Майдан / Статті  

додано: 21-07-2002
Михайло СВИСТОВИЧ: Мистецтво програвати або неспроможність опозиції відстояти честь

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1027274176.html

Ганебна поразка на повторних виборах 14 липня виявила справжню суть української опозиції і показала, що на більше ніж лякати звиклу до подібних пасажів владу голосними і голослівними (хоч і грізними) заявами опозиція не здатна.

31 березня опозиційні кандидати перемогли у всіх трьох округах, де вибори були оголошені недійсними. Та влада плюнула опозиції в обличчя, оголосивши вибори недійсними. Тому виграти вибори для кожної здорової політичної сили мало би бути справою честі. І для цього здавалось би були всі умови. Вибори 31 березня показали, що влада не підтримується народом, вже непотрібно було розпорошуватись, всі наявні ресурси можна було сконцентрувати в трьох місцях. І як людина, що має за плечима багаж не одної успішної виборчої кампанії (в т.ч. і 31 березня 2002 року), смію стверджувати, що не такі вже ті ресурси і великі потрібні для виграшу, якщо ти не належиш до влади. У всякому разі навіть найбідніша СПУ з легкістю могла матеріально забезпечити потужну кампанію.

Важко було уявити, що вибори 14 липня можна було програти, але влада в черговий раз без особливого напруження зґвалтувала опозицію. І це, здається, стає вже звичним навіть для самої опозиції.

Спочатку її зґвалтували, створивши найбільшу фракцію з виборчого блоку, який зайняв на виборах 5 місце, потім, обравши Литвина спікером, не ввівши в керівництво Верховної Ради жодного опозиціонера, тепер ось на повторних виборах.

І все це неподобство супроводжується відчайдушними криками опозиції: “Влада знехтувала народним волевиявленням”, “Розташування сил у Верховній Раді не відповідає українським реаліям”, “Народ не підтримує владу”.

Крики правдиві і правильні, але звинувачувати у зґвалтуванні владу великого сенсу немає, оскільки всім і так відомо, що влада в нас – маніяк, тому зґвалтування опозиції для неї – це нормальний спосіб життя, від якого вона ніколи не відмовиться. А тому звинувачувати треба себе, адже будь-який фахівець, який знається на ґвалтівниках та їх жертвах, скаже вам, що більшість зґвалтувань не були б доведені до кінця, якби жертва гідно опиралась. Ні, це не означає, що всі жертви віддавались нападникам з задоволенням. Але належного опору вони не чинили: чи то через стрес, чи то через страх ще більше розлютити ґвалтівника, чи то через невміння...

Лідери опозиції мають всі ті самі риси, що й жертви ґвалтівників. Відірвавшись від народу, вони живуть у замкненому середовищі зі своїх прихильників, Інтернету, УНІАН, опозиційної преси. Понабиравши в партії людей з голосними титулами й науковими званнями, різноманітних ексів, опозиціонери впевнені, що краще за них в політиці не розбирається ніхто. І всі ці академіки, доктори наук та чисельні екси вважають нижче своєї гідності прислухатись до порад збоку, до практиків, які на своїй шкірі відчули всі недоліки виборчого законодавства та випробували на собі всі прийоми політ технологій, в тому числі й задіяні проти них. Зараз, наступивши на граблі, вони збираються міняти виборче законодавство, бо до цього їм здавалось, що варто лише зробити 100%-ну виборчу систему, і всі проблеми вирішені. І чомусь не задумуються, чи пройде такий закон через Верховну Раду.

Замість того, щоб вивчити, чим живе народ, навчитись розмовляти з виборцем на його мові, лідери і фундатори віщають з високих трибун і чекають, поки народ занесе їх білих і пухнастих на руках до владних крісел. Опозиціонери вміють написати літературний шедевр світового значення, але не здатні підготувати зрозумілу і дієву передвиборчу листівку, не розуміючи, що не всі вислови зі словника Грінченка відомі простому виборцю.

Виправдатися опозиція може хіба що за поразку у 35-му окрузі, бо там кандидата від опозиції Жира просто зняли з реєстрації, і тепер можна досхочу наговоритись, що якби його не зняли, то він би взяв 70% голосів. Такі заяви – безпрограшний варіант, бо перевірити, як би було насправді, неможливо. Звичайно, Жир мав досить великі симпатії у виборців, бо інакше б його не знімали. Але ж пробували зняти і Булатецького з Олійником на Черкащині, а в підсумку виявилось, що цього і не треба було робити.

Але й у випадку з Жиром дії опозиції викликають багато нарікань, оскільки, маючи в своєму середовищі цілу когорту першокласних юристів, опозиція так і не спромоглася створити нормальну юридичну службу, щоб, по-перше, застерегти того ж Жира (тим більше, що той вже мав кілька попереджень) від можливих підступів влади, по-друге, щоб оскаржити його зняття з реєстрації. Невже важко було заготувати "кози" скарг до Верховного Суду і забезпечити цілодобово чергування двох людей з ноутбуками, супутниковими телефонами та принтерами: одну людину біля Жира, другу – на сходах Верховного Суду? А як сприймати відмову Жира від подальшої боротьби за визнання виборів недійсними? Адже зміг знятий з реєстрації Коломойцев-Рибалко добитися визнання недійсними виборів у 18-му окрузі.

Врешті решт опозиціонери, вважаючи себе ледь не напівбогами з повноваженнями вершити долі людей, своїми руками створила ту систему, яка сьогодні їх нищить. Той самий Жир сам визнав у інтерв'ю "Дзеркалу тижня", що дав путівку в життя нинішньому генпотебеньку Піскуну. А зараз каже, що Піскун змінився? Питається, а чому Жир вважає, що має право ось так з легкістю визначати лише на підставі своїх суб'єктивних спостережень, хто буде впливати на подальший розвиток України? Чому б йому не підійти свого часу до цього питання більш принципово, не відірвати сідницю та не поїхати в Ірпінь (лише півгодини машиною від Києва). Тоді б він зрозумів, що Піскун не змінився, що він весь час залишався таким самим, яким є зараз.

Вибори на Черкащині викликають лише роздратування та сміх. Округ взяли під особистий контроль як Ющенко (поряд з 35-м), так і Тимошенко. В ньому (як і в 35-му) побували десятки найвідоміших опозиційних політиків, цілі партії оголосили ледь не загальну мобілізацію, лідери особисто і неодноразово (до того як їм це заборонили) виступили перед народом. І в підсумку перемогу одержав невідомий нікому закарпатець Шуфрич, тоді як місцеві Булатецький та Олійник, яких знає кожна собака, посіли лише 3-4 місця. І це при тому, що 31 березня той самий Булатецький набрав майже вдвічі більше голосів ніж 14 липня.

Всі крики та плачі з приводу 201-го округу можна було б сприйняти як доказ, якби не було доведено протилежне у 18-му окрузі, де два десятки людей, не обтяжених ні голосними політичними чи науковими титулами, ні званнями іміджмейкерів та політтехнологів, не керованих вищими вказівками партійних лідерів, лише з двома видами чорно-білих листівок, виготовлених на ізографі, з мінімумом коштів та засобів пересування лише за 8 днів змогли опустити рейтинг податкового генерала зі стелі до плінтуса.

Звичайно, можна ремствувати, що опозиція не змогла домовитись про єдину кандидатуру, але, по-перше, хто в цьому опозиції винен, по-друге, разом Булатецький та Олійник взяли менше голосів ніж переможець виборчих перегонів об'єднаний есдек Шуфрич, по-третє, у 18-му окрузі також було два кандидати від опозиції ("Наша Україна" та СПУ), що не завадило Миколі Одайнику виграти вибори з результатом 43,55%, випередивши кандидата від влади (він же – найближчий переслідувач) на 22,15% (майже 24 тисячі голосів).

Адмінресурс? Але ж на виборах 14 липня опозиції протидіяли ті самі місцеві чиновники, що і на виборах 31 березня. Звичайно, допомагали і столичні "діячі", та не звозились же до округів цілі "команди порятунку" з Києва, як це робила опозиція. У тому ж 18-му окрузі, який вважався "пасинком" довиборів, і на який найменше звертали уваги, адмінресурс діяв чи не найсильніше. В кожному державному кабінеті (школа, друкарня, лікарні, міліція) сиділи владні "комісари" не з місцевих, і без їхньої згоди жоден порух пальцем був неможливий.

Підкуп виборців? А хіба в 201-му хтось стояв прямо у виборчих кабінках і міняв бюлетень на 20 гривень? Ах, всього-навсього обіцянки заплатити та якісь листи-зобов'язання? Так у 18-му теж це все було. Плюс не менш масова роздача коштів (якщо у 201-му влада заради перемоги кинула 2 млн. гривень, то у 18-му 7 мільйонів!), податкові перевірки, залякуваннями закрити магазини та заводи, змушування ставити підпис із зобов'язанням проголосувати за Петра Мельника (у випадку відмови вимагали заяву про звільнення з роботи). На 18-й округ ніхто не звертав уваги, тому тут адмінресурс творив, що хотів, але... прорахувався.

Інші причини? У 18-му було те саме. Але у 18-му була група об'єднаних не пропустити кандидата від влади людей, не чекали винагороди за свої дії. Тут згадується, що саме таким самим способом як діяла ірпінська група, виграла вибори 31 березня команда Шкіля, коли 30 чоловік-неполітиків (від 16 років до 30) з мінімумом ресурсів та трьома машинами переконливо перемогли і супеолігарха Ткачука, і кандидата від "Нашої України" Пітка, якому не допомогли навіть виступи Ющенка перед виборцями (а рейтинг Ющенка в Галичині відомий).

Плюс у 18-му окрузі була досить грамотно і лише з невеликими помилками організована кампанія Миколи Одайника, який хоч і користувався підтримкою "Нашої України" в особі Петра Порошенка, але ж далеко не в таких масштабах як Булатецький та Жир. І можливо тому, що "вище партійне керівництво", обмежившись матеріальною підтримкою (повторюю: значно меншою ніж Жира та Булатецького), не заважало у 18-му окрузі "мудрими" вказівками, Одайнику, якого ще за три тижні до виборів майже ніхто не знав, вдалось грамотно провести свою лінію, скориставшись і тим, що влада сконцентрувала всю міць своєї атаки на Світлані Мельник, і тим, що в окрузі з'явились антимельниківські агітатори з Ірпеня, відволікаючи на себе значні сили адмінресурсу, і тим, що спільними діями незалежно один від одного ірпінська група та інші кандидати в депутати зуміли переконати електорат знятих з реєстрації кандидатів не голосувати за Петра Мельника.

А ось соціалісти, які взяли 18-й округ під контроль, вибори програли як і вся інша опозиція, хоча це здавалося неможливим. І звинувачувати в цьому повинні також лише себе, бо негоже там, де образили твою честь, заощаджувати кошти на помсті. Друга кампанія Світлани Мельник попри допомогу (хай і невелику) з центру, прибуття "досвідчених політиків", була організована вкрай бездарно. Сподівання на те, що в окрузі, де Соцпартія набрала на 9% (12 тисяч голосів) більше ніж "Наша Україна", де Світлана Мельник вже зайняла 31 березня перше місце, де знявся її основний суперник на минулих виборчих перегонах Євген Сухін, де в молодої соціалістки є імідж ображеної владою, яких так любить народ, виборці автоматично проголосують за кандидата від СПУ не справдились.

Ще не все втрачено. В опозиції є ще шанс зупинити своє сповзання в дисидентство і навчитися мистецтву перемагати. Але для цього треба подивитися у дзеркало, забути всі свої минулі заслуги та не гребувати стати на один рівень з тими, чиї голоси та активність ти прагнеш залучити на свою сторону.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1027274176.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua