першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

: Тетяна Чорновіл: ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ ("ЗМІНА")

додано: 25-11-2001 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1006644600.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ
9 березня: відчуття сорому, ірреальності і дружби
Тетяна Чорновіл, "ЗМІНА", 2001-11-22 13:08:00

Перемоги і поразки опозиції 9 березня

Перемога опозиції – це те, що 9 березня відбулось. Бо перемога над страхом перед владою, перед системою, перед людиною у формі, що було продемонстровано тисячами учасників мітингу біля пам’ятника Шевченка і біля Адміністрації президента, дорівнювало половині справи “України без Кучми.”

Однак через те, що 9 березня лідерами опозиції було названо помилкою, ганьбою, провокацією, воно стало поразкою опозиції. Прагнення багатьох людей було надламане на злеті. Вони знайшли в собі мужність забути про проблеми на роботі, на навчанні, про те, що вони ризикують близькими, своєю свободою, і дізналися раптово, що вони це робили не в ім’я перемоги, в яку повірили, а що всього-на-всього їх було спровоковано.

І тому мета - зміна влади - опинилася набагато далі позаду тієї риски, де стоїть позначка 9 березня. Опозиційний рух захлинувся зрадою всіх тих, хто забув про страх і всіх тих, хто був солідарний з їх вчинком.

Однак попри те, що перемога так ганебно перейшла в категорію поразки, 9 березня залишається цінним своїм досвідом.

Людина всі події запам’ятовує трьома категоріями: хронологічним перебігом подій, переосмисленням і каталогом відчуттів.

Зупинюсь на останньому, бо впевнена: мало хто підходив до аналітики подій 9 березня саме з такого боку, хоча досвід в цьому випадку здається не менш цікавий. Особливо тому, що для мене 9 березня стало надзвичайно вагомою подією саме в почуттєвому еквіваленті, в основному це були відчуття, приниження, ірреальності і щирого побратимства.

Відчуття сорому

Найбільш стійке відчуття, як залишилось в пам’яті від подій 9 березня - це відчуття приниженості і сорому. Сорому за те, що не завжди ми відбивались, коли нас били, сорому за те, що ми тікали, і залишали друзів, сорому за те, що нас розчавили, сорому за те, що у в’язниці до сих пір сидять друзі, за те, що все так безславно закінчилось.

Можна провести аналогії з розстрілами в Бабиному Яру, які є максимумом самоприниження. Сотні тисяч людей, як отара, йшли на смерть і слухняно чекали її в черзі, акуратно складаючи на землю свою одежу. Про знущання та приниження людей відомо безліч історій. І чомусь серед них жодної про те, що хтось зустрів свою смерть геройські – кинувся на озброєного конвоїра. Чому сотні тисяч людей дали себе так принизливо розстріляти, коли конвою було на декілька порядків менше. Всі хто вижив, живуть в першу чергу не з жахом, вони живуть з соромом, що вони були в числі тих, хто йшов на смерть, як барани на бійню. Голодомор в Україні - це взагалі феномен того, як цілий народ терпів непомірне приниження, тихо помираючи по хатах. Мертві на узбіччі, людоїдство, смерть власної дитини. А де ж бунти, де ж штурми комор, де похід на місто? Над цими феноменами історії ламають голови багато науковців та істориків, хоча їх проблема була би миттю вирішена, якби вони особисто опинилися в автозаку під ч!
ас масових затримань 9 березня біля офісу УНА-УНСО.

Унсовців звалювали на підлогу в автозак, як дрова один на одного, а пара спецназівців топталися зверху, віддавлювали чоботами пальці, били дубцями по головах і називали свинями. Ми все це терпіли, тому очевидно справедливо нас називали свинями. Кожен думав про себе, про свій біль, про свою голову, намагаючись її засунути подалі.

Чомусь нікому не прийшло в голову думка закінчити це неподобство. Не наважився ніхто, ніхто з тих, хто мали вільні руки, ніхто, у кого в кишені лежала цеглина (у мене лежала), а в рукаві шматок арматури, і чию гідність було вбавлено і розмазано з брудом.

Всі розуміли, що їх чекає в райвідділах. Однак ніхто не намагався втекти. Ніхто не подав приклад іншим. До сих пір жахливо соромно. В повній силі там в автозаку була проявлена слабкість характеру і готовність до приниження здавалось би молодих, радикальних, сміливих людей.


Вся проблема в тому, що будь яка держава, особливо з тоталітарними пережитками виховує громадян, так, щоб вони відчували благоговійний страх перед усіма її інституціями, кланялися чиновниками і схиляли голови перед хлопцями в міліцейській формі. Це забезпечує порядок і стабільність, однак разом із тим це - невидимий механізм самознищення нації, самознищення людства. Тільки тоді можливі такі розстріли, які мали місце в Бабиному Яру, тільки тоді можливий голодомор, коли готовність до самоприниження за одну голодну зиму ледь не вбила тисячолітню історію України.

Чим більше розвивається світ, впорядковується і стабілізується, тим швидше забувається, виходить з ужитку найголовніша істина виживання людства: гідність вище за закон, вище за людське життя.

Недарма заперечення приниження було найпершою тезою існування давніх суспільств, які постійно знаходились на межі виживання. Спартанське на “На щиті або зі щитом” тому яскравий приклад.

А сучасне людство, де власне життя проголошено більшою цінністю, ніж власна свобода, перетворити в суспільство рабів не так і важко.

Злам у свідомості українців

Порода готових до самоприниження людей довго виховувалась Радянським Союзом. Тому логічно було б чекати, що ця риса продовжить процвітати серед усіх без винятку українців. Дещо це відповідає реальному стану речей, однак теж саме 9 березня задекларувало, що надія існує.

Можна було спостерігати прояви нетерпимості до приниження бути спійманим, бути битим у спину, бути заляканим, зі страху відмовити у допомозі. Коли затримували біля офісу УНА-УНСО, деякі хлопці не тікали, а проривались крізь стрій спецназу з боєм. До речі, саме вони і врятувались. Коли я впала під ноги “Беркуту”, якийсь хлопчина, який міг спокійно втекти, кинувся мене підіймати, і в результаті забрав на себе три пари від п’яти пар кованих черевиків.


Була знімальна група Рейтеру, яка не дозволила запхати себе в автозак. Просто не дозволила! Тому і не запхали. Була редакція радіо Свобода, яка в своїм вестибулі декілька годин переховувала унсовців і т. д.

Деякі з тих, хто пішов на самоприниження, і яких до сих пір пече сором, іншим разом відреагують по іншому. Таких стало не набагато більше, бо більшість перелякалась. Але багато сміливих і не потрібно.

Однієї такої людини би вистачило, щоб врятувати пару десятків тисяч від розстрілу в Бабиному яру. Але серед сотень тисяч розстріляних жодної такої не знайшлось.

Опозиційний рух і готовність до самоприниження - взаємовиключні поняття

Загалом опозиційний рух продемонстрував готовність до самоприниження. Одразу після 9 березня розпочалася кампанія виправдань у пресі. Були не поодинокі випадки відмови в допомозі переслідуваним, свідчення в СБУ, пошук крайніх, толеранція до влади. Похиливши голову, опозиція змовчала, і про те, що катували, і про те, що від рядового мента до президента опозиціонерів називали свинями і фашистами.

І щоб виправдати свою слабодухість, тепер ставиться під сумнів потрібність 9 березня взагалі. Воно тепер називається зазвичай або великою провокацією, або великою помилкою. Разом з тим існує світова практика: опозиція не може бути не радикальною. Шлях опозиції до влади лежить через в’язницю, утиски і репресії. Лише тиск народжує багатократну протидію. Так було завжди. Так було скрізь. Не така вже Україна унікальна і українці неповторні, щоб піти своїм іншим шляхом. Не треба зупиняти ложку на півдорозі до роту, щоби помислити куди запхати їжу.


Інша аксіома - чим менше людей перейде через затримання, тим більше людей будуть боятися в’язниці. Достатньо ефективна схему боротьби зі страхом була, зокрема, вироблена сербським “Опором” (щодо ефективності їх діяльності, не думаю, що хтось буде сперечатися). Боротьба зі страхом перед в’язницею там була поставлена на конвеєр.


Спеціально готувалася група з бажаючих побути у в’язниці, їх завдання на мітингах було лізти на рожен, забезпечувати хороше відео для телебачення і потрапити до рук правоохоронців. В цей час інша, знов таки заздалегідь підготована група, з вже надрукованими листівками з портретами в’язнів сунула через все місто до райвідділу обростаючи по дорозі прихильниками. В’язні виходили через пару днів героями, відомими на все місто чи містечко. А на їх місці бажали побути інші. Навіть існувала нездорова конкуренція хто більше раз побував у в’язниці. В Україні навпаки - існує панічний страх і керівників, і рядових навіть перед адміністративним затриманням. І навіть закладена традиція відцуратися від тих хто потрапив у в’язницю. Або принаймні промовчати і затаїтися.

Звичайно, колись на нашій Україні воленька дозріє. Колись і в’язні вийдуть, адже більше 15-ти років по статті все-одно “не положено”. Або нарешті ішак заговорить, або падишах здохне.

Вибір є завжди. Вибір має кожен. Кожному, зрештою, залишатися сам на сам із своєю совістю.

Шукати крайніх в провокації, в помилці, в знищенні опозиції 9 березня, не варто. Бо хто цим займається, насправді шукає винних у своєму соромі, своїй слабкості, своєму падінні. А кожен у своєму соромі винен сам.



Зрада, це не коли зраджують тебе, це коли зраджуєш ти


9 березня на деякий час перетворило буденність в ірреальний світ. Бо мою таку прогнозовану поведінку і реакцію на таке знайоме довкілля тоді формував образ в’язниці, який так реально маячив десь попереду дороги, що зубна щітка і паста постійно лежала в середній кишені моєї сумочки. Кожну ніч ночуєш в різних місцях, і заходиш в під’їзд, лише оглянувши навколо будинок. Особливою увагою користуються білі мікроавтобуси “Мерседес” без вікон. Адже саме такими СБУшніки забирали Зайченка і Шкіля.


Ти питаєш людей, які читали розумні книжки, як відриватися від хвостів. З одного офісу я виходила через чорний хід і Діма, журналіст з ВВ, допомагав мені в довгій сукні перелізти через паркан між сміттєвих баків.


Читач подумає, яка дурниця, Таню, ти мабуть з’їхала з глузду. Згадуючи ті часи, мені самій так здається. Однак тоді все було зовсім не так. Бо майже кожен наступний день починався з необхідності розіслати прес-реліз про затримання когось з партійних друзів. Були дні, коли під моїм під’їздом чергував міліцейський “бобік”, а батьків засипали повістками - викликами в різні РОВД. Хоча в те, що відбувається, до кінця не вірилось вже і тоді. Відчувалася певна ірреальність.

Хоча таке життя було не позбавлене своїх принад. Це як на абсолютно сіру, однакову всі 22 ріки, плівку буденності наклалась плівка класичного дешевого трілера - детектива і буденність від того тільки виграла.

Траплялися такі дні, коли я ночувала вдома. Тоді я просила брата прив’язати на балконі шнур від пилососу, щоб у разі чого сіганути з другого поверху. Не те щоб боялася в’язниці. Передовсім хотілося довше протриматись на волі, було щось неприйнятне і принизливе в тому, що тебе зловлять як білку, і запроторять в клітку. А завтра тобі ще так потрібно зробити прес-реліз, п’яте - десяте. Твій мобільний телефон єдиний зв’язок організації з журналістами. Вже тоді задумувалась акція на вокзалі як певна демонстрація непокори перед тим, як запроторять до в’язниці, як ляпас СБУ. Мені вже тоді чулися слова, які 21 травня висловив начальник міліції на вокзалі: “Що за чортове СБУ, всі журналісти знали, а вони ні.”

Крім почуття ірреальності, всім серцем відчувалася підтримка людей, що оточували, справжня щира підтримка. Побратимство у повному розумінні. Цей потік позитиву, який йшов від оточуючих був певним моїм відкриттям природи людини, завжди такої байдужої. І до сих пір це є найприємнішою згадкою тих часів.

Завжди знаходились люди, які були поряд, які не залишали мене саму.


Пам’ятаю 8-годинний допит в СБУ. Через кожних 20 хвилин до слідчих дзвонили унсовці ( дивним чином вони дізналися номер телефону), і, представляючись братом чи сестрою, питали коли звільнять їх Таню. “Скільки це в тебе братів?”, - після чергового дзвінка зірвався слідчий. “Багато!” - з відчуттям надзвичайної психологічної переваги відповіла я в очі, п’ятьом сбушним хлоп’ятам в товстих стінах присадкуватої будівлі на Володимирській.

Пам’ятаю, як ми Юрія Тиму проводжали здаватися!

Він поклав в папку цигарки і шоколад. “Для сокамерників.”, - пояснив Тима. І тапочки для себе. Ми його обняли і двері на Володимирській за ним зачинились. Було дуже зле на душі.

І раптом дзвінок. Юрій говорить: “Все чудово, мене не взяли”. Це була як перемога. Як найкраща подія того дня. Шоколадку Юрій презентував мені і я її з задоволенням зразу ж з’їла за перемогу.

Однак поступово життя вставало на свої місця, СБУшні хвости вже не ввижалися всюди, однак і адреналін вже не стимулював роботу, і небезпека вже не єднала узами щирого побратимства.

Пам’ятаю сніжні голки, які сипались в обличчя під СІЗО СБУ. А потім там же, під ялинками, фіалки. Чомусь через пару днів їх перекопали і посіяли газон. Здається, до сих пір відчуваю запах жасміну в сусідньому дитячому садочку, який викочував пишний цвіт на колючий дріт огорожі в’зяниці. Різнокольорові гвоздички. Червоні троянди, потім чорнобривці. Нарешті обпалені першим морозом ніжні рожеві троянди. І раптом я помітила що люди, які захищали мою спину кудись зникли.

І як виявилось, в цьому немає нічого трагічного, адже є ще спини, які потребують мого захисту. Це природно, що коли була небезпека, коли тривав бій, ми всі стояли біля щогли спина до спини і відчували лікоть товариша, бо нас було двоє, четверо, восьмеро, а їх тисяча, дві тисячі, чотири тисячі. І спина до спини - це єдине, що ми могли протиставити переважаючим силам ворога. Однак бій скінчився, і комусь вже здається, що це не той корабель, що він не туди пливе, що щогла давно зламана, а спина товариша тоді була не надійним прикриттям, що він прикривав ліпше, що є кораблі кращі і годують там ліпше.

Так трапляється завжди і є тисяча мотивацій такої поведінки. Однак для цього треба забути найкраще, що принесла з собою небезпека, забути ті щирі почуття, з якими до тебе ставилися ті, хто був біля щогли і ті, яких ти полишив. Тому неважливо, куди пливе корабель, не важливо, який це корабель, коли ще лишились спини, які потребують прикриття. Тому весь світ крутиться навколо цієї щогли. Це - як дорога, яку треба дійти до кінця. Щоб ніхто не міг тобі закинути, що ти проявив слабкість, що ти залишив на самоті тих, хто йшов з тобою, хто йшов за тобою, кому ти прикривав спину.

додано: 25-11-2001 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1006644600.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua