Майдан / Статті  

додано: 09-08-2002
Тоня БІЛОУС (Бельгія): КОМУ – ЩО, А КОМУ – ЖИВЕ У ГРУДЯХ, ЛЮДСЬКЕ СЕРЦЕ
<A Href="http://www.perehid.kiev.ua/observer/294.html">http://w

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1028922405.html

„Кожен батько, подумав я, має скласти заповідь дітям своїм та внукам, правнукам і всім, хто прийде у світ після них, хоч, може, не всім нащадкам така заповідь буде потрібна. Це ніби лист у вічність, що його кожному хочеться послати. Ні, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому житті людина мала. Та й пригоди, які перебув, не такі вже захоплюючі – це пригоди малої людини. Але одне я маю, про що й хочу сповістити нащадкам своїм, - живе у грудях, людське серце.”

Валерій Шевчук „Три листки за вікном”


Я з цікавістю переглядала список прізвищ людей, які підписали „Відкритий лист українських істориків, інтелігенції та представників громадськості з приводу загрози політичного перегляду української історії” на Майдані (Майдан - Пульс Громадянського Спротиву України). І очі мої серед чисельної діяспори упіймали декілька незнайомих прізвищ з „Союзу Українок” Бельгії. „Цікаво, хто вони?”- спиталось мені. Мало за три роки мешкання в Бельгії я стріла дівчат, які признавалися б своєю мовою, що вони українки. Все більше потрапляла на зрусифіковане „воно”, яке шукало тут лише комфорту та моднячого дрантя і обпльовувало на всі боки свою стражденну Батьківщину. Вибрала ім’я Люби Лиско, а втрапила через ел-адресу на Марічку Галабурду-Чигрин. Так і розпочалось наше бурхливе знайомство з цією життєрадісною українкою, бельгійкою за походженням, австралійкою за мешканням, місце зав’язування якого вже ніколи не змінити – на Майдані.

Полетіли на мою адресу звичайною та ел-поштою вісточки та пакунки від Марічки, а мої - до неї. Не могли нарадітись-набалакатись-надивуватись, що скільки років по одну сторону барикад, а не трапилось стрітись. А Доля нам загадково усміхалась.

І ось незабарилась принести мені Доля першу величеньку бандерольку з Австралії, звідки випала касета, з якої на мене уважно дивились карі очі, чорні брови у вишитій сорочці, на яку розсипалось правдиве коралове намисто. Наша, слава Богу! Я поставила касетку - і до мене полилось сопрано з тембром як у моєї матері...Воно тремтливо-поступливо перепліталося з чоловічим баритоном, як дізналась пізніше, композитора В. Ярцева, росіянина за походженням, який створив несказанно плинну й щемливу мелодію пісні на слова поета Я.Кухаренка:
„Ой напій коня, ой напій коня
Ой напій, дівчинонько, коня -
Натомився я, нажурився я,
Нещаслива доленька моя,

До того села, до того села -
До дитинства славного селя
Стежка заросла, стежка заросла,
Полином високим заросла -

День і ніч скакав, день і ніч скакав,
День і ніч на конику скакав,
Тільки не застав, тільки не застав
Рідну неньку дома не застав!

Ой, світи зоря, ой світи зоря!
Ой світи ясніш мені зоря!
Матінько моя, матінько моя -
Ой, рідненька матінько моя!

Кінь води не п”є - кінь води не п”є
Кінь води джерельної не п”є!
А копитцем б'є, а копитцем б'є
Б”є копитцем серденько моє!”

Далі з пакунку вивільнилась книжка, з якої на мене зирнуло чарівне карооке дівча, в гуцульському строї, що примостилось у квітяних барвах, за якими жили й дихали краєвиди Карпатських гір. Сторінки „Україно, моя Україно” зашелестіли в моїх руках і я зрозуміла, що сьогодні спати не cудилось.

Власне, це не книжка, це - щоденник, написаний в стилі репортажу. Багаторічна праця на Австралійському Державному радіо СБС в якості журналістки-ведучої далася взнаки і сформувала неповторну манеру Марічки занотовувати події життя. Цей стиль уповільнюється, коли події снуються непоспіхом, утворюючи такі собі упокоєні подійні плеса, в які вкраплюються описи природи й побуту українців, і розбурхуються гірською рікою, коли Марічка фіксує факти з гарячих точок.

Про що її репортажі-сповіді? Про нас, про українців, як ми починали розбудовувати Незалежність, про нашу Оксамитову Революцію, як зараз називають період початку 90-х, очима українки, яка народилась за її межами, була пригріта та вигодована молоком та хлібом рідної чужини, і яка, ступивши на землю своїх батька-матері, колись забраних від цієї землі, видихнула:„Раптом мене охопило незбагненне почуття: ніби давно, давно колись я тут бувала і тепер повернулась”. А слідом про Київ:”Враження настільки сильне, що, так мені здається, навіть зовсім невіруюча людина переживає неподільне почуття благовоління перед цією дивною красою.”

Куди лишень я не видрапувалась (потрясаюче колоритне слово з лексикону Марійки) із нею: і на багаточисельні трибуни, і на поверхи Верховної Ради, і на схили Дніпра, і Карпатських кряжів, і могилу Тараса Шевченка....

І люди, люди, люди з знайомими й незнайомими іменами її нових друзів, хлопців та дівчат з періоду студентської голодівки, родичів, відомих політиків, запроданців і зрадників і простих людей з українських сіл та міст. І повсюди червоно-чорні й синьо-жовті стяги і стільки надії, що ми переможемо!

Я читала слова „дивачки” Марійки, котрі не раз промовляла й сама. Що багато діяспорців, котрі говорили про те, „що якби Україна стала самостійною, ми би поїхали там жити. А зараз навряд чи знайшлобся хоч десяток охочих переїхати. Ми стали надто вигідними комфортами на Заході”. Лише в Україні Марійка вперше в житті відчула, що це таке Батьківщина, що це – жити між своїми людьми.

Вона щиро переживає, що багато людей бідує в Україні, і яким вона, всім, ніяк не може допомогти, хоч і збирала, які могла, кошти, пакувала чисельні подарунки. Вона по-дитячому радіє гостинності земляків і по-дитячому сумує, коли її нові друзі не приділяють їй достатньо уваги в третій приїзд, її тривожить думка, що вона нікому вже не потрібна, що потрібна лише її матеріяльна допомога, наївно не враховуючи, що людям не пішло після проголошення Незалежності на краще, а найсвідоміших ще й почали утискати. Хоча вона не ховає своїх думок, сподіваючись, напевно, отримати колись відповіді на свій душевний неспокій.

Окремого слова хочеться виділити на гумор Марійки Галабурди-Чигрин. Вряди-годи лиш тільки чергова сльоза збиралась затуманити мені очі і розлитись рівчаками, як тут уже збухуваний регіт розносив мене на шматки.

Коли поїзд після відвідин села Старий Угринів, де відбулося посвячення першого пам”ятника Степану Бандері, зупинився на станції „Вінниця” Марійка вийшла з поїзда. „Не зауважила, що до перону, властиво до землі, ще далеко, далеко...Я гепнула на землю! Хтось закричав:
- Американка впала з поїзда!
Я лежала на землі, розбила, обдерла до крові коліно. Мене обкружили жінки. Підбіг Петро. Допоміг встати. Запевняла всіх, що це дрібниця, що я роззява. Нічого страшного не сталося! На станцїї пролунав по голосниках храпливий голос, який сповіщав, що поїзд відходить. Я вспіла купити пахучих яблук та волоських горіхів.”

Подає Марійка в кінці книжки деякі висновки, де безжалісно мовить:
• В Україні надто велика ставка на українську діяспору, яка не в силі допомогти Україні! Нас там надто переоцінюють!
• Україні треба невідкладно допомагати. Та прикро вражає, коли наші діяспорці їдуть в Україну й думають, що там саме зараз можна використати дешево оплачувану роботу й швидко доробитися! Так роблять ті, які повернулися до свого українства тепер, коли стало „модним” їздити в Україну. Так звані бізнесмени їздять в Україну, а ще зовсім недавно вони соромилися бути українцями, міняли свої прізвища на англійські. Не брали участи в українському громадському житті. Заробляли гроші. А раптом, коли в їх кишенях завелися доляри, вони повернулися обличчям до батьківщини лише з одною метою – зробити там швидко. Уважаю, що використовувати народ в Україні в такий спосіб – це нечесно.
• Більше як коли відчула, що доляри в Україні в великій пошані. Популярне в Україні таке поняття: „ДІЯСПОРА, ДОЛЯР, ДІЙНА КОРОВА”. Просто жавливо, що якийсь паскудний „зелений” папірець бере владу над життям! Хоч, знову ж таки повторюю, беручи під увагу жахливі обставини життя в Укарїні – це можна зрозуміти.”

Марійко, не свари так усієї діяспори, не лайся! Україні й українцям потрібна діяспора з її безцінним досвідом проживання в системах захїдних суспільств, з її здоровою практичністю на відміну від нашої совєтської хвороби красти і жити у смітнику, її порядність, працелюбність. Але нам потрібна та частина діяспора, котра ніжно-лагідно промовляє „Україно, моя Україно...Як тебе не любити, Києве мій! Ой, Львів, ой, Львів, місто моє дороге...” і усвідомлює, що Україна і її діяспора це один великий біосоціальний організм, для якого українська діяспора – генетичний та інтелектуальний скарб.

Вони – твої, твої, люба Марічко, чуєш, твої: Україна, Київ, Львів..., а ти – їх, з твоїми радостями і твоїми сумнівами, всеціло і навіки!

Останні дні в Києві. „Поїзд мчав через Україну. Поля вкриті снігом. У бездонне осінньо-зимове небо летіли, ніби пливли, якісь птиці.
- Це останні журавлі відлітають в теплі краї!- твердив Богдан.
Чи це мені прощальний клич журавлів?”

Ні, Марійко-любко, це вони тобі курликали:”До зустічі, Марічко-Марійко. Адже й ми відлітаємо, щоб повернутись...”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1028922405.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua