Майдан / Статті  

додано: 17-06-2002
Ярослав Підстригач: Про захист культурної меншості

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1024301575.html


Щоразу, перечитуючи Конституцію України, маю відчуття, ніби перечитую фантастичний роман. Все в нас є: демократія, три збалансовані гілки влади, можливість громадського контролю, право на життя, приватність, на захист честі та гідності. Кожне слово Конституції просякнуте любов'ю до ближнього, повагою до тисячолітніх державницько-правових напрацювань цивілізації, палким державним патріотизмом поряд з піклуванням про кожного окремо взятого громадянина нашої країни. Направду приємно читати. Те, що на теренах нашої Батьківщини це поки що утопія, зрозуміло всім. Але говоритимемо не про це. На мій погляд, в Конституції бракує положення про захист культури — йдеться як про автентичну національну культуру, так і про культуру думок, емоцій, мотивацій. В будь-якій європейській країні таке положення в Конституції було би не тільки позбавленим здорового глузду, але й зайвим. В нашій країні, позбавленій цього глузду, подібне положення вдало вписувалося б у дійсність.

Якщо вже говоримо про утопію, то можна оголосити конкурс на законопроект, який би регламентував, наприклад, вираз облич наших співвітчизників. Побувавши за кордоном і просто послідкувавши за мімікою європейців, можна зрозуміти, чому ми так погано живемо. Прогулянки вулицями українських міст наводять сум. Чому, вдивляючись в обличчя свого сусіда по маршрутці, я читаю там тільки одне — "не лізь, бо вдарю"? Спільнотам людей, які вміють посміхатися, потрібно (вводячи в дію відповідні закони, що ґрунтуються на нормі Конституції) надавати спеціального статусу, виділяти бюджетні дотації, всебічно сприяти, культивувати, а в недалекому майбутньому, ймовірно, організовувати розплідники і вести суворий облік поголів'я...

Якщо ж говорити серйозно, то культурна меншість в Україні насправді відчуває себе набагато більш обділеною державною опікою, аніж будь-яка наймалочисельніша національна меншина в Україні. Наша держава терпляче, масовано і ефективно обтісує будь-яку неоднорідність в душах своїх громадян. Легендарний київський "Континент", на якого наїжджає влада через "нестандартну" політичну орієнтацію, має труднощі, ймовірно, також і через "нестандартність" підбору музичних програм. Такий підхід не просто залишається непоміченим слухачами (незважаючи на нечисленних, але постійних і палких прихильників), але й, видається, зустрічає спротив: ті, хто не з нами, ті проти нас. Радіостанція, що "виділяється", становить небезпеку. Ніхто особливо не розбирається: чиновника, який слухає Павла Зіброва, ця радіостанція нервує. Її краще закрити. Навіть у "демократичному" "європейському" Львові закрили радіо "Ініціатива", формат якого складався з усього, що іншими вважалось би стовідсотковим "неформатом". Привід, звичайно ж, нерентабельність, "некомерційність", породжена "іншістю".

"Розділяй і владарюй" у нас перетворилося на "Вирівнюй і владарюй". Інструменти ж "вирівнювання" розроблялися в нашій країні віддавна і ефективно. Якщо вже говоримо про радіо, то це мережі станцій на зразок "Хіт ФМ" чи "Наше радіо" (так і хочеться вигукнути: це не моє, не наше радіо!!!), які крутять російську (бо так вигідно з точки зору гео-політико-економічної кон'юнктури), абсолютно однакову і абсолютно низькопробну музику, яка впливає на свідомість, мов фуганок на необстругану дошку. Але проблеми не тільки з радіо: телебачення, книговидавництво, навіть спосіб життя зараз важкою гладкою залізною праскою прасують і "вирівнюють" нас із вами — щосекунди.

Ця діяльність з "вирівнювання" настільки ефективна, що виглядає скоординованою та добре продуманою. У Львові, україномовність якого викликає щирий подив у не-галичан (ви що там, дійсно між собою по-українськи розмовляєте??), за останній місяць автору цих рядків не вдалося в маршрутках, магазинах, кафе і т.д. ЖОДНОГО разу почути українську і тільки декілька разів довелося відпочити під звуки чогось англомовного. 99 відсотків складає те, що називають "русский поп". Складається враження, що власникам цих закладів спеціально доплачують за те, щоб поділка на шкалі громадського радіоприймача залишалася на позначці якого-небудь "русскава радіо"... Та чи так було на початку дев'яностих, де після кожного номеру на фестивалі "Червона рута" хотілось аплодувати стоячи?



Дійсність виглядає так, що, всупереч законам ринку, у нашій країні пропозиція формує попит. Низькопробна, російськомовна "пропозиція" лунає з радіоприймачів, репродукторів, ллється на нас з екранів телевізорів, асфальтовим катком їздить по незгладжених ще звивинах, по залишкам національної свідомості як форми любові до свого, а не просто раціональної категорії. Наповнений легким туманом маріхуани нічний клуб, звуки "Стрєлок" чи Альони Апіної з колонок та пляшка тоталітарно-ностальгічної "Казьонки" в руках — безальтернативний спосіб відпочинку української молоді: це, грубо кажучи, меседж третини рекламних роликів чи фільмів про "просунуту молодь" на телебаченні. . Русский криминальний детектив, що заполонив абсолютно усі книжкові полиці: чи правдиве це відображення зацікавлень українського суспільства? Чи спосіб нав'язати таке комерційно виправдане зацікавлення? Відсутність елітарних еф-емок: чи справді ніхто не хоче слухати класику? Чи, може, радіостанція у нас ніколи не була культурним, а лише суто комерційним явищем? Телепрограма "Діканька" на УТ-1: чи справді наслідком неграмотності є буква "і" в назві? Чи, за чиїмось планом, нам потрібно звикати, що скоро знову буде "Кієв" чи "вышыванка"? Найстрашнішим же виглядає те, що попит — і це очевидно —успішно формується...

Не потрібно звинувачувати таке бачення проблеми у однобокості: чужоземність культури не обов'язково є критерієм її неприйнятності. У Сербії музичним інструментом "вирівнювання" в руках режиму Мілошевича був так званий "турбофолк", оброблені примітивно автентичні, "свої" мелодії, які нав'язувалися так само агресивно — і викликали такий самий спротив у їхньої "культурної меншості".

Це абсурд, але нам, виходить, потрібні закони, що гарантують можливість культурно-мистецького стилю життя і самовираження, що захищають українську мову в Україні, що захищають право відчувати потреби культурної меншості неупослідженими і принаймні зрозумілими. Це тому, що культурна меншість хоч насправді і є культурною більшістю, але поки що ця більшість мовчки спостерігає за тим, як її право бути людиною, а не мавпою, втоптується в землю. І доти вона буде меншістю.

Пропозиція-мінімум: приймімо закони, які надавали хоча б якісь права тим людям, яким не все одно. Які розмовляють українською мовою не тільки тому, що є такий закон, але й тому, що вона рідна й дуже гарна. Які посміхаються не тільки тому, що за це платять гроші, але й тому, що це просвітлює душу. Які перечитують Ліну Костенко не тільки перед вступом на філфак, але й просто так — для себе, і які відвідують церкву не тільки перед об'єктивом телекамер. Щоб не закривали їхні ефемки, щоб надали право (хай за додаткові десять копійок) вибирати або навіть вимикати музику в транспорті, щоб можна було сподіватися на покарання тих людей, які виявляють неповагу до речей, які ними, меншістю, чи може ще більшістю, вважаються святими. Щоб залишили в спокої їхнє право бути людьми серед роботів.

Пропозиція-максимум: згадаймо, що ми люди, і станьмо людьми.


Ярослав Підстригач

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1024301575.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua