Майдан / Статті  

додано: 24-05-2002
Яцек КУРОНЬ: Давайте зрозумієм і гнів українців

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1022199087.html

(Переклад пп.Августо та Юрка)

Давайте зрозумієм і гнів українців

Яцек Куронь

Давайте наберемось сміливості визнати, що конфликт навколо Цвінтарю Орлят не йде навколо напису. Річ в тому, що львівській пантеон, це символ тріумфу польської зброї в серці України. Якщо вже хочемо щось написати, давайте напишемо на двох мовах: Геройські загиблим за незалежність Польщі...України... в братовбивчій битві.

Я сам народився та був вихованим у Львові, жив там до десятирічного віку. Колонада Цвинтаря Орлят і зараз весь час немовби перед очами: видно її було з різних місць, вона домінувала містом. Очевидно, що я виховувався в культі Львівських Орлят, що не заважало мені в тогочаснім дитинстві товаришувати з українцями. Українсько-польский конфлікт дуже загострився перед війною (1939 рік, початок ІІ світової А.Г.) і був дуже живий ві Львові, а війна його ще більше загострила. Чого нам в ті часи бракувало, а також бракує і зараз, це розуміння, що українці та поляки жили, живуть і житимуть на тих землях в спільній батьківщині. Це питання здається найважливим для розуміння як і взаємної ворожості, так і взаємної наближеності. Мій батько родом з Заглеба Дубровського, завдяки тому справи українсько-польских відношеннь знав зсередини, звідти і походила його переконана проукраїнськість, чого не можна було сказати про мою сімю з маминої сторони, яка була родом власне з тих сторон. А ще було, що чоловіки моїх тіток-вчительок були колишніми українцями, бо коли вони приєдналися до польської інтелігенції загубили свої українські корені. В мене був вуйко, запеклий польский націоналіст, з яким ми палко сперечалися з українських справ і який в дуже старому віці признався: ну що ж, належимо до тих, хто co gente Ruthenus natione Polonus (походженням українець, національністю поляк. лат). Вперше признався, що він є українцем. Це теж показує стан українців на тих теренах.

Польска зрада України.

Коли в 1918 році відроджувалася Польща, Літва, Чехословаччина і могла би відродитися Україна, але ми не змогли домовитися між собою і війна на тих кордонах вже стала неминучою, це і було стархітливою запорукою подій 1939 року.
Війна 1918 року за Львів відбулася, коли Львів був, можна це сміливо казати, серцем України, це саме там, зважаючи на лібералізм подвійної австрийської монархії, знаходилися українські незалежницькі установи та наукові та суспільні заклади. Польські теж там, і теж з тієї ж причини. Як з польською сторони існувало удруження Сокул, так з української - Сокіл, там починалися український Пласт та польські харцери, створювалися відділи стрільців Пілсудського, а з української сторони Січові Стрільці. Був польській університет, але було і наукове товариство ім. Тараса Шевченка, яке фактично виконувало роль українського університету.

Не можливо було будувати незалежну Україну без Львова, Польщі було легше, в нас був і Краков, хоча Львів грав набагато більшу роль і теж в певному сенсі був серцем післявоєнної (після 1918 року А.Г.) Польщі, багато в чому завдяки війні 1918 року. Ту війну поляки були приречені виграти і не лише тому, як каже Юрій Андрухович, що були вдома, бо дійсно місто було заселено переважно поляками, які його добре знали, але і тому, що на стороні Польщі в конфлікт вступила добре озброєна та вивчена в Франції армія Халлера, додам, що це було проти міжнародних домовленостей. Саме та армія, сформована та вивчена на Заході, була попереджена про нейтральність в україно-польських стосунках, але вона включилася в війну і це і вирішило ситуацію.

Була це, як не дивися, чергова братовбивча війна, чергова сімейна війна і черговий цвях до труни як Польської Республики, так і України. Але війна 1918 року повинна була відбутися. Після українська армоя Петлюри в союзі з Пілсудським воювала з більшовиками. А при підписанні Рижської Угоди Польща зрадила ту армію i Україну.


Треба теж пам'ятати, що Пілсудський, підписуючи умови з Петлюрою, визначив територію незалежної України за Збручем чекав повстання в тилу (червоних А.Г.), бо сподівався на те повстання, але воно не могло розпочатися, українські незалежницькі сили були краще зорганізовани і мали реальний тил тут, в Галичині. Звідти можна було б почати відродження народу, воно звідти і почалося, тільки було воно антипольске.

Після Рижського Миру Пілсудський приїхав Щипьорна, де були інтерновані солдати Петлюри і сказав: "Панове українці, вибачте мені".


Не за цвинтар скубемся.

Але ві Львові стояв Цвинтар Львівських Орлят і доп сьогодня виглядає, ніби ми з-за него скубемся. Ми скубемся за щось абсолютно інше. В Львові в звязку з братовбивчою війною польско-українською встановлений монумент тріумфу польської зброї. Не під Варшавою, для увіковічення бітви за Варшаву, яка і вирішила судьбу війни 1920 року і незалежності Польщі, але ві Львові! На спогад про братовбивчу війну, яка на мою думку і привела до того, що відбулося в 1939 році.

Рахунок взаємних образ можна продовжувати.

Випадково я поляк, випадково, бо народився поляком, то було мені дано, але думаю, що якщо не враховувати того, то правда є те, про що кажуть українці. Україна Польщу ніколи не позбавляла незалежності, а Польща Україну точно два рази і другий раз це було в 1918 році, коли внаслідок війни з Польщею зникла Західно-Українська Народна Республіка. Українці кажуть, що таких випадков було більше, але думаю, що і два рази це теж не мало. Рижська Угода була непідробленим розподілом України.

Весь цей шум, що підняли медії, що не розуміємо, чому рада міста Львова, зараз щось має до справ Цвінтаря Орлят є інфантильним. Ні поляків ні українців не обходить сам напис. Давайте наберемося сміливості і скажемо це. Вже точно, що депутатам Львова не йдеться про неправильні прикметники, чи воно про "незалежну" Польщу, чи "героїчно" загинули і ми знаєм, що причини інші. Ясно, що в братовбивчей війні з обох сторон героїчно загинули люди і що обидві сторони воювали за незалежність. Йдеться про те, щоби змустити українців прийняти, що той пантеон польської зброї став би в місці, яке вони вважають серцем України, та нагадував про події 1918 року. В Польщі немає жодного пантеону тріумфу російської чи німецької, чи іншої іноземної зброї, Польща б на таке не погодилася.

Польща каже - ні.

З обох сторон українсько-польского кордону є могили і поляків і українців. І з обох сторн маємо страшенний клопіт з поминанням вмерлих. нагадаю декілька прикладів, про які коли пишуть та кажуть про Цвинтар Орлят, ніхто не згадує. Згадаймо, з яким зусиллями не на кордоні, але в Калішу, Кракові, відновлялися памятникі солдатам Петлюри, союзникам Пілсудського.

В Калішу зроблено мало, але хоча б частина того, що треба зробити, хоча б українцям напевне хотілося б відновити все. І ще місця як наприклад Ланчуці, Вадовіці чи Стжалковє. В тих місцях перед війною існували цвінтари, на яких поховано від декількох сотень до декількох тисяч українських війскових - часто генералів, сержантів, рядових разом рядових солдатів та цивільних, побудовано там пам'ятники. На сьогодні залишилися знищені хрести, кущі, трава... Нікого в Польщі не дивувало, що Рада Охорони Пам'яті вимагає від Союзу Українців, щоб написи на пам'ятниках (і не лише, як у нас загально розуміється пам'ятниках УПА, а українських цивільних жертв конфлікту в 1945-1947 років) були двомовними. А щодо Львова, то це чомусь вражає.

В липні 2000 року заплановано перепоховання вояків УПА, ексгумованих в долинах в Бірчи та Лішні, українська сторона попросила прем'єра Бузка та маршалка Плажинського, щоб перенести термін перепоховання на тиждень, польська сторона не вважала за потрібне на це погодитися. І це після того, як останки з Лішні пролежали в Закладі судової медицини в Жешуві вісім років, а з Бірчи 2 роки, бо не було згоди на поховання. В 1918 році в таборі в Вадовіцах утримували 15 тисяч інтернованих українців Галичини, з них 1,5 тисяч померло від хворіб, голодування - чи маємо там якийсь пам'ятник?... Також є Ланьцут, де з відкритого в 1937 році українського пам'ятника в 1974 році знято напис про похованих там українців, а додано напис про польських солдатів.

Стіна ненависті

Кожного разу (в кожну цю справу я втручався) я стикався зі стіною непорозуміння та ненависті; місцеві люди не хотіли погодитися на перепоховання вояків УПА, що геройськи загинули в боротьбі за незалежність - лише що були це українці, що геройськи загинули в боротьбі за незалежність України.

Але це ще не все, згадаймо, на мою думку, щось значно гірше. В польському концентраційному таборі в Явожні ув'язнено протягом 1947-49 років українців, перед ними - німців, потім неповнолітніх з польського незалежницького підпілля, але передовсім українців. Більшість ув'язнено без вироків, лише за підозрою у співпраці чи допомозі УПА, в тому числі багато жінок, неповнолітніх, священиків. Загинуло там 161 особа, утримувано майже 4 тисячі. І ми, поляки доброї волі, разом з Союзом Українців в Польщі вже десять років боремося щоб було призначено відшкодування, пільги в лікарській опіці для колишніх в'язнів Явожна, сьогодні вже старих людей - все безрезультатно. Залишилося в живих 168 осіб ув'язнених без судових вироків в цьому таборі. Роками не можемо допроситися, чуємо офіційно чи неофіційно, що може таки вони були упівцями, і що їм не належиться.

Спільна батьківщина

Тому не робімо ми, поляки, здивованих мін! Скажімо прямо, що важливим є для нас той пантеон, не говорім про якісь написи, слова, це інфантильність, принаймі з польської сторони. Розумію українців, їм незручно, йдеться про велику політику, Польща є для України велетенським шансом по дорозі в Європу, отже, є це формою уникання, щоб якнайменше образити Польщу, а одночасно зберегти свою гордість.

Не пропоную, щоб розвалити пантеон, вже більше нічого не розвалюймо, але спробуймо взаємно порозумітися. Спробуймо собі уявити, що такий пантеон стоїть в Перемишлі і присвячениий перемозі української зброї! Якщо вже хочемо щось дописувати, то може польська сторона погодиться написати двома мовами: загиблим геройськи в боротьбі за незалежну Польщу... Україну... в братовбивчій війні.

Найкраще не встановлюймо, кожний зі свого боку, пантеонів, вшануймо пам'ять полеглих в роздумах над трагедією, втратою людей, котрі там жили і зі свідомістю, що це є наша спільна батьківщина по обох сторонах так, чи інакше поставленого кордону - спільна вітчизна поляків, українців, для кожного з нас це є його вітчизна.

Записувала Іза Хрусьліньска

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1022199087.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua