Майдан / Статті  

додано: 13-09-2002
Михайло СВИСТОВИЧ: Як нам позбутися синдрому 9 березня.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1031939854.html

Теоретично-практичний посібник учасникам протестних акцій та тим організаторам, які не встигли набути досвіду в часи боротьби за незалежність.


Цей посібник, написаний нашвидкуруч протягом ночі, не претендує на вичерпність і навіть на висвітлення всіх знань та досвіду автора. Не маючи часу зосередитись і все продумати та згадати, порадитись з іншими людьми, я намагався написати хоча б щось, що все ж таки краще ніж нічого. Бо й так ця базгранина з’являється запізно.

Зацікавлених я відсилаю до розділу “Розробки” сайту “Майдан”, де також містяться корисні матеріали, тому з вищезазначених причин в своєму посібнику я намагався не повторювати того, що там вже є.


<b>ТЕОРІЯ.</b>

Ця дата міцно в’їлася у свідомість українських політиків та ледь не кожного українця, який готовий взяти участь у вуличних акціях протесту. Стала своєрідним “мислевірусом”, який заважає, відволікає, змушує значну частину сірої речовини мозку замість планування та організації акцій постійно думати: “А що як буде провокація?”

Так можна дійти до того, що зробити метою опозиційної боротьби недопущення провокацій. А для здійснення цієї мети найкращий спосіб – взагалі не проводити вуличних акцій, а ще краще – відмовитись від будь-якої боротьби, щоб не підбурювати народ до дій, які зможуть призвести до провокацій.

Якби такі думки поселилися в голові провідників вуличних акцій часів агонії СРСР, навряд чи ми б сьогодні жили в незалежній державі. Тому сьогодні одним з головним завдань опозиції є очищення організму від синдрому 9 березня.

Позбутися цього синдрому дуже просто. Треба дати мозку рішучий і незаперечний наказ: “Забути 9 березня”. Мається на увазі забути негативні його наслідки, та ні в якому разі не політв’язнів, що більше року вже караються, мучаться, але не каються за гратами режиму, не понівечених після міліцейських облав у райвідділах людей, не заарештованих лише за україномовність чи львівську прописку студентів. Позбутися потрібно саме тих нав’язливих думок, що 9 березня владі, використовуючи монополію на ЗМІ, вдалося закинути в голови великої частини народу відразу кілька досить згубних мислевірусів: одним, що опозиція – це небезпечні хулігани, іншим, що кожен, хто прийде на акцію протесту, може потрапити під прес системи, а політичним активістам, що будь-яку акцію можна звести нанівець вдало організованою провокацію, запобігти якій неможливо.

Все це – брехня, така сама як смарагдове місто, кульки щастя (а насправді –
мильні бульбашки) чи пишно одягнутий (а в дійсності – голий) король. Нам намагаються вдягти зелені окуляри і переконати, що місце для висловлювання незгоди – теплі й затишні приміщення, де можна казати все, що завгодно: там і звуки вулиці не заважають слухати, і втомлюєшся, сидячи в м’яких кріслах, менше ніж стоячи під відкритим небом та ще й у холодну погоду на вітрі й під дощем, і тележурналісти мають змогу краще зафільмувати все, що діється. От тільки ніхто цього, окрім самих протестуючих не побачить. Спецпошта працює без збоїв, “темники” доходять вчасно.

Перше, що потрібно запам’ятати: насправді зробити масштабну провокацію при правильній організації протестних акцій не так вже і просто. Якби 9 березня народ, скажімо чесно, не був настроєний побитися з міліцією, якби провідники попередили лідерів партій і організацій (а ті – керівників нижчих ланок своїх структур, а ті, в свою чергу, ще нижчих і так до рядового члена) та й людям напередодні акції через мегафони оголосили про це, якби в колони було єдине керівництво, якого б беззаперечно слухалась основна частина демонстрантів... Якби були виконані лише ці умови (а не пустили б все на самоплив) – негативних наслідків 9 березня не було б.

Я не хочу звинувачувати когось за 9 березня. Не маю права, бо винен в цьому і сам як не остання людина в комітеті “За Україну без Кучми!” На жаль, не змогли ми тоді передбачити масових арештів, міліцейських розправ, інформаційної поразки. Але не маємо права не зробити висновків. До того ж бажано вчитися не тільки на своїх, але й чужих помилках. І робити це ніколи не пізно, і вважати, що все знаєш, ніколи не треба. Особисто я до власного досвіду кінця 80-х – початку 90-х та вивченої тоді ж практики польської “Солідарності” за час, що минув з 9 березня, додав до свого мозкоархіву теоретичну спадщину Джина Шарпа, постинги відвідувачів Вільного Форуму сайту “Майдан” та плідно поспілкувався з засновниками серського “Отпору” й трохи з активістами білоруського “Зубра”.

Рекомендую всім – мозок прочищається ідеально, як нирки після гемодіалізу. Завдяки Джину Шарпу я зрозумів, чому у Біблії одним з гріхів названа гордість, хоча у його працях ні слова про це не сказано. Раніше я не сприймав цього постулату, вважав, що треба завжди відповідати ударом на удар, що й зараз продовжую робити. Але тільки у випадках, які стосуються мене приватно. Джин Шарп навів мене на думку, що те, що я вважав гордістю і сприймаю як чесноти, насправді зветься іншим словом – гідність.

Якщо до знайомство з книжками Джина Шарпа я був упевнений, що знахабнілим спецназівцям потрібно завжди протистояти і з насолодою втоплювати кулака у вгодовану пику здорованя, що б’є тебе чи беззахисну жінку, то зараз розумію – така практика лише шкодить. Бо вони саме цього від нас і чекають, вони прагнуть насильства (навіть з метою оборони) з нашого боку, це підігріває їх бойовий дух, дає яке-ніяке моральне виправдання своїх падлючих вчинків, врешті решт формує в їх очах образ ворога та підсилює ненависть, без якої дії по розгону маніфестацій ніколи не будуть ефективними.

Проповідуючи ці постулати, я чув багато заперечень, мовляв, потрібно поважати себе, якщо сам себе не поважаєш, то ніхто поважати тебе не буде, мєнти також поважають тих, хто не дає себе образити, потрібно показати їм, що ми – не отара для биття, щоб вони також думали про наслідки, що боягузтво – це ганебно тощо.

Однак у всіх цих запереченнях неозброєним оком проглядається “Я”, в кожному з них вивищується не Україна, не народ, за що часто з героїчною самопожертвою борються пропагандисти насильницького спротиву, а власне его.

Причина спотворення понять полягає у тривалому пануванні на наших теренах держави-в’язниці, кримінальної держави, де закони зони (не дати себе опустити) панують у житті суспільства й на території поза колючим дротом.

І тут треба визначити, чого ми прагнемо досягти і для чого виходимо на демонстрації: для самоствердження та подолання в собі комплексів страху і нерішучості чи для того, щоб перемогти, змінити ситуацію в країні на краще?

Якщо йдеться про перше, то ми – не патріоти України, хоч і самі про це не здогадуємося. У підсвідомості нами керує его, а не любов до Батьківщини, і ніякі ми не герої, навіть, коли йдемо на смерть, як не є героєм нервово неврівноважений підліток, що кидається з вікна 9-го поверху на знак протесту, що батьки відмовляються купити йому магнітофон. Якщо говоримо про друге, то нашими вчинками має керувати тільки доцільність, навіть, якщо доводиться поступатися особистими поняттями про гордість чи як її там. Тим, для кого це слово в’їлося в гени як чеснота, рекомендую вважати, що гордість названа у Біблії гріхом через неправильний переклад, а насправді там малися на увазі гординя, пиха чи гонор. В такий спосіб можна забезпечити узгодження власних вчинків з власною гідністю.

Перш за все потрібно дивитися: “А що ми цим досягнемо?” І тоді виходить, що мета прихильників насильства – добитися, щоб тебе поважали, виглядає дріб’язково й егоїстично порівняно з метою ненасильницького спротиву – повалити диктатуру.

Застосування насильства ще має сенс при великій перевазі або хоча б рівних можливостях, але не в ситуаціях, коли в колонах демонстрантів йде 30-50 тисяч. В такому випадку репресивні органи завжди забезпечать навіть чисельну перевагу над протестуючими, не кажучи вже про те, що перевага в озброєнні завжди буде на боці режиму. Міліцейські щити краще за кришки від баняків, захисні шоломи ефективніші від мотоциклетних, бронежилети міцніші від ватяних куфайок. На кулаки вони відповідатимуть – палицями, на газові балончики – водометами, на обрізки труб – пістолетами, на мисливські рушниці чи кустарні самостріли – автоматами. До того ж маючи змогу сховатися за бронею панцирників, а не вантажних машин чи тракторів, на які в кращому разі можуть розраховувати демонстранти. І казки про те, що при нашій корупції можна купити навіть атомну бомбу, а не те що озброїти противників режиму краще від міліції, не несуть в собі навіть раціонального зерна казок народних. В опозиції не вистачає коштів забезпечити всіх листівками формату А5, а не те що “калашніковими”.

Тому реальний арсенал насильницького спротиву, як не крути, підручні засоби (палки, каміння, залізяки). І чого ж ми досягнемо з цією “зброєю”, втягуючись у бійку з міліцією, окрім того, що не дамо себе “опустити”? Як показує досвід, зламаємо їм кілька пальців. Ну, якщо напружимось, проб’ємо пару голів, відіб’ємо пару нирок чи навіть одного дня когось заб’ємо. Одного дня, бо наступного разу спецназів ці будуть розумнішими і не відлучатимуться від загальної лави, розганяючи мітинг. Чи стануть вони після цього обачнішими в застосуванні насильства? Навряд чи, особливо коли за зламаний палець Кучма виплатить постраждалому непогану компенсацію.

В постійних бійках з міліцією можна отримати певну кількість загартованих бійців, але ще більше потенційних опозиціонерів втрачається через поламані ребра, пошкоджені внутрішні органи та страх. Останніх можна зневажати, але ігнорувати факт, що більшість населення – не герої, здатні на будь-яку самопожертву, не можна. Скинути ж режим лише героїчною купкою буде важко.

Ще насильництвом можна добитись поваги, але специфічної, як поважають крутих зеків. Їх поважають, ведучи з ними нещадну боротьбу. На знищення.

І останнє – про боягузтво. Чи можна вважати боягузом Ісуса Христа, який не опирався своїм мучителям? Навряд чи, бо він міг знищити їх одним порухом пальця. Однак він обрав шлях, який веде до перемоги, а не до складання саг, балад та од про героїв, які програли, та не здалися. І переміг!

Поставте себе на місце пересічного аполітичного громадянина і зрозумійте, яке враження про опозицію складеться в нього після того як він побачить на екрані бійки демонстрантів з міліцією. Тим більше, що телебачення обов’язково прокрутить ті нетипові ситуації, коли саме демонстранти наносять удар чи гамселять молоденького безвусого сержанта, який відбився від своїх. І в людей, які не бачили правди на власні очі, складеться враження, що саме демонстранти спровокували агресію, нападаючи на таких самих простих українців, одягнутих в міліцейську форму. Найкраще підтвердження владної брехні про те, що опозиція така сама як влада, політичні невдахи, які прагнуть посісти крісла своїх супротивників й робити те саме.

Натомість набагато більше симпатії викликають мирні демонстранти, яких нещадно гамселять по всіх вразливих місцях. Особливо, коли демонстранти не тікають, а сидять чи лежать на землі не опираючись, а лише захищаючи голови руками. Після таких кадрів відразу стає ясно, що вони дійсно прагнуть чогось такого, що заслуговує на підтримку. І всі байки про отримані за участь у акції гроші нівелюються простим запитанням: “Скільки грошей треба заплатити людині, щоб вона погодилась на те, що їй зламають ребро?”


<b>ПРАКТИКА.</b>

Цей розділ складатиметься з двох підрозділів: для організаторів та для учасників. Особлива увага приділятиметься саме поведінці учасників, оскільки надія на те, що сповнені почуттям неосяжності власного розуму, обтяжені славою і титулами та зіпсовані народною любов’ю організатори акції прочитають та візьмуть до уваги хоча б щось з написаного, досить таки мала.


<b>Організаторам акції.</b>

Найпершим способом уникнути насильства під час проведення протестних акцій – самим не планувати його. Тоді у дію вступають всі інші способи запобігання провокацім з боку влади.

Найперше, що потрібно зробити, провести якомога більше зустрічей з високими міліцейськими чинами, на яких наголосити на мирному характері акції та вимагати досягнення домовленості щодо узгодження дій міліції та власної служби безпеки по спільному забезпеченню правопорядку (наприклад, про те, що охорона демонстрації знешкоджуватиме провокаторів та передаватиме їх до рук міліції, яка не буде їх відпускати хоча б до кінця демонстрації). Ці зустрічі та домовленості слід якомога більше висвітлювати у засобах масової інформації та у листівках. При відмові правоохоронців зустрічатися і домовлятися – це теж потрібно якнайширше висвітлювати, щоб, в разі негативного розвитку подій, можна було пред’явити реальні звинувачення владі у навмисному плануванні кровопролиття.

Друге – це налагодити для негайного розв’язання всіх ексцесів і повідомлення через засоби масової інформації про перебіг акції службу швидкого реагування, яка б складалася з цілодобових чергових на кількох телефонах, прес-служби та адвокатів і народних депутатів.

Третє – проінструктувати тих учасників акції, про яких заздалегідь відомо, що вони прийдуть. Структурованих демонстрантів слід завчасно розбити на десятки, сотні і т.д., призначивши керівників. Також потрібно призначити людей, які командуватимуть перебігом акції. Ну і само собою сформувати службу охорони. Якомога більшу кількість “командувачів”, керівників охорони та десяток, сотень і т. д. забезпечити мобільними телефонами для зв’язку як між собою, так і з організаторами акції й групою швидкого реагування.

Всі “структуровані” також повинні пройти юридичний лікнеп (які дії вважаються порушенням закону, як поводити себе при арешті, хто має право забезпечувати правопорядок, на чиї посвідчення реагувати, а на кого (наприклад, комунальників) не звертати увагу і посилати до... свого керівництва, права та обов’язки громадянина і міліціонера тощо) і мати при собі письмову юридичну пам’ятку та список телефонів, куди телефонувати в разі виникнення проблем. Такі пам’ятки треба випустити у великій кількості і роздати перед початком акції якомога більшій кількості “неструктурованих” демонстрантів, які приєднаються до акції безпосередньо під час її проведення. Список телефонів має бути диференційований для різних категорій учасників акції. Громадянину Петренко, який прийшов на акцію, отримавши листівку на станції метро, не обов’язково давати домашні телефони Олександра Мороза чи Юлії Тимошенко, тоді як керівникам колон вони не завадять.

До акції необхідно залучити якомога більшу кількість кінокамер та фотоапаратів (коли кінокамери закінчаться), щоб фіксувати провокації людей у формі та в цивільному і порушення з боку влади чи правоохоронних органів. Ці “знаряддя праці” (особливо кінокамери) мають знаходитися насамперед у руках народних депутатів, оскільки є об’єктом полювання з боку фільтрантів правдивої інформації. Перед акцією депутатам потрібно провести короткий курс поводження з технікою. В разі неможливості (патологічна несхильність депутата до техніки, зайнятість народного обранця) народні депутати повинні знаходитися поряд з “кінооператорами”. В разі нападу нардеп повинен стати між нападниками та камерою. Якщо ж нападають з кількох боків, взяти кінокамеру до своїх рук.

Існують два види побудови лав демонстрантів: каре та колона.

Перший ґрунтується на принципі жорсткості і застосовується при невеликій чисельності демонстрантів, коли по всьому периметру каре розташовуються перевірені люди з міцною статурою (бажано у два ряди). Це не дає можливості провокаторам, які можуть бути всередині, розпочати бійку фул-контакт з силами правопорядку. Як правило, каре вибудовують демонстранти, які проводять акцію своїми силами, не сподіваючись на підтримку сторонніх громадян. Тих, хто хоче приєднатися до них, запускають всередину. При такій побудові ті, кому поставлено завдання спровокувати міліцію на насильство, можуть робити це лише викрикуючи образливі слова чи кидаючи важкі предмети в бік правоохоронців. Тому для їх нейтралізації всередині каре також мають знаходитись міцні хлопці, які б швидко і без нанесення серйозних ушкоджень могли швидко знешкодити провокатора і передати його до рук міліції. Розмір каре обмежується наявністю міцних хлопців та шириною вулиці, якою воно йде.

Другий принцип – колона – більш гнучкий, але правильна її організація також дозволяє запобігти провокаціям. Для цього голову колони укомплектовують виключно “своїми”. Для збереження “таємниці слідства” можна і не казати кожному керівнику десятки “структурованих”, де бути його місце, але завчасно треба позначити кожну десятку кодовим номером. Під час побудови колони оголошується, який номер має зайняти відповідне місце. На чолі колони стають народні депутати та інші керівники, за ними розташовуються інші “структуровані”. Голову колони по всьому периметру щільно оточують охоронці, тримаючись за руки. “Неструктуровані” до голови колони не допускаються. Оскільки керівники десяток знають своїх в обличчя, “чужі” легко виявляються і видаляються з голови колони за лінію охорони. Охоронці також розташовуються і всередині голови колони для нейтралізації провокаторів, яким все ж вдалося проникнути туди.

Охоронці та керівники повинні мати відзнаки, за якими їх легко можна буде впізнати. Такі відзнаки потрібно виготовляти або доробляти в останні години малою кількістю людей. Наприклад, закупивши велику кількість однакових курток для охоронців, в останні години нанести на них фарбою певні малюнки.

Перед початком акції необхідно оголосити всім учасникам (як “структурованим”, так і “неструктурованим”) про ненасильницький характер акції, наголосити на безумовному виконанні розпоряджень “командувачів”, розповісти про наявність і систему охорони, застерегти від сутичок і розповісти, що робити у разі виникнення провокацій.

Також потрібно пояснити, що, для запобігання провокаціям, голова колони формується виключно з відомих організаторам акції людей, тому попросити громадян, по-перше, не намагатися проникнути в голову колони, по-друге, не ображатися, якщо їх виведуть з голови колони, по-третє, не йти збоку колони. Попередити, що ті, хто йтиме збоку від голови колони не вважатимуться учасниками акції і ставлять її мирне проведення під загрозу. Це саме слід сказати міліції і попросити звернути особливу увагу на людей, що йдуть збоку голови колони за лінією охорони.

Розповісти, до кого звертатися в разі виявлення підозрілих людей, ознайомити людей з ознаками, за якими можна помітити тих, до кого вони мають звертатися.

Розповісти про юридичну пам’ятку та список телефонів і роздати їх. Розповісти, як організатори акції протесту захищатимуть людей, щодо яких за участь у акції будуть застосовані репресії.

“Глашатая” правил проведення демонстрації народжу має представити авторитетний політичний діяч, один з лідерів опозиції.

В разі виникнення бійки групи демонстрантів з міліцією, охорона повинна відвести маніфестантів на безпечну відстань, стати між ними та бійкою, а керівники демонстрації, народні депутати та інша частина охорони повинні допомогти міліції навести порядок.

В разі нападу міліції на колону, частина охорони разом з народними депутатами повинна стати між демонстрантами і міліцією, стримуючи останніх (але не битися з ними), взявшись за руки, а інша частина охорони має відвести маніфестацію на безпечну відстань, не допускаючи паніки і заспокоюючи (а в разі необхідності й знешкоджуючи – подробиці дивіться в розділі “Розробки”) панікерів, які своєю поведінкою “заводять” натовп.

Можна також застосувати варіант масового сідання на землю, але для цього потрібно бути впевненим, що хоча б вся охорона та частина голови колони зробить це.

В разі нападу на колону невідомих осіб в цивільному народні депутати охорона повинна короткий час, взявшись за руки, стримувати їх, не вступаючи в бійку, тоді як народні депутати мають за дуже короткий час спробувати вияснити в нападників, хто вони такі, вимагаючи пред’явити посвідчення (пред’являючи одночасно своє). Якщо нападники пред’являть посвідчення правоохоронців, дії охорони повинні бути такими ж як при нападі міліції, а депутатів більш рішучими, оскільки такі дії правоохоронців у штатському є абсолютно протизаконними. Депутат може з’їздити комусь і по пиці за неповагу до чинного законодавства. Якщо ж після двох-трьох прохань ніхто з нападників не називає себе, охорона повинна дати рішучий відсіч всіма наявними засобами, закликавши демонстрантів зробити те саме. Депутати в цей час мають розбитися на три групи, одна з яких (фізично найміцніші) допомагатиме демонстрантам й охороні, друга (2-3 чоловіки) все ж намагатись вияснити походження нападників, третя – кілька найвідоміших, яких всі знають в обличчя, вимагати від міліції втрутитися в ситуацію.

Це все має бути також роз’яснено всім людям напередодні початку акції протесту.


<b>Учасникам акції.</b>

Стовідсотково убезпечити себе від побиття чи арешту під час участі в акції протесту неможливо. Тому, якщо Ви хочете бути впевнені на всі 100 – залишайтеся вдома, хоча й там існує невелика ймовірність падіння стелі на голову. А якщо вийти на вулицю, то ймовірність бути збитим автомобілем чи постраждати від цеглини або балкону, який впаде на голову, збільшується, порівняно із падінням стелі, в кілька разів.

Якщо ж Ви вирішили взяти участь у акції – читайте далі.

Йдучи на акцію, попередьте про це якомога більшу кількість рідних та знайомих, які будуть Ваш розшукувати у разі чого. Попросіть їх перевірити Вашу наявність вдома ввечері або самі пообіцяйте зателефонувати не пізніше якоїсь години.

Постарайтесь не йти на акцію одному. Краще це робити групою, серед якої визначити заздалегідь людей (в розрахунку один на п’ять), які не повинні потрапити під арешт чи в лікарню. Для цього вони мають триматися осторонь і нікуди не влізати, навіть, якщо всіх інших учасників групи б’ють. Це тяжко, але набагато гірше, коли в лікарні чи райвідділі опиняться всі, і ніхто не знатиме, де вони поділись. Кожен з учасників групи має написати для інших всі телефони, куди ті, хто залишиться на свободі та неушкодженим, мають перетелефонувати.

Якщо Ви не виготували собі захисний жилет (див. Розділ “Розробки”), вдягніть щось таке, що не заважатиме рухам тіла і ні за що не чіпляється. При низькій температурі повітря можна вдягнути щось м’яке, що захищатиме найбільш вразливі місця: пах, коліна, лікті, живіт, спину по всій довжині, нирки. Добре взяти з собою парасольку. В розкритому вигляді вона є досить ефективним щитом.

Захистити голову важче. Взимку ще можна одягнути ватяну чи якусь іншу шапку з зав’язками на шиї, а ось в інші пори року... Мотоциклетні шоломи є сенс використовувати лише тоді, коли демонстрація добре організована, й інші учасники також мають подібний захист. В іншому разі Ви, виглядаючи білою вороною, привертатимете увагу та викликатимете лють можливих нападників, які також можуть керуватися логікою: “Раз з шоломом – значить лідер” або “Думає, що захистився? Так доведемо йому протилежне!”
І тоді шанси постраждати у Вас є набагато більші ніж з непокритою головою. З тих самих міркувань, якщо у Вас є захисні щитки для ліктів і колін, слід одягти їх під одяг. Правда, якщо вас є чоловік 30, можна прикинутися будівельниками чи шахтарями, приробивши до відповідних касок зав’язки та замінивши пластмасові прокладки в них на поролонові.

Під час акції не слід проявляти великої ініціативи. Подобається нам чи не подобається утаємниченість організаторів акції, але вони мають хоч якийсь план. Якщо Вам не подобаються якісь дії організаторів, відійдіть вбік, не беріть у них участь, але не намагайтесь внести свої корективи. Вам це все одно не вдасться, а от нашкодити опозиції можете запросто.

Якщо у натовпі Ви виявили провокатора (чи Вас хтось провокує), не сперечайтесь з ним, навіть, якщо Ви – чемпіон світу з боксу. Може вони так і задумали, щоб хтось з опозиціонерів побив людину, яка “випадково з цікавості” опинилася серед учасників акції. Просто підійдіть до когось з організаторів чи охоронців акції й порадьтеся з ним. Якщо буде прийняте рішення затримати провокатора і вивести його з колони чи передати його до рук міліції, можете допомогти, якщо попередньо спитавши згоди на допомогу у охоронців чи організаторів.

Не провокуйте міліцію лайкою чи киданням у них предметів. Цим Ви також нашкодите опозиції. Тим більше не встрявайте у бійки.

Пам’ятайте, що опозиція наголосила на суто мирному характері акції протесту. Але режим не був би режимом, якби не запланував провокації. До того ж опозиція також достатня різношерста і немає гарантії, що якась група опозиціонерів з метою прославитися не вчинить якогось необачного кроку (бійка з міліцією, захоплення будинків, лягання на залізничні рейки чи тощо). Не беріть у цьому участь, відійдіть і спостерігайте збоку.

Не лізьте на рожен. Пам’ятайте, що Ваш арешт нікому не потрібен. Мало того, що на одного опозиціонера стане на деякий час менше, але й в опозиції виникають зайві клопоти по Вашому визволенню. А справа це марудна і забирає багато сил. До того ж Вам ніхто не давав гарантії Вашого захисту. Спитайте в родичів ув’язнених унсовців, чи вважають вони допомогу, яка надається політв’язням та їх родинам достатньою. Навряд чи вони нададуть Вам ствердну відповідь. А уявіть, що буде, якщо з’являться ще десятки і сотні людей, які потребуватимуть допомоги.

Пам’ятайте, що Ви є обличчям акції, і від Вашої поведінки на ній залежить висвітлення і сприйняття протестів засобами масової інформації.

Якщо Вас заарештували, пам’ятайте, що Ви тут випадково проходили повз і вирішили подивитися. Якщо Вас схопили на проїжджій частині дороги і звинувачують у перекритті руху транспорту, запевніть міліцію, що Ви просто йшли по тротуару по своїх справах, аж тут натовп пішов на дорогу, і як Ви не опиралися, виніс на проїжджу частину.

<b>Я вже писав на початку, що, якщо організатори та учасники акції є достатньо свідомими та організованими, провокацію організувати досить важко. Важко тому, що владі для дискредитації опозиції потрібна масштабна картина нападу демонстрантів на правоохоронців. Каміння чи навіть пляшки з запалювальною сумішшю, які полетять в міліцію з натовпу, не створюють належної “картинки”. Тим більше, що при належній організації такі метальники знешкоджуються силами самих демонстрантів і передаються міліції. Режиму потрібні рукопашні сутички, які почала б саме опозиція. Навіть впертий тривалий фізичний опір демонстрантів нападу міліції не дає потрібного ефекту. Для його досягнення, повторюю, потрібен напад. Такий напад можна організувати за допомогою кількох сотень куплених провокаторів, але тоді організаторам достатньо відвести маніфестантів на досить велику відстань, і хай оплачені провокатори б’ються з правоохоронцями скільки завгодно. Хай їм поламають ребра, а потім кинуть за грати. Взагалі буде цікаво спостерігати як влада виходитиме з такої ситуації. Під час такої бійки народні депутати мають з мегафонами ходити перед камерами телеканалів і голосно кричати про провокацію. Так, щоб влада не змогла вибрати жодного кадру для показу, де б не було цього попередження.

Згадайте останні (до 9 березня) сутички демонстрантів з міліцією на вулицях столиці. Це було під час похорон Патріарха УПЦ-КП Володимира. Як не намагалася влада, але симпатії народу була на боці опозиції. І це при тому, що кадрів, де опозиція нападає на міліцію, було достатньо. Пам’ятаєте, під час ходи до Софії дорогу процесії кілька разів перегороджували міліцейські загони, поливаючи людей газом і б’ючи палицями. Але народ проривав ці кордони без побиття правоохоронців і йшов далі. Тобто, навіть таких кадрів не вистачило, щоб представити демонстрантів вуличними хуліганами. А завершальний штрих, коли спецназ кидається на народ і б’є всіх підряд , взагалі зіпсували владі картину. І навіть опір невеличкої групки унсовців не допоміг владі щось викрутити з ситуації.

Тому, панове, будьте пильними. Не встрявайте у сутички з правоохоронними органами. Не захоплюйте будинків. Навіть, якщо на штурм вас поведуть люди з пов’язками чи іншими впізнавальними знаками ніби від опозиції. Врешті решт СБУ також не спить і можливо вже малює ночами значки охоронців акції на куртках своїх тайняків.</b>

Пробачте, це, на жаль, все, бо треба поспішати опублікувати хоча б щось.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1031939854.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua