Майдан / Статті  

додано: 15-06-2002
Степанида ХВОЩ: І на кого ж ти нас покинув, МУЖЧИНО?..

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1024166124.html

Сьогодні у Верховній Раді – день жалоби. У кулуарах тихо та безлюдно, але дух чорної скорботи вже витає незліченними коридорами, і навіть парламентські колони почорніли від розпачу. Траур стартував учора, буде він і завтра, й післязавтра, і ще багато днів поспіль, доки все жіноче “населення” кулуарів не звикнеться зі страшною в своїй жорстокості реальністю: у парламенті більше не буде МУЖИКА. СПРАВЖНЬОГО.

Ще півроку тому він сидів у президії, і десятки затуманених ніжністю прекрасних очей, затамувавши подих, стежили за кожним порухом мужнього профілю його орлино-лисуватої голови, десятки тендітних вушок жадібно ловили кожне вагоме слово, проголошене його поставленим “мужицьким” голосом. Три місяці від тієї миті, коли після страшних цифр, які висвітилися на табло в результаті брутального “антимедведчого” заколоту, маленький наполеоноподібний лідер з великою політичною потенцією на довгий час (назавжди?) покинув крісло з керівного парламентського “гарнітуру” й зник за “ленінською” стіною, до якої два роки просидів спиною, для «підкупольного” жіноцтва минули як у страшному сні. Бо марно відтоді тріпотіли вражені стрілою штатного есдеківського Купідона серця прихильниць найпершого адвоката гноблених режимом поетів, грози ткаченківських президій та ющенківських урядів – об’єкт їхнього обожнювання в кулуарах більше не з’являвся.

Зате з’явився на телебаченні. Його було всюди й багато, він був з трояндами й у фартусі, він сипав компліментами й щедро випромінював на всі боки сяйво від предмету чорної заздрості всього населення голлівудських пагорбів – неповторно вишкіреної посмішки. Тоді ж останнім “несвідомим елементам” українського соціуму представили неспростовні докази того, про що “кулуарним” медведчук-фанкам було відомо вже давно: в інфантильному світі драглистих істот, які без будь-яких на те прав привласнили собі звання політичної еліти, є справжній “не мальчик, но муж”, достойний називатися цим гордим ім’ям – Чоловік, Мужчина, Мужик. Коли він розстебнув кілька верхніх ґудзичків на своїй висококутюрній сорочці, табуни занадто екзальтованих панянок забилися в екстазі, узрівши його архісексапільний волохатий торс. Коли він твердою рукою в ультрамодному “роллексі” писав золотим “паркером” листи простому й такому близькому його душі українському виборцю, ридала вся країна.

А потім було падіння. Падіння в очах мільйонів загіпнотизованих образом рішучого мачо представниць прекрасної половини електорату, які могли б простити своєму кумирові навіть блазнівський червоний ковпак та спроби гідно виглядати в пальтечку аполітичного Діда Мороза, та ні за які троянди не змирилися б із жахливим, збоченським потягом до власної онучечки-Снігуроньки. Це був провал. На мужикові можна було ставити хрест.

Та пам’ять людська – дивна штука. І за принишклим героєм інтерівсько-піховшецьких “об’єднаних” серіалів, що заливав десь по саунах гіркою жовчю “зелені” мільйони, викинуті у смерч заїжджих політтехнологів, потроху заскучали. Він це, мабуть, вчасно відчув, бо виникнув у світлі прожекторів так само несподівано, як і зник – засмаглий, посвіжілий, і такий... ну, такий... Одним словом, Мужик. Від збагатілих на есдеківських “лимонах” політконсультантів у спадок залишилася хіба що розстебнута сорочка, але спраглі до “чоловічості” “мешканки” парламентських лабіринтів, вловивши оком у мішанині розгублено-жалюгідних “новобранців” його міцно збиту постать, ладні були забути все – і відсутність у його руках оберемка троянд, і присутність у його житті телезіркової Снігурки. Якби, якби вони тільки знали, який удар готує їм жорстока й невмолима доля...

“Доля” має ім’я. І прізвище. І навіть посаду. Але вголос її воліють згадувати порідше – адже й кабінета, до якого вчащають усі можливі екземпляри “силовиків”, вона також має. Та ще й так близько до парламентського “купола” – на вулиці з фінансовою назвою “Банкова”, просто навпроти обителі цементного скопища химер. Ця “Доля” вирішила брутально висмикнути зі світла публічно-політичних юпітерів того, кому сам Бог велів перебувати в центрі вседержавної (-світової?) уваги, хто заради такої змоги ладен був іти на все – від антиконституційних заколотів до всетелевізійного приниження. Та “Доля” не прощає своїм пташенятам, що наважилися, вбравшись у пір’я, покинути материнське гніздо. Їм вона обламує крила. Зневажає вона й тих, хто злетіти таки наважився – їх вона перемелює гвинтами літаків з гербовими номерами. А над тими, кого вона й сама боїться за ширший від власного розмах амбіційних крил, “Доля” знущається. Витончено й із садистичною втіхою.

Такі “пташенят”-переростків “Доля” кидає туди, де вони хиріють без світла й харчування (найкращим-бо харчем для екс-“гидких каченят” є увага мільйонних аудиторій – на ній вони жирнішають і об неї ж точать довжелезні дзьоби). Така участь судилася й головному (об’єднаному) соціал-демократові. Всього лише один день було свято на вулиці українських профспілок, не більше доби випало їм щастя усвідомлювати, що найадвокатніший український законодавець стане захисником їхніх прав у парламентському комітеті. Наступного ж вечора й простих трударів, і повеселілих від надії на чотирирічну можливість кидати в кулуарах грайливі погляди на свого ідола прихильниць Мужика вразила гірка звістка: на четвертому тижні нового депутатського життя передчасно пішов з Верховної Ради найкращий її представник. Відтепер він ковтатиме пилюку в затіненому, завішеному від світу важкими портьєрами кабінеті, перебираючи стоси “шефової” документації та приймаючи нескінченні черги прохачів і підлабузників, які вже “нагострили ковзани” й запаслися мільйонними хабарами.

Це, безперечно, жорстоке покарання. За надмірні амбіції, за сотні кинутих у бік найпершого крісла країни кривих поглядів, за надто широко розставлені по всій державі сіті. Тепер чиїсь мрії про президентство вбиті остаточно. З АП не виходять “гарантами”, з неї можна тільки пірнути в “публічну політику”, скинувши мантію “сірого кардинала”. І то не самому, а тільки після того, як все та ж “Доля” з розмаху вкине свою жертву в “публічне” море, неначе Герасим бідолашну Му-Му, не потурбувавшись, чи вміє “підопічний” плавати. Або навпаки, подбавши, щоб він плавати не вмів напевне. Хоч є слабенька (якщо цей епітет можна примінити до чогось, пов’язаного з Мужиком) надія на те, що цього разу буде все навпаки, і замість угробити в стінах Адміністрації свою публічність, наш герой змусить вилізти на п’єдестал всезагальної уваги усіх кабінетних щурів, аби керувати достойним свого полководця (мова не про “Долю”, звісно) військом. Та й “ІнтерТети”, які, без сумніву, заб’ють по кілька метрів квадрометрів дорогоцінної Адміністративної площі під штативи своїх телекамер, обов’язково в цьому допоможуть.

Але повернімося до неї, рідної. Вона (“Доля”) любить розваги в стилі “садо”. Аби досягти найбільшого ступеню задоволення, ця особа часом недбало тасує політичну колоду, розкидаючи карти за принципом “цікаво, що ж воно вийде”, і від усього серця потішаючись, коли виходить щось ну дуже вже нісенітне.

Та часом на цю егоїстичну пані находять приступи альтруїзму (від сорому за безпросвітне самолюбство), і вона щедрою рукою обдаровує обраних нею достойників. Тоді, скажімо, щоб підсолодити гіркоту поразки улюбленої футбольної команди, “Доля” призначає її “кураторів” на високі державні посади. Перед тим заблокувавши їм усі ходи для маневру представниками “конкурірующєй фірми”. Ох, і грайлива ж, пустунка! Навіть не боїться догратися, пригрівши на “груді” зміюку. Чи ні... невже? Невже зміюку витягли з-під колоди депутатської недоторканності, щоб завдати їй нищівного удару кувалдою всесильної Спецслужби?! Та що це я, чого тільки в голову від горя не прийде... Мабуть, усе точнісінько навпаки – це Самому знадобився нарешті висококласний адвокат, і бажано, щоб просто під руку потрапив.. тобто був під рукою.

Ну, якщо й справді так, то ми, жінки законодавчого оплоту, змиримося зі своєю гіркою участю, чотири роки жити серед не-Мужиків. Ми ж бо знаємо, яким чудовим захисником є наша цяця, наша жіноча мужньогрудо-розстебнута мрія. Ми пам’ятаємо, яким блискучим витвором адвокатського мистецтва була турботлива опіка над підсудним державним злочинцем, що прикривався псевдо “поет”, і результат ми теж чудово пам’ятаємо.

А тому втираємо солоні сльози й благословляємо єдине втілення Мужизму на похід у холодні стіни монструозної будівлі під кодовою назвою “АП”. Щасти тобі, наш любий наполеончику! Хай кабінет тобі буде пух.. трампліном тобто. До злетів у небесну височінь. На “Боїнгу” до Каліфорнії, наприклад...

P.S. Хтось може підказати, як в Адміністрацію акредитуються?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1024166124.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua