першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Євген ЖЕРЕБЕЦЬКИЙ: “Слово про опозицію” (“ПОСТУП”).

додано: 16-11-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1005938679.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Опозиційний блок Юлії Тимошенко нарешті підібрав собі назву. Світлина УНІАН


Основна політична проблема в Україні – це відсутність реальної політичної опозиції нинішньому режимові. Незважаючи на різко негативну оцінку діяльності Кучми та його режиму суспільством у цілому, практично відсутні сили, які б виражали це незадоволення, трансформували б його на політичний чи законодавчий рівні


Політичні партії, які претендують на роль виразників волі народу, не виконують своєї функції, не діють відповідно до своєї ідеології та програмних цілей і, по суті, представляють на політичній арені інтереси режиму.

Читач, який бодай раз на тиждень дивиться телевізор, може спитати: “А комуністи, а Юлія Тимошенко, а Мороз, а “конструктивна опозиція” у вигляді Рухів і ПРП, урешті-решт? Це що, не опозиція?...”

У тому й річ, що ні. Не будемо говорити про комуністів, які, як сіамські близнюки, не можуть жити без нинішньої влади, не криючись, підіграють їй і, здається, цілком задоволені існуючим станом речей. Те ж стосується “конструктивної опозиції”, кожна конструктивна позиція якої щоразу з фатальною неминучістю перетворюється на вигідну для влади конструктивну позу.

Зрештою, Мороз і Тимошенко-Матвієнко. Вони хоча й воюють проти нинішнього Гаранта, налаштовані доволі рішуче і практично виконують усі функції опозиції, але є лише дуже добрим матеріалом для майбутньої опозиції, а не повноцінною опозицією. Класична опозиція головне своє завдання бачить у захопленні влади законним способом. Мороз, Тимошенко і Матвієнко намагаються просто вижити.


Що таке опозиція?


У країнах старої демократії політичний інститут під назвою “опозиція” створювався століттями й у кінцевому результаті перетворився на таке собі криве дзеркало, у якому всі досягнення правлячого режиму відображаються у зменшеному вигляді, натомість усі зловживання чи прорахунки непропорційно збільшуються. Тобто опозиція виконувала роль собаки, який не давав спокійно спати... суспільству.
“Подивіться, кого ви вибрали на минулих виборах, – кричали опозиціонери. – Це ж суцільні кримінальні злочинці, злодії, недоумки і ледарі. До чого вони довели країну! Та їх треба всіх запакувати в тюрму. І не дай Боже, щоби ви ще раз проголосували за них...”

Зрозуміло, що правлячий режим нещадно нищив опозицію (нерідко – фізично), і робив він це доти, аж поки сам не опинявся за бортом. Однак із часом у середовищі політичних діячів з’явилися люди, які усвідомили владу не як місце, де можна комфортно розмістити свій зад, а як невпинний технологічний процес, що має забезпечити добробут суспільству. І відтоді ставлення до опозиції та її ролі в державі різко змінилося: опозицію почали сприймати як владу у відпустці, як тих, котрі відпочивають, але завтра почнуть управляти державою.

Опозиція отримала право створювати тіньовий уряд, очолювати певні парламентські структури (як правило, із повноваженнями нагляду та контролю), гарантоване право слова в ЗМІ та законодавчо забезпечений доступ до всієї важливої інформації, нарівні з владою. Різниця полягала лише в тому, що опозиція не мала владних повноважень.


А що в нас?


Насамперед у нас відсутня законодавча основа для опозиції, а, по-друге, маємо повне нерозуміння її ролі та місця в системі управління державою. Суспільство характеризується патерналістським ставленням до держави та чинної влади, якій дозволено все. Відповідно, опозиція – це щось малосуттєве, невпливове і зовсім необов’язкове.

На Заході опозиція утворює тіньовий кабінет, розподіляє обов’язки між членами цього уряду та повідомляє про свій намір змінити в перспективі існуючий у країні режим. Кожен член тіньового уряду спеціалізується на конкретній проблематиці, і всіляка дія чи бездіяльність влади отримує негайну реакцію свого тіньового візаві. Обов’язкова умова діяльності такого кабінету – наявність невеликого апарату у вигляді помічників-референтів, які стають кістяком апарату в разі перемоги на виборах.

А тепер вирішуйте, чи відповідає Форум, СПУ чи якась інша опозиційна політична структура цим вимогам? Що, окрім відставки Кучми, пропонує опозиція? Є критика режиму, іноді присутня аналітика, однак практично відсутнє творче мислення. А найгірше – немає людей. Боротьба ведеться не за повну й остаточну перемогу та перехід із тіні до влади, а за те, щоби не зникнути взагалі з політичної сцени. А якщо так, то Кучма просто приречений знову перемогти. Відтак можна констатувати: щось недобре діється в рядах нашої опозиції.


Небезпека втрати правої опозиції


Натомість найсерйозніша небезпека, перед якою стоїть сьогодні Україна, – це реальна можливість повністю втратити праву опозицію. Вона, на лихо, зібралася в одному місці та під одним дахом – у “Блоці Юлії Тимошенко”(БЮТ). Якщо ситуація з В. Ющенком буде і далі розвиватися за нинішнім сценарієм, то конструктивна опозиція НРУ-УНР-ПРП потрапить під повний контроль Адміністрації президента і забуде про всіляку опозиційність, навіть конструктивну. А ми всі зайвий раз станемо свідками добре спланованого та розробленого сценарію, за яким українські патріоти з “Нашої України” (НУ) з ентузіазмом будуть нищити своїх однодумців із БЮТ задля перемоги Л. Кучми.

Неправда? Спробуємо це довести.

Перше. Навіть без спеціальних досліджень можна впевнено говорити, що електорат НУ і БЮТ співпадає як якісно (це патріотично налаштована проукраїнська публіка), так і географічно – Західна Україна, Київ і частина обласних центрів. А тому (хочеться нам цього чи ні) ці два блоки змушені будуть конкурувати один з одним за голоси виборців.

По-друге, ми не сумніваємося, що і В. Ющенко, і Ю. Тимошенко мають велику кількість прихильників не лише на Заході України, але й в інших регіонах. І ці виборці проголосують за НУ та БЮТ.

Теоретично кількість прихильників може коливатись у межах 25-30 %. Проблема, однак, у тім, що ані БЮТ, ані НУ не отримають цих голосів. І всі знають, чому саме: крім Заходу та Києва, націонал-демократи не мають серйозних партійних структур, грошей і, що найгірше, поваги й авторитету. Брак авторитету автоматично означає нестачу волонтерів, які добровільно та безкоштовно працюватимуть на НУ і БЮТ. А коли так, то націонал-демократи не зможуть проконтролювати процедуру підрахунку голосів на Сході, Півдні, Півночі та в Центрі. А раз так, то, зважаючи на досвід президентських виборів 1999 року, особливо референдуму, можна з великим ступенем імовірності стверджувати: те, що робитиметься в Україні у 2002 році, навіть умовно не можна буде назвати виборами. Принаймні націонал-демократам за Збручем не світить нічого. Для них усе відбуватиметься за формулою: “Голосуй, не голосуй, усе одно нічого не одержиш”.


Третє стосується Галичини: оскільки активність і, вживемо улюблений термін Л. Гумільова, пасіонарність західноукраїнського електорату на декілька щаблів вищі, ніж на Сході, то “хімічити” з виборами там дуже важко, і це потребує колосальних зусиль. А тому мудрі хлопці з Москви, які постійно підсобляють нашому Гарантові і його оточенню на виборах, практикують на галичанах такі прийоми: якщо не вдається обдурити й переконати наших патріотів, що махінації робляться для добра України (Дамо 105 % за Кучму, щоби не виграв Симоненко!), то стравлюють між собою своїх же, братів. У кого пам’ять є короткою, пропоную згадати колишнього опозиціонера Михайла Гориня, якого викинув з політики дуже непримиренний опозиціонер Степан Хмара, котрого, у свою чергу, звільнив із депутатів конструктивний опозиціонер Михайло Косів. Де тепер
М. Косів? Поки що – у парламенті. А от де він буде у квітні 2002 року – передбачити неважко. Там, де Горинь і Хмара. Натомість на його місці буде суперконструктивний есдек-футболіст або рухівець пана Удовенка.

Але найціннішим у цьому експерименті над нами є те, що все робитиметься нашими ж руками. І, безумовно, – в ім’я України. Таким чином, якщо все буде йти за планом найкращого друга України В.В. Путіна – то ми матимемо до Нового року процес безперервного єднання під крилом В. Ющенка.

Усе це братання буде абсолютно асистемним, різновекторним, непередбачуваним і ірраціональним. Під крило “Надії нації” буде запрошено антагоністичні сили, і ціль усього цього процесу злуки буде однією-однісінькою: єднати усіх таким чином, щоби ніхто ніколи не об’єднався. Основне ж в цьому плані – не дати зібратися в кулак двом найпотужнішим проукраїнським державницьким силам, а саме – БЮТ і НУ.

Що таке “наявність двох політичних блоків на тісному націонал-демократичному полі” – пояснювати, здається, зайве: окрім політичного розколу, це означає розкол у людських головах і душах, песимізм, зневіру та настрої резигнації серед політично активного патріотичного електорату.

Нарешті, це означає 6-8 % для блоку Ю. Тимошенко та продовження процесу вимивання з української політики опозиційного, протестного елементу.


Чи буде в нас опозиція?


Найважливішим для України є таке: чи буде у Верховній Раді 2002-го достатня кількість проукраїнських депутатів, що зможе заблокувати прийняття катастрофічних для держави поправок до Конституції, наприклад: про вступ до Ташкентського військового союзу, про вступ до союзу з Росією і Білоруссю, про скасування конституційної заборони розміщення на території України військових баз, про другу державну мову?..

Тож чи матимемо хоч якусь опозицію, яка не дасть суспільству дрімати, залежить від Віктора Ющенка. Якщо не спроможемося, то спокійний сон нам усім гарантовано. А далі все буде, як у класика: “Присплять лукаві...”.

Дехто, добре обізнаний у політичній українській кухні, намагався мене заспокоювати: “Те, що відбудеться у 2002 році, – ще не кінець світу і не є найважнішим для України: усе одно парламент уже давно нічого не вирішує й існує для того, щоби узаконювати волю Л. Кучми. Головне на нас чекає у 2004 році, коли почнуться вибори наступного президента”.

Запевняю, що і про це подумали хлопці Путіна: два праві націонал-демократичні блоки на виборах-2002 автоматично передбачають таку ж кількість кандидатів у Президенти від правих на виборах у 2004 році. Хто вони, ці кандидати – здогадатися неважко. Ще простіше передбачити, що жоден із цих двох політиків президентом не стане: їм відведено роль статистів, які взаємно знищать один одного. Мене ж у всій цій історії найбільше мучить таке: у першому-ліпшому селі всі добре знають прислів’я: “Де двоє б’ються – третій користає”. Чому ж коли нам це демонструють на практиці – всі мовчать, ніби заціпило?


Автор – народний депутат України ХІІІ (2-го) скликання

додано: 16-11-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1005938679.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua