першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: “Сучасна українська журналістика – чи пройдено тест на зрілість

додано: 27-09-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1001598753.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Юлія Мостова:

Нам вдалося відвоювати свободу слова в країні.

Дорогие друзья, я буду говорить «мы», говоря о журналистах, но при этом я отдаю себе отчет в том, что были люди, которые сделали для родных Георгия, для его памяти, для его дела больше, чем остальные. Но, тем не менее я хочу сказать, что исчезновение, а точнее, смерть нашего журналиста действительно очень сильно дала возможность почувствовать нам всем, что рядом есть плечо коллеги. Я хочу сказать, что когда-то говорил Александр Кривенко, Георгий воевал на своей войне в Абхазии, Грузии и здесь продолжал это делать. Тем не менее, его войну ведут дальше по-разному. Это небольшая реплика в отношении некоторых выступлений в этом зале. Дело в том, что судебные процессы в отношении президента часто - это объективная данность, но еще чаще можно было попробовать вместо «рыжий козел» писать «президент нарушил такую-то статью Конституции». Может быть, тогда будет легче.

Но теперь все-таки о Георгии. Что нам удалось? Нам удалось отвоевать свободу слова в стране. Что нам не удалось? Нам не удалось закрепить период свободы средств массовой информации в стране, потому что СМИ и свобода слова - это совершенно разные вещи. Мы выторговали себе этот период, мы выторговали его своими эмоциями, своим неподдельным возмущением и своим неподдельным сопереживанием.

Этот период закончился. Он закончился вместе с крахом оппозиции, он закончился вместе с, я не скажу победой, но передышкой власти. Мне кажется, что еще удалось сделать в этой ситуации – удалось народу, который был к власти безразличен, привить недоверие к власти. Реальное, ощутимое, обсуждаемое по-прежнему на кухнях, но, тем не менее, недоверие. Его удалось закрепить намного сильнее. Другое дело, что ни политики, ни мы с вами ничего, кроме правил игры, которые мы хотели бы видеть, не смогли предложить. Политики не смогли предложить носителей этих новых правил игры, или, по крайней мере, их оказалось недостаточно.

Самое главное, что было сделано в этом вопросе. Журналисты нашли тело Георгия. Его нашли те люди, которые его любили и которые с ним дружили. Большинству из них хватило мужества отстоять и доказать прокуратуре, власти, Службе безопасности, Министерству внутренних дел, что это - действительно тело Георгия. Хотя, как вы сами знаете, это было очень непросто. Наверное, в этой ситуации, если бы не журналисты, мы бы до сих пор слышали о том, что Георгий в Чехии, в Америке, что Мирослава поехала к нему, что он жив, его видели в Житомире, и так далее. Мы утратили апатию, и это очень важно.

Чего мы не сделали? Я вам скажу, чего мы не сделали, с моей точки зрения. Для меня ощущать и верить в то, что президент моей страны убийца, очень тяжело и непросто. Более того, я себя часто ловлю на мысли, что это может быть и так. Но равно страшно лично для меня – это позиция УТ-1 или канала «Интер». Я не понимаю, почему эти люди. (Я имею право об этом говорить, мы отстояли право на свою точку зрения сначала перед нашим издателем американским, а потом заставили в полной мере с нею считаться и отступиться Павла Лазаренко. Я знаю, что может быть иначе). Я не понимаю, почему эти люди, которые работают на этих каналах, не устроили забастовок, почему они не сказали открыто и публично, что они по этому поводу думают. Я не понимаю, как они учат своих детей, что такое хорошо и что такое плохо. Ибо эта ситуация, ситуация со смертью Гонгадзе, с кассетным скандалом – это было самое главное, квинтэссенция, когда было ясно, что хорошо, а что плохо. Тем более для нас.

Этого могли не знать люди, которые не знали Георгия, которые жили на периферии, в провинции, которые могли понимать суть проблемы, но они не могли ощутить боли этой утраты. Мы все знали его, знали, что происходит, почему так происходило. У меня до сих пор нет ответа на этот вопрос. Я повторяю: мне страшно, если эти люди думали и думают так, как они говорят. Это действительно может стать основой необратимых процессов, о которых говорил Саша Ткаченко, когда параллель поколений, не затронутая перестройкой, оказывается просто-напросто безразличной к сути. К сути этики, к сути морали, прав человека и так далее.

Чего мы не сделали самого главного? Мы не нашли, кто убил Георгия. Я не знаю, найдем ли мы, я думаю, что мы не имеем права довольствоваться теми версиями, которые были отдельно у каждого участника политического или журналистского процесса. Я думаю, что мы должны докопаться до правды, но самое страшное из несделанного не в этом. Самое страшное в том, что мы забыли о Георгии.


Ведучий:

Дякую. Прошу до слова завідуючого кафедрою національної безпеки Академії управління пана Циганова.


Циганов:

Уровень демократии никогда не бывает выше уровня политической культуры.

Уважаемые коллеги, господа, товарищи и друзья, собратья по нелегкой профессии, я хочу сказать, что если будут какие-то претензии к моему выступлению, то адресуйте их, пожалуйста, к народному депутату Гаврилову, я являюсь его помощником. Честно говоря, выступление Юлии Владимировны выбило у меня много аргументов. Я все-таки хочу поблагодарить госпожу Мостовую, я никогда не печатался в этой газете, но я считаю, что трудно переоценить то, что было сделано за последний год не только для Георгия, земля ему пухом, но и для всех нас. Еще раз повторяю, что я ни в коем случае не претендую на истину в последней инстанции, и то, что я вам скажу, это просто небольшие раздумия, не более того. Вы знаете, количество заседаний и таких вот наших встреч, кроме приятности общения наводят еще и на странную мысль: или мы очень слабые, или власть настолько мощна, что она просто нас игнорирует, журналистов. Во всяком случае, ситуация, как в той русской пословице: мужик на барина сердился-сердился, а тот и не знал.

Я хочу вам сказать еще одно. Мы почему-то забываем о такой вещи, простите, я как в прошлом профессиональный философ уважаю слово методология и уважаю все, что с этим связано. Так вот, несколько методологических предпосылок. Они известны, это не мое открытие. Первое: уровень свободы, в том числе уровень свободы слова никогда не бывает выше, чем уровень жизни. Правда? И второе. Уровень демократии никогда не бывает выше уровня политической культуры. Поэтому говорить о вещах, которые совершенно очевидны, кроме сублимации, по Фрейду, отрицательных эмоций, нейтральной или негативной, пока ничего не происходит. Поэтому все разговоры наши о свободе слова напоминают мне Ильфа и Петрова. Он был профессор киноэтики, а вся киноэтика состояла в том, что режиссер не должен спать с актрисами. Свобода слова - это главное условие национальной безопасности, особенно в постсоветских республиках. И пока оно не будет достигнуто, ни о какой национальной безопасности, ни о каком развитии вперед не может быть и речи.

Но что меня пугает. Свободные СМИ, они даже еще с вами не установили общепринятого. У нас нет еще понятия, что такое свобода слова. Меня пугает, что СМИ даже самые демократические, страдают теми инстинктами, которые были присущи тоталитарному прошлому. В частности, нетерпимость к критике. Я не знаю ни одного издания, которое реагирует на критику со стороны другого издания. Это очень нехороший признак.

Второе. Право на владение истиной в последней инстанции. Почему журналисты считают, что именно они знают это? Да, власть негодна. Что тут скрывать? У нас в результате негативной селекции к власти попадают далеко не самые лучшие, причем на всех ее ветвях, на всех ее уровнях.

И третий момент, который был свойственен тоталитарному обществу, - наличие секты жрецов, которым было только и дозволено толковать правду. А не походим ли мы на тех жрецов, когда даем истину в последней инстанции? Меня все-таки пугает, что журналисты, пусть нестройно, несинхронно они выступили в защиту только своих. Когда власть поняла, что можно делать с кем-то, с рабочим, с фермером, с журналистом, одиночек несложно перещелкать. Нам, кажется, нужно создавать такие условия, при которых власть, а власть знаете как портит людей, не могла бы проявлять свои отрицательные явления. Даже если порядочный человек попадет к власти, и те же инстинкты опять полезут наружу.

Что я еще хотел сказать? Я не уверен, что я прав. Знаете, уровень свободы слова на макроуровне, то есть пресса - власть, зависит в первую очередь от свободы слова на микроуровне – главный редактор - журналист. Я уверен, что эти трагедии, которые появляются у изданий, все время повторяются в любом журналистском коллективе. И когда этот вопрос или проблема будет решена, можем с вами говорить о том, что такое свобода слова и как ее защищать. Меня очень тревожит готовность прессы к сервильности, обслуживать кого угодно. О какой свободе слова можно говорить, когда основным предметом деятельности СМИ, за небольшими исключениями, является торговля страхом и торговля, простите, гениталиями. В любой приличной газете, которая настрадалась от власти, я могу привести вам много примеров.

Я благодарен за возможность выступить. Что же касается резолюций. Наверное, их не надо принимать. Они будуть бесполезны. Есть такая пословица: кто много грозит, не сделает ничего дурного. Мы уже девальвировали свою возможность влиять на общественные процессы. По крайней мере нужно, так как «Зеркало недели» и еще несколько изданий, не бояться, что с ними сделают. Больше я ничего не могу предложить, к сожалению. Спасибо.


Ведучий:

Прошу до слова пані Ірину Погорєлову.


Ірина Погорєлова:

Я не хочу, щоб журналісти виступали гарматним м’ясом для політиків.

Я мушу вибачитись, що вдруге тут, так би мовити, за іншим мотивом. Я з приводу справи Гонгадзе можу сказати те, що завжди.

До речі, відповісти на претензію, що звучала раніше, що коли були акції на підтримку газети “Експрес”, то не всі журналісти брали в цьому участь. Я була серед тих, хто не брав участі, і тоді я комусь давала інтерв’ю, я сказала, що не хочу, щоб журналісти виступали гарматним м’ясом для політиків. Це був дуже мирний період, це було задовго до справи Гонгадзе. Зараз на ситуації з Георгієм Гонгадзе ми всі бачимо, крім того, що сказала Юля, але ми мусимо дати собі звіт, що гарматним м’ясом і сам Гія, і великою мірою журналісти всі, як би вони не поводилися в ситуації, вони стали. Починаючи від версій про те, хто міг цікавитись його загибеллю і завершуючи тим, що наприклад, тут просто, мабуть, немає людей, яким я могла би відверто висловити претензію, але коли була остання прес-конференція матері Гонгадзе, вона розповіла про свою вже просто істеричну вимогу про останню експертизу, навела мотиви. Вона доводить з фактами, навіщо це потрібно, це не просто її примха.

Я до одного з керівників руху “За правду!” звернулась. Кажу, хлопці, ваш рух був ні за що інше, як за правду про Гію, не проти Президента, але за правду про Гію, це ваша робота, ви мусите її вичавлювати весь час. А мені кажуть: ти знаєш, ця історія вже набридла народу, ми не можемо більше піднімати народ на цю тему. І тут у мене є питання: а власне, якщо це так, я не вірю, що справді народу набридло, але лідери вважають, що народу набридло. Мені здається, що навіть якщо народу набридло, то це для нас вже не має значення. Тому, що довести справу Гонгадзе до розслідування треба. Тому мені здається, з практичних рішень журналісти можуть, не маючи ніяких організацій, тому що це окреме питання.

Якщо починалась ця справа з акції журналістів, просто з підписів в парламенті і створення слідчої комісії на вимогу журналістів, то я думаю, що тепер ті самі журналісти і всі інші можуть приєднатися до вимог до цієї парламентської комісії, щоб вони звітували перед журналістами про те, що вони зробили в цьому питанні.

Я думаю, що журналісти можуть не створювати ніяких організацій, а просто підписатись під вимогою знову-таки. По тому ж шляху, до того ж президента, до тих же слідчих органів, до тих же правоохоронців. І я думаю, ми не мусимо себе обмежувати проблемою, що це є тиск на слідство. Ми маємо право вимагати від них звітувати з цих питань.

Це - практичний бік справи. Що стосується більш широкого питання. Вибори, кажуть, це буде страшне випробування. Ви знаєте, для мене сьогодні, скажімо, з політологічної точки зору буде цікава боротьба між медіа-ресурсом і адмінресурсом. Це трошки новий етап в нашому житті. Тому що всі попередні вибори медіа не грали вибори, вони робили, так би мовити, камуфляж такий. Вибори вигравав адмінресурс. Зараз трошки інша ситуація. І отут справді випробування буде для ЗМІ не лише в тому, що їх будуть спонукати бути кілерами, чи щось інше. Попит може бути інший. Тому що справжня медіа-кампанія виборів зовсім інакше побудує, мені здається. Тут слово журналістів може бути об’єктивно набагато більш вагомим, ніж це зараз нам здається в нашому такому віче.

Я думаю, що ми мусимо скористатись, кожен, хто просто пише, як би він від чого не залежав, скористатись тим моментом. Тому що від того, як він братиме участь в цих медіа-виборах, навіть на боці якихось партій, залежатиме і професійний рівень, і подальше нарощування потенціалу преси як справжнього суспільного механізму. Дякую.


Ведучий:

Дякую. Прошу до слова пана Григорія Грабовича.


Григорій Грабович, журнал “Критика”:

Це ніяк не складається на негативний імідж, а навіть на певний проблиск надії.

Добре. П’ятий блок для мене тим важливий, цікавий, бо я маю нагоду спостерігати за тим, як представляється Україна на Заході, зокрема в Америці, і які зрушення в цьому іміджі були внаслідок справи з вбивством Гонгадзе.

Я думаю, основне, що треба пам’ятати, що хоч кожний режим має тенденцію, це майже закономірність, - гонити або оскаржувати тих, які приносять погані вістки. Тобто те, що по-англійськи називається blame in the mеssеnger. І навіть є та тенденція, що гониться сама жертва, blame in the victim. І тому ставити це питання, про яке я саме хотів говорити, що це є докір владі чи журналістам. В цьому випадку, випадку Гонгадзе, в цій масивній увазі, яка була присвячена Україні внаслідок цього, зокрема в Інтернеті, ніяк не можна. Мені здається, що саме реакція до тих подій показує Україну, - так це інтерпретувалося в різних передових редакційних статтях і в “Нью Йорк таймс”, і “Вашингтон пост”, - як прояв якогось відродження моральної тонкості, чи морального відчуття, якийсь перелом в загальній похмурій картині корупції.

Проте не можна не бачити, що цей негативний імідж таки існує. І це є складне питання, яке віддзеркалює і реальну політичну, економічну дійсність України, яка, на жаль, є ще здебільшого, якщо не суцільно, в третьому світі. І те, що є певні стереотипні реакції на все, що є нібито в центрі уваги. Тобто якщо йдеться про американську пресу, то найбільше можуть скаржитися наші сусіди канадці, бо їм там майже ніколи не присвячується уваги. А на такі малі країни, як України, то дійсно тільки тоді, як є якась страшна подія.

Щодо Гонгадзе. Якщо ви слідкували за Інтернетом, то побачили як багато уваги цьому присвячено і як Україна просто стала об’єктом нового серйозного осмислення. І тут, мені здається, є певне осягнення і певний перелом в цьому іміджі. Тобто, це не є тільки країна, так би мовити, недорозвиненої політичної системи, браку юридичних і інших прав, і свободи слова, про що тут весь час говориться, але, що було сказано раніше, країна, в якій появилися серйозні протести і певна надія на поліпшення ситуації. Я думаю, що це ніяк не складається на негативний імідж, а навіть на певний проблиск надії.


Ведучий:

Дякую. Може, ще хтось хоче виступити? Пана Радченка, експерта з безпеки сучасних технічних засобів і системи моніторингу в Інтернеті, я прошу до слова. Може, вам зручніше там? Будь ласка. Але я дуже прошу, експертам ми надаємо більше часу, ніж промовцям, однак я дуже прошу вкластися в 10 хвилин.


Радченко:

Ідеться про практичне введення системи тотального автоматизованого стеження за громадянами.

Панове, як ясно з порядку денного, сьогоднішні слухання мають кілька споріднених тем. Це - проблема подвійних стандартів у владі та пресі. Це також проблема імунітету суспільства проти наступу тоталітаризму. Кінець кінцем, це і готовність преси, журналістики такий імунітет прищеплювати суспільству.

Я побудую свій виступ саме на цих тематичних засадах. Цей виступ є практично коментарем до матеріалу “Правові аспекти діяльності моніторингу в Україні”, який, на жаль, не був розмножений з технічних причин. Але на слайдах є мій контактний е-mail, і будь ласка, хто зацікавлений, хай звертається за додатковими документами.

24 квітня в УНІАН була проведена конференція, присвячена захисту електронної пошти, особистої електронної пошти від моніторингу. Незважаючи на те, що в цей день в парламенті була страшна бійка за зміщення Ющенка, було 25 журналістів, два телеканали. Результат був такий. Одна замітка на 20 рядків, досить дивна з технічної точки зору, і жодної реакції телеканалів. І реакція одного з шанованих мною директорів телеканалів була така: раз хлопці роздають безплатно програмне забезпечення і розповідають про техніку, хай приходять і домовляються. Бо це є тема виступу якоїсь фірми.

А ідеться, панове, не більше і не менше, як про практичне введення системи тотального автоматизованого стеження за громадянами, яка включає повну перлюстрацію електронної пошти лише як один з основних елементів. Інші елементи складають системи масового прослуховування телефонних переговорів, засоби відстеження місцезнаходження, засоби ідентифікації особи, або номерів авто за допомогою камер зовнішнього нагляду, які все більш масово встановлюються на людних місцях. Одне слово, йдеться про ведення системи нагляду на зразок продемонстрованої в касових фільмах “Ворог держави” або згаданої ситуації в романі Оруелла, яка не є вже такою фантастичною з огляду на сьогоднішній день.

Якщо правозахисні організації і преса не зможуть протиставити нічого дійсно дієвого цій машині спецслужб, які домовляються між собою і з технічними корпораціями, підкреслюю, поза рамками законодавчої влади країн ЄС взагалі, то журналісти і правозахисники зможуть найближчим часом опинитись зовсім в іншій ситуації, коли вже ні про які журналістські розслідування просто не йтиметься. Більше того, реальна влада швидко покидатиме парламенти і все більше концентруватиметься в рамках силових міністерств і частини виконавчої влади, що може призвести до порушення певного балансу влад не лише в Україні, а й на європейському просторі. А декларація прав людини все більше ставатиме лише добрим побажанням з огляду на це.

Аби мене не звинуватили в швидко прогресуючій параної, одразу ж зішлюсь на першоджерела. Ми користувались чисельними документами, які цілком доступні в широкій пресі, включаючи спеціальні публікації Європарламенту, дослідження спеціалізованих організацій як от “Фіпер” або “Стейтводж”, матеріалами інтерв’ю та розслідувань західних колег технічних видань та матеріалами правозахисників.

Максимально стисло суть проблеми висловив Девід Бенсіар з, який констатував: для протидії скороченню оборонних замовлень комп’ютерні та електронні компанії вийшли на нові ринки з обладнанням, яке спершу розроблялося для військових. Ці технології сприяють масовому та щоденному стеженню за значною частиною населення, при цьому можна не опікуватись ордерами або формальним початком розслідувань.

Те, про що східноєвропейська секретна поліція могла лише мріяти, швидко стає реальністю у вільному суспільстві. Та головне, ми користувалися різними українськими джерелами, і ось далеко не повний перелік подій в Інтернет-секторі ринку за неповні півтора року.

Указом президента України від 10 квітня 2000 року у складі СБУ створюється департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації (ДСТЗІ). На нього покладається, будьте уважні, цитую: реалізація державної політики у галузі захисту державних інформаційних ресурсів у межах передачі даних.

10 червня з наради “Держава та Інтернет”, де збираються представники СНБУ, СБУ, Верховної Ради і апарату президента, який веде один з найбільших українських комерційних провайдерів, чомусь брутально виставляються представники преси.

Наприкінці 2000 року Інтернет-провайдери України вперше за 15 років роботи на ринку створюють власну асоціацію ІНАУ і буквально через кілька тижнів виникає паралельна структура АУРІУ (?). Виникає певне збентеження, проводиться ряд зустрічей з участю діячів ДСТЗІ, і обидві асоціації комерційних фірм, підкреслюю, раптом заявляють про спільну роботу з ДСТЗІ на благо, як сказано в документах, Інтернет-спільноти.

Хоча Інтернет є вільною масовою, публічною, саморегульованою мережею, і державна організація ДСТЗІ, яка згідно з наказом президента повинна займатися проблемами виключно закритого урядового зв’язку, - це речі цілком протилежні. Більше того, в нормальних країнах урядовий зв’язок та Інтернет навіть не мають спільного інтерфейсу, тобто ізольовані на рівні фізичному або на рівні програмних протоколів.

14 лютого 2001 року після певних виступів у пресі СБУ публікує на сайті та в агенціях інформаційних повідомлення про моніторинг мережі Інтернет, де вперше публічно визнає факт моніторингу. Причому обґрунтовує його, посилаючись на європейський поліційний проект Енфопол-98, чим, м’яко кажучи, вводить громадськість України в оману. Адже вказаний документ, по-перше, досі знаходиться в чорновій версії, а по-друге, навіть як предмет обговорення стосується виключно держав-членів Ради Європи, тобто держав з розвинутою демократією. А Україна, як відомо, не є ні тим, ні іншим.

17 квітня цього року в ЗМІ з’являється посилання на указ президента України “Про упорядкування, придбання, застосування технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку”, де відповідні функції, звичайно, покладені на СБУ. Але тим самим указом Службі безпеки запропоновано розробити і направити в уряд зміни до законів стосовно використання засобів таємного зняття інформації з каналів зв’язку.

31 травня керівник ДСТЗІ СБУ генерал Григорій Лазарєв розповідає на прес-конференції, що моніторинг ведеться в інтересах всієї Європи, і заявляє, що його департаменту надано право, цитую: координувати розвиток Інтернет в Україні.

Кінець кінцем 9 червня на самміті президент Кучма попереджує світ про те, що Інтернет, цитую: разом з пропагандою демократичних цінностей несе народам ультранаціоналістичні гасла, інструкції для терористів, порнографію та інші прояви. В результаті чого виникає прямий виклик демократії, загроза людям та народу і моральному здоров’ю нації.

У цій думці наш президент, безумовно, правий. Тільки трохи з іншого боку, так би мовити. Тому що спецслужби вже підім’яли провайдерів, і опікуються розвитком Інтернет і моніторингом каналів зв’язку, як видно з попередніх постанов.

Давайте подивимося, що ж таке фактично є той моніторинг і що таке є численні угоди під назвою Енфопол. Будь ласка, наступний слайд.

Мало хто знає, що міжнародний сигнальний протокол телефонного зв’язку має можливість доступу до телефону з покладеною трубкою і підслуховування розмов поряд з телефонним апаратом таємно від користувача. Ви можете дивитись на цій схемі, як ця ситуація відбувається у випадку з офісною звичайною АТС.

Наступний слайд, будь ласка. Подібно до цього телефонного зв’язку дротового цифрова технологія, яка необхідна для локалізації користувача мобільного телефону під час вхідного дзвінка означає, що всі мобільні телефони в країні є водночас пристроями стеження, які повідомляють інформацію про місцезнаходження абонентів. У сполученні з системою, яка була показана на попередньому слайді, ця можливість утворює систему, призначену головним чином для стеження, переслідування та підслуховування посилання даних.

Наступний, будь ласка. На цій схемі ви можете бачити, як можливе підслуховування через стандартну, районну, скажімо, автоматичну телефонну станцію за будь-яким офісом, де є телефон з покладеною, підкреслюю, трубкою. Якщо підключити АТС до потужного комп’ютера, можна видавати статистику підключень і таким чином утворювати список контактів персони, яка пов’язана з базою даних власників телефонів.

Далі, будь ласка. За повідомленням Комп’ютер…, міністерства внутрішніх справ європейських країн планують створити спеціальну мережу, за допомогою якої можна буде здійснювати контроль за розповсюдженням інформації. Дуже важливо, що представники громадськості та органів парламентського нагляду доступів до цієї мережі не матимуть. Згідно вже підписаного секретного меморандуму законодавчих основ нагляду за телекомунікаціями система автоматично перехоплюватиме будь-яку електронну інформацію незалежно від того, розповсюджується вона телефоном, факсом або електронною поштою.

Далі будь ласка. Ви, мабуть, всі відсилали електронну пошту. Ось стандартний пакет електронної пошти, в якому ви вписуєте якийсь текст. Наступний слайд. А ось як цей текст читається на Інтернет-сервері провайдера. Ви бачите кілька команд і ваш текст незахищений провайдер бачить. Тепер дивимось наступний слайд. Що таке є центр-моніторинг? Ось клієнт або користувач окремого комп’ютера або офісна система відсилає пошту до провайдерського серверу. До провайдерського серверу за допомогою окремої виділеної лінії підключається центр державного моніторингу. Практично весь потік інформації дублюється на потужний комп’ютер, і далі поступає на базу даних так звану ключових слів. Хто формує базу даних ключових слів невідомо, але скажемо так, органи безпеки вносять туди ті ключові слова, за якими ваш лист без найменшого повідомлення або санкції суду відкривається і направляється на комп’ютер відповідального працівника, який читає вашу пошту далі.

Зверніть увагу на цю лінію, це так званий коригуючий вплив. Справа в тому, що можливо змінити текст вашого листа і при цьому не залишається жодного сліду зміни і ви ніколи в суді не докажете, що такий текст був, або його не було. Більше того, можна просто знищити ваше повідомлення і знову-таки ви в суді ви не зможете доказати, що провайдер не правий, тому що мережа Інтернет не забезпечує якості сервісу так звану, тобто не гарантує доставку.

Далі. Дані, отримувані за допомогою більшості систем цифрового моніторингу, можуть бути модифіковані без сліду. Оператори мереж та служб вимушені будуть встановити системи підслуховування і стежити за будь-якою особою або групою за наказом. Цей план ніколи не передавався жодному з європейських урядів для детального вивчення і не аналізувався комітетом з громадських свобод європейського парламенту. Незважаючи на те, що така безконтрольна система поза всяким сумнівом піднімає питання громадянських свобод.

Далі. Ось загальна картина. Ви користуєтесь мобільним зв’язком, звичайним телефоном, комп’ютерним зв’язком, в електронному вигляді є ваші медичні дані, ваші рахунки, ви відсилаєте факси. Фактично вся ця інформація за проектом Енфопол перехоплюється і направляється в центр моніторингу. Ви фактично самі фінансуєте через держбюджет центри моніторингу. І скільки це коштує, дає приклад Німеччини, яка тільки на ту частину системи моніторингу, яка опікується мобільним зв’язком, заявила бюджет у 4 млрд. дойч марок на цей рік. Виникає закономірне питання: хто для кого існує, уряд для народу чи навпаки? Чи є право приватності дійсно основою західного права?


Ведучий:

Я перепрошую, пане Радченко, ви перебрали вже 5 хвилин свого регламенту. Але я прошу вас за 2 хвилини вже зробити закінчення.


Радченко:

Я закінчу за 5. Дякую.

Хто складає тезауруси ключових слів для служб моніторингу, чому спецслужбам доручається підготовка законодавчих актів? Чому частина цих законодавчих актів закрита для парламентів, тобто для законодавчої влади? Чи є національні конституції та права людини головними законами, як це вказує Рада Європи? Чому тексти міжнародних поліційних угод не потрапляють до парламентів? І врешті-решт, які механізми забезпечать чіткий громадський або парламентський контроль над цією діяльністю та втручанням у приватне життя особи? На жаль, на сьогодні жодне з цих питань відповіді не має не лише в Україні, а й в рамках Євросоюзу. Тому, як каже народне прислів’я, риба дійсно гниє з голови. Але чи ця голова і чи ці подвійні стандарти дійсно розташовані в Україні, це ще велике питання.

Наступний слайд, будь ласка. Я закінчу доповідь практично цитатою, що коли поліція починає сама готувати під себе закони замість того, щоб лише опікуватись їх виконанням, народжуються поліцейські держави.

І ще дві хвилини для коротких висновків. Зважаючи на те, що електронна інформація в розвинутих країнах вже нині складає понад 70% загального інформаційного потоку, спецслужби отримали надзвичайно ефективні технічні засоби негласного контролю над суспільством, і нині намагається надати цій діяльності законодавче і бюджетне підкріплення. Це принципово, позаяк незаконні важелі важко використовувати на практиці. А бюджети, як бачите, потрібні величезні. Якщо це відбудеться, ми фактично стаємо свідками ігнорування національних інтересів і незаконного зговору міжнародних організацій, які об’єднують національні спецслужби з найбільшими корпораціями, які випускають обладнання для підтримки каналів зв’язку і автоматизації.

Зважаючи на те, що вже нині більша частина необхідних для спецслужб рішень проводиться як засекречені, ми матимемо суцільний подвійний стандарт на європейському рівні, а інститути європейської демократії можуть бути суттєво ослаблені. Для країн розвинутої демократії цей наступ на права і свободи громадян, нехай і безпрецедентний за масштабами, буде радше за все епізодом, таким собі термідором на французький кшталт. Адже, по-перше, вірогідність прийняття на рівні Євросоюзу рішення, які ставлять під сумнів основи прав людини, є невеликою. А по-друге, розвиток технологій, для яких масовий ринок є найбільш привабливим, ніж ситуативні державні замовлення, кінець кінцем зробить задачу тотального стеження неможливою.

На жаль, для країн із слабкою демократією, де донині за висловлювання власної думки прямо в парламенті можна отримати ляпаса від колеги, результати введення такого моніторингу набагато гірші. Цими результатами є введення автоматизованого контролю за думками громадян та інтенсивного ручного контролю за діяльністю опозиції. Якщо цю схему буде помножено на детально відпрацьовану схему застосування так званого адмінресурсу для отримання гарантованих результатів виборів, то пострадянське суспільство цілком може ніколи не стати громадським. Дякую за увагу.


Ведучий:

Поки промовець на трибуні, будь ласка, питання.


Запитання до Радченка:

Які існують шляхи вирішення цієї проблеми, яка загрожує дійсно росту демократичних перетворень?


Радченко:

По-перше, всі ці документи повинні бути пропущені через Європейський парламент, через Раду з прав людини. І національні парламенти повинні вимагати тексти цих законів. Тобто необхідно не допустити можливості, щоб служби самі створювали під себе закони.

Другий шлях - це шифрування даних. Тобто, це оволодіння в масовому масштабі досить простим алгоритмом і досить простими програмами шифрування особистої електронної пошти і шифруванням трафіку Інтернет. Тоді можна звести певний баланс між дешифрувальними можливостями спецслужб і шифрувальними можливостями приватних організацій, які випускають програмне забезпечення для шифрування пошти.


Запитання до Радченка:

Скажіть будь ласка, користування Інтернетом чи мобільним зв’язком, наскільки зменшує небезпеку прослідковування інформації.


Радченко:

Збільшує, тому що за стільниковим зв’язком, як я вже показував, є окремі системи нагляду. Таким чином, ваші повідомлення практично двічі проходять через системи контролю, якщо в них є ключові слова, і якщо такі системи контролю встановлені.

Супутниковий зв’язок - те саме. Супутниковий зв’язок є просто одним з видів провайдерських послуг. Є державні організації й напівдержавні, які володіють супутниками. Через них пропускається трафік і, звичайно, максимально логічно було б ставити системи відстежування і перлюстрації саме на цих точках проходу широкого трафіку Інтернет-зв’язку.


Запитання до Радченка:

Чому нема конференцій, які могли б постійно інформувати про ці речі? … Нормальних конференцій, доступних для бідних користувачів до цього часу нема. Чому б вам не зробити її, щоб всі мали можливість про це знати.


Радченко:

Справа в тому, що це є конференція саме провайдерів, тобто працівників фірм провайдерських послуг. А позаяк спецслужби домовляються в першу чергу саме з провайдерами комерційними, то навряд чи слід очікувати від цих конференцій розгляду детального засекречених більшою чи меншою мірою питань. Я кажу засекречених, тому що вся ця інформація, підкреслюю, вона взята з відкритих джерел.

А щодо моїх особистих зусиль в організації конференції, ви, мабуть, трошки їх перебільшили, тому що, як бачите, за реакцією спеціалізованої конференції була одна замітка, думаю, що буде більша реакція на менш спеціалізовану конференцію.

Я торкнувся системи Інтернету через те що, на мою думку, єдина зона, де журналістика українська є українською журналістикою, це зараз, на жаль, лише Інтернет. І саме Інтернет в останні два роки піддається максимальному, ну скажемо так, нападу з боку українських урядових організацій. Але я саме хочу підкреслити, що ця ініціатива не є власне українською, просто в Україні вона може набути специфічних рис, які залежать від загальнополітичної ситуації. Ініціатива є європейською, а первісна ініціатива йде від США, після того, як два роки тому парламент прокотив закон по забезпеченню таких самих відкритих законних систем по контролю за Інтернет, спецслужби вдались до власної діяльності. І практично до міжнародного контакту поза увагою урядів, на жаль.

На щастя, більшість програм шифрування електронної пошти за складними математичними алгоритмами, тобто такими, на розкриття яких спеціалізованим центрам спецслужб знадобиться від кількох тижнів до кількох місяців на кожне повідомлення. І бачите, ми вже тут можемо мати певний баланс потужності і захисту. Більшість цього програмного забезпечення є безкоштовним і вільно розповсюджується через мережу Інтернет. Більше того, більша частина цього програмного забезпечення офіційно є дозволеною на всій території Європи, принаймні. Про Україну я поки що нічого не знаю з цього приводу. І деякі країни виходять з цієї ситуації таким чином. Тобто вони дозволяють шифрування, але якщо ви підпали під підозру органів держбезпеки держави, у вас вимагають ключ від вашої останньої пошти. Якщо держава в ній нічого не знаходить, вам виплачують величезну компенсацію. Якщо ви не віддаєте ключ, то це є аргументом для суду, що ви є винні. Оце такий більш-менш можливий баланс інтересів.

Поки ваш текст іде до поштового ящика зарубіжної компанії, він проходить через центр моніторингу. Що таке провайдер? Це - точка доступу до загальної мережі. Так чи інакше ваш лист через неї проходить. В цьому полягає недостатність.


Ведучий:

Дякую. Це вийшла така ілюстрація до інтересу журналістів у справі Гонгадзе. В цьому блоці мала виступити пані Ніна Карпачова, не з’явилася. Мав виступити депутат пан Віталій Шевченко, але він зараз якраз перебуває на засіданні комісії Верховної Ради, слідчої комісії у справі Гонгадзе. І повідомив, що після закінчення засідання він прибуде. Звичайно, ми дамо йому слово. Однак я, чесно кажучи, не передбачав, що це питання буде в нас обговорюватися в такому пасивному режимі. Гаразд. Я вас прошу до слова, пане Шолох.


Сергій Шолох, директор радіо “Континент”:

Система не спрацьовує, і це є прямим наслідком тієї справи, яку робив Гонгадзе, за яку він загинув.

Ім’я Георгія Гонгадзе безпосередньо пов’язане з ім’ям радіостанції “Континент”, яку я маю честь очолювати. Тому я більшість свого виступу присвячувати власному досвіду, досвіду радіостанції “Континент”.

Що здобули журналісти України і взагалі суспільство українське завдяки цій історії з Георгієм Гонгадзе? Я б це окреслив словами класика української журналістики Миколи Вересня, які він сказав в ефірі радіо “Континент”, які він сказав якраз в день народження Гонгадзе, ще ситуація сьогодні виглядає наступним чином. Не можна ще стверджувати, що крига скресла. Але можна сказати, що на вулиці лютий, і незалежно від того, наскільки довго протривають морози, буде весна. І я хочу сказати, що завдяки всій цій історії система почала давати збої. Система почала буксувати. Ми це бачимо на власному досвіді.

У мене в руках витяг з інтерв’ю президента Кучми литовському телебаченню від 25 квітня 2001 року. Не буду все зачитувати. Тільки в одному абзаці він навів шість некоректних тверджень з приводу радіо “Континент”. Одне з них було таке: “Ця компанія не сплатила ні копійки податків за останні роки”. Це було 25 квітня. На початку травня до нас прийшла податкова перевірка. Я це розцінив як спробу виправдати тезу чи твердження гаранта. Перевіряли дуже щільно, поміняли 5 інспекторів, перевіряли всю діяльність, по всім статтям. Тиждень тому підписані всі акти. Жодного зауваження не знайдено.

Ми платимо податки справно, незважаючи ні на що, не змогли ні до чого причепитися. Крім того, знайшли, що у нас величезна переплата - кілька десятків тисяч гривень переплати до бюджету. Тобто система пробуксувала.

31 травня арбітражний суд міста Києва видав наказ. Незважаючи на неодноразове твердження Національної ради, що вони є істина в останній інстанції, що вони як Конституційний суд і над ними ніхто не може стояти, звичайно, арбітражний суд міста Києва видав наказ про примусове виконання рішення, де сказано: заборонити Національній раді українського телебачення і радіомовлення вчиняти дії щодо прийняття рішення про видачу ліцензії на частоті 109 FM у місті Києві. Як тільки ми цей наказ передали до Нацради, в той же день пішов лист в Укрчастотнагляд від Нацради, де вони стверджували, що радіо “Континент” працює без ліцензії, і тому просять їх вжити заходів, зупинити мовлення і так далі. Прийшла перевірка з Укрчастотнагляду. Перевірили документи, підписали акт, не знайшли жодних порушень, сказали нам наступне: хлопці, не втягуйте нас в політику, ми розуміємо, що все це політичні ігри. Ми хочемо бути осторонь. Ми все це розуміємо, ми хочемо стояти осторонь цього. Система не працює.

Щойно ми повернулися із засідання арбітражного суду. О 10.40 розпочався розгляд справи “Континенту”, позову до Нацради. Представник Нацради з’явився непідготовлений, прямо на засіданні він вручив нам відзив на наш позов, в якому фактично підтвердив те, що Нацрада приймала рішення на 10 років видачі ліцензії і ще кілька пунктів, про які ми намагалися спорити з Нацрадою і подавали в суд, вони фактично визнали ці документи. Тобто система не спрацьовує. І це є прямим наслідком тієї справи, яку робив Гонгадзе, за яку загинув.

Далі. Іде весна. Весна буде, політична, я маю на увазі із свободою слова. Уже сьогодні ми бачимо, як журналісти гуртуються. На день народження Георгія Гонгадзе в кафе зібрались журналісти з різних видань, яких раніше разом побачити було неможливо. В них народжується вже щось інше всередині. Буде консолідація, і все одно весна наступить. І чим швидше вона наступить, залежить від нас. Тому я хотів би своїм виступом надихнути: люди добрі, давайте будемо оптимістами. Від нас залежить – будуть зміни чи не будуть. Дякую.


Ведучий:

Дякую. Список тих, хто заявив бажання виступити, вичерпано. Чи є бажаючі виступити в обговоренні цієї теми?


Олександр Воробйов, юрист:

Хочу продовжити цю тему. Фактично вона витікає з того, що вже було сказано. Відповідальність засобів масової інформації, журналістів за те, що в нас є. Я хочу торкнутись того питання, що в нас йде весна. Бо мій друг особистий, Шолох, сказав – весна, Микола Вересень каже: є весна. Я стверджую: є політична весна, вона ще іде. І всі ми разом можемо зробити тільки одне, якщо відчуваємо відповідальність перед суспільством. Це власні міркування, я розумію, що можуть вони не співпадати. Але є вересень місяць. Тут хтось казав. А що ми можемо сказати владі, яка має нас хоч інколи слухати? Я вважаю, що у своїй боротьбі радіо “Континент”, ця боротьба фактично пов’язана з свободою слова, зі справою Гонгадзе. Вже вдавались до цього мотиву.

Розумієте, потрібно зробити всім журналістам у вересні місяці інформаційну блокаду діяльності і парламенту, і уряду України. Бо в даному випадку, коли вони будуть у цій інформаційній блокаді, я розумію, що це мрії, але якщо вони відчують загрозу своєму існуванню в інформаційному просторі України, то дуже швидко ми зможемо, я думаю, отримати відповідь.


Ведучий:

Пане Воробйов, перепрошую, однак питання цього блоку звучить: “Журналістське розслідування”…


Воробйов:

Я про розслідування ще раз скажу. Чому в даному випадку цей жанр не має попиту? Бо всі журналістські розслідування будуть зводитися до одного: до боротьби існуючих кланів в економічному просторі України. Якщо ми всі це розуміємо, то я задаю наступне питання: хто буде фінансувати і в який спосіб будуть фінансуватись ці журналістські розслідування? Будуть їх фінансувати тільки по мірі тієї необхідності, коли потрібно буде розподіляти знову той ринок ресурсів адміністративних, політичних, інформаційних і так далі.

Дуже багато журналістів з регіональних засобів масової інформації мали особисті стосунки з явними бандитами, яким робили замовлення, або вони були в той чи інший спосіб страчені. Ми знаємо всіх їх як журналістів, ми знаємо, що саме ці журналістські розслідування, ми забули про справу Вадима Гетьмана, про Дерев’янка забули, про багатьох інших забули, політиків, журналістів і просто рядових громадян, але Громадян України з великої літери. Тому я ще раз кажу, що в даному випадку я не бачу кризи жанру як такого.

Вбачаю тільки одне, - що в нас нема, власне, тих журналістів, які б сьогодні вірили в те, що їх слово буде сприйнято. І сприйнято в таких спосіб, що суспільство зможе їх в той момент, коли буде потрібна охорона, допомога, суспільство зможе їх захищати. Тому сьогодні така криза.

І інший чинник є. Про що казав сьогодні Сашко Ткаченко. Це те, що нове покоління, яке не пройшло через перебудову, воно має, на жаль, зовсім інші моральні цінності. І дуже багато сьогодні молодих журналістів в ЗМІ, в партійних насамперед, це ті студенти, які навчаються сьогодні журналістиці, але вони обслуговують власне ті партійні інтереси політичних партій, які обслуговують корпоративний бізнесовий інтерес бізнесових кланів. Якщо ми зможемо всі разом створити не тільки правові умови, але й деякі моральні передумови, щоб такого перетоку не трапилось, і наше суспільство змогло розвиватися, тоді можна сказати, що цей жанр буде мати попит, бо суспільству дуже цікаво знати, чим і як обіймаються публічні політики, і в який спосіб має діяти публічна державна влада.

Але, на жаль, в даному випадку ми бачимо куди веде нас влада. Особливо в питанні Інтернет. Ми знаємо, що була дискусія в парламенті, але стеження за нами буде і, на жаль роман Оруела “1984 рік”, я читав його в часи перебудови, він має свої наслідки, він розвивається. Коли ми з вами це осягнемо, тоді все буде.


Володимир Кулик, політолог:

Парадоксальним чинником є факт підтримки свободи слова в суспільстві.

Панове, я хочу повернути розмову від технічних питань назад до концептуальних. Можна спробувати ставити питання причин, загальніших причин, таких очевидних причин, явищ, про які усі тут говорять і про які всі знають. У певному сенсі я спробую говорити про причини проблем, про які пані Мостова сказала: я не знаю, чому вони так роблять. Я говоритиму, звичайно, не про психологічні причини. Я не можу бути всередині журналіста Долганова, чи журналіста Лапікури, я не хочу говорити про комерційні зв’язки, купівлю, страх, переслідування… Хочу говорити про ідеологію вибору на користь відмови проблематизувати багато питань, від проблематизації яких залежить закріплення тієї території свободи, шанс на яку надав “кучмагейт” і вбивство Георгія Гонгадзе.

Використання цих нагод деякими ЗМІ, наприклад, як “Дзеркало тижня”. Йтиметься про два феномени, феномен цензури як важливий елемент цензури і про феномен безвідповідальності журналістів, суспільної, очевидно, – не перед своїми грошодавцями, невиконання важливої суспільної функції ЗМІ.

Функція ЗМІ не зводиться до того, щоб просто постачати якусь інформацію, чи тим більше постачати якусь розвагу. Парадоксальним чинником, з якого я хочу почати, є факт підтримки свободи слова в суспільстві. З одного боку, показники досить високі, коли абстрактно питають: чи ви за те, щоб знімали свободу, чи ви за те, щоб обмежили грошові позови? Але коли конкретизуєш, скажімо, чи потрібні, чи можливі обмеження задля якихось там чинників – національної безпеки, суспільної моралі, ще чогось – велика кількість людей каже: так, потрібні обмеження права журналістів говорити про все, що вони хочуть, в ім’я якихось інших суспільно шанованих вартостей.

Що робити з такою ситуацією? Очевидно, просто її показати. Запросити фахівців, які розкажуть, чому, на їхню думку, це відбувається. Що далі? Чи треба шанувати цей вибір частини електорату для політиків і частини аудиторії для журналістів? Чи треба діяти так, щоб ця частина аудиторії від вас не відвернулася? Чи треба себе обмежувати в певному сенсі, щоб ці люди, які так вважають, були задоволені вашою позицією, якщо ви державні ЗМІ, щоб вони не мали претензій, що вони платять на вас податки, і якщо ви - приватні ЗМІ, щоб вони далі вас купували і підтримували ваш добробут і ваше право далі виходити і висловлювати цю позицію.

Загальне питання про те, чи завдання ЗМІ - тільки представляти різні позиції, чи також формувати позицію, чи впливати, намагатися вплинути на суспільство. Ніби всім очевидно, що ЗМІ також її формують. Всі знають про маніпуляції, всі знають про те, що позиція “Дзеркала тижня” і позиція “Інтера” відрізняються.

Питання про європейський вибір - ніби ніхто не каже, що це погано. Чи повинні ЗМІ рахуватися з тією частиною аудиторії, яка насправді не хоче європейського вибору? Насправді наші ЗМІ так і роблять, вони великою мірою рахуються з позицією тих, хто не хоче європейського вибору насправді, попри те, що вони говорять. Головне, в чому це виявляється, що роблять для цього наші ЗМІ, вони відмовляються активно декларувати і обстоювати свою позицію. Вони ніби скасовують позицію як частковість і ховаються за загальною, за тлом, за тим, що можна назвати здоровим глуздом. Вони подають себе як речники просто здорового глузду.

Ми відбиваємо те, чого хоче кожна нормальна людина. Є, звичайно, екстремісти, які чомусь хочуть мерзнути в наметах посеред зими, є такі, що хочуть кидатися на кийки голіруч. Але, звичайно, ми ж не такі. Ми нормальні. Є такі, що чомусь наполягають, щоб всі чиновники з ними говорили українською мовою, ніби вони не розуміють російської. І так далі. Є дуже багато випадків цієї ненормальності, яка таким чином протиставляється позиції всіх нормальних людей.

І, на мою думку, ця відмова представляти свою чітку позицію, і з цієї позиції оцінювати дії влади, дії політиків, дії чиновників, дії багатьох громадян в багатьох ситуаціях щоденного життя і є та відмова ЗМІ від виконання великої частини свого суспільного обов’язку. Про те, що вони не доносять всіх думок, багато кажуть, про те, що вони не обстоюють позицій, кажуть менше.

Мені здається, що це великою мірою причина того, чому не було використано шанс, наданий “кучмагейтом”. Це те, що я називаю ідеологією здорового глузду: подання себе як виразників поглядів та інтересів переважної більшості населення, не говорячи про те, що ці погляди і інтереси є різними, невизнання факту цієї різності, невизнання нормальності цієї різності, тобто, за великим рахунком, невизнання плюралізму, який ґрунтується на визнанні позитивності нормальності цієї різності.

Отже, що подається як нормальні, прийнятні для більшості вартості? Реалії цього життя, безумовно, це незалежність, приватна власність, соціальний захист, рівність перед законом, задоволення культурних потреб…

Усе це ніби добре, все це ніби треба. Але водночас ЗМІ закладають у своєму висвітленні цих проблем обмеження. Зрозуміло, що незалежність – так, але тільки тією мірою, яку нам дозволять: а) тиск Росії, б) фінансові інтереси олігархів, які працюють на Росію, тобто які хочуть, щоб ми далі підтримували величезний газовий борг.

Безумовно, всі рівні перед законом, але всім зрозуміло, що влада рівніша. І немає на це ради, і треба думати як з цим жити, але активно цьому протистояти, бо, звичайно, це не прагматично. За кожною позицією позитивні вартості зводяться до того, що ви всі розуміємо, що в житті, звичайно, не так, як у гаслах.

Я хочу апелювати до тези пана Циганова про те, що рівень свободи слова не може бути вищим від рівня життя, я б з ним не погодився. Мені здається, що, скажімо, на рубежі 80-х – 90-х не був вищий рівень життя, але був вищим рівень свободи слова, пошанування свободи слова як вартості. Тепер сформована як одна з нормальностей у наших ЗМІ - зосередження на рівні життя якраз і заперечує потребу обстоювати свободу, не тільки свободу слова, будь-яку свободу, будь-які права. Тому, що вони великою мірою заважають бути забезпеченим.

Це - проблема. Це накладно. Це суперечить тому дуже показовому гаслу, яке виголосив соліст ”Грін Грея” на концерті, який влаштували на Європейській площі 5 травня на честь Кучми, стабільності чи ще там що, він кричить у мікрофон: “Україна, заробляй гроші і будь щаслива!”. Хто ж проти того, щоб заробляти гроші і бути щасливим? Але що це означало в тому конкретному контексті? А це означало: не виходь ні на які намети, не кидайся на Банковій на поліцейські кийки, це та ненормальність, яка таким чином викидається з поля зору нормальних людей та маргіналізує тих екстремістів, яким чомусь треба кидатись на кийки, взагалі обстоювати свої права, дізнаватися, де подівся Гонгадзе і питати: власне, а чи казав президент те, що записано на плівках?

Я хочу проілюструвати якраз це на висвітленні “кучмагейту”. Так, він дав шанс, так, частково цей шанс був використаний. Стало неможливо про якісь речі не говорити. Стало стандартом порушувати якісь теми. Стало стандартом показувати якісь обличчя, навіть якщо їм небагато дають сказати, то все-таки їх на хвилину чи на півхвилини треба показати. Але була абсолютно зрозуміла ситуація. Від самого початку більшість журналістів вірили, що плівки справжні, принаймні можуть бути справжніми, тобто що влада може таке зробити, та може ще й не таке… І як показали дуже швидко соціологічні опитування, більшість громадян теж так вважає. І питання в тому, що далі треба було з цим робити. А треба було спитати свою аудиторію і владу: а що це означає? Або спробувати відповісти. Тобто надати слово експертам, спробувати самим стати отими носіями нових правил гри. Не запропонували нових носіїв, але й не стали ними журналісти.

Треба було сказати, от як спробувало “Дзеркало…” в першому ж числі після повідомлення Мороза: якщо плівки справжні, якщо плівки несправжні… Під рубрикою “якщо плівки справжні” випливають речі, що ми держава, де президент, що ми держава, де влада, що ми держава, де кожна людина… Більшість ЗМІ відмовились так ставити питання. Вони припустили, що всі ж розуміють, що, звичайно, це може статися, що влада хоче усунути тих, хто її критикує. І журналісти, і їхні читачі це розуміють, що безумовно Кучма не хоче йти. А хто ж хоче собі на шкоду? І не намагалися ставити питання про те, що з огляду на це головним імперативом є розслідування і на час розслідування відсторонення Президента і після підтвердження - відставка.

Фокус змістився: а кому це було вигідно, хто стоїть за плівками? Хто може скористатися: олігархи, Америка, Росія – хто може скористатися слабкістю президента? Який чинник, який тиск зовнішній зможе змусити його піти?

Припускалося, що все, що, імовірно, сталося, що все те, що імовірно робилося, було нормальним. Тобто, допустивши цю нормальність, ЗМІ, по суті, її благословили. І саме тому, на мою думку, їм не вдалося використати цю нагоду, саме тому не вдалося розширити територію, закріпити її. Як тільки опозиція продемонструвала свою неорганізованість і слабкість, альтернативу носія нових правил гри, нового словника, нових критеріїв не стало. Журналісти відразу відступили в тінь, вони самі не готові були ним і нагадувати, що навіть коли сьогодні, припустимо, Україна без Кучми не готова бути такою потужною, щоб влада з нею рахувалася, самі ЗМІ будуть постійно нагадувати: Кучма, де Гонгадзе? Кучма, ти казав чи не казав? Питати громадян: ви вважаєте, що він має право чи він не має права, якщо він не довів, що він цього не казав? Оцей здоровий глузд і був найбільшою провиною ЗМІ проти виконання свого суспільного обов’язку. Дякую.


Запитання з залу (нерозбірливо).


Кулик:

Дозволю собі не робити літературознавчого аналізу і, тим більше, психологічного. Я хочу сказати, що є ситуації, в яких єдиним виходом є крик. Коли люди йшли на мітинги, чи коли люди йшли в намети, це був різної інтенсивності, але крик. Ті, хто першими прийшли в намети, їхній крик був зовсім самотнім, ті хто потім пішли на мітинги, це був крик більшої купки. Але я кажу про те, коли ситуація, коли можна було не кричати, а говорити, не була використана. Тобто звичка шепотіти, звичка мовчати виявилася сильнішою і навіть за умови, коли нормально можна було говорити, як доводили ті, хто говорили. Нагода не була використана. Я не знаю, наскільки це пов’язано, така оцінка, з провінційністю чи столичністю. Очевидно, тих, хто говорить, апріорі більше в столиці, можливостей для цього апріорі більше в столиці. Але в тому-то й полягає мій вердикт невтішний, що навіть в столиці цього не було. Дякую.


Ведучий:

Дякую за такий емоційний виступ. Зараз перерва на каву, а потім, будемо сподіватися, що й пан Менар під’їде.

додано: 27-09-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1001598753.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua