Майдан / Статті  

додано: 07-08-2002
Юрій Сандул: Ілюзії добрі лише тоді, коли їх вчасно втрачають
www.krytyka.kiev.ua

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1028718535.html

Підсумки повторних виборів до парламенту у трьох округах дають цілком достатньо інформації для означення тактики, яку застосовують і далі застосуваватимуть навколовладні фінансово-політичні угрупування для утримання за собою президентства після 2004 року. Звісно, суть цієї тактики не в тому, що проведення "свого" кандидата в президенти є завданням № 1. Це очевидно. Суть в тому, на що готова піти влада задля цього.

Якщо дуже коротко, то на повторних виборах (як і при виборах керівництва парламенту) влада гранично чітко продемонструвала, що вона готова на все – буквально на все, без будь-яких застережень. Або, як мінімум: у всіх опозиціонерів – реальних і потенційних – має скластися саме таке переконання.

Те, як відверто влада провела на повторних виборах своїх кандидатів (характеристики опозиції: "тиск", "шантаж", "підкуп виборців", "придушення свободи слова", "дезінформація", "відверта брехня", "цинізм", "грубе нехтування законодавством" тощо) є, насамперед, демонстрацією її, влади, готовності задля забезпечення потрібного їй політичного результату йти на максимальний силовий тиск навіть тоді, коли б, здавалося, воно того не варте, коли потрачені зусилля нібито переважають здобутий результат. І справді, що могло змінити в нинішньому розкладі політичних сил присутність Олександра Жира в парламенті? Абсолютно нічого. Однак влада його таки брутально не пустила. І зовсім тут не йдеться про примітивну помсту активному учаснику "касетного скандалу" на боці противників Кучми. Головне для влади – показати, що вона не має наміру відступати навіть у дрібницях, що вона не бачить перед собою ні законних, ні моральних нездоланних перешкод у прагненні забезпечити результат наступних президентських виборів саме такими, якими їй потрібно. Згадаймо, до якого аргументу вдався дон Корлеоне, щоб переконати голлівудського мільйонера і друга директора ФБР зробити йому послугу. Методика "Хрещеного батька" і нинішньої української влади однаковісінька. Опозиція, за задумом влади, має переконатися: якщо влада вдається до такого тиску, лише щоб не збільшити фракцію "Нашої України" на одного депутата, то до яких методів вона вдасться, коли і справді питання наступного президента стане руба?
До речі, саме дотримуючись послідовно своєї тактики влада не може змиритися з результатом виборів у 18-му окрузі, де найбільше голосів зібрав "нашоукраїнець" Микола Одайник. Ось чому процес потрібного владі визнання судом недійсними підсумків голосування у цьому окрузі вже розпочато.

Обравши таку тактику, влада мусить ставити перед собою максимальні завдання: будь-якою ціною вибити з будь-чиїх голів саму думку про можливість суперничати з владою в питанні визначення особи наступного президента. "Забудьте про реванш!", - з таким гаслом вже кілька разів публічно зверталися до політичних опонентів головні організатори виборчого процесу "за владою" Віктор Медведчук і Володимир Литвин. І щоб підтвердити неможливість реваншу, будуть жорстоко тиснути на все і на всіх. Гайки загвинчуватимуть всюди, де тільки можна, навіть не керуючись міркуваннями, що, мовляв, тут можна не загвинчувати, бо це ніякого визначального впливу на процес не справляє (наприклад, залишимо в спокої опозиційну газетку, бо її тираж лише десь там 5 – 10 тисяч примірників). Тут вже справа не в доцільності тих чи інших конкретних жорстких заходів, а справа в дотриманні жорсткого стратегічного принципу: давить все!

Щодо неминучих іміджевих втрат при застосуванні обраної тактики, то цим влада вирішила просто знехтувати, як нехтують опором матеріалів у шкільних задачках з фізики. Треба визнати, що таке рішення цілком логічне. По-перше, демократичний імідж нинішньої влади вже давно втрачено в очах усіх, кого це взагалі хвилює, насамперед Заходу та зовсім маленької частки електорату, котра демократію ставить понад усе. А по-друге, і це найголовніше, ціна перемоги, тобто "свій" наступний президент, настільки висока, що тут вже не до іміджів, тут і справді "мы за ценой не постоим". Покращенням демократичного іміджу української влади (причому, цілком можливо, справді реальним покращенням) займатиметься вже наступний президент. Лише він може собі дозволити (маючи гарантію п’ятирічного перебування на посаді) реальний рух України до демократії. Інша справа, чи захоче він собі це дозволити. Але то вже зовсім інша історія.

На жаль, багато хто з опозиції та навколополітичної публіки, котра їй співчуває, сприймає такі дії влади як свідчення її панічного настрою приреченості. Мовляв, нічого розумного вже придумати не можуть, тому тупо тиснуть на все, ударів завдають не по конкретних цілях, а в усі боки навмання, як осліплений циклоп з давньої-давньої казки. Звідси і нібито логічний висновок: не сьогодні-завтра навколовладна коаліція посиплеться, як пісок, адже там чимало політиків зі здоровим глуздом, котрі не захочуть лягати в політичну могилу разом з тими, для кого вже не існує інших варіантів, як триматися нинішнього президента до кінця. Отже, Віктору Ющенку, як найімовірнішому кандидату в наступні президенти, дуже скоро залишиться лише диктувати свої умови капітулянтам-перебіжчикам.
Ілюзії завжди небезпечні, а в політиці – особливо. Почнемо з того, що наша влада нічого принципово нового не вигадує. Принципи і методи такої тактики – старі, як світ, тисячі раз перевірені в світовій та вітчизняній історії. До речі, не лише в політиці. Наприклад, вони лежать в основі дій багатьох успішних майстрів військової справи (до речі, політичний процес в пострадянських країнах – це майже війна). Так, Наполеон ніколи не вдовольнявся тим, що супротивник тікає в паніці з поля битви. Він завжди організовував його переслідування, аби знищити дощенту, і вважав це обов’язковою умовою завершення битви. За суворою логікою цієї тактики радянські маршали й генерали періоду Другої світової війни клали тисячі й тисячі своїх солдатів, аби лиш відвоювати у німців якусь безіменну висотку, бо, зрозуміло, справа була не в висотці, яка й справді часто-густо нічого не значила з військової точки зору, а в тому, щоб деморалізувати противника готовністю йти на будь-які жертви, чим нав’язати йому свою волю, без чого неможлива загальна перемога. Весь більшовицький терор періоду громадянської війни в Росії побудований на таких принципах. Йосип Сталін за тими ж принципами проводив політику репресій як необхідної умови особистого панування над країною. Подібні принципи лежать в основі діяльності будь-якого більш-менш серйозного мафіозного угрупування – у нас чи на Заході. Нарешті, так само діяв усім відомий телевізійно-літературний сищик Гліб Жеглов, котрий, керуючись жорстким правилом "Ни одной бумажки постороннему взгляду!", конспірувався навіть від колеги Шарапова.

Отже, хоча б з огляду на багатющий історичний досвід застосування такої тактики дії нашої влади не слід оцінювати як бездумну паніку. Деморалізація противника надмірним, на перший погляд, застосуванням сили впливає не лише на реальну, але й на потенційну опозицію, точніше, на потенційних "зрадників". Не зайвим буде нагадати, що вже одного разу прогнози щодо масової втечі депутатів з "Єдиної України" до "Нашої України" не справдилися, а зовсім навпаки (це коли в парламенті боролися за місце спікера).

Втім, страх перед податковими чи якимось іншими репресіями не єдина, і навіть, мабуть, не головна причина єдності провладних політичних сил у протистоянні з Ющенком. Головне – їх міцно об’єднує спільна мета: наступне президентство, а точніше – побоювання, що наступним президентом може стати опозиційний політик (найімовірніший з них на сьогодні – Ющенко), а тоді всім їм буде однаково погано, і дуже погано. Така перспектива гуртує нинішні політичні складники влади краще за будь-які можливі репресії. Таким чином, сподівання когось з опозиції на серйозний розкол всередині влади є примарними. Не виключено навіть, що влада сама підтримуватиме цю ілюзію серед оточення Ющенка, аби утримати його від тісної політичної співпраці з Морозом і Тимошенко. Жорстке протистояння всередині влади можливе лише тоді, коли будь-хто з опозиційних політиків втратить останні шанси стати реальним кандидатом на президентську посаду. І ні на хвилину раніше.

Нарешті, про тверезий розрахунок влади у виборі тактики боротьби на наступне президентство свідчить і те, що вона не обмежується лише цвьохканням батога направо й наліво. Звісно, обрана тактика в принципі не передбачає ніякої реальної політичної лібералізації режиму як спосіб когось привернути на свій бік. Але є і ще буде чимало показушної (і непогано продуманої) "лібералізації" "на пропагандистському рівні, лише як прикриття, лише як "кістка" тим чи іншим електоральним групам (як от: публічна обіцянка Президента, що віднині він оцінюватиме роботу губернаторів за станом розвитку малого та середнього бізнесу в регіоні. Або заяви всерйоз повернутися до розслідування вбивства Георгія Гонгадзе).

Питання: досягне влада свого чи ні? Іншими словами – чи витримає опозиція шалений силовий тиск? Обрана владою тактика, повторимо, добре продумана й ефективна. Однак безпрограшних методів не буває. Головний недолік згаданої тактики в тому, що її не можна застосовувати безкінечно довго, будь-яка максимальна концентрація зусиль означає перенапруження сил, а будь-який тиск раніше чи пізніше породжує такий самий опір. Перенапруження сил згубило і Наполеона, і СРСР, та й мафіозні лідери кінчають життя здебільшого від пострілів кілерів. Здається, Макіавелі (котрого, до речі, можна вважати головним теоретиком стратегії та тактики, що нині застосовує українська влада до української опозиції) казав, що сильний, але не смертельний удар означає смерть для того, хто цього удару завдає. Так що наша опозиція теж має свої шанси, однак щоб ними скористатися (витримати удар, щоб він виявився сильним, але не смертельним) потрібно, хоча б для початку, негайно відкинути ілюзорні сподівання, що супротивник сам впаде під вагою власного "цинізму", "нехтування законом" тощо. А далі… Зрештою, часу – два роки до президентських виборів – цілком достатньо, щоб у влади його не вистачило для доведення своєї тактики боротьби до успішного (для себе) кінця.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1028718535.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua