Майдан / Статті  

додано: 25-06-2002
Олег ЄМЕЦЬ: СПОВІДЬ ЯНИЧАРА

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1024995383.html

Ємець Олег Миколайович

СПОВІДЬ ЯНИЧАРА

Чорна земля ізорана,
Та й кулями засіяна,
Білим тілом зволоченa,
Та й кровію сполощена....
(з народної пісні)

І

Штик важко входив у глину. Після кожного удару невеличка напівпрозора червонувато-жовта хмаринка пoроху відривалася від стіни, засипала очі, забивалася у ніздрі, осідала на шкірі, і цівочки поту, що стікав зі скроней, залишали на ньому свої сліди. Він зачаровано дивився на цей порох.

На його батьківщині порох був зовсім іншим. Він любив тупцювати той пухкий полтавський порох, який завжди є на наших дорогах. Тендітно-ніжний і вічний на твердих і порепаних від спеки шляхах. Він любив ті степові дороги, любив йти босоніж і дивитися, як порох маленькими цівочками виривається споміж пальців. То була його земля, і він знав її. Він знав саме головне – та земля любила його.

ІІ

Друге лезо забили навхрест поверх першого. Навколо них закрутили ремінь. Все було готово. Скрізь зуби він віддав короткий наказ: “Повісити”. Це був його перший день, коли він перестав бути яничаром.

Вішати солдата мали просто на стіні, бо в поселенні не було жодного дерева. Група зайняла цю точку вранці, блокувала виходи, грамотно окопалась і чекала. Дорога, яка змією звивалася нижче в урвищі, добре прострілювалась, і у “гостей” був лише один шлях – не далі як сьогодні багато хто з них подивиться в очі Аллаху.

ІІІ

Про те що трапилось він дізнався лише надвечір. Обходячи вогневі точки, він почув дитячий плач. То не був один з тих звичайних дитячих плачів. Так не плачуть зголоднілі діти, так діти не плачуть навіть від болю чи образи. То був дитячий і водночас такий дорослий, напівчутний і моторошний плач.

Легенько прочинив двері. Ввійшов до середини, і відразу наразився на кілька пар маленьких вовчих очей, що впилися в нього з напівтемного кутка. Посеред кімнати лежало тіло замотане у ганчір’я. В іншому кутку жінка прихилилася до притолоки і дивилася крізь нього пустими очима.

Йому знадобилася година, щоб все з’ясувати: oдин з його солдатів згвалтував жінку на очах у її маленьких дітей. Чоловік пробував її захистити, але поплативя за це головою. Довга різана рана на горлі та ще дві колоті в грудях розказали йому про те, що трапилося.

Він мав вдачу характерника – звичайно ніхто не міг розібрати жартує він чи говорить серйозно. Тому на обличчях солдатів, та й самого злочинця, при виді тієї петлі розтяглися широкі посмішки. І тут вони почули голос, якому звикли коритися: “Повісити”. Це був саме той голос природного хазяїна, який віддаючи наказ, навіть ніколи не сумнівається, що все буде виконано.

Коли злочинця потягли до петлі, то тільки тоді дійшло до останнього, що жарти скінчилися. Той недоладно і роблено посміхався, поспішно торочaчи: “Брат, да ето же чуркі .... ми же православниє .... а ані мусульманє....”. “Собака – тобі брат. Собачою смертю й здохнеш.” – відповів він українською.

Вже і до петлі недалеко, але скинувся всим тілом злодій, вирвався з міцних лап і побіг навтьоки. Та в горах далеко не побігаєш.......

Зняв автомат з плеча і поманив пальцем найстаршого сина тієї жінки. Ще зовсім дитина - років сім від сили. Сунув у руки крицю і ткнув кривим п’ястуком у втікача.

Трассери лягали врізнобіч, марно було сподіватися, що хлопчик вцілить, – автомат “гуляв” у нього в руках.

Тоді, він мовчки підійшов ззаду, став на коліно, взяв руки хлопчика в свої. “Раз-два” – коротка черга, і все скінчилось.

Тіло він заборонив поховати.

Він знав чим ризикує і де опиниться завтра, розплачуючись за те що чинить. Але знав він і інше – якщо він цього не зробить, то те, що чекає його потім, буде значно гіршим – все це розчавить і виїсть його зсередини, бо ж не вдавалось йому ще ніколи зторгуватися з власною совістю.

ІV

Завдання було виконано. Група втратила лише одного бійця. Медальку “БЗ” і лист від командування відправили до Свердловська. Тіло ж, з розвернутою трассером потилицею, так і залишилось лежати десь там в далеких горах.

Чудес не буває. Наступним ранком він не прокинувся повною сил оновленою людиною .......... він лише перестав бути яничаром.

Та й важко сказати, чи був він кращим за того, кого наказав повісити. Звісно, скривджені завжди могли знайти у нього захист, але він був гіршим за того гвалтівника. Він був гіршим, бо був добрим солдатом ........ для чужої вітчизни.

Хто він і де він зараз? Можливо він поклав свою голову в тих же далеких горах, а можливо тупцює зараз сірий пенсільванський порох і бачить полтавські степові дороги у снах. Та й яка власне різниця? Є лише одна важлива річ – це його ім’я. Чому саме це так важливо? Та тому що, можливо, він - це ТИ.



Pittsburgh, 2002

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1024995383.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua