : Руїни табору Кінґір.
Пам’ятник жертвам в Кінґірі&
Церква для пережильців Кінґіру.

Модераторіял. Обговорення статті - на форумі "Історія".


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 18-06-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1213791244.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.