першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: “Сучасна українська журналістика – чи пройдено тест на зрілість

додано: 27-09-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1001598311.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Ведучий:

Дякую. Шановне товариство, ми в цейтноті. У нас заплановано все до 5-ї години. Це одне. Друге. У нас лишилося ще 5 чи 6 блоків, які я пропоную об’єднати в 3 блоки.


Редактор “Тижневика Галичини”:

Я б хотів тему, яку ви називали в другому блоці. Шановні колеги, я приїхав уповноваженим колективу звернутися до вас за допомогою. Оскільки невеличкий колектив звертається у протистоянні до обласної влади вже впродовж року. Це коштувало мені перенесеного ішемічного інсульту. І став я інвалідом. Впродовж року не отримуємо зарплати. Я особисто продавав своє майно, щоб фінансувати позови до суду. А зараз накладений арешт на майно свідка, я не можу цього зробити. Тому звернувся до міжнародних організацій. Зокрема “Промедіа”, яка виїхала на місце, але, на жаль, мене на зустріч не запросили. Тому я апелював до Інституту масової інформації, і звернувся до “Репортерів без кордонів”, які запросили мене на цю зустріч. Я дякую газеті “Сільські вісті”, яка взялася за розслідування нашої проблеми. Я 9 квітня до них звернувся і пан заступник редактора Грузін обіцяє, що буде підготовлено до друку.

А з чого почалося? Буду лаконічним, щоб вкластися в регламент. Все почалося 25 травня 2000 року. Копія зменшена, де надрукована старенька немічна жінка, яка тягне борону на полі. А нагорі виступ голови облдержадміністрації, голови обласної ради, які звертаються до молоді в зв’язку з закінченням навчального року. І заголовок: “Перед вами дорога життя”. Нижче фотографії про зниклого журналіста, нашого місцевого журналіста, заступника редактора молодіжної газети, вбили його невідомо хто, але факт залишається фактом, ми тоді займали свою позицію.

Коротко про газету. Вона 7 років виходила, спочатку на 8 сторінках, потім на 16 сторінках. І сьогодні вона з 1 січня, у листопаді газеті буде 8 років, не виходить. Хоч тисячі передплатників підписались на газету. Газета мала найбільший в області тираж. Свого часу вона, даруйте за вислів, обскакала газету обласної ради, яка на той час була засновником нашого видання. І владі не сподобалось.

На третьому році виходу в світ газети “Тижневик Галичини”, знову даруйте за вислів, на вимогу обласної ради схрещують два видання всупереч закону про пресу. І запроваджують подвійну нумерацію. Тому, щоб незалежне видання “Тижневик Галичини” не мало більшого тиражу, аніж газета обласної ради.

У день публікації цієї фотографії було сказано закрити наш часопис, хоч наше видання, наголошую, на самофінансуванні з самого початку. І є не просто рентабельним, а і прибутковим підприємством. Самостійним, юридичною особою ми є з самого початку. Звичайно, що колектив не погодився, тим більше що газета обласної ради заборгувала нам великі кошти. Я пред’явив претензію як керівник цього видання. І готував позов до суду.

Натомість голова обласної ради звертається до прокурора області і хочуть провести у нас перевірку КРУ. Я не допускаю, оскільки не користуємося бюджетними коштами. Я не буду втягувати вас в усі ці перипетії, які були. Але закінчилося тим, що я просив за протидію законній діяльності друкованого засобу масової інформації окремими працівниками владних і правоохоронних структур, що порушили кримінальну справу. Так, її порушили. Але за фактом незаконної перевірки, коли я перебував з інсультом у лікарні, я проходжу по справі, як і всі працівники, як свідок.

Ви знаєте, що згідно з чинним законодавством справа розслідується впродовж двох місяців, і може ще продовжити прокурор на місяць. Я звернувся до прокурора області і спитав: доки буде проводитись це розслідування? Він мені сказав: справа є сира. Запитую: доки будете варити? Варять уже від 7 листопада 2000 року, коли у слідчого відібрав завідувач обласної ради Ярослав Бережницький нашу заяву, і в той же день було порушено кримінальну справу по факту перевірки проти нашого видання.

Маючи величезні борги перед нами, газета обласної ради, керована, я вже називав прізвище завідувача обласної ради, але за ним стоїть голова обласної ради. Є позови до голови обласної ради, є у Вищому арбітражному суді позови наші до самої обласної ради, бо це підсудність Вищому арбітражному суду, коли стороною є державний орган. І, не давши нам ні копійки, не внесли до статутного фонду ні копійки, видали розпорядження про передачу майна. Пане Володимире, скільки ще часу?

Отже, позови є. Газету знищують. За цей час підробили дублікат печатки незаконно. Справу виграно в суді. За цей час видали дублікат свідоцтва про засіб масової інформації і дублікат свідоцтва про суб’єкт підприємницької діяльності. А ви знаєте, що незаконними ці атрибути може визнати тільки його власник або суд. Зате в газеті появляються оголошення про недійсність наших головних атрибутів.

Я дуже сподівався, що буде представник “Репортерів без кордонів”, який запросив мене. Але я буду проситися на прийом до пана Менара.

Я вп’яте завтра звертаюся до Генеральної прокуратури. Мене весь час відпроваджували, тому що нема відповіді прокурора області. Я вже добився нарешті відповіді прокурора області. Як протиправно під прикриттям обласної прокуратури знищується засіб друкований, то про яку незалежність ми можемо сьогодні говорити? Ви мислите категоріями столичними. Даруйте мені, я не є зовсім провінційний журналіст. Я маю вісім років керівного стажу, зокрема, у цьому виданні. Я вісім років був, два рази обирався членом правління Спілки журналістів України. Я член Спілки письменників. Даруйте за нескромність, але мене на сьогодні хочуть зробити неугодним владі через те, що я перереєстрував часопис у незалежний. Він є тепер вітчизняний. Наш тираж був 78 тисяч свого часу. Минулого року 32 тисячі, на сьогоднішній день передплатили 6 тисяч передплатників, які не отримали в цьому році ще жодного примірника. Вибачте мені, за цей час я був затриманий, за цей час визнаний судами – незаконно. За цей час мою дружину перед будинком правосуддя поставили на коліна. Наших працівників переслідують. Одна працівниця має шестеро дітей, і одна дитинка в неї інвалід. Вони мене уповноважили, ми збиралися, щоб я сюди поїхав. Правда, сказали гроші повернуть. Поможіть чим можете, бо не можу я один боротися. Мені воно вже коштувало здоров’я. Дякую.


Ведучий:

Я згадую випадок, він колись нашумів в “Комсомольском знамени” був знімок. Чабан на коні, а під цим “Идем по пути, указанному Лениным”. Ну і що? Секретаріат ЦК відповідального секретаря – геть, заступника відповідального редактора – геть, відповідальний редактор – “строгач” з занесенням, і то тільки тому, що він недавно там працював. Але все-таки до такого не доводили людей.

Я хочу вас попросити, пане Ярославе, залишіть, будь ласка, ваш телефон. Репортери репортерами… Гаразд. Якщо немає у нас тих, хто записувався на блок про імідж України… Немає? Тоді давайте далі підемо.

Беремо ці два питання разом. “Відповідальність журналіста – перед владою чи суспільством?” і “Влада, ЗМІ і суспільство – позитивне сальдо недовіри?” Теми близькі. Будь ласка, пан Федоринчик. Ви хотіли? Прошу.

З приводу питання про імідж, ми, можливо, повернемося до нього, коли приїде пан Менар. На 25 хвилин була затримка літака, і він мав би бути в цей час. Я гадаю, що коли він прийде, то тоді ми проведемо це слухання.


Сергій Федоринчик, керівник інформаційного центру Української екологічної асоціації “Зелений світ”:

Журналістам потрібен кодекс поведінки.

Мушу сказати, що слово “громадські слухання” до того, що відбувається сьогодні, вжите невірно. Це можна назвати професійні слухання, тому що більшість тих, хто тут є, - це люди професійно пов’язані з пресою. Громадських організацій тут, не знаю скільки набереться, але мало. В цьому є одна з причин кризи журналістики в Україні – поганий зв’язок з суспільством. Звичайно, що громадські організації це не все суспільство, але вони все-таки концентрують найбільш активних громадян.

Можу сказати, що 12 років перебування в екологічному русі показали мені, як важко людям справді об’єднатись, і є схожі ноти. Об’єднання може бути не в одній організації, а саме через прийняття спільних стандартів поведінки. Тобто, той кодекс, який приймався. Я вивчав це питання. І бачу, що для журналістів це є, може, найважчим, порівняно з іншими – правозахисним рухом, екологічним… Але це треба зробити.

Справа Гонгадзе дозволяє підвести певну риску. Є методи контент-аналізу. І от є Інститут масової інформації і інші установи, які опікуються моніторингом преси. Методом контент-аналізу можна по кожному виданню сказати, яку позицію вони займали щодо демократії і прав людини в справі Гонгадзе. Як вони про це написали. Після того, як така риска буде підведена, можна не витрачати час на тих журналістів, які нічого не сказали з цього приводу, або обслуговують тільки владу, а добитись єдності серед того. Ми ще не прийняли це в екологічному русі і не скажу, що це скоро буде, кодекс поведінки. Але, напевно, треба його не на з’їздах приймати, а кожним журналістом конкретно. Щоб він підписав цей кодекс, щоб була авторитетна свого роду судова комісія, яка б потім могла сказати. І абсолютно конкретно в інструментальному смислі цей кодекс прописаний: що добре, що погано.

Може, я помиляюсь, мені здається, що навіть в професійному смислі Спілка журналістів, інші об’єднання не доросли, скажемо, до профспілки незалежних гірників. Я може помиляюся, але вони більш солідарні і більше можуть добитися від влади, ніж журналісти. Тобто, треба створювати прецеденти і кричати про них на всі кутки, всюди.

От сьогодні йшла мова про інформаційні запити, а я думав, що вже журналісти по Україні назбирали отакі пачки запитів і відписок пустопорожніх. І тому треба створювати прецеденти за відмову журналістам і все інше.

Є правозахисні організації, які це підтримують і це абсолютно в інтересах громадян. Я думаю, що журналісти мають думати про суспільство, про громадян, про їх потреби. Є багато тем, які не висвітлювалися. Мені було навіть смішно, коли говорили про обмеження максимальної суми позову. У Цивільному кодексі сказано: збитки відшкодовуються в натуральному розмірі. Тобто скільки завдано, стільки й відшкодуй. Матеріальні і моральні. Це норма, яка прийшла ще з римського права. І тут хитромудрі люди кажуть: давайте ми обмежимо. Не в тому ж справа.

Наша проблема, українського суспільства, в тому що в нас нема правосуддя. І самі журналісти є винні в тому, що вони уникають тем, пов’язаних з судом, бо бояться відповідальності писати про судові справи. А треба писати.

Але давайте почнемо з позитивного. Що могли журналісти для того ж правосуддя зробити? Колись, після путчу закрили КПУ, і було прийнято на ходу рішення, що всі будинки райкомів і обкомів будуть віддані під суди. Було таке? Було. А тепер в Ленінському райкомі партії Туркменське посольство, в Радянському райкомі - Інститут національної безпеки і оборони, як він там називається? Стратегічних досліджень, пробачте. Тобто не відбулося того рішення, і я щось не пригадую, щоб журналісти про це писали. Суду теж треба допомагати.

Практично нема ніякої уваги до екологічної тематики. Нас вважають чимось типу болота. І тим не менше болото – це нормальна екосистема і з того, що відбувається там, можна багато зрозуміти і для всього оточення. Між іншим, присутній тут був Ігор Гаврилов. Він теж промайнув у “Зеленому світі”. Тільки тоді він був як співробітник Ленінського райвідділу міліції. Тепер колишній міліціонер допомагає зсередини захищати свободу слова в інтересах МВС.

Я не думаю, що легко порозумітися Тамарі Просяник і Миколі Вересню. Надто в різних вони сферах працюють, але, з моєї точки зору як громадянина, у нас в державі іде громадянська війна. Влада веде війну проти громадянських свобод, постійно порушуючи закони тієї ж самої України. В цих умовах потрібно все-таки розділяти, де свої де чужі. Де люди, які будуть говорити словами експертів, але по суті будуть допомагати зменшити обсяг цих свобод.

І тут говорилось багато про електронну пошту. Серйозні речі, і я вже відчуваю як удавка стискується, але ще журналісти не опанували цей Інтернет, не в усіх районах ще є електронна пошта. І попри всю справедливість того, що говорив Радченко, треба добитись хоча б того, щоб люди мали можливість хоча б для себе як для громадянина, хай він не може написати в газеті, хоча б вони могли читати, хоч грамотні були. Скільки грошей давалось міжнародними організаціями, фондом “Відродження” і настільки вони неефективно витрачались, що це теж тема для суспільства і багатьох журналістів. Чому іноземна допомога така неефективна для демократії? Дякую за увагу. Ще десять секунд.

Я член коаліції “За енергетичну безпеку, поінформованість та права громадян”. Ми провели в Україні 12 громадських слухань з питань енергетичної політики. Ми пропонуємо Спілці журналістів, Інституту масової інформації організувати ці слухання по Україні, там де буде партнерство журналістське і екологічних організацій. Ми можемо це зробити. Ми пройшли цей дуже важкий тернистий шлях, ми маємо досвід і ми знаємо як це робити. І це цікаво для людей, коли всерйоз ідуть розмови. Чи це в районному центрі, чи це в обласному, чи в Києві. Це можна зробити. Як все буде повністю задушене, все закрите, все одно можна вийти на вулицю і розмовляти з людьми. Можна розмовляти біля свого під’їзду з сусідами. Не треба журналістам гнушатися тим, щоб виступити на зборах в ЖЕКу. І говорити про ці самі проблеми. Не соромтеся народу. Дякую.


Ведучий:

Пане Федоринчик, ми дуже вам вдячні, але то вже надто багато свободи слова я даю.


Олесь Ковальчук, екс-редактор програми “Сім днів”:

Як явище свобода слова на УТ-1 неможлива.

Я можу в будь-якому блоці висловитись. Річ у тім, що багато говорили про канал УТ-1. Я в якійсь мірі був причетний до цього каналу і до виробництва продукту під назвою “Сім днів”. І, в принципі, міг би сказати про відповідальність журналістів перед суспільством і про методи цензури, тому я сказав, що можу в принципі виступати в будь-якому блоці. Тому що все, що відбувається на УТ-1, дотичне до всіх цих проблем. І власне до свободи слова.

Як явище свобода слова на УТ-1 неможлива. Чому я так категорично стверджую? Тому що той досвід роботи на УТ-1, я на УТ-1 з 93-го року, дає підстави мені бути таким категоричним.

Власне, що відбувається зараз на УТ-1. Я думаю, це повинно хвилювати багатьох. На жаль, на УТ-1. Говорили, чи можливий чеський варіант, - напевно, він неможливий, тому що будь-які спроби якимось чином розбурхати стихію до якогось результату сподіваного і очікуваного не призвели.

Власне останній крок, який був здійснений нами, це прес-конференція 5 квітня. Вона лише призвела до того, що ті люди, які зважилися на певний крок, на критику методів керівництва УТ-1, вони сьогодні звільнені. І що можна сказати про відповідальність перед суспільством? Власне, для чого існує канал УТ-1? Варто поставити таке запитання і спробувати на нього відповісти. Якщо це канал для глядача, я думаю, що викликає сумнів таке запитання, тоді для кого цей канал і чи має право він взагалі на існування? Ми говоримо про засоби масової інформації, це трошки виглядає абстрактно.

Я думаю, що варто говорити, що засоби масової інформації - це передусім люди. На УТ-1, наскільки мені відомо, - це 2 тисячі працівників, як технічних, так і творчих. І на сьогодні те, що відбувається на УТ-1, можна сказати, що це така дефіляда у напрямку банкрутства як фінансового, так і творчого, і будь-якого. Тому що в принципі все, що відбувається на УТ-1, - це відверте заробітчанство.

Або, скажемо, ось такий факт. На сьогодні на УТ-1 функціонують лише 2 творчо-виробничих об’єднання. Раніше їх було значно більше і можливості, скажемо, виходити на аудиторію було значно більше. Одне це УТН, яке робить все що завгодно, крім новин. І є творчо-виробниче об’єднання суспільно-політичних і культурологічних програм. Це об’єднання, яке фактично взагалі нічого не виробляє. Отже фактично те, що відбувається на УТ-1, те що ми можемо спостерігати, це - або зовнішній продукт, за який іде відповідна платня, так би мовити, там є певні фінансові махінації. Або це продукт УТН, який теж є частково халтурою. Тому, що на УТН лишилися працювати пенсіонери, а всі інші пишуть, роблять фільми про Мороза, зону правди і так далі. Тобто фактично ми можемо говорити про УТ-1 як банкрут. Тут ми переходимо, звичайно, до теми “Феномен Долганова”.

Мені здається, Долганов - це не є феномен. Тут феномен української влади, яка потребує таких людей, які фактично працюють власне на імідж цієї влади. Мені здається, навпаки вони її дискредитують. Хоча цю владу, дискредитувати, мені здається, просто неможливо. Вона сама себе дискредитувала.

Щодо відповідальності. Ми говоримо про громадянське суспільство, ми говоримо про солідарне суспільства, про відкрите. Ми говоримо, але мені здається, рухаємося ми зараз в зворотному напрямку. І це розуміють люди, які працюють на УТ-1.

Я хотів би все-таки сказати, застерегти від узагальнень, і не говорити, що в принципі на УТ-1 працюють або якісь невігласи, покидьки чи невдахи. Там є люди, здатні творити продукт. Єдине, що це - продукт від них не вимагають такої якості.

Власне, мої намагання вести якусь свою програму наражалися лише на несприйняття, моя відмова вести “УТН-панораму” суботню призвела до того, що фактично я був поза рамками і так далі. І тому всі ви пам’ятаєте ситуацію, яка призвела до того, що фактично я звільнений за статтею 40 пункт 3 – систематичне невиконання своїх обов’язків. Дякую.


Ведучий:

Дякую. Я прошу до слова пані Ларису Скорик.


Лариса Скорик:

Жоден випадок не має бути пропущений журналістським загалом, якщо він хоче бути незалежним.

Шановні панове, щодо того блоку, вірніше дефініції “журналісти і влада” хотіла би трошки ретроспекції. Мені здається, що ніщо не відбувається з нічого. Те, що ми маємо сьогодні таку ситуацію з засобами масової інформації і такі стосунки між владою і журналістами, які хочуть бути незалежними при цій безнадійній свободі слова, мені здається, вони мають такі своєрідні витоки.

Я хочу звернути вас до 1996- року. Для когось це пройшло зовсім поза увагою. Для мене особисто ні. Була така газета - “Опозиція”. Приватна газета, шеф-редактором якої був Іван Макар, колишній депутат Верховної Ради. Я була літературним редактором, головним кореспондентом і так далі. Сталося так, що ця газета, перший номер якої вийшов у кінці 1994 року, отримала через декілька своїх випусків, - випускались ми дуже нерегулярно, точніше, дуже рідко, тому що це було десь раз на два тижні, оскільки фінансові можливості зрозуміло які були, але вона намагалася бути справді в руслі, як ми вважали, нормальної опозиційної преси. Через декілька номерів було припинено випуск цієї газети з огляду на образу честі і гідності влади. Тобто в першу чергу це був…

Дуже приємно вітати пана Менара.

Міністерство з питань преси заборонило випуск газети, що само собою було безпрецедентним випадком, бо ви знаєте, що це можна здійснювати тільки правоохоронними органами, і тільки через суд. І тільки наші настійні наполягання, і клопотання, і скарги з приводу такої незаконної реакції привели потім, уже в середині 96-го року, до так званого судового фарсу. І тоді було не більше, не менше, визнано претензії влади правомірними, як і слід було чекати, і засуджено шеф-редактора і власника цієї газети Івана Макара, як ви знаєте, на два роки.

Спочатку я проходила як свідок, потім мене ліквідували, і як свідка, я взагалі була не причетна наче до цієї справи, хоча я просила бути як мінімум свідком, хоча б звинуваченою. Тому, що ми поділяли з ним одну й ту ж саму справу. Чому мене оминули, і я була громадським захисником по справі? Так, я мушу вам сказати, скільки апеляцій було тоді від нас до журналістів, особливо до Спілки журналістів. І ми попереджали, що буде так, що з цього все починається.

Справа навіть не в газеті, справа в самому факті. Якщо так буде це відбуватися, то значить слід чекати наступних дій, які призведуть до того, до чого призвели. І якщо ви пам’ятаєте, було слухання з питань свободи слова, свободи преси ще у Верховній Ради, коли головував Олександр Мороз, він тоді сказав: сьогодні ми слухаємо цю тему, ось там нагорі знаходяться перші жертви свободи слова, це в першу чергу Іван Макар, якого засудили, вимагав прокурор 5 років ув’язнення, за ті речі, про які сьогодні говорить кожна дитина. І буквально через 3 роки почали всі говорити те, що ми говорили в газеті “Опозиція” стосовно нашої шановної влади. Так от, тоді, при повному мовчанні, в суд майже ніхто не з’являвся. Я пам’ятаю, хтось із “Сільських вістей” раз приїхав, і не дивлячись на всі апеляції, нічого не вийшло.

Усі думали, що їх мине чаша сія. Просто влада тоді спробувала, що можна, що будуть мовчати. Кожен буде думати про свої можливі чи неможливі перспективи. І я думаю, що це дуже показово.

Жоден випадок не має бути пропущений журналістським загалом, якщо він хоче бути незалежним. Тепер уже трошки пізно, але ще були етапи, коли можна було цю справу спинити. Влада випробовує на міцність. І якщо їй вдається один раз, то тоді умовне засудження Макара, потім дали два роки, воно переростає в те свавілля, в яке воно переросло. Ми тоді ще не уявляли, що можна поступити так, як поступили з Ляшко, як поступили з паном редактором, який виступав. Одне слово, все є закономірно.

Мовчанка і відсутність цехової солідарності призводить до того, до чого призвело. Я думаю, що тільки ця цехова солідарність журналістів. І я думаю, що пан Лубченко, якого вже немає, він тоді повів себе надзвичайно толерантно в стосунку акції щодо нашої газети. Я знаю, що він тепер шкодує. Але шкодувати треба не пізно, а робити так, щоб не шкодувати.

Я про одне тільки мрію, щоби нарешті всі незалежні журналісти створили якусь свою раду. Створили якийсь свій штаб, який негайно реагує на все, що відбувається. Більше того, солідарно між собою обговорювали можливі перспективи того чи іншого випадку і їхнього запобігання. Дякую.


Ведучий:

Дякую. Хвалити бога, вже з’явився пан Робер Менар. Ми раді його вітати. Два слова скаже пан Менар і ми продовжимо роботу.


Робер Менар, генеральний секретар міжнародної організації “Репортери без кордонів”:

Я вам дякую за те, що ви мене чекали, і що ви мене тут приймаєте, і буду дуже коротко. Завтра ми маємо прес-конференцію о 10.30, де я детально відповім на ваші запитання. Вона присвячена в принципі ситуації із свободою преси в Україні, і конкретно, звичайно, справі Георгія Гонгадзе.

Якщо я приїхав сьогодні в Київ, я вважав за необхідне для себе приїхати, - це передовсім для того, щоб підтримати пані Лесю. Я хочу сказати їй, що я однозначно на її боці, що я з нею завжди, і що я насправді не те що збентежений, ображений тією скандальною ситуацією, тим ставленням до неї з боку української влади. Не вдаючись в аналіз того, як відбувалося розслідування, я хочу сказати, що ми всі винні пані Лесі ту повагу, яку, на жаль, не дали їй, не забезпечили українські владні структури. І якщо вона просить ще одне розслідування, то ми маємо, зобов’язані їй допомогти, тому що це - просто допомога матері. В тому немає жодної політики, немає жодних розрахунків, це просто повага і більш-менш нормальна поведінка. І отже, завтра, я думаю, в нас буде нагода поговорити, підвести підсумки цієї місії, поговорити про всі проблеми, які існують в Україні в царині свободи слова. Але я хочу ще раз підкреслити, що я приїхав передовсім особисто до пані Лесі і я хочу їй висловити повагу, ту повагу, яку їй винні як матері, як людині. Дякую.


Ведучий:

Продовжимо нашу роботу. Я запрошую на трибуну пані Романа Скрипіна.


Роман Скрипін, програма “Прес-клуб”, “Опівночі” (СТБ):

Ми в Києві вже стали розбещеними свободою слова.

Добрий день всім. Чесно кажучи, коли я дізнався, що відбудуться слухання, я зрадів і думав писати дуже багато, але насправді писати нічого, тому що я відчуваю певну розгубленість і елементарно боюся сказати банальні речі, які відомі всім.

Стосовно питання, яке ми обговорюємо - “Відповідальність журналіста – перед владою чи перед суспільством?”. Питання досить риторичне, оскільки журналіст апріорі не може любити владу, я вже це повторював неодноразово і можу повторювати безкінечно. Коли журналіст любить владу, то його ґвалтують, точніше ґвалтують споживача інформації, тому журналіст завжди має бути відповідальним перед суспільством, точніше перед власною совістю, власним сумлінням і не боятися дивитися на себе зранку в дзеркало.

Я відчуваю певну розгубленість, тому що по всіх питаннях можна сказати дуже багато. Що стосується свободи слова, як тут не згадати, скажімо, президента Росії Бориса Єльцина, котрий говорив про суверенітет: беріть стільки, скільки спроможні, і несіть його. Це саме можна сказати і про свободу слова. Хто вам заважає, в принципі, брати ту свободу слова і користуватися нею щодня. Ті, хто пише, хто виступає в ефірі, виступає на радіо і телебаченні. Користуйтеся свободою слова, вона вам дана, в принципі. Якщо ви не можете нею скористатися, облишайте місце роботи, шукайте інше, шукайте шляхів реалізації самого себе.

Що стосується справи Гонгадзе, тут я відчуваю певний навіть обов’язок мовчати. Тому, що сьогодні я почув, на жаль, дуже багато спекуляцій довкола цього, і хотів би убезпечити колег не спекулювати прізвищем Гонгадзе, не спекулювати особою Гонгадзе. Оскільки з ним працювало не так багато людей, як сьогодні виявляється. Хто був знайомий з Гонгадзе? Я з ним був знайомий опосередковано, тому говорити про це не можу.

Інша річ, що справа Гонгадзе, власне, як скажімо, і касетний скандал, відоме прізвище Мельниченка, - вони спонукали людей думати, тих, хто нас слухає щодня, читає газети. Це навчило людей елементарно робити власні висновки. Нарешті, я сподіваюся, що більша частина українського суспільства починає вживати власну голову і робити висновки. Адже вся країна тепер знає, напевно, що Президент вміє матюкатися. Так само, як і решта суспільства.

Що стосується цензури. Це питання, напевно, більше лежить в економічній площині, оскільки довелося певного часу послухати пана посла Польщі Павличка, коли він сказав, що нам не вистачає совісті нації - такої газети як “Газета виборча” - в Україні. Можна створити сьогодні 10 “Газет виборчих”, можна створити 20, але завтра їх всі закриють, оскільки в нас не є прозора економіка для існування вільної преси і свободи слова. В таких умовах це не є забезпечено економічно, оскільки кожен з нас порушує законодавство, не сплачуючи податків. Це всі прекрасно знають.

Якщо ви мені скажете, що ви живете на 200 гривень офіційної зарплати, я буду дуже сильно сміятись. Коли говорять про недовіру до журналістів, я взагалі не хотів би на це зважати. 14 відсотків довіри населення до журналістів… Я коли працюю, чесно кажучи, я буду відштовхуватись від власного досвіду, я не думаю про довіру до мене, тому що я не брешу, по-перше, намагаюся не брехати. Я намагаюся не виконувати замовлень певних, я розумію, що ті хто хочуть, вони власне мене можуть почути. І це перетинається з тим, що ми, напевно, за цей час, який можна назвати кризовим, навчили людей думати, коли говорять роблять досить багато песимістичних висновків. Цей песимізм я не хотів би поділяти від самого його початку. Не можна бути песимістом і робити власну справу. Треба використовувати щонайменший шанс, аби користуватися тією свободою слова, про яку, власне, я вже говорив.

Що стосується свободи слова як такої, ми в Києві вже стали розбещеними тією свободою слова. Ми вже нічого не бачимо, думаємо, що ми тут є геніальні, нас всі чують. Насправді в регіонах відбувається, сьогодні наводили вже багато прикладів, то треба напевно на регіони подивитися набагато уважніше, тому що там немає незалежної преси. Ви знаєте, власником преси в регіонах виступають місцеві держадміністрації. Якщо є незалежне видання, то для нього є уготована доля, що воно буде просто аутсайдером на цьому ринку.

Що стосується солідарності журналістів. Про неї дуже багато говорили, намагалися створити прес-клуби, були дискусії. Про солідарність журналістів свідчить те, що сьогодні тут були люди, а потім їх не стало. Тобто вони завжди розчиняються десь у повітрі, подібні громадські слухання перетворюються просто в монолог з самим собою.

На тему Долганова і Кисельова взагалі не хочу говорити, тому що це - колеги, рецензію на них робити дуже важко. Добре, що люди мають вибір, але порожні очі в “УТН-Панорамі” говорять набагато більше, ніж люди говорять, промовляючи в ефір. Я це сприймаю як розважальну програму.

Що стосується реформування УТ-1, то його треба просто розігнати до бісової бабусі, і робити просто нове на конкурсній основі. Реформування жодне йому вже не допоможе.

Власне, це все, що можна було сказати. Я ще раз повторюся, тому що я боюся сказати якісь банальні всім відомі речі, оскільки про свободу слова можна говорити безкінечно. Я боюсь повторюватись, тому що кожного дня в ефірі доводиться це робити. Єдине бентежить, що коли висловлюється якась протилежна думка, протилежна від того, що деякі видання називають себе опозиційними, а деякі позиційними, то це чорно-біле є досить небезпечним для нас, для нашого суспільства і тут треба шукати зерно свободи слова.

Коли є право на будь-яку думку, не можна говорити, що хтось продажний, хтось не продажний. Хто продажний, той вже давно продався, зрадив себе і свої погляди. Я не буду говорити про трансформацію таких відомих журналістів, на яких покладали певні надії. Тож коли вживаємо такий термін як свобода слова, треба бути дуже обережним. Ще раз закликаю використовувати це на практиці. На елементарній практиці, і поменше про це говорити і побільше діяти.


Олег Єльцов, журналіст:

Я завжди радію, що комусь вигідно “злити” цю інформацію. Єдина вимога - щоб вона була достовірною.

Я б хотів висловити певні думки стосовно того, про що тільки що йшлося, про незатребуваність жанру журналістського розслідування.

Я почав би з такої тези, що зараз, на мою думку у нас запроваджується такий “жанр”, як “злив інформації”. От що воно таке є? На моє глибоке переконання, зараз в українській пресі фактично інформації немає, бо дуже багато застережень до тої інформації, яка є. Очевидно, що коли кажуть “злив інформації”, то це якісь певні застереження до змісту тієї інформації, або її форми. Власне кажучи, це, очевидно, передбачається, що це є якийсь компромат кримінал тощо. На мою думку це нормально, це, навпаки, треба радіти.

До речі, я хочу використати можливість ефірного часу на advertising: започатковано сайт - www сrіро.com.ua - criminal policy. І от там вийшов матеріал про Деркачів, і одна шанована людина мені каже, слухай, це “галімая” політика, це не може бути ніде згадуване, і хто стоїть за цією інформацією, я не знаю хто за нею стоїть. Коли є якась компрометуюча інформація, очевидно це комусь вигідно.

Мені завжди кажуть, це певне тобі той заплатив, чи ти на того олігарха працюєш, роблять якісь версії, я завжди радію, що комусь вигідно “злити” цю інформацію. Єдина вимога - щоб вона була достовірною, хоча сам собі заперечу, часто не вдається повністю переконатися у її достовірності. Хоча тут є для українських журналістів певні послаблення, оскільки влада зробила так, щоб інформація в нас не була підтверджена другою стороною.

От, скажімо радіо “Свобода”, з яким я співпрацюю, їм закидають, чому вони дають тільки сторону опозиції і т.д. Я знаю, що опозиція завжди з радістю іде, оскільки в неї немає своєї трибуни, а президентські структури ніколи не погодяться на це.

Тому виникає питання: а що робити журналістові, у нього є інформація, він звертається з запитом, я декілька разів пропонував різним виданням і спілкам, давайте одного разу влаштуємо владі громадське покарання, ґрунтуючись на законі про ЗМІ, звернемось з офіційним запитом до якоїсь структури, якесь гостре питання поставимо, на яке, за законом, чиновник мусить відповісти, і в певні терміни. І коли він цього не зробить, відповідно знову ж таки до українського чинного законодавства подамо на нього в суд. Давайте виберемо якусь жертву, наприклад голову СБУ, Президента і т.д., чомусь всі кажуть, що класна ідея, але ніхто цього не робить. Думаю, бояться.

Оскільки часу мало, то хотів би плавно перейти до іншої теми, яка була означена в програмі: чи витримала українська преса екзамен на зрілість, чи здатні українські ЗМІ консолідуватися.

На мою думку, ЗМІ і тесту на зрілість не пройшли, і консолідуватися не здатна. Я думаю, тому, що кожен керується якимись своїми корисливими думками. От, наприклад, якщо в якійсь редакції не виплачують грошей, то навіщо в цю бійку лізти іншим редакторам, підтримувати цю редакцію? Можуть бути проблеми, так? Але якщо загально подивитися, навпаки, вигідно консолідуватися, поступитися якимись тимчасовими незручностями. Власне, це все, що я хотів сказати.


Ведучий:

Гадаю, що ми вже почнемо обговорення і проведемо його досить оперативно. От якраз, що пані Юлія Сабрі могла прокоментувати деякі положення виступу пана Єльцова. Прошу.


Юлія Сабрі, Інститут масової інформації:

Ми звернулися 13 квітня до голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, я персонально як керівник громадської організації Інститут масової інформації. І я попросила надати мені копію рішення засідання Нацради по радіо “Континент”. Відповідь я не отримала вчасно. І ось яку відповідь я отримала, не за підписом Бориса Холода, до якого я зверталася. Відповідь надійшла 15 травня. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення розглянула ваш запит від 13 квітня і повідомляє: стаття 32 Конституції України надає право звернутися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профорганізації з відомостями про себе, підкреслено, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Закон України про інформацію зобов’язує державні органи та організації надавати інформацію громадянам, яких вона стосується – підкреслено. У вашому запиті невідомо, яке відношення ваша організація має до інформації, яка міститься в рішеннях Нацради, та з якою метою ви хочете її отримати. Крім того, рішення Нацради є документами, порядок ведення яких регулюється чинним законодавством і регламентом Національної ради. Національна рада не вбачає підстав для надання вам копій своїх рішень за 11-13 квітня.

Коли я розповіла колегам-журналістам про цей лист, наступного дня Борис Холод вже сам надсилає мені, вже начебто цього листа не було, дубль-2, відповідь на інформаційний запит, який я робила, де мені повідомляють: у відповідь на ваш запит повідомляємо, що 13.04 на засіданні Нацради розглянуто питання щодо визначення переможця конкурсного відбору на право користування частотою 109FM у Києві. Національна рада вирішила вважати переможцем конкурсного відбору на право користування частотою 109FM, призначеної для трансляції на території міста Києва, АТ “Онікс” м. Харків. Дане рішення доведено до усіх претендентів конкурсного відбору.

І звичайно, ми вирішили не облишати цю справу, оскільки ми як громадська організація, в нашому інституті записано, з якою метою ми хочемо отримати подібну інформацію. І ми зробили повторний запит, вже попросивши у Нацради більш детальну інформацію, більше копій. На підставі статуту завданням нашої організації є організація конкретних піар-програм, спрямованих на дослідження процесів формування, поширення масової інформації, дослідження проблем засобів масової інформації. І ми звернулися з проханням надати нам документи, і ми продовжуємо чекати на те, що Нацрада нарешті дасть відповідь на наш інформаційний запит.


Олександр Хоменко, інститут економіко-соціальних проблем “Республіка”:

ЗМІ як один з елементів енергетичного поля суспільства не можуть бути вільними в невільному суспільстві.

Власне, вся справа Гонгадзе і семантичне коле, яке виникло довкола цієї справи Гонгадзе, стало такою точкою, в якій може якнайповніше увиразнювати взаємозалежність такої тотальності, як суспільство і такої частковості, як засоби масової інформації. Власне, в усій повноті постало таке питання: чи може не паралелізуватися розвиток засобів масової інформації із застарілою і все більш абсурдною структурою суспільства? Тобто, чи можна в суспільствах пострадянських зробити прорив якийсь лише в царині свободи слова, лише в царині громадянських свобод, залишаючи незмінною структуру суспільства, залишаючи незмінним його репресивне єство. Власне, не буде ніяким відкриттям твердження про те, що структура українського суспільства з часів радянських і в перехідному періоді залишалась жорстко репресивною, жорстко тоталітарною. Є соціальні групи, які є упослідженими настільки, що можна, наприклад, у випадку сільського населення україномовного говорити про той рівень упослідженості, який був, наприклад, в добу пізнього сталінізму. Тобто є соціальні, які упосліджені настільки, що не мають власного голосу, вони німотні в своєму мовчанні.

І ЗМІ, як один з елементів енергетичного поля цього суспільства, не можуть бути вільними в невільному суспільстві. Структура суспільства як говорили теоретики Франкфуртської школи, є репресивною, система створює так званий структурний терор. Тобто, окремі страти, окремі групи суспільства є тотально пригніченими. І уявлення про те, що ЗМІ можуть зробити прорив в тій тотальній пригніченості, є абсолютно абсурдними.

Власне, система до початку касетного скандалу, до початку справи Гонгадзе, безсумнівно діяла в межах жорсткого авторитаризму, або в межах так званої репресивної гегемонії. Тобто все, що можливо, витіснялося на маргінес, проводилась тотальна зачистка інформаційного поля.

Можна навести короткий приклад, - це приклад з “Інформбюлетенем”, який веде пані Тамара Просяник. Він не міг становити смертельної небезпеки для режиму Кучми, навіть якби він виходив регулярно і регулярно інформував своїх читачів про негаразди в його політиці. Тобто в силу хоча б своєї регіональності. Але ідея тотальної зачистки всього, що можна зачистити, як федеральні сили в Чечні, тобто вбивати всіх, хто схожий на чеченця – нищити все, що схоже на опозицію.

Після початку касетного скандалу ті репресивні механізми системи почалися ламатися. З самого початку касетного скандалу система думала ще діяти в старому регістрі. Напевно, пам’ятаєте цей сюжет, коли перші плівки майора Мельниченка, які озвучив Олександр Мороз з трибуни Верховної Ради, вони десь приблизно протягом двох тижнів не публікувалися в українській пресі. Лише газета “Товариш”, партійна газета соціалістів їх надрукувала і газета “Грані”, але з затримкою в два тижні. Тобто система ще думала діяти старими механізмами. Вона думала, що на старому ресурсі репресивної гегемонії, коли можна буде проводити тотальні зачистки, можна буде втримати певні інтегративні механізми.

Але 15 грудня, масовий вихід людей на майдан Незалежності, наметове містечко, все це створило нову ситуацію, в якій система постала перед вибором: або вона буде тотально ламатися і тотально валитися, або їй треба віднайти якийсь новий ресурс, який дозволяв би їй продовжити своє панування і, по суті, нічого не змінити, але змінити певні формальні елементи.

І система перейшла до працювання в регістрі так званої репресивної толерантності. Тобто на окремих маргінальних ділянках інформаційного поля були дозволені окремі відгуки суто опозиційні. Звичайно, вони не зачіпали суто домінантного єства тієї імперії ЗМІ, не зачіпали її репресивної основи.

Хоча б яскравий приклад: перше наметове містечко, власне, все це пройшло перед очима усіх нас, і однією з вимог протестуючих було надання прямого ефіру опозиції. Був прямий ефір на каналі ICTV, вели його пан Кисельов і пан Княжицький, і вони брали інтерв’ю у співкоординатора цієї акції Володимира Чемериса, і йому прозвучала пропозиції: ви вимагаєте слова для опозиції, от будь ласка, зараз можете 5 хвилин говорити все, що ви бажаєте, можете лаяти президента, тобто ми вас не припинимо. І дуже правильною була відповідь Володимира Чемериса: ні, ми вимагаємо прямого ефіру саме на каналі “1+1”. І не тому, що хтось довіряє каналу “1+1”, не тому, що для когось він є джерелом інформації. А тому, що поява опозиції на каналі “1+1” стала б сигналом для політеліти України про те, що опозиція - це є сила, яку слід трактувати поважно.

Власне, вся політика системи в тягу цього касетного скандалу була спрямована на те, аби вивести опозиційні елементи на маргінес інформаційного поля. На маргінес інформаційного поля дозволялися окремі опозиційні відгуки. Домінанта, тобто УТ-1 і система регіональних ЗМІ, яка майже тотально контролюється місцевими державними адміністраціями, вона залишалася непорушною. І власне ця система працювала в режимі репресивної толерантності протягом того часу, поки був потужний тиск суспільства на неї.

Власне, система з гарчанням і клацаючи зубами відступила на декілька кроків. І відступила в готовності повернути собі втрачене при першій же можливості, при першому ж послабленні суспільного тиску. Власне ми це бачимо по новинах УТ-1 досить виразно.

Досить було, аби акції опозиції стали менш дієвими в силу різних причин, аби Президент Кучма заявив, що касетна справа повністю похована, що всім цим провокаторам нічого не вдалося, що ми тепер вийдемо знову на рівень.

Фактично мета зазначена була однозначно: повернення до того рівня суспільної свободи, який був приблизно влітку 2000 року. Тобто, це є тотальна зачистка інформаційного поля з окремими надто незначними елементами опозиційних ЗМІ, які будуть виконувати роль безпечного декору для Заходу. В силу суто економічних умов існування режим не може тотально відмовитися від контролю, як, наприклад, відмовився відомий туркмен Сапармурат Ніязов, який на Захід не зважає. Просто в силу певних економічних передумов, в силу структури українського експорту.

Тобто власне система буде прямувати до тієї ж межі, яку вона поставила собі влітку 2000 року. Це буде якийсь варіант українсько-лукашенківський. В Лукашенка теж виходять опозиційні ЗМІ. Вони навіть в кіосках продаються там, в двох чи трьох можна купити в Мінську. Ось туди возять, наприклад, представників Ради Європи і кажуть: от бачте, в нас тут є газети, які лають нашого дорогого президента, а ви кажете, що в нас свободи слова немає. Репресивна суть системи залишилась незмінною. І говорити про те, що можна зробити якийсь прорив в царині ЗМІ, не змінивши репресивну суть системи, не переглянувши результати приватизації, не переглянувши статки тих людей, які нажили їх незаконним способом на горі і нещасті багатьох мільйонів українців, не переглянувши цю систему, говорити про те, що можна здійснити прорив в царині ЗМІ є без сенсу. Дякую.


Георгій Сорокін, за власним висловом – пересічний слухач, читач, глядач:

Я радий, що встиг на вашу зустріч. Почну з того, як вас назвати спочатку, я думав, чи відчайдушні, чи може, … я могу по-русски… потерявшие инстинкт самосохранения, или просто смертники. Это неудачная, заранее неудачная шутка. Вы знаете, что комитет экспертов ВОЗ еще где-то еще лет 30 назад опубликовал статистику о том, что смертность среди журналистов наравне с шахтерами. Потом идут врачи-хирурги. Я врач, не хирург – терапевт. Я имел ряд предложений, но уже предыдущие выступающие, спасибо им, целый ряд этих предложений у меня уже отобрали. Я остановлюсь только на следующих двух, возможно заинтересуют вас.

Первое. Пан Федоринчик, в принципе, тоже эту идею перехватил, но развитие… Рейтинг издания или, скажем, передачи или может даже стать предметом социологического исследования может быть, естественно, и количество посланных запросов, ответов бюрократических или лучше их назвать неответами, или может быть все же, как правильно сказала пани Лариса Скорик, мною уважаемая, політичний і економічний діяч, системно штовхати владу, колоти владу, на всіх рівнях, особливо на низових. Бо там накопичується, це вам краще за мене відомо.

І друга пропозиція. Назвати можна так: захистом позитиву. Якщо не тільки столичні журналісти, але й з нашої України, з рідного мені Херсону, може теж є, якщо вони можуть захищати позитив, без всякої боязні. Если фермер хорошо работает, можна его поддержать. Этот позитив не будет опасен. Я не уговариваю, потому что я начал с этого тезиса. Спалять односельці, це я зрозумів. Але не спалить його влада. Ви захистите. Це моя думка як пересічного слухача.

А побажання таке. Тут з вуст пана Матвієнка прозвучало, що суспільство хворе. Я б сказав не так. Суспільство не хворе. Суспільство вагітне громадською думкою. А цю громадську думку воспреемниками должны быть вы. Именно вы, которых так мало здесь даже в этом маленьком зале. Я хочу еще раз пожелать вам быть хорошими семейными врачами и отличными воспреемниками общественной мысли. Спасибо.


Антон Калмаз, Агенство соціальної інформації:

Я зараз виступлю, мабуть, як медик, тобто проведу деякий аналіз, хоча пацієнтів сьогодні нема, один був, але чи злякався моєї ігли, чи кулака Луценка, чи просто соромно дивитись в очі пану Олесю. Хочу проаналізувати, як наші, так би мовити, журналісти копіюють телевізійні програми нашого північно-східного сусіда.


Ведучий:

Їхніх, так би мовити, журналістів…


Калмаз:

Їхніх журналістів. Так. Це програма, наприклад, Андрія Черкізова «Час бика» і така копія, явно не цифрова, бо втрачається якість, «Акценти» Валерія Лапікури, це програма «Итого» Віктора Шендеровича і програма Кирила Вишинського «На самом деле», і пан Долганов в нас самодостатній, він не може когось копіювати, але за стилістикою, не за викинутим брудом, за викинутим брудом це більше схоже на Доренка, а за стилістикою це більше схоже на «Итоги» Євгена Кисельова. І тут можна сказати, чому виходить, що це копія не цифрова. Чому вона явно аналогова і десь в десятому вже поколінні. Подивіться, кого критикують, над ким сміються ці журналісти в Росії. Над ким? Над владою, більше за все. Вони більше критикують владу. Хоча й опозицію. Просто там є дійсно нормальна журналістська позиція чи позиція сатирика, чи ще когось. А кого захищають ці журналісти, Вишинський, Долганов, Лапікура? Я не знаю, як це назвати. Чи тих, хто їм платить, чи тих, хто думає так, як вони, чи владу просто. А критикують найбільш тих, хто йде проти тих, хто їм платить. Тому що якість цих програм набагато менша, ніж аналоги російські, ніж оригінали. І ще, знову як медик. Такі хвороби як ……… лікуються. І лікарня, де їх лікують, десь півгодини пішки. Дякую.


Ведучий:

Я на хвилинку дам слово Аллі Лазарєвій, ми вже, власне, свій час вичерпали.


Алла Лазарєва, Інститут масової інформації:

Оскільки ми маємо лише дві хвилини, хочу коротко підсумувати те, що ми зробили не тільки на цих слуханнях, а за останні декілька років. Я бачила, підходили колеги з регіонів і казали, що ми хочемо записатися на зустріч до пана Менара. Безумовно, пан Менар є зараз тут, але я хочу сказати, що робота «Репортерів без кордонів» не обмежується тільки місіями, коли приїздить група журналістів. Є Інститут масової інформації, який працює щоденно, який розглядає дуже уважно всі звернення, які надходять до нас. Що ми можемо вам гарантувати, що кожне ваше звернення, кожне ваше прохання буде обов’язково досліджене, передано до «Репортерів без кордонів» і може пройти юридичну експертизу. Що ми не можемо вам обіцяти, що «Репортери без кордонів» з Парижа зроблять за українську пресу її роботу, збудує те поле свободи, яке необхідне для нормального функціонування суспільства.

Отже, закликаючи ще раз всіх, я хотіла звернути увагу на цю книжку українсько-французькою мовою, яку ми зробили спільно з «Репортерами без кордонів». Вона складається з трьох частин, тільки факти, які були порушені, нами помічені, проаналізовані за минулий рік. Потім контекст залежності української преси економічної від друкарень, від джерел паперу і суто такий контекст політичний: умови, в яких працює преса.

Це наша перша спроба, ми абсолютно свідомі того, що можливо якісь факти ми випустили, не взяли до уваги, але на наступний рік готується така сама книга, і я б всіх закликала до співпраці, до того щоб бодай ми почали оказувати один одному інформаційну підтримку, бо інформація, яка є оприлюднена, вона стає зброєю. Дякую всім, хто нас підтримав і хто з нами працює. І останнє, я хочу сказати, що прес-конференція буде в УНІАН о 10.30 завтра.


Ведучий:

Зараз хочемо дати слово пані Лесі Гонгадзе. Всі ми дуже уважно її вислухаємо.


Леся Гонгадзе:

Сьогодні з моїм сином зробили, завтра зроблять з вами таке.

Шановні пані і панове! Перш за все, я хочу всім вам подякувати, як мама, яка пережила разом зі своїм сином те, що тільки могла пережити журналістики з початку становлення вільної преси в Україні. Я є свідком того, як встановлювалася преса в Україні, я є свідком того, як проходила пертурбація, як переходила з одної інстанції в іншу, як зростали, як деградували деякі журналісти, які на сьогоднішній день знаходяться на висоті, які на сьогоднішній день диктують все те, що ми бачимо з екранів телебачення.

Але, перш за все, я хочу всім вам подякувати від щирого серця за те, що в найтяжчі для мене хвилі, для нашого суспільства, для моєї родини я мала підтримку від вас усіх в більшій чи меншій мірі. Особливо сьогодні я низько кланяюся пану Менару, хай будуть благословенні його батьки, де б вони не були, що вони народили таку людину, котрий в таку тяжку для мене, вирішальну хвилю мого життя подає мені руку допомоги, чого я в Україні не змогла дістати ні від однієї людини. Тому що ця травля, яка зараз на мене накинута, вона виснажує мене, і я вже, якщо правду вам сказати, знаходжуся на межі виснаження. Пане Менар, прошу прийняти мою глибоку подяку. І ще раз повторю: хай будуть благословенні ваші батьки, ваша родина за те, що ви сьогодні зі мною. Я буду завше молитися за вашу руку, яку мені в таку тяжку хвилю подали.

Я ще раз звертаюся до вас як до журналістів. Так, я мама Георгія Гонгадзе. Як сказав пан журналіст, який працює на СТБ, що він не знав мого сина і що мій син був мало знайомий суспільству. Пан президент Кучма так само сказав, що він не знав мого сина і що він не є відомий. Але я хочу сказати тому панові з СТБ, що він сьогодні веде програму, яку започаткував мій син. І він сидить на тій програмі вже кілька років, як я розумію. Мій син започаткував програму “Вікна в світ”, яку Зиновій Кулик в нього викрав.

Так, мій син мав складний характер. Він не міг довго втримуватися на одному місці, тому що не терпів притиснення, він не був кишеньковим журналістом, і через це він має подяку від народу України. Вам цього, можливо, не доведеться відчути.

Дякую вам всім, шановні мої. Я не хочу свого сина, його заслуги перевищувати, але він людина вільна, людина народжена вільна, це є дар божий, не всім та воля є дана, і не всі журналісти є свобідні. Є кишенькові, є продажні, але є такі журналісти, які від Бога. Так, вони сьогодні прищемлені, вони сьогодні не мають роботи, вони не мають чим нагодувати своїх дітей. Але це не значить, що вони здадуться, це є журналіст від Бога. Є лікар від Бога, є вчитель від Бога, є журналіст від Бога. Це не всім дано.

Так, моя справа є дуже складна. Я маю нагоду, думаю, що пан Менар мені допоможе, розв’язати цей клубок. Він мені своїми емоціями, своєю силою, правдивістю, щирістю допоможе, і вам розкажемо правду, яку сьогодні хочуть закопати. Закопати хоче правду наша влада, Президент, прокуратура і деякі журналісти.

Я хочу тільки вам сказати, шановні, що не все в житті продається і не все можна купити. Ви сьогодні продаєтеся, завтра вас продадуть. Сьогодні з моїм сином зробили, завтра зроблять з вами таке. І за вами вже ніхто не постане, так як постали за моїм сином. Дякую вам.


Ведучий:

Дякую. Ми вже вичерпали час наших слухань. Однак все-таки подвійно приємно, що хоч в останню мить наші читання відвідала пані Ніна Карпачова, омбудсман Верховної Ради і ми просимо її висловити свої думки.


Ніна Карпачова, уповноважений Верховної Ради України з прав людини:

Дякую журналістам, які підтримують пані Лесю Гонгадзе.

Я дуже дякую за надану можливість взяти участь у, звичайно, цікавому заході. Я хочу привітати всіх присутніх в цій залі і, зокрема, пані Лесю Гонгадзе, а також наших шановних гостей пана Робера Менара і його команду “Репортери без кордонів”.

Шановні друзі, я дуже коротко бо брак часу, хотіла б сказати, що з Гією Гонгадзе я мала щастя бути знайомою, адже свого часу у Львові він започаткував програму, про яку зараз згадувала пані Леся Гонгадзе, і надзвичайно цікаву річ підготував до виходу цієї програми. Програма мала початися словами: я як ніхто знаю, що таке втратити рідну людину, людину, яка була моїм рідним братом і якого було під час мого народження викрадено в Тбілісі і продано. Ця програма присвячувалась торгівлі дітьми в Україні. Я мала честь у складі 13-го скликання парламенту бути у складі цієї слідчої парламентської комісії, яка опікувалась проблемою торгівлі дітьми в Україні. Ми вийшли на низку порушень кримінального характеру, коли фактично відбувався завуальований продаж наших дітей-сиріт за межі нашої країни під приводом міжнародного усиновлення.

Я хочу сказати, що дійсно пані Леся Гонгадзе двічі втратила рідних їх дітей. І надзвичайно сьогодні має бути толерантним, я не кажу вже гуманним, все наше суспільство українське, адже на очах всього суспільства відбувається фактично велика трагедія матері, яка втратила рідного сина Гію Гонгадзе, який нам всім з вами відомий.

Як уповноважений з прав людини, чесно вам скажу, що я не афішую, яким чином я займаюсь цією справою і не вважаю за потрібне робити з цього, дехто, мабуть, відчув, що певний якийсь піар відбувається. Мені здається, що це цинічно певною мірою, а з другого боку, одночасно, не можна не звертати увагу через засоби масової інформації, проте дуже важливо, в якій формі ми це з вами робимо.

На тому тижні я мала декілька надзвичайно важливих, на мою думку, розмов з людьми, які безпосередньо мають прийняти рішення - що робити надалі з багатостраждальним “таращанським тілом”. Я маю на увазі і головного нашого судмедексперта бюро судово-медичних експертиз пана Шупіка, пана Юрченка, який безпосередньо очолоює Київське бюро судово-медичних експертиз і під керівництвом якого зараз в окремому приміщенні, опломбованому, зберігається це багатостраждальне “таращанське тіло”. Я вела розмови з ними про те, що попри лист, який надіслала прокуратура, а ви всі знаєте, що прокуратура коли проводить кримінальне розслідування, то з’ясовує певні обставини загибелі людини, а потім надсилає у відповідні судово-медичні бюро про те, що вона закінчила питання, яке пов’язане, скажемо, або з ідентифікацією або з іншими речами, повідомляє про це, це формальна така з їхнього боку процедура, як їм здається. Але зовсім інша, ви розумієте, ситуація у рідних, кого це стосується. Так ось Київське бюро судово-медичних експертиз отримало такого листа від Генеральної прокуратури через пана Шупіка про те, що прокуратура вже закінчила питання, пов’язане з ідентифікацією “таращанського” тіла, і дає дозвіл або родичі мають забрати це тіло, або судово-медичне бюро має здійснити це за відповідними законодавчими нормами, які передбачені Міністерством охорони здоров’я України.

Я не буду розповідати про емоційні мої розмови, але вони були переконливими врешті. Я врешті відчула, що на тому боці нас почули, почули з точки зору того, що є святе право матері визначитися. Адже пані Леся Гонгадзе не відмовляється від поховання, проте в неї є декілька питань, які вона б хотіла ще мати право з’ясувати. І вона має таке право. І мені здається, що і пані Леся Гонгадзе, і ми всі з вами, хто є друзями передусім Георгія Гонгадзе, а я вважаю, що саме журналісти виявилися першими друзями, які підтримали захист його законних прав, права на честь і гідність передусім і відстоювали, як могли.

Я хочу сказати, що на сьогоднішній день мене запевнили ці високі керівники, у власності яких знаходиться сьогодні це “таращанське тіло”, що вони будуть чекати на наш дзвінок після того, як я зустрінусь з паном Робером Менаром і ми з’ясуємо, чи можлива ще одна, принаймні, європейська незалежна експертиза. Адже дійсно, пані Леся, я запізнилась, я не чула початку її виступу, але я знаю, що вона відчуває в своєму серці, ми знаходимось в контакті людському, дійсно, є питання, які сьогодні залишаються відкритими. І не тільки для пані Лесі Гонгадзе, а й для всього нашого суспільства, і їх надзвичайно багато. І це юридичні питання, я не кажу вже про людські питання, які в неї як у матері залишаються. Мені здається, що скористатися такою можливістю, якщо пан Менар зможе це зробити, то безперечно, було б надзвичайно важливим.

Проте, як мені сказали, ви ж розумієте, що в такому разі, якщо буде така експертиза, то треба зробити таким чином, щоб знов у присутності матері експерти брали всі матеріали для такої експертизи, робили всі процесуальні дії. Але прокуратура, яка вже закінчила цю процедуру, має все одно дати дозвіл на такі речі. Адже ситуація така, що сьогодні, з одного боку, прокуратура нібито закінчила процесуальні дії щодо ідентифікації, а, з другого боку, вона передала фактично майже всі права своїм листом Міністерству охорони здоров’я, і сьогодні саме пан Москаленко, з яким я теж спілкувалася з цього приводу і, до речі, він попросив мене листа написати особистого, не вистачило моєї розмови.

Я написала такого листа, і хочу сказати, що врешті нам вдасться, якщо буде така можливість і пан Менар зможе нам допомогти в проведенні такої експертизи, ми всі з вами мусимо підтримати через засоби масової інформації святе право матері пані Лесі Гонгадзе все ж таки провести за допомогою європейських експертів таку експертизу, на якій вона вже зможе поставити ті питання, які для неї сьогодні є досі нез’ясованими.

І останнє. Я хочу подякувати нашим шановним журналістам за те, що в надзвичайно критичній ситуації, в якій сьогодні виявилась наша країна, за умови кризи, передусім духовної, занепаду моралі, я не кажу вже про системну соціально-економічну кризу, ви постійно підтримуєте людину, яка опинилась в такому горі. Фактично на очах не тільки України, а й всього світу і ми вже в цьому переконалися, вона сьогодні стоїть одна, як на тій високій горі, і дуже непросто їй вистояти на цій горі, адже такі вітри неповаги до людської гідності, вітри знецінення людського життя в нашій державі і просто байдужість вищих посадових осіб нашої держави. Адже багато хто з них не знайшов простого людського слова підтримки матері в цій ситуації, тим більше я хочу ще раз вам за це подякувати, що ви сьогодні, як вчора і як завжди залишаєтесь поруч з пані Лесею Гонгадзе, а значить і з Георгієм Гонгадзе. Дякую вам.


Ведучий Володимир Мостовий:

Треба вже впритул розпочинати створення журналістської організації.

Дякую вам, пані Ніно. Друзі, ми завершуємо наші слухання. Дозвольте від імені організаторів подякувати вам, я гадаю, що це не просто така ментальна терплячка, а це дійсно глибока зацікавленість і це свідчить про те, що вам це не чуже і це болить. Звичайно, хотілося б мені, як людині загартованій на тому, що завжди в кінці партзбори приймали рішення, але рішення, звичайно, в нас не буде…

Що, як на мене, вимальовується сьогодні. Перше, дійсно, треба вже впритул розпочинати створення журналістської організації. Спілка журналістів і в справі Гонгадзе і в багатьох інших справах намагається надолужити щось, але вона розколота на працівників державної преси, працівників незалежної преси, працівників муніципальної преси. Має бути спілка якась незалежна засобів масової інформації. Це одне.

Друге. Нам конче потрібний закон про інформаційну відкритість державних установ, і це значно полегшить нам доступ до документів, який зараз блокується.

Третє. Нам конче потрібно створити щось на зразок тієї комісії, механізму, який є в Німеччині, там все самі журналісти визначають, це цілеспрямовано було зроблено, кому як не нам, професіоналам це знати.

Четверте. Встановлення вищої межі позовів. Не думаю я. Тому що, якщо людина непорядна, непорядний журналіст, він ладен буде максимальну межу, яку встановлюють, тисячу чи п’ять тисяч гривень, він її заплатить, бо за цей матеріал він взяв 10 тисяч доларів, або навіть і 20. Будь ласка, заплатити можна.

Не в тому річ, я хочу сказати, що мабуть таки вже настає час якихось конкретних дій. І просто люди, професіонали, які вважають себе порядними, зараз не можуть не об’єднатися, тому що ми з кожним днем, якщо не місяцем, ми відкочуємся до ери Гонгадзе. До цієї ери. А якщо все це помножити на те, що чекає Україну найближчі місяців вісім, то можна просто уявити собі, що може бути, якщо ми не об’єднаємося і разом не виступимо. Ще раз дозвольте вам подякувати. 34 чоловіки виступило сьогодні в обговоренні. Я просто з нетерпінням чекаю на роздрукування стенограми. Це вельми цікаво.
(кінець слухань)

додано: 27-09-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1001598311.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua