Степан Величенко: Чи можливо науково переписувати історію підросійської України?

додано: 14-03-2010 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1268594481.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

• Освіта і наука •

Чи можливо тепер науково переписувати

історію підросійської України?*

Степан Величенко,

Торонтський університет

Як категорія аналізу, «національна історія» має свої вади та проблеми.

Моноетнічних національних держав не існує, встановлення культурних меж спричиняє

незгоди. Національна історія, крім того, що вона дає підставу для визвольних поривань, може також бути упередженим конструктом, який або насильно вилучає одних, або залучає інших, що воліли би бути вилученими. Наприклад, те, що більшість росіян уважають російською

«національною історією», колишні підданці царської імперії та Радянського Союзу вважають російським «імперським наративом». Сучасні турецькі історики мають клопіт із тим, як витлумачити стосунки між центральноазійськими турками-мусульманами та нетюркськими

язичницькими/ християнськими жителями Анатолії, тож у великому наративі «турецької» національної історії немає місця для Візантії, а після 1517 року й для арабів: годі пояснити антитурецьку налаштованість мусульман-арабів. Крім того, вона не вважає загарбанням чи гнітом османську окупацію Балкан, а їх пізніше відторгнення пояснює впливом принесених іззовні ідей та чужоземної аґітації. Деякі виклади історії Італії не згадують Риму, у згоді з

думкою Бенедето Кроче про історичну новизну «Італії». Сьогодні історики все ще сперечаються про те, як пов’язати історію півострова з імперією і коли починати

«італійську історію». Так само історики замислюються, чи починається

«грецька історія» з язичницької мінойської культури і як далеко на північ сягають її кордони.

А національні лідери протягом чималої частини XIX століття відкидали пов’Язання Грецького Королівства з Візантією.

Десятиліття критицизму, одначе, змінили категорію, порівняно з тим, якою вона була до 1914 року, а десятиліття державної незалежности пом’якшили, хоч і не усунули, політичні обертони академічних дебатів про національну історію. Після 1918 року національно окреслені наративи наражалися на критику за те, що виправдовували аґресивний націоналізм, переносили пізніші етнополітичні розмежування в минуле (коли їх або не існувало, або вони щойно формувалися) й іґнорували субнаціональні групи. У Північній Америці та Західній

Европі було створено міжнародні комісії, покликані усунути зі шкільних підручників

Історії націоналістичні упередження й відділити національну історію від ексклюзивістської

націоналістичної відданости, зменшивши ймовірність використання історичного викладу для потреб екстремізму чи шовінізму. Після 1991 року це переписування поширилося на колишні

країни радянського блоку, де моделлю стала польсько- німецька комісія. Схожу роботу

провела й польсько-українська комісія. Водночас методологічне урізноманітнення

зрештою привело до вивчання минулого всієї людської діяльности, і сьогодні

історики, використовуючи над-, під-, внутрішньо- і/або не-національні категорії

аналізу, пильніше придивляються до меж, які розділяють націю, державу та групи, і

намагаються не випустити, не применшити й не перебільшити їх узаємодію. Як наслідок, національна історія все ще існує, але її творці тепер визнають, що національні держави мають меншини, аномалії та змішані реґіони. Протягом останніх десятиліть XX століття науковці

почали «денаціоналізувати » свої національні історії. Вони більше не трактують «народ»

і правителів як культурно окреслені групи і зважають на міґрацію та взаємозв’

язки. Вони дивляться на королів як на адміністраторів, а не на завойовників; трактують ідентичність і лояльність радше як щось змінне, інклюзивне та множинне, а

не стале, ексклюзивне та одиноке; надають більшого значення мирному опорові, шансу

та різноманіттю, ніж повстанню, долі та єдності. У країнах, які колись належали до імперій, оповіді про те минуле тепер уважають старе імперське не центральним та вічним, а марґінальним і тимчасовим. Чужинське політичне панування, як і наднаціональний капіталізм, було тільки однією і не обов’ язково вирішальною силою, що впливала на події. Національна історія не тільки значно змінилася порівняно з ХIХ століттям. Сьогодні в Европі та Північній Америці вона більше не є панівною формою історичного дискурсу, а просто однією серед інших у континуумі між глобальним та місцевим.

Американські історики перші започаткували «багатокультурні» виклади національну історію, яка зосереджувалася вже не тільки на освічених владних елітах, а й на іґнорованих перед тим об’єктах, як-от жінки, колективне та індивідуальне творення ідентичности та свідомости,

неетнічні меншини, злочинці та історія повсякденного життя. Експортований

подібно до гамбурґерів і неолібералізму, цей ненаціональний «багатокультурний» підхід

тепер впливає на деяких европейських істориків, які намагаються творити транснаціональні

описи минулого. Поза перевагами та вадами цього ненаціонального постмодерністського

підходу, у гонитві за наймоднішими «західними» примхами його українські

прихильники, здається, не беруть до уваги того, що він з’явився і був підхоплений у країнах, які або ніколи не були колоніями, або перебували під владою чужинців так

давно, що нині їхня минула підпорядкованість є суто науковим питанням без жодних

політичних забарвлень. За таких умов «денаціоналізація» національної історії можлива й може принести якусь користь. Ірландських та грецьких істориків, які так

переписують свою національну історію, критикують їхні опоненти, але в тих країнах немає зовнішніх політичніх впливів: ніхто не очікує, що англійці, чи турки використовуватимуть наукову дискусію, щоб обґрунтувати своє нове панування.

Натомість Україна була політично незалежною менш як двадцять років. Завдяки

дальшому триванню російськомовного публічного простору та свідомій політиці

масованого завалювання українського ринку дешевою російською історичною літературою, і далі писаною в дусі колишньої імперії, певна частина населення все ще вважає себе громадянами іншої або навіть зниклої країниами. З цого року новий уряд складаний не тільке iз казнокрадів, рецидивістів, бандитів, і явних україножерів, але із людей які свідомо відмовляются ані навчитися ані говорити украінською. Теперішні кремлівські вожді на чолі з Путіним, й так, вже не мусять говорити про відновлення панування над Малоросією. В Україні від 2010 р. можна застановлятися чи фактично знова не керує ґубернатор чи новий перший секретар – і то похожий не на Шелеста але на Щербицького. За таких умов неполітизовані наукові дискусії про «постмодерністський ненаціональний ревізіонізм» історії підросійської частини України не можливі. Найбільше, що громадянско-відповідальні історики можуть науково розробляти – це ненаціоналістичний варіянт національної історії. Це форма, яка далі панує в решті Европи і вже дійшла до України та Польщі – але не до Росії, де офіційні історики вимушені під наглядом Кремля писати історію своєї країни та імперії в націоналістичному дусі, а дослідники, згруповані навколо незалежних осередків, як-от журанал «Ab imperio» чи Европейський університет у Петербурзі, не мають великого впливу.

Здається, громадянський обов’язок українських істориків за таких обставин полягає в тому,

щоби, на противагу російському науковому офіціозові, писати національну – але не

націоналістичну – історію своєї країни.

*Перший варіант статті: КРИТИКА (Вересень–Жовтень, 2009)

додано: 14-03-2010 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1268594481.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.