першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: “Сучасна українська журналістика – чи пройдено тест на зрілість

додано: 27-09-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1001598996.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Ведучий:

Можливо декого з вас збентежить відсутність заявленого співведучого нинішнього заходу пана Робера Менара, Генерального секретаря “Репортери без кордонів”. Однак я хочу вас відразу заспокоїти, тому що пан Менар перебуває зараз у небі десь, скажімо, над Львовом, і ми побажаємо йому легкої посадки, швидкої митниці… А на той час його функції співведучого публічних читань виконуватиме координатор “Репортерів без кордонів” у Центральній і Східній Європі пан Олександр Леві, якого я хочу вам представити. І, можливо, одразу пан Леві скаже кілька слів.


Олександр ЛЕВІ:

Доброго дня всім.….Саме журналісти, а не влада провели це розслідування. Саме преса домоглася того, щоб розслідування знайшло своє завершення і не було поховане. Також хочу наголосити на тому, що я приїхав не для того, щоб давати уроки, розповідати як це відбувається в інших країнах, а для того, щоб вислухати вас. Отже, саме тому я тут буду цілий день, тільки поїду зустріну Робера Менара в аеропорт. Я приїхав послухати вас, дізнатись вашу думку про те, що відбувається в вашій країні. І дякую вам заздалегідь.
Дозвольте запросити до вступного слова одного з співорганізаторів нашого заходу пані Ірину Чемерис.


Ірина ЧЕМЕРИС:

- Ідея цих слухань виникла, на хвилі того, що всі ми відчуваємо зараз збільшення певної внутрішньої свободи, що є, можливо, наслідком тих подій, які відбувалися в країні з грудня до квітня, і які, я думаю, ще не завершено. Ця відвойована внутрішня свобода, яку багато хто з нас відчуває, вона потребує нових суспільних виразів. Можливо, цим виразом міг би бути суспільний діалог, який, на мій погляд, на жаль, поки що не дуже сильно розвивається. Більше того, мені здається, - я говорю в цьому випадку від свого імені, - що та свобода, яку було певним чином відвойовано, вона починає десь втрачатися, просочуватись крізь наші пальці. І починається такий етап, в якому дуже важливими є особиста позиція кожного громадянина і в першу чергу особиста позиція кожного журналіста.

Мені б хотілося, щоб ці слухання стали провісником певного суспільного діалогу, показали різні точки зору. Дуже багато з тих людей, яких ми запрошували, можливо, були здивовані, як вони казали, “різношерстністю” запрошених. Менше з тим, в тому і є сенс громадських слухань, щоб показати і різні точки зору, і різні підходи до поняття свободи слова, і надати всім рівні можливості в тому, щоб це висловити.

Щодо механізму слухань. В нас зараз не існує усталеного, затвердженого списку виступаючих, і кожен з вас може висловити свою точку зору, надіславши в президію записку про виступ. Єдине прохання – представлятися. Звичайно, в такому демократичному форматі, який ми плануємо для цих слухань, є певні повноваження у ведучих. Вони, будуть контролювати термін загальної дискусії з того чи іншого питання, тільки для того, щоб ми могли прослухати якомога більшу кількість людей.

І мені здається, що дуже важливим в цих слуханнях є і ваші виступи, і ваше вміння слухати один одного. На цьому я хочу закінчити і закликати всіх до роботи.


Ведучий:

- Дякуємо. Організатори сьогоднішнього заходу, звичайно, розуміли, яка строката публіка збереться в залі. І строкатість ця як у політичних поглядах, так і суто професійна. Однак це нас роз’єднує, а об’єднує одне і, мабуть-таки, головне. Це переважатиме і об’єднуватиме – належність всіх нас до журналістики.

Успіх сьогоднішнього заходу базується на трьох китах: на активності промовців і учасників обговорень, друге – на толерантності виступів, і третє – на повазі до колег, яка виражається у чіткому дотриманні регламенту. Будь ласка, поважайте колег. Для промовців – 6 хвилин, для виступів у обговоренні – 3 хвилини, і для запитань із залу – 2 хвилини. І я прошу не провокувати співведучих до застосування цензорських ножиць. Для кращої орієнтації, будь ласка, ось до ваших послуг цей хронометр. Якщо його не бачитиме промовець, то зал його бачить чудово і, гадаю, дасть message промовцеві.


Володимир МОСТОВИЙ:

Одна з головних проблем полягає в майже повній відсутності почуття корпоративності в журналістському середовищі.

Шановні колеги, недарма мовиться, що інформація - це основна валюта демократії. У цьому сенсі діяльність засобів масової інформації і всього журналістського цеху можна сміливо порівняти з роботою щонайменше монетного двору – це в тому випадку, коли йдеться про безстороннє розповсюдження новин, або ж з діяльністю банків, які прагнуть видавати цю валюту під якнайвищі відсотки. Це коли інформацією свідомо маніпулюють. Подібний бізнес доволі вигідний, однак існує реальна загроза втратити довіру основної маси вкладників - глядачів, слухачів, читачів. Тоді банк неодмінно збанкрутує.

14 %, звертаю вашу увагу, - саме такий рівень довіри споживачів інформації до вітчизняних мас-медіа, якщо вірити соціологам. В цьому є, можливо, якийсь певний позитивний аспект, тому що зарубіжним засобам масової інформації у нас, згідно з цими опитуваннями, довіряють 10-11%.

Мабуть, це та цифра, від якої ми мусимо відштовхуватися в пошуках відповіді на запитання, винесене в назву наших публічних слухань – “Сучасна українська журналістика. Чи складено тест на зрілість?” Комусь воно може здатися риторичним, мовляв, якщо журналістика незалежної України вистояла 10 років, значить, вона однозначно відбулася. Інший єхидно може поцікавитися: вистояла чи простояла? Комусь відповідь на титульне запитання слухань може підказати його підзаголовок, взятий у дужки: “Портрет на тлі перехідного суспільства”. І дійсно, якщо суспільство перехідне, то його журналістика також перехідна. Що від неї вимагати? Про яку зрілість тут може йтися?

Я свідомий того, що цим заходом ми не змінимо умов функціонування нашої преси, однак він покликаний в ряду інших змінити ноту байдужості до стану свободи слова в нашій країні. Українська журналістика справді переживає не найкращі часи. Візьмімо хоча б економічні проблеми, жалюгідний рекламний ринок, мізерну купівельну спроможність населення. А що вже казати про законодавчі діри та закритість інформації. Чи візьмемо таку проблему, як співвідношення прав журналістських колективів і власників ЗМІ. Зрештою, це - проблема актуальності соціального замовлення на об’єктивне висвітлення подій. А також бажання самих журналістів боротися за власні права. Але мені здається, що одна з головних проблем полягає в майже повній відсутності почуття корпоративності. Ми усвідомлюємо, що в молодій українській пресі спеціалізація відбувається не тільки за тематичним, а й за моральним розподілом. Хтось обрав спеціалізацію газетного, чи просто кілера від журналістики, хтось перетворився на вартового інтересів влади, хтось став просто байдужим ремісником, хтось намагається балансувати, дотримуючись об’єктивності. Однак цю класифікацію нам нав’язали.

А щодо самих ЗМІ, то доводиться констатувати, що політико-економічні клани поділили на клани і нас самих. Правда полягає в тому, що більшість журналістів є байдужими до цехових інтересів. Ми не навчилися їх захищати, і в цьому полягає наша незрілість. Я переконаний у тому, що нам ще належить виробити загальнодержавний кодекс етики журналістів. У майбутньому, сподіваюсь, недалекому, більшість із нас зможе об’єднати зусилля задля того, щоб примусити владу рахуватися з тим, що журналістика - це не професія із сфери обслуговування. Тому ми приречені на пошук згоди. Звісно, якщо ми самі себе поважаємо.

Я вважаю, що саме такі зустрічі допоможуть нам краще зрозуміти чим у своїй професійній діяльності керується кожний. Цілком можливо, що з часом основою взаєморозуміння стане усвідомлення необхідності впровадження європейських правил гри в мас-медійному полі. Для початку, мабуть, варто було б визначитися в чому різниця між європейською суттю свободи слова і її українським трактуванням. Висловити свою думку щодо цього я прошу до слова пана Миколу Вересня.


Микола ВЕРЕСЕНЬ:

Поки преса не стане бізнесом, про жодну свободу слова не можна говорити.

Громадські слухання щодо питань свободи слова в Україні. Три компоненти. Перший компонент - це громадські слухання. В мене враження, що громадськість байдужа до того, що відбувається з пресою. І це дійсно можна побачити - газети люди не люблять читати і не довіряють їм, по радіо слухають музику красиву, і телебачення теж не завжди віддзеркалює картину. Тому преса не відіграє ролі комутатора між владою і громадськістю. Я спробую це зробити за 6 хвилин, навіть за 4.

Щодо свободи слова, дійсно стало легше трошки, але ніхто не знає, як буде завтра, швидше за все, завтра буде гірше, тому що всі свідомі виборів, які насуваються невблаганно на цю територію, і, таким чином, я думаю, влада оговтається і почне якось діяти нарешті. Вона давно не діяла.

Щодо території. Я сказав – територію, я сказав не Україну, тому що це - остання компонента. Чи є ця територія країною, де існують якісь норми і правила, і чи стосуються ці правила журналізму? На мою думку, це дійсно територія, а не є держава, не є країна, не є суспільство. І тому, безперечно, норми і правила не діють. Тому можна сміливо поставити якийсь знак сумніву щодо трьох компонентів, і щодо громадських слухань, і щодо зацікавленості громадськості станом свобод як таких в Україні, зокрема, свободи слова.

Щодо цієї свободи слова і щодо назви цієї території. Я не маю ніяких висновків, я тут живу і спостерігаю за тим, що відбувається навколо. Я думаю, що за останній рік є дві ідеї, які я придумав, чи я з колегами придумав. Поки преса не стане бізнесом, про жодну свободу слова не можна говорити. Це має бути бізнес, мені здається, що це найважливіше. Якщо це стане бізнесом, то навіть мова стане більш зрозумілою олігархам, тому що олігарх швидше зрозуміє, коли йому скажеш: знаєте, я не просто кажу правду, мені за цю правду мільйон заробити, пане Суркіс. Суркіс зрозуміє, що мільйон - це якась така матеріальна допомога.

І другий момент - це юридичне супроводження журналізму як такого. Я є великий критик якості журналізму, я не є досконала людина, і зовсім не є досконалим журналістом. Мені не подобається, як пишуть, як говорять журналісти. І часами це на межі недосконалості, гірше недосконалості. Я не хочу вимовляти слово «злочин». Тому юридичне навчання і бізнес в журналізмі, я думаю, можуть бути тими милицями, на яких може постати досить недолуга українська журналістика. Дякую.


Володимир ПОЛОХАЛО, політолог:

Журналістика та ЗМІ в Україні - це інститут недемократичних трансформацій.

Шановні колеги, я не журналіст, але як замредактора журналу маю якесь моральне право, бо вже 8 років виходить журнал, а також як викладач журналістики, я читав лекції з цього приводу. Хотілось висловити власні спостереження і думки. Я буду більш оптимістичнішим, ніж Володимир Павлович і Микола Вересень, відносно стану журналістики в Україні і щодо того, які відбулися трансформації. Справді, ми сьогодні можемо відзначити як позитивний чинник те, що державна монополія на ЗМІ закінчилася у 1991 році. Інша річ - чим це компенсується. І водночас я згоден з тим, що перші перебудовчі роки Україні 1991-92 - це був період ейфорії і журналістів і населення, були великі очікування.

Відсотки, які називають соціологи - це свідчення, на мій погляд, розчарування, як стилем, так і змістом, як журналістикою, так і всіма ЗМІ. В усякому разі, ви мало знаєте в Україні людей, які б ще керувалися міфом про те, що журналісти, журналістика, - це є певний інститут демократії, міфом про те, що вже в силу своєї професії, апріорі є демократом. В українських умовах це абсолютно навпаки.

На мій погляд журналісти, журналістика та ЗМІ в Україні, - це якраз інститут недемократичних трансформацій.

Коли йдеться про якісь моделі інформаційні, чи моделі журналістики, то, я думаю, і “Репортери без кордонів”, і інші організації теж перебувають у полоні міфів, саме тому, що вважають, що в Україні можлива якась або ліберторіанська модель або соціально відповідальна модель. Всі тут добре знають те, що є така типологія, і на заході дотримуються якраз або ліберторіанської моделі, яка модифікувалася, в чистому вигляді її немає, це і є 4-та влада, або соціально відповідальної. Є ще одна, за типологією американських дослідників, я її поділяю, це Сіберт Шрам і Петерсон, є авторитарна, радянська, тоталітарна.

Так от, 10 років трансформацій з одного боку начебто показали зміни і відхід від цієї моделі, і водночас формування специфічної гібридної пострадянської, в даному випадку української авторитарної моделі журналістики. 10 років трансформації призвели саме до цього, а звідси рейтинги. Я думаю, коли йдеться про соціально відповідальну модель, якраз передбачається встановлення балансу між економічним благополуччям ЗМІ, професійною етикою журналіста й інтересами суспільства. Тобто йдеться про умови для свідомого використання комунікації інформації для соціальної згоди. А оскільки на мас-медіа впливають такі три основні сили сьогодні, і не тільки в Україні, - це уряд, самі ЗМІ і аудиторія, - вважається, що відповідальність слід ділити між ними. Так от, сьогодні аудиторія не може відповідати за ці зміни, які відбулися в самій політичній системі і в самих ЗМІ. І сьогодні відповідальність за стан ЗМІ, за характер ЗМІ, за їх вектор, за те, що вони не стали, як було сказано сьогодні, посередниками між суспільством і владою, мають відповідати уряд, тобто влада, і журналісти, або ЗМІ. І говорити про те, що громадяни сьогодні байдужі, і громадянам сьогодні це нецікаво, і взагалі вони так погано ставляться, - це є результат цих трансформацій.

Зрештою, не перша модель, якщо ми говоримо про ліберторіанську модель, ні соціально-відповідальна модель не мають місця в українській дійсності. Є, так би мовити, дискурси ідей свободи слова, які циркулюють і мають вигляд стимуляторів, а є дискурс повсякдення. І в цьому дискурсі повсякдення ми сьогодні бачимо, що держава, по суті, як і раніше, хоч втратила монополію, а цілком може, і всі тут присутні добре знають, контролювати латентно, частіше латентно, контролювати, і є дуже багато способів впливати на ЗМІ. І в тому випадку, коли збігається позиція журналістів і органів видання, для мене неважливо - державні вони чи не державні, в цьому випадку збігається світосприйняття, тут журналіст може бути вільним, якщо насправді його погляди збігаються з тими, які мають власники, або, власне кажучи, держава.

Так от, легітимація політичного режиму, або легітимація тих доктрин і платформ, або, скажімо, корпоративних інтересів, - це, власне, і характерно сьогодні для ЗМІ. Тому, мені здається, треба бути об’єктивним і чесним. І в цій аудиторії зробити ось такий вердикт: так, багато чого змінилося в ЗМІ, немає тієї типової вже інформації тільки зверху вниз під контролем політбюро ЦК, а разом з тим, ще більше не змінилося. І журналістика не була як політична система приречена саме на демократичні перетворення або на європейський вибір.

До речі, за статистикою, оскільки ми проводимо це дослідження, то десь 5-7% українських ЗМІ пропагують і декларують, власне займаються просвітництвом, - те, що ми називаємо європейські цінності. А вся інша система - це зовсім інші цінності. І справді сьогодні журналіста можна порівняти з хірургом, як хірург продає свої знання, тобто своє вміння, і йому неважливо, кого оперувати, за певну плату, - чи це людина гарна чи добра, - він оперує й отримує своє. Так і журналіст сьогодні, - на жаль чи на щастя, тут взагалі не можна говорити на жаль, чи на щастя, - а об’єктивно сьогодні журналіст продає свої знання, незалежно від світогляду, доктрини, вектору сприйняття тих чи інших видань.

І на завершення я хотів додати про те, що сказав Володимир Павлович. Це не тільки серед журналістів, а й серед політологів, або я б сказав, особливо серед політтехнологів, - я до них не належу, - але є такі страшні люди, які самі сьогодні перетворилися в один із інститутів, що впливає на політичний процес, і не мають професійної етики, пакту ненападу і певних правил гри. Я думаю, що влада втягне сьогодні журналістів, буде втягувати журналістів, використовуючи їх за ту платню, влада і олігархи. Якщо українська журналістика не виробить до початку політичного сезону - це буде найбільша трагедія української журналістики. Я думаю, тоді ці цифри будуть ще страшнішими. Дякую за увагу.


Анатолій Матвієнко, народний депутат, голова УНП “Собор”:

Свобода слова ніколи в Україні не буде мати місця, доки буде режим, який ми сьогодні маємо.

Пане Володимире, пане Леві, шановні журналісти, дозвольте мені висловити деякі міркування в контексті теми свобода слова, європейський вибір та українські реалії. Ви знаєте, ця тема мене наштовхнула на згадку, хто пам’ятає, в 70-і роки Рязанов зняв фільм “Гараж”. І щодо одного з героїв, фахом якого є радянська сатира, звучала така репліка: “Дивний у вас фах, ви вивчаєте те, чого не існує в природі”. Я думаю, що говорячи сьогодні за свободу слова, можна було б ці слова адресувати й нам всім. Ми хочемо сьогодні обговорити те, чого в Україні, на жаль, не існує в тому розумінні, яке навантаження це словосполучення має нести. Я не думаю, що про це не потрібно говорити, навпаки, на цю тему потрібно говорити, оскільки відсутність свободи слова якраз і пояснює те, чому наше суспільство знаходиться в тому стані, в якому воно знаходиться.

Я б дав собі дозвіл сказати, що сьогодні суспільство дійсно важко хворе, воно не реагує, воно не “не любить”, як казав Микола Вересень, або не поважає пресу. Я б з ним пополемізував. Воно, це суспільство, поважає пресу, воно любить пресу, але воно адекватно не реагує чомусь на слово. Чому? Тому що суспільство сьогодні серйозно хворе. Діагноз цьому суспільству, який я б висловив, - одні кажуть, що це синдром кучмізму, - я б, можливо, не називав би сьогодні ніякі імена, а сказав би, що ця хвороба називається нервово-паралітична дія сірості. І сьогодні все суспільство знаходиться в умовах злиднів, його переважна більшість - 95%, в тому числі і правдиве слово преси - знаходиться в умовах злиднів і страху. Ось критерії, які характеризують цю хворобу. Даруйте за образність, але я порівнюю наше суспільство для того, щоб зрозуміти, як нам діяти, я говорю про це, можливо, трошки більше, ﷓ із людиною, яку розбив параліч, який забрав у неї функції дії, але не забрав розум і здатність думати.

Коли ми сьогодні кажемо, чому наше суспільство адекватно не діє, ось вам відповідь на запитання чому. А які ліки цьому? Є дві проблеми, які вирішують цю хворобу, які її ліквідовують. Безперечно, це - свобода слова і незалежний суд. Якщо ми не сконсолідуємо сьогодні свої зусилля на вирішенні цих проблем, ми будемо тільки те й робити, що збиратися і обговорювати, як важливо сьогодні забезпечити і гарантувати свободу слова. Але ця свобода слова ніколи в Україні не буде мати місця, доки буде режим, який ми сьогодні маємо. А відтак висновок: без зміни режиму ми ні до чого не домовимося, скільки б ми себе не агітували. Тому що не буде адекватної дії суспільства, бо суспільство сьогодні придушене цим режимом. А тому я закликаю всіх думати не стільки про те, як загітувати один одного, а як нам в цих злиднях і страху сконсолідувати свої можливості всіх, хто вболіває за свободу слова, і спробувати цією сконсолідованою силою, - бо інакше ми цей режим не поборемо, - в цій ситуації щось змінити. Екзамен – вибори 2002 року.

І ще одна теза. Європейський вибір. Коли мене запитують, як ти вважаєш, якщо є гарне гасло і немає кому його дати – одні дурні, - то що робити? Давати дурню це гасло, і хай він його несе, чи все-таки не давати? Я вважаю, що не давати, бо дурень не тільки не вміє його нести, він своєю поведінкою компрометує це гасло і викликає до нього зневіру. І сьогодні ми бачимо, як наша влада, після того, як п’ять років експлуатувала ідею боротьби з комунізмом, довела нас до перемоги комунізму в Україні, зараз експлуатує, - та сама влада своїм розумом сірості, - ідею європейського вибору. І це є черговий фетиш, черговий обман, чергова брехня, на яку ми не можемо просто так мовчки відреагувати.

Гасло правильне, але, даруйте, виконання його нікудишнє. Воно повернуте дишлом в абсолютно зворотній бік. Тому, говорячи про європейський вибір в контексті свободи слова, треба говорити й про виконавців цього європейського вибору. Вони до Європи нас не наближають, вони ведуть нас від Європи, а відтак і нищать свободу слова. Дякую.


Ведучий:

- Дякую, пане Анатолію. Прошу, пан Кошів. Закликаю промовців брати приклад з нашого народного депутата.


Ярослав Кошів, незалежний дослідник:

Журналісти не повинні мати ілюзій, що політична ситуація зміниться на краще після виборів.

Ярослав Кошів, колишній заступник редактора “Київ-Пост” і англомовний редактор УНІАН, а тепер пишу книжку про ЗМІ в Україні.

Хочу поговорити про журналістів у період до наступних парламентських виборів. Журналістам наступні 6-8 місяців буде дуже важко, як показав досвід минулих передвиборних кампаній. Президентська адміністрація збільшить тиск на ЗМІ, щоб журналісти були більше пропрезидентські, а як ні, то будуть знищені, або не будуть ефективними. Друга перемога Президента Кучми показала, що апетит його і його дорадників тільки зріс після виборів, і Георгій Гонгадзе був втратою цієї перемоги. Журналісти не повинні мати ілюзій, що політична ситуація зміниться на краще після виборів. Коли вони будуть занадто обережні і триматимуть свій язик, коли журналісти будуть оминати гарячі справи, такі, як справа Гонгадзе, записи Мельниченка, корупцію, - це тільки погіршить ситуацію після виборів. Що журналісти повинні робити зараз, під час виборчої кампанії - це писати точні і фактичні аналітичні статті про кандидатів до Верховної Ради, політичні партії.

Мрія, що новий склад Верховної Ради буде кращий, ніж теперішній, може статися при умові, що ті люди, що прийдуть до нового парламенту, будуть інакші, ніж зараз є. Теперішній склад Верховної Ради навіть не може створити слідчу комісію у справах записів Мельниченка і Гонгадзе.

Головна проблема, як я зауважив за три роки, що живу тут в Україні, що більшість журналістів не є точні, не аналітичні, майже не існує так зване журналістське дослідження, вони один у одного переписують, а ніколи не йдуть до керівничої інформації, до тих людей, звідки ця інформація випливає. І проблема справи Гонгадзе й записів Мельниченка, - що було мало статей і ефірів, а що майже не було аналітичних фактичних статей. Навіть не було однієї статті, що МВС і Генеральна прокуратура представили публічно 8 версій вбивства Георгія Гонгадзе тільки за 4 останніх місяців. І ніхто в жодній статті не представив усі ті версії.

Більшість журналістів заангажовані, а якщо творити фактичні статті про сучасні події, то менше буде можливість, що після наступних виборів президентська адміністрація й олігархи стануть сильніші. Записи Мельниченка є багаті на факти про політичну та економічну корупцію верхівки державної влади. Але записи повинні бути точно переписані, аналізовані і надруковані, доступні під час передвиборчої кампанії. Це є мінімальним, що журналісти можуть зробити в пам’ять Георгія Гонгадзе.


Ведучий:

- Дякую, пане Кошів. Я запрошую до обговорення виступів в першому блоці “Свобода слова, європейська суть та українське трактування”. Будь ласка, Ірина Погорєлова.


Ірина Погорєлова, журналіст:

Зараз найважливіша проблема - в контексті європейської свободи.

Європейська суть - це дуже важливе питання. Я хочу сказати, що зараз питання свободи слова є сигнальним для участі України в подальшому житті світової громади. Як ми знаємо, всі ці експертизи з приводу нашої належності до європейського кола країн, до ПАРЄ і таке інше визначаються, в тому числі, за ознакою наявності свободи слова. Тому мені здається, що ми всі перебуваємо в якості підслідних, які або дадуть сигнал, що в нас є свобода слова, і для цього робляться звіти, ви знаєте, державних установ, які розповідають про кількість видань, кількість передач, тобто все це - ознаки наявності свободи слова, взагалі якогось інформаційного простору.

Друга проблема - коли запитують, чому власне ви вважаєте, що в нас нема свободи слова. На це дуже важко відповідати, тому що тут проводяться конференції, ми робимо якісь дослідження і максимум - це коли перелічуються факти, коли когось побили, вбили і таке інше. Це - крайні речі, але це, як ми всі розуміємо, не зовсім адекватна відповідь. Тому, на мій погляд, зараз найбільш важлива проблема саме в контексті європейської свободи - це, принаймні, не дати собі себе переконати в тому, що в нас є те поняття, яке вони там в Європі, в світі, розуміють як свободу слова. Це перше. І не дати змоги нашій владі задекларувати, що в неї тут в цьому пункті все в порядку. Я вважаю, що це - не патріотичний підхід, тому що питання стоїть дуже гостро: чи нас будуть виганяти з Ради Європи, чи нас будуть дискримінувати по всьому світу як нецивілізованих людей.

Але, очевидно, слід дати собі звіт, що чим довше ми будемо робити вигляд, що ми є цивілізовані люди, тим довше ми не станемо ними. Я думаю, що на цьому досить. Дякую.


Ведучий:

На жаль, мушу повідомити, що нас передчасно покинув пан Долганов. І, як передали до президії, він сказав, що йому нецікаво. Я гадаю, що ми не можемо піднятися до таких вершин аналітики і публіцистичності, як шановний Вадим Опанасович. Прошу, ще хто хоче взяти участь в обговоренні. Будь ласка. Ігоре Федоровичу, ми вас “на десерт” бережемо. Прошу, будь ласка.


Ігор Лубченко, голова Спілки журналістів України:

Справа в професіоналізмі, необ’єктивності й замовності.

Володимир Павлович сказав, що нас може потішити, що 14 відсотків довіряють вітчизняним засобам масової інформації, і лише 10-11% довіряють зарубіжним. Мені здається, що це нас має засмутити. Бо все ж таки вітчизняним засобам масової інформації мають довіряти більше, бо вони тут живуть, пишуть про ті проблеми, які мають хвилювати кожного.

У чому ж справа? Мені здається, що справа в професіоналізмі. Передусім та необ’єктивність, та замовність матеріалів, те, як ми то когось підносимо, то когось дуримо всякими рекламами, які ховаються начебто в матеріалах, і які випирають з цих матеріалів, - це все говорить про те, що над рівнем професіоналізму треба дуже працювати.

І друге, що мене турбує, - це відсутність журналістської корпоративної солідарності. Ви знаєте, пам’ятаєте, як в Празі вийшов народ, як захищали НТВ. Я повернувся в неділю з Сеула, там був конгрес міжнародної федерації журналістів. Дві з половиною тисячі корейських журналістів протестували теж проти змін в керівництві телекомпанії. Ми минулого року проводили дві акції – “Хвиля свободи” і “Похід свободи” для того, щоб примусити Верховну Раду обмежити судові позови до преси. І це вже, здавалося, всіх стосується. І все ж таки маса редакцій не взяла участі, бо чого ми будемо підтримувати, бо якщо це “Експрес” виступив ініціатором, нас це не стосується, бо нас не судять. Правда, не судять, бо матеріалів гострих немає, то й нема за що судити. Це проблеми наші, яких ніхто не вирішить крім нас.

І що стосується європейського вибору та європейських реалій. Ми на конгресі міжнародної федерації журналістів тричі виступали, наша делегація, ми пропонували заснувати всесвітній день пам’яті загиблих журналістів. І хто нас не підтримав? Європейські країни – вони цього не можуть зрозуміти. Туреччина підтримувала, Африка підтримувала, а європейські країни – ні, ледь домовилися, щоб перенести на виконком в жовтні, і ще розглянути це питання. Ми в різних умовах живемо, в різних умовах, в різних умовах працюємо, нас по-різному сприймають.


Ведучий:

Дякую. Пропоную перейти до другого блоку питань, який сформульовано так: “Сучасний варіант цензури: методи і практика”.

Мав виступати пан Олександр Зінченко, однак його поки що немає. Тому я хотів би запросити до слова пані Тетяну Коробову, якщо вона є. Немає? Тоді, перепрошую, давайте вислухаємо представника центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Розумкова пана Ігоря Жданова.


Ігор Жданов, УЦЕПД ім. Разумкова:

Право на свободу слова є, але його реалізація в Україні поставлена під сумнів.

Доброго дня, дякую за запрошення до такої поважної аудиторії. Дійсно хвилююсь, коли виступаю перед вами, тому що я не журналіст, але досить професіонально займаюсь питаннями свободи слова і журналістської діяльності в Україні. І перше таке дослідження аналітичне під керівництвом першого керівника центру Олександра Олексійовича Розумкова ми зробили ще в 1996 році.

І на початку року ми до парламентських слухань з питань свободи слова і стану інформаційної безпеки в Україні випустили спеціальний номер журналу. І той аналіз, який ми провели, він доводить, що загроза інформаційній безпеці України полягає саме в політичній сфері, провокується політичними чинниками. Я б не погодився з такими досить різкими оцінками, які дав пан Матвієнко, що в нас зовсім не існує свободи слова в Україні, але за нашими оцінками, реалізація права на свободу слова в Україні поставлена під сумнів.

Ми провели спеціальне дослідження, експертне, соціологічне, і як оцінили свободи слова в Україні? Практично за 5-бальною шкалою узагальнена середня оцінка, яка експертами була дана, рівень свободи слова в Україні складає 2,59 бала. Тобто, це досить низький показник. Які ж форми, методи здійснення цензури в Україні? Вони мають як пряме впровадження політичної цензури в Україні, і з цим погоджуються в нас майже 70% громадян, і 73% експертів. Застосовуються і опосередковані форми тиску. Перш за все, економічні санкції щодо відомих засобів масової інформації. Наприклад, в жовтні 2000 року державна Податкова адміністрація оштрафувала редакцію газети “Сільські вісті” на суму понад 2 млн. гривень, що припинило випуск газети, і такі дії Податкової адміністрації розцінювались як наслідки політичної орієнтації зазначеної газети.

Ми проаналізували, що існує прямий тиск посадових осіб на рішення, на судову владу, коли подаються позови з метою відшкодування моральної компенсації. Відомо, що було опубліковано лист міністра оборони Олександра Кузьмука до Голови Верховного суду Бойка, в якому він намагався втрутитися в діяльність цього вищого судового органу України. Ми спостерігаємо невиправдано високі суми відшкодування моральної шкоди як засіб тиску на ЗМІ. В 99 році сумарно було подано біля 2 тисяч позовів на суму 90 млрд. грн., що перевищило тодішній бюджет України майже в три рази. За свідченням того ж голови Національної спілки журналістів, подібні позови розглядаються в 5-6 судах щоденно.

Ми провели дослідження і виявили, що переважна більшість громадян України впевнена в необхідності обмеження суми компенсації моральної шкоди. Так вважають біля 70% респондентів, яких ми опитали і біля 80% експертів. Відбуваються прояви політичного екстремізму, фізичної розправи над журналістами.

За тими ж даними соціологічного опитування - які можливі негативні наслідки для журналістів? По-перше, це фізична розправа, так вважають 68%; психологічний тиск на журналіста та редактора - біля 60%; економічні санкції проти видавництва – 52%. Лише 4 % вважають, що після таких критичних матеріалів не буде ніяких наслідків для журналістів чи видавництва.

Я повністю погоджуюсь з паном Миколою Вереснем, що головна причина того, що ЗМІ і журналісти не вільні в своїх оцінках, - це те, що переважна частина наших суспільно-політичних ЗМІ є неприбутковими. Це породжує те, що вони залежать монопольно від власника, а не від інтересів тих, хто сприймає цю інформацію, - від громадян. Це призводить до того, ЗМІ перетворюються на засоби масової пропаганди, впливають на політичну систему України, в тому числі здійснюють вплив маніпулятивний на масову свідомість громадян.

І рівень довіри до ЗМІ, вже говорилося про нього, я скажу про рівень довіри до журналіста. Їм довіряють майже 19 відсотків громадян, вчителям – 52%, а політикам - 2,8%. І враховуючи, що тут зібралась переважна частина провідних журналістів України, я закликаю вас, ми вносили цю пропозицію ще в 96 році, – необхідно захищати корпоративні інтереси журналістів, об’єднатися, прийняти хартію етики чи кодекс прав поведінки журналіста, що дає змогу консолідовано легше й батька бити. Дякую за увагу.


Ведучий:

Дякую. Просить слова пан Олександр Ткаченко.

Олександр Ткаченко, президент “Нового каналу”:

Більшість українських можновладців не можуть зрозуміти таке словосполучення, як вільні ЗМІ.

Перепрошую, що попросив, бо якщо про бізнес мова йде, то проблеми бізнесу стимулюють бігти. В принципі, ідея, що ЗМІ треба розглядати як бізнес, абсолютно правильна. І це - одна з головних причин чи головних основ, якщо журналістика чи ЗМІ стануть бізнесом, після чого можна говорити про свободу слова.

Але тут є проблема. В Україні є 2 чи 3 ЗМІ, які є прибутковими. Я не буду їх називати, тому що переважна більшість їх знає. Але говорити, що вони є вільними, я б не став. Тому, що в першу чергу незалежно від того, що вони є прибутковими, вони розглядаються своїми власниками як політичний механізм, чи, в першу чергу, як джерело отримання прибутків, не в першу чергу від ЗМІ, а від інших їхніх бізнесів. Тому проблема не така однозначна.

Якщо прибутковий ЗМІ, він завтра стане вільним і буде сповідувати принципи вільної журналістики. Не в цьому проблема. Проблема більше в розумінні того, що таке журналістика чи ЗМІ як бізнес, що таке вільні ЗМІ. І отут, мені здається, проблема набагато глибша, ніж просто перейти до розуміння ЗМІ як бізнесу. Проблема - ця в першу чергу психологічна. Переважна більшість українських можновладців з огляду на їхній бекграунд не можуть зрозуміти таке словосполучення, як вільні ЗМІ. Тобто вони його можуть вимовляти, але насправді свідомо використовувати у своєму житті, у своїй політичній діяльності вони не можуть. За своєю природою вони, на жаль, гомо совєтікус, так уже сталося.

А друга проблема, яка мене, наприклад, дуже непокоїть, - це те, що велика кількість молодих журналістів готова піти і сповідувати ті принципи, які гомо совєтікус їм пропонують. І, незважаючи на те, що є багато їхніх колег, які в принципі своєю діяльністю показують, що можна робити інакше. Якщо перед людиною немає вибору, а вибору чим далі, тим стає менше, то такі молоді люди з задоволенням зголошуються іти і представляти інтереси не прибуткових ЗМІ, чи ЗМІ, які хочуть отримати прибуток, а тих людей, які використовують ЗМІ як політичний механізм. І це - набагато більша проблема, ніж те, що ми зараз обговорюємо. Тому що практично за нами, а ми такі жертви перебудови, в принципі, можуть піти, може піти зовсім нове і більш цинічне покоління, і от що з тим робити - це вже реально, дійсно велика проблема.

Але мені здається, що ми підходимо до такого переломного етапу, після кризи, яка була, мені здається буде більш системна і важка криза. Тобто системна в плані переходу країни з одного стану, в якому вона була до минулого року, до іншого. Це був емоційний сплеск, а зараз буде очевидно більш системний перехід. Як він закінчиться, багато в чому залежатиме від нашої позиції. Як говорив Жданов, інші люди, з приводу того, що має бути якась хартія для журналістів чи якась така “дахова” організація, мені здається, - це один з хороших елементів того, що ми можемо зробити внаслідок цієї дискусії. Дякую.


Ведучий:

У зв’язку з тим, що у нас вже ось-ось розпочнеться перша перерва, з якої я теж прошу всіх приходити досить жвавенько, я, мабуть, надам слово ще панові Луценку і пані Коробовій, і обговорення вже, чи після перерви будемо робити, чи трохи затримаємося. Прошу, пане Луценко.


Юрій Луценко, головний редактор газети “Грані”:

Підґрунтя цензури і відсутності свободи слова - в економічних причинах.

Шановні панове, шановні колеги, сьогодні розглядається дуже важливе питання. Мені б навіть ближче було б говорити про наступне питання, про те, чого досягли журналісти, суспільство в цілому в ході справи Гонгадзе. Але сьогодні я чув, як пан Володимир хотів, щоб головним виступаючим з приводу боротьби з цензурою і її проявами був голова профільного комітету Верховної Ради.

Хочу, аби не займати часу, звернути вас до статті пана Матюшенка, яка розміщена у збірнику, який вам розданий, і там ви зможете подивитися, як СДПУ(о) контролює папір, контролює друкарні, контролює розповсюдження, і тому ясно, що голова профільного комітету ніколи не розкаже вам про всю економічну суть цензури в Україні.

Я погоджуюся і, думаю, всі погодяться, що основа цензури, основа відсутності свободи слова - в економічних причинах. Нехай я погоджуюсь з точки зору марксиста, ви погоджуєтесь з точки зору найманих журналістів, але це так.

Хоча, тим не менше, вільна преса в Україні існує. Нехай не повністю, але вона є. Я хочу звернути всіх до львівської преси. Я часто там буваю, і отримую масу задоволення. Це майже те, чого ми хочемо. Там і на державному телебаченні, і на приватному, і в радіоефірі особливо, і в недержавних друкованих ЗМІ люди можуть бачити альтернативу думок. Причому дуже гарно професійно викладену і масово тиражовану. Ми бачимо це на прикладі, ви ж розумієте, наскільки важче бути вільним у провінції, ніж у Києві, і кременчуцького “Інформбюлетеня”, з яким вже третій рік поспіль президент Кучма починає і закінчує свій робочий день, і дніпропетровські “Лица”, і черкаську “Антену”, і всі вони мають багатотисячні тиражі – від 50 в “Лицах” до, я не пам’ятаю зараз скільки в “Інформбюлетені”, певно 34, не готовий зараз сказати.

Але коли ми зустрічалися нещодавно з колишнім послом США паном Міллером, він спитав, чим може допомогти Захід свободі слова в Україні. Моя відповідь була одна: на сьогоднішній день замість того, щоб 750 тисяч гранту ділити на всіх, побудуйте одну пристойну друкарню. А ще краще – 5 в регіонах України. І половина наших економічних проблем боротьби за свободу слова друкованого знімається цим. І ви не будете питати, хто стоїть за вашою газетою, тільки друкуйте. А ми будемо платити за це вартість друку, але не питайте, що ви друкуєте і хто за вами стоїть.

Інша проблема – це проблема телебачення. На жаль, повезло пану Долганову і не повезло мені. Ми з ним розминулися по дорозі. Але Долганов є, можливо, непоганою людиною, я навіть чомусь переконаний, що гарним чоловіком міністра юстиції, напевно, він надихає її на важку роботу по придушенню свободи слова. Але він є символом, символом того страхіття, яке твориться в нашому ефірі. Я хотів би пану Менару сказати, що песимісти - це просто добре інформовані оптимісти, і ми чудово знаємо, що влада не порозумнішає.

Я перепрошую, але ви знаєте - мій стиль трошки епатажний, тому я розкажу свій улюблений дитячий анекдот. Колись був такий дід Панас на телебаченні, майже такий як зараз, але він був у вишиваній сорочці і брилі. Він розказував “На добраніч, діти”. Так от був такий анекдот про те, що сів Івасик-Телесик, поплив по озерцю у золотому човнику, з срібним весельцем. Назустріч йому пливе велика купа лайна. І каже купа лайна: я тебе з’їм, Івасику-Телесику. Ні, каже він, це я тебе з’їм. Взяв срібну ложечку і з’їв її до останньої краплиночки. Ось так, дітки, добро завжди перемагає зло. І з того висновок: наша влада буде їсти ту купу до останньої краплиночки нашими, вибачте, ложками, нашими вустами і нашими шлунками.

Влада ніколи не зміниться, якщо її не змінить суспільство. А суспільство зможе оцінити, а відповідно змінити владу, якщо ми дамо для цього інформацію.

Висновок другий. Я казав пану Міллеру, шановні американці, шановні “захисники”, “друзі”, все це, вибачте, в лапках. У вас є прекрасний інвестор на дуже шанованому мною каналі - це без лапок, на “1+1”. Дайте просто можливість прямих політичних дебатів, яких не побоявся пан Кравчук, будучи комуністом, вірніше товариш Кравчук, з панами з Руху. І ви приїжджайте в Україну через сім днів, і ви її не впізнаєте. Дайте можливість вільної дискусії в телевізійному ефірі. Ось це - єдиний потужний вклад, який можна зробити в свободу слова і зміну трансформації суспільства в Україні. Якщо цього не буде, тоді вибачте, найближчими днями ми знову почнемо виходити на вулиці і будити народ через листівки, в тому числі відповідаючи панові Менару, я так зрозумів, на пропозицію “Київ-Посту”. Ми готуємо до випуску збірник-цитатник Лео, де буде чудово розписано всі розмови пана Кучми на теми корупції, тиску, знищення журналістів тощо. Ви знаєте, я не буду перераховувати всі розділи, ви його побачите. Він буде виданий в тому ж форматі, що видавав товариш Мао для того, щоб кожна людина могла щоранку ознайомитися зі своїм вождем, його світлими думками.

Тому виходи два: швидкий, цивілізований – це дебати, довгий, вибачте, знову ж таки епатажний, бо в нас нема іншого виходу, аби нас показували і чули на вулицях. Але ми достукаємось до кожного і кожний буде знати ціну влади. Дізнавшись їй ціну, люди змінять цю владу. Тому я трошки оптиміст.


Ведучий:

Дякую. З вашого дозволу буду надавати слово в порядку надходження заявок. Просить слова редактор газети “Інформаційний бюлетень” з Кременчука Тамара Просяник.


Тамара Просяник, редактор газети “Інформаційний бюлетень” (Кременчук):

Я ніколи не повірю, що колись буде в Україні свобода слова, доки існує тоталітарний режим Кучми.

Я щиро дякую за можливість взяти участь в цих громадських слуханнях. Я представляю тут регіональну пресу, і дуже розраховую на те, що вислів, що журналістика - це одна група крові, якраз і спрацює, коли я буду розказувати.

Насамперед хочу подякувати представнику організації “Репортери без кордонів” за їхню сміливість так боротись за свободу слова, як мали б боротись ми всі, за їхню стійкість і за те, що вони не побоялись назвати Президента ворогом преси.

Про наше видання говорити можна багато, але я обмежусь одним. Я ніколи не повірю нікому, хто б тут що не казав, який відсоток у нас є свободи слова. Немає. Жодного. Я ніколи не повірю, що колись буде в Україні свобода слова, доки існує тоталітарний режим Кучми і доки президент є Кучма.

Я представляю громадсько-політичний тижневик, видання, яке в цьому році буде святкувати своє 10-річчя. Газета, яка виникла від полтавського й кременчуцького самвидаву, і не зрадила собі до сьогоднішнього дня. Ми були першим виданням, яке друкувало точки зору громадян, яке друкувало практично всі матеріали про корупцію, які звучали у Верховній Раді України. Ми підтримали на певному етапі з 1994 року депутатське об’єднання “Антимафія”. І я можу з усією відповідальністю сказати, що наша газета не зрадила сама собі. Чого нам це вартує, я вам зараз розкажу.

Сьогодні газета виходить майже за кордоном. У мене є лист від пана Потебенька, в якому є запевнення, що ні президент України, ні Генпрокуратура не мають ніяких претензій до нашого видання. Незважаючи на те, що ми професійно, ми так думаємо, вивчаючи ситуацію в Україні систематично інформували наш регіон про те, що відбувається. Результати є. Кременчук не обрав президента, Кременчук завалив.

Я ніколи не повірю, і не хочу погодитися з паном Вереснем, що українська журналістика - це інвалід. Там про якісь милиці йшла мова. Мені жаль, що столичні журналісти мають такий песимістичний погляд. Мені дуже жаль, що не всі, мабуть, так думають, як я. Але багато чого залежить від нас самих, журналістів. Мені дуже соромно за тих журналістів, які приймали на день преси із кривавих рук Кучми звання заслужених журналістів, приймали через труп Гонгадзе, через все те, що ми знаємо із плівок Мельниченка. Ви мені даруйте, для того, щоб сьогодні видати нашу газету, ми працюємо практично день і ніч. Ми взяли на себе важкий тягар…

Я хочу сказати, що є громадяни, які читають газети, а є споживачі, які читають газети. Мабуть, наше видання працювало на громадян, хоча тут важко провести межу, бо ці ж громадяни і є споживачами, бо купують газети. Я хочу сказати, що багато сьогодні залежить від журналістів. І якщо ми вже проводимо громадські слухання, то чому б нам сьогодні не підтримати і не прийняти звернення до президента на підтримку вимог матері Гонгадзе? Ми дуже багато говоримо, розказуємо, плачемо, хвалимо себе, але не робимо ніяких конкретних дій.

Ви мені даруйте, можливо, я регіональний журналіст, я звикла докладати максимум зусиль до того, щоб наша газета виходила, ми сьогодні долаємо тисячі кілометрів, щоби її видати, щоби привезти в Кременчук. Видання, де б читач міг прочитати і про плівки Мельниченка, що ж насправді відбулося з Гонгадзе, принаймні ті версії, що існують, прочитати, що відбувається в Україні. Так, нам нелегко, нам можна багато чого говорити, це афішувати. Ми вибрали собі шлях, ми їм ідемо, як би не було тяжко. Газета може не отримувати зарплату по півроку, зібралось нас 5 таких журналістів. І можу сказати, якщо ми хочемо, щоб в цій державі змінилася ситуація, то треба ж її міняти, мабуть ми з вами винні. І тільки в Україна могло відбутись вбивство Гонгадзе, в цьому вакуумі інформації, тільки в цьому боягузстві і страхові.

Я за те, щоб ми міняли цю систему. Хоча б по такій краплині, по якій можемо. Я бажаю всім нам успіху і головного, мабуть, - не боятись писати правду.

Так, ми багато втратили. Наше видання було відоме на Полтавщині. Ми мали 28 сторінок і 30 тисяч тиражу. Сьогодні ж ми маємо лише 8 сторінок, але іншого виходу немає. Якщо ми політична газета, і не хочемо собі зраджувати з першого дня існування. Можна, звичайно, вибрати гроші. Нас намагались купити. Але є речі, я думаю, вони в журналістських колах теж є, які не продаються. Краще вже взагалі відійти і сказати, що ти немічний, ніж брехати за ті гроші Суркіса, Медведчука та інших.

Я абсолютно згодна з виступом пана Луценка. Ви ж були на слуханнях у Верховній Раді, і скільки ми говоримо про це на семінарах. Нашими руками і нашими словами хочуть оперувати і спекулювати. І казати, що є свобода слова в Україні. Я ніколи не погоджусь з Президентом, до речі, саме з його наказу ініціювалось порушення кримінальної справи проти нашої газети за образу честі та гідності Президента. А як можна образити те, чого немає і не може бути в природі? Я вам дякую за увагу.


Олександр Воробйов, юрист:

Ви маєте самі скласти моральний кодекс журналістів.

По-перше, я хочу висловити свою точку зору щодо відповідальності журналістів насамперед перед нашим суспільством. Ні перед владою, ні перед самими собою, а перед суспільством. Бо 10 років з того дня, коли було проголошено незалежність, - це наслідки, на жаль, нашого суспільного буття, як ви його описували, як ви допомагали в тій чи іншій мірі, щоб до парламенту, і не тільки до парламенту, а й до владних структур потрапили ті особи, які сьогодні керують нашою державою.

Я насамперед хочу звернутись до вас, до Національної спілки журналістів ще раз, і нагадати: коли ви об’єднаєтесь? Не як конкуренти на ринку ЗМІ, а як особистості, задля того, щоб протистояти тим грошам, які панують на ринку ЗМІ. Не має значення, друковані це ЗМІ, електронні чи інші. Будете ви відстоювати свої моральні цінності і моральні переконання - тоді в нас буде поліпшуватись суспільний лад в Україні. Якщо в даному випадку ви всі разом сьогодні і ті політики, які є в опозиції і які не є в опозиції, і журналісти, добрі чи погані, – але ми сьогодні по справі Гонгадзе втрачаємо певний інтерес, бо президент знову сьогодні може казати і вказувати і Європі, і іншим країнам з розвинутою демократією, як їм потрібно діяти.

Ми сьогодні не можемо допомогти тій позиції, яка склалася фактично навколо радіо “Континенту”, бо економічним суто правовим шляхом вони йдуть до своєї впертої мети. Можна щось там відстоювати по судам, але є деякі економічні чинники, через які кожен з нас не може перестрибнути.

У першому скликанні я казав і сьогодні казатиму: потрібно схвалювати не нормативно-правовий акт, який буде законом, - це не буде закон. А ви маєте самі скласти на кшталт - як у нас був моральний кодекс будівників комунізму? - моральний кодекс журналістів. І відповідно до цього морального кодексу маєте діяти, в тому числі по захисту ваших корпоративних прав, коли будуть позови до суду.

Але я, не тому що я є автором статті “Моральна шкода”, буду відстоювати. Якщо хтось із вас хоче і надалі обслуговувати капітал - встановлюйте відповідну межу моральної відповідальності. Але якщо ви встановите таку моральну межу відповідальності, а ті хто потрапляють за грати, порушення закону відбувають не 3 доби, не 15 діб, а місяцями. Що їм суд скаже – обмежимо їх моральне страждання? Ми будемо обмежувати? А якщо будуть вбивати людину? Знайдуть вбивцю Гонгадзе – якщо знайдуть – що? Ані мати, ані дружина – вони що, будуть мати певну межу морального відшкодування? Хто може це відшкодувати? Хто? Тому ця моральна шкода, як кажуть математики - “мнімая єдініца”, її нема, вона отут у кожного з нас. Якщо ви хочете робити, я згоден, ми маємо в законі записати, що жодна посадова особа органів місцевого самоврядування чи державних органів не може звертатися з позовами до суду, якщо вона обіймає цю посаду і не подала у відставку в зв’язку з публікацією. Оце буде дієве обмеження. Якщо в інший спосіб ви зробите це, і будете домагатись, то я можу сказати, я нагадаю наше спілкування з паном Горобцем.


Ведучий:

Пане Олександре…


Воробйов:

Вибачте, можна я про свій біль скажу…Коли ми приходили і намагались, щоб було надруковано лише спростування, він виймав відповідний гаманець і говорив: бери моральну шкоду, я тобі даю таку-то суму, але якщо ти через суд будеш звертатись, то нічого не одержиш. А якщо стягнуть з мене, то мені більше заплатять. Отак воно й буде.

Тому я прошу, якщо в нас є свобода слова, свобода слова має бути серед нас, але свобода слова має бути тільки на підставі одного: ви маєте свої корпоративні інтереси, і ви маєте створити таку потужну профспілкову організацію, якою фактично є Національна спілка журналістів України, яка має вести розмови з будь-яким роботодавцем, який є власником ЗМІ. Отоді буде в нас порядок. Вибачте, якщо я щось емоційно сказав.


Ведучий:

Справа не в емоційності, справа в регламенті. Три хвилини, підкреслюю – виступ. Зараз ми вислухаємо адвоката пана Єгора Романенка, який є членом бюро Краматорської організації “Партнерство за добропорядність”. Прошу. А після цього перерва на каву.


Єгор Романенко:

Я благодарю вас за предоставленное слово. Мы приехали издалека, из Донецкой области. Извините, что я на русском языке общаюсь с вами. В нашем регионе, я слушал криворожцев, у нас абсолютная свобода слова, абсолютная. Настолько свободная, что дальше некуда. Мы проводим ряд журналистских расследований. Я буду краток. Выходим на ряд самых серьезных нарушений законодательства и нарушений прав человека и так далее. Публикуем это в региональной газете «Агент». Мы вам дадим ее, вы рассмотрите, если вы хотите. Предоставляем эти материалы в Киев в Генеральную прокуратуру, а администрацию президента, во все свои правоохранительные и прочие исполнительные органы, которые бы приняли вопрос к сведению, к вниманию, приняли бы какие-то меры. В городе Киеве есть адрес, в котором окна забиты досками, но в этом помещении существуют 37 фирм, которые решают вопросы в Донбасе. Причем на таком серьезном уровне. Они могут приватизировать электростанции, решать вопросы с предприятиями, и у них на счету 980 гривен у товарища руководителя и 20 … бухгалтер… Но тем не менее никто никаких мер не принимал и принимать не будет. Это ясно. Идет борьба с ноября месяца по этим вопросам.

Второй момент. Наш главный редактор в настоящее время он находится в народном суде. Идет процесс в течение года, сегодня идет суд за публикацию статьи «Мздоимцами не рождаются», где он четко и ясно 18 июня прошлого года опубликовал статью по вопросам, связанным с налоговой инспекцией. Определенная часть налоговых инспекторов вымогала взятки. Дело дошло до того, что возбудили уголовное дело в отношенни тех, кто проходили по делам, и в отношении его. Налоговая полиция истребовала 20 тысяч гривен за то, что он их оболгал, а налоговая инспекция – 200 тысяч спрашивают у этого Кравченка. Почему 200 тысяч, а вдруг меня уволят – чтоб мне на жизнь хватило.

Последний вопрос. Мы публикуем, мы не боимся, нам звонят, угрожают. В нашем городе самая серьезная группа – “17-й участок”, у которых в Испании гостинницы, дома и так далее. В столице проще - пожаловался и все побежали. А у нас самим нужно решать вопросы, скрываться, но писать. Так вот вот по этому “17-му участку”, по многим другим вопросам, и последнее – изнасилование, самое тяжкое преступление. Тем не менее, принимаются вопросы таким образом, что вдруг эти преступники не виноваты, они не виноваты лишь потому, что родственники этих преступников являются первыми лицами после Януковича в области, богатыми, сильными и могущественными. Не едет так председатель, как едет этот человек – машин 10 эскорт его сопроваждает, Брежнев так не ездил. Поэтому когда мы говорим, как свободная пресса работает, мы четко знаем, что мы абсолютно все материалы предоставляем. Но реакции никакой, никто никаких мер не принимает. Сам себе задаешь вопрос. Я помню те времена, когда в «Правде», «Известиях» или какой-то региональной газетке только проскочила статейка, уже через день возбудили уголовное дело, отказали в возбуждении дела, приняли меры или просто сообщили: вы, уважаемый, не то написали. Сейчас никакой реакции.

А какие вопросы сейчас решаются на больших заводах. Это же ужас один – время, да? Ситуация очень красивая. Самый крупный завод, завод-гигант. И вдруг на этом заводе неспроста решаются вопросы: если вы не вступите в партию, я вас всех уволю с завода. В региональную Партию промышленников и так далее… Этот человек должен пройти депутатом в Верховную Раду. Мы об этом тоже пишем. Мастера, начальники цехов уже вступили, теперь гоняются за рабочими. Как же их всех втянуть в эту партию? В полном смысле слова, если ты не вступил, значит увольняешься с завода. Но это же не тот уровень, мы живем в Донбассе. Количество обездоленных, будем говорить, нищих и количество людей, которые ходят с протянутой рукой, наверное раз в сто больше, чем у вас стоит в метро. Поэтому речь идет о том, что журналист свободен и он хочет чего-то. Значит есть это у нас, они желают наступления этих последствий.

Я послушал товарищей из международного клана, которые нас хотят куда-то там пристроить, решать наши вопросы. Мы сами, действительно, должны. Раз мы пишем, кто-то должен откликнуться на это, сказать так это или нет. Есть власть или нет, скажите? Если есть – примите наши, так сказать, соболезнования по этому вопросу. А если ее нет, давайте пусть ее не будет. Давайте начнем сначала. Даже на выборы, те, которые проходили, люди не хотят идти. Объединились директор того же завода и бандитская группа “17-й участок”, которые носили эти бюллетни. Об этом сообщили. Все закрыли глаза. Когда это кончится – вот о чем надо говорить, а не о возгласах мы за всех и все за нас. Мы вас дадим газетки, почитаете.


Ведучий:

Я пропоную продовжити вже за кавою, тому що ми забрали вже 14 хвилин перерви.

додано: 27-09-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1001598996.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua