Крук Галина: Поза людиною не існує літератури, вона твориться людиною для неї

додано: 20-06-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1213975657.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Культура •

Довідка: Галина Крук народилася 30.11.1974 у Львові. За освітою – філолог-медієвіст (Львівський НУ ім. Івана Франка), у 2001 захистила дисертацію на тему «Українське низове бароко: поетика стилю та жанру». Авторка поетичних збірок «Мандри у пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997), «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005), численних публікацій у літературній періодиці. Поетичні твори Г.Крук увійшли до альманахів та антологій «Привітання життя’95» (1996), «Початки» (1998), «Протизначення» (2001), «Королівський ліс» (2001), «Ми і Вона» (2005) та ін., перекладалися англійською, німецькою, російською, польською, хорватською мовами. Лауреат міжнародних літературних конкурсів «Гранослов» (1996), «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1996), стипендіат програми «Gaude Polonia» Міністра культури Польщі (2003). Член Асоціації Українських Письменників. Мешкає у Львові.


Перше питання, яке власне і спонукало до розмови: чому сучасна поезія є саме такою, як є?

Література взагалі чутлива до часу, її форми і наповнення значною мірою залежать від нього. Тобто, не так напряму, що винаходять електричну лампочку і література відгукується на це одами, наприклад, про якусь там «лампочку Ілліча». Маю на увазі, що люди, які пишуть, і люди, які читають, є людьми якогось конкретного часу, відповідно до нього дивляться на життя, мають свої стереотипи і ціннісні пріоритети, зрештою, уживають слова, яких, скажімо, не знали їх попередники. Тож наскільки людина визначається своїм часом, своєю епохою чи ще якимись зовнішніми обставинами, настільки й література. Бо насправді поза людиною літератури не існує, вона твориться людиною і для людини. У всі часи щось виносилось на поверхню літератури, було модним чи популярним, але це ще не гарантія, що воно переживе свою епоху.

З іншого боку, є в історії літератури випадки, коли залежно від епохи, змінювалося сприйняття твору: автор сприймав свій твір по-одному, а читачі наступних часів – зовсім по-іншому. Наприклад, Даніель Дефо свій роман про Робінзона Крузо писав на дуже популярних на той час і дуже поважних теоріях Просвітництва, натомість зараз у нас це традиційно лектура для дітей і ніхто, крім літературознавців, не відчитують там філософських ідей Джона Локка. Або Конан Дойль, який вважав написання детективів справою несерйозним, порівняно з написанням історичних романів, а саме детективи принесли йому всесвітню популярність. Таких прикладів дуже багато. Бо добрий текст, як правило, має кілька рівнів, кілька кодів прочитання, іноді сам автор не може передбачити, скільки всього можна відчитати в написаному ним творі.

Якщо ж повертатися до питання залежності вигляду поезії від якихось зовнішніх обставин, то показовим є приклад відмінності сучасної української поезії від поезії західного світу (говорю про найзагальніші тенденції). Українська силабо-тоніка стає своєрідним «каменем спотикання» на шляху кожного автора, якого намагаються перекласти на заході. І проблема тут не так у відсутності перекладачів, які б могли її зберегти і передати засобами своїх мов, а в тому, що сама силаботоніка у більшості сучасних літератур Західної Європи чи Америки сприймається зовсім по-іншому: як архаїчний релікт або як рекламний хід (бо саме так звузилася на Заході сфера вживання римованого тексту з якимось регулярним розміром). І звичайно, не вихід почати писати верлібр «експортного варіанту» тим, для кого природнішою є саме силаботоніка. Думаю, це та наша своєрідність, якою ми можемо бути цікаві, мусить лише пройти якийсь адаптаційний період, мусять з’явитися якісні переклади іноземними мовами, які відображали б усі нюанси і тонкощі української поезії. Мені часто доводиться бувати в різних країнах і так приємно помічати, що з’являється усе більше іноземців, які вчать і знають українську, які беруться за переклад поезії. Шкода лише, що Україна практично не має програм, які сприяли б популяризації української мови (а відтак - і літератури), у світі, як це існує, наприклад, у Литві, в Польщі, Німеччині, Швеції, де діють інституції, які захищають свою національну культуру, поширюють інформацію про неї, підтримують її переклади іншими мовами. Це прикро.


Опишіть, будь ласка, яким є шлях сучасної поезії до читача, як вибудовується контакт «автор-читач».

В ідеалі цей контакт мусить відбуватися на полі літератури – тобто, через читання виданої книжки чи опублікованого твору. Ми з нашим постколоніальним (та й усіляким іншим) історичним досвідом звикли до того, що поет мусить бути пророком, трибуном, мусить бути задіяним в актуальні дискусії сучасності (а вони у нас, як правило, політичного характеру). Як наслідок цього – публіка більше реагує на образ поета в засобах медія, аніж на його творчість. Тобто, аби бути відомим, сучасному поетові не достатньо писати хорошу поезію, а треба ще збивати піну довкола своєї персони, приваблюючи увагу публіки, бо інакше вона просто не зверне на тебе увагу. Дехто з авторів так і залишається на стадії «збивання піни». Це нездорова ситуація і я думаю, вона з часом минеться.
Хоча – книжковий ринок, на жаль, використовує той же принцип, рекламуючи та промуючи свій продукт, так, як скажімо, рекламують пральний порошок чи цигарки. Тоді автор зі своєю книжкою механічно перетворюється в «обличчя» тої чи іншої торгової марки. На перший погляд – нічого поганого в тім нема, тільки от книжка – це не порошок чи цигарки. Та й люди, які звикли читати, не мають звички довіряти рекламі, розуміючи механізми її дії. Тож і виходить – що поличка бестселлерів у книжковому супермаркеті формується не з книжок, які справді найкраще продаються, а з книжок, які найкраще продаватимуться, тому що вони названі «бестселлерами».

Що ж до поезії, то тут іще складніше. Вона завжди була «естетичним продуктом» для вибраних. У радянські часи була відлагоджена система книговидання, починаючи від художньої ради (яка, щоправда, виконувала роль ідеологічного сита, проте і тоді варті книжки проходили до читача) аж до системи бібколектора, за допомогою якого книжка потрапляла у бібліотеки, тобто ставала доступною не лише на полицях книгарень. Зруйнування цієї системи вилазить боком зараз і особливо боляче б’є само по поезії. По-перше, відсутність будь-яких естетичних критеріїв у сучасному книговиданні призводить до появи на ринку маси низькопробної літератури, з якою не може собі дати раду пересічний читач (а брак фахової літературної критики при цьому лише заплутує ситуацію). По-друге, більшість книгарень відмовляються замовляти поезію, мотивуючи це відсутністю попиту на поезію як таку. Натомість із власного досвіду знаю, що це далеко не так – наприклад, моя остання поетична книжка «Обличчя поза світлиною», яка вийшла у видавництві «Факт», за 2 роки розпродалася 2-тисячним накладом, а це для поезії немало. Всюди, куди я приїжджала з презентаціями, купувалося зо 10-20 книжок, причому люди часто жалілися, що книжку не можна придбати в книгарнях, бо її там банально нема. Вибачайте за такий довгий неліричний відступ – мова цифр завжди переконливіша. І це стосується не лише моєї поетичної книжки, так виглядає ситуація загалом. І найбільше прикро не через те, що поетична книга не користується попитом (бо це далеко не так, приходять же на поетичні вечори і 100, і 200, і навіть 300 глядачів!), а через те, що за існуючою схемою можливості поетичної книжки зустрітися зі своїм читачем зведені до мінімуму і залежать виключно від примх книгорозповсюдження. Тож залишається нашим авторам їздити туди-сюди, зустрічатися з читачами і таким чином надолужувати цей брак контакту. А коли ж писати?..



А чи не є ці наклади замалими?

Тут все обґрунтовано. Наприклад, наклади тоненьких кольорових книжок для дітей вимірюються на порядок більшими величинами, бо інакше не вигідно для видавця. З приводу поезії ж, то, якщо взяти загальну читацьку аудиторію, виділити з неї читачів поезії, а потім ще й читачів української та зокрема українськомовної поезії, то і вийдемо на подібний кількісний запит. У країнах Західної Європи ці цифри навіть менші (звичайно, якщо не йдеться про нобелівських лауреатів тощо). До речі, нещодавно довідалася, що хороших сучасних російських поетів у Москві видають накладами по 600 примірників і це в них вважається нормально.

Зрозуміло, що в такій ситуації вихід книжки не дає поетові засобів для існування (і не мусить давати, поезія - не той жанр). Для цього в багатьох країнах існують різноманітні програми, творчі стипендії, університети запрошують письменників прочитати лекції та ін. На жаль, у нашій державі такі принципи роботи ще не вироблені, механізми, як запросити письменника на зустріч і яким чином винагородити його за затрачений час і зусилля, не відпрацьовані (не маю на увазі приватних контактів чи через видавництва, а наприклад – запрошення письменника на майстер-клас до студентів спеціальності «літературна творчість»). Адже нема жодної логіки в тому, щоб шанована людина за унікальні лекції одержувала мінімальну заробітну плату викладача-погодинника.



Чи не зводять такі перешкоди чи відсутність механізмів підтримки зусилля поетів нанівець?

Ні, бо насправді мистецтво завжди існувало всупереч, а не завдяки. Коли митцеві треба долати певний опір ситуації, суспільства, тоді відсіюється все невартісне, другорядне. Але наголошую – «певний опір», а не постійний і не сумісний з існуванням мистецтва як такого. Бо інакше це скидається на якість незрозумілі експерименти на живих людях.



Чи можна знайти якесь практичне застосування сучасної поезії у сфері виховання? Як Ти ставишся до того, що Твої вірші могли б вивчатися у програмі середньої школи?

Відомо, що найкращим вихованням є виховання непомітне, виховання між іншим. Тому я вважаю, що навіть у книжках для дітей ідея виховання не може бути основною, не кажучи вже про молодь чи дорослих. Як на мене, етичне не повинне панувати над естетичним, бо за цим іде повний крах мистецтва. Натомість добра література завжди є пізнавальною, несе не лише естетичний, а й інформаційний меседж – саме це її спосіб діяти на свого читача.
Що ж до шкільної програми з літератури, то доводиться визнати, що в такій формі, як вона існує зараз, вона лише відбиває інтерес до літератури. Таке враження, що основною метою шкільного курсу є виробити стійку відразу до читання взагалі. Якщо перед тим, як нагодувати дитину котлетою, ви поведете її на бійню і продемонструєте усю криваву послідовність виготовлення цієї котлети, у більшості випадків ви отримаєте послідовного вегетаріанця зі стійкою відразою до м’яса. Не те показують дітям у літературі, не на тому акцентують. Здається, що навіть якби й ввели в програму сучасні твори, то їх сприймання сильно залежить від людини, яка це подаватиме дітям – вона має відчувати поезію, розуміти її метаморфози. Тому може й не варто вивчати – тоді є шанс, що більше людей читатимуть сучасну літературу просто задля задоволення.



Якою, на Вашу думку, є сучасна молодь? Бо на неї нарікають всі, кому не лінь.

Якби молодь з покоління в покоління ставала все гіршою і гіршою (а з приводу цього нарікали ще давні греки!), то людство вже давно виродилося б. До сучасної молоді я відчуваю щиру заздрість: такої ситуація відкритості світу, багатства способів самореалізуватися не було навіть ще за моєї молодості, а що вже казати про покоління наших батьків. Звичайно, серед безлічі варіантів буває важко зорієнтуватися, знайти себе (тому молоді люди часто беруться за щось, згодом беруться за інше, чуються розгубленими). Але вже те, що існує можливість пошуку і вибору – як на мене, найважливіше.


Красно дякую за цікаву розмову.

Розмову вів Володимир Тимчук,
затишне місце створила Академічна кав'ярня на вул. О.Нижанківського

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 20-06-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1213975657.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.