Майдан / Статті  

додано: 08-07-2002
Василь Черепанин: Переписування історії як істерія переписування
http://krytyka.kiev.ua

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1026147905.html

Василь Черепанин
ПЕРЕПИСУВАННЯ ІСТОРІЇ ЯК ІСТЕРІЯ ПЕРЕПИСУВАННЯ
http://krytyka.kiev.ua

Відразу зауважу, що я далекий від
будь-якого "націоналістського", "правого", "галицького" (синонімічний ряд продовжуйте самі) погляду на висвітлення історії і цілком приймаю поширену практику західних країн узгоджувати взаємоприйнятне висвітлення важливих і суперечливих моментів спільної історії.
Однак щодо створення російсько-української робочої групи для розробки нових підручників з історії України та Росії, ініційованої російською стороною, яку очолюють віце-прем’єри обох держав – Валентина Матвієнко та Володимир Семиноженко, виникають деякі зауваження та перестороги (хоча б те, що самі віце-прем’єри не є істориками і тому не повинні впливати на перегляд змісту підручників, що неминуче, оскільки вони ж очолюють цю групу).
Згадана робоча група з’явилася після того, як на нещодавніх переговорах із гуманітарного співробітництва російська сторона висловила невдоволення висвітленням в Україні замовчуваних у радянський період сторінок історії, таких як організований Москвою голодомор 1932-1933 роках та агресія більшовицької Росії проти нею ж визнаної Української Народної Республіки у 1917-1920 роках.
Переважна частина сучасної російської історіографії продовжує ігнорувати або заперечувати низку важливих фактів історії України, що тепер може впливати на зміст нових підручників. Отже, можливе порушення прав українських істориків на незалежний науковий погляд, що рівнозначно відновленню російської політичної цензури на українські підручники з історії. Створення робочої групи супроводжується дозуванням інформації, приховуванням її від української громадськості та навіть фахівців-істориків.

"Результати роботи ляжуть в основу російських та українських підручників з історії, щоб вони базувались на історичній правді, а не на політичній кон’юнктурі", – відзначає Валентина Матвієнко [1]. Таке якесь "правдиве, об’єктивне" відтворення історії – це міф. Неприпустимим же є перегляд висвітлення історії в підручниках на догоду політичній кон’юнктурі нинішніх російсько-українських взаємин. "Молодь повинна вивчати історію, базуючись виключно на історичних фактах", – підкреслює вона [2]. Але що означає "виключно на історичних фактах"? Таке враження, ніби пані Матвієнко виключає інтерпретацію як таку з історичної науки. Але чітку межу між фактом та інтерпретацією прокреслити неможливо, факт і є інтерпретацією. "Голих" фактів не існує. Факти не говорять самі за себе. За них завжди говорить той, хто їх подає. Саме подання, підбір фактів свідчить про певну позицію, ангажованість автора, і цього неможливо уникнути. Тому будь-яка історія буде тенденційною. І в межах незалежної держави надзвичайно важливо те, чиєю саме є ця тенденція (вражає санкціоноване указом Президента України №238/2002 відзначення 350-ї річниці Переяславської ради, що перегукується з тезами ЦК КПРС до 300-ліття "возз’єднання"), бо, зважаючи на всеросійську "путіноманію", коли діти у школі вчать про "героя Володю Путіна", на перших сторінках підручників може з’явитися тезка Володі Ульянова, який дасть нам "правильну" історію і навчить, як треба жити.

Георгій Касьянов у своїй статті "Ще не вмерла українська історіографія" [3] пише про заміну у вищих навчальних закладах історії КПРС таким само нормативним, обов’язковим для всіх і наділеним виразно ідеологічними функціями курсом історії України. Але потрібно чітко розрізняти два підходи: медіатизований та немедіатизований. На рівні підручників це завжди буде перший варіант, тому ідеологічні обертони тут неуникні, оскільки написання і викладання національних історій, особливо у школах, мусить показати в академічній манері, що існує "золота доба", "славна минувшина народу", таким чином легітимізуючи прагнення останнього до незалежного політичного існування [4]. Зовсім інша справа – вищі навчальні заклади, де все впирається не в нормативний і загальнообов’язковий курс історії України з ідеологічними функціями, а в його конкретного викладача, який виконує свою роботу або на шкільному, або на університетському рівні, оскільки можна викладати історію України за підручником, а можна спираючись на величезний масив наукових праць (які у школах ніхто би й не читав, навіть якщо б і рекомендували), і тоді викладач перестає бути ідеологом чи пропагандистом-агітатором, а стає науковцем. В Україні існує проблема відсутності намагань інтелектуально медіатизувати історію, популяризувати наукове історичне знання, як це свого часу у Франції зробила "Школа Анналів". Суто наукові немедіатизовані дослідження, які є базою історіографії, відомі тільки у вузькому колі істориків, а медіатизовані, популяризаторські роблять історію цікавою для публіки.

Врешті-решт, це питання ревізіонізму. Будь-який історик є ревізіоністом. Завдання історичного дослідження полягає в тому, щоб встановити наскільки вірне те, що оповідають про минуле, чи необхідні корективи. Чи й справді Катиліна був таким мерзотником, яким його зобразив Цицерон, чи цей образ виник внаслідок політичної ситуації тих часів? Чи справді у Першу Світову війну загинули 600 тис. італійців?
Історик має право копирсатися в архівах, не вірити пропагандистським матеріалам, реконструювати факти й сумніватися в цифрах. Немає нічого гідного осуду, якщо внаслідок ретельного і непідважуваного дослідження буде встановлено, що внаслідок нацистського геноциду загинули не 6, а 6,5 чи 5,6 млн. євреїв. Але нестерпно, коли буцім наукове дослідження, втрачаючи своє значення і цінність, провадиться задля висновку: "Оскільки було знищено менше євреїв, ніж ми думали, то ніякого злочину не було". Огидно і те, коли ревізіонізм перетворюється на заперечення. Якщо так звані історики намагаються переконати, що хрестові походи – всього лиш міф, то ще можна засумніватися, адже це було дуже давно. Але якщо хтось почне переконувати, наче того, що мільйони досі живих людей бачили на власні очі, ніколи не було, якщо в цьому намагаються переконати молодь, яка народилася пізніше, – це нестерпно [4]. Саме такого підходу треба остерігатися від будь-якого переписування історії, самого по собі цілком закономірного (адже історія весь час переписується, відразу ж після того, як подія сталася, інакше її просто не існує), щоб подібні речі не стали результатом роботи групи зі "з(під?)важування" фактів історії України та Росії.

1. Будут написаны учебники по истории России и Украины // www.rtr-vesti.ru/news.
2. РФ и Украина переписывают учебники истории // www.utro.ru/articles/2002052415454679778.shtml.
3. Касьянов Г. Ще не вмерла українська історіографія // Критика. – 2002. – №4.
4. Плохій С. У пошуках української "золотої доби" // Там само.
5. Еко У. Толерантність та її межі // "Ї".– 2000.– №16.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1026147905.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua