Майдан / Статті  

додано: 15-09-2002
Володимир Чемерис: РЕВОЛЮЦІЯ ТРИВАЄ

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1032094612.html

РЕВОЛЮЦІЯ ТРИВАЄ

Так, ми знаємо, що революційна романтика залишилась на засніженому грудневому Майдані.

Так, ми бачимо, що не вдалося одразу перемогти режим.

Так, ми розуміємо, що поривом тих, хто вийшов рятувати честь української демократії, скористались політики задля своїх портфелів та крісел.

Так, ми відчуваємо, що настав період реакції.

Але ми мусимо сказати, що Революція триває.

Революція і Система

Під час і після акцій “України без Кучми” слова “Революція” і “Система” стали чи не найвживанішими в українському політикумі. І, очевидно, існує потреба визначитись у термінах.

Отже, соціальна Система – сукупність соціальних груп (груп, які різняться місцем у виробництві та розподілі суспільного продукту) та відносин (відносин економічних, політичних та ін.) між ними. За тієї чи іншої Системи одні соціальні групи реалізовують свої інтереси, передусім економічні. Назвемо їх “фаворитами”. Інші ж цього зробити не можуть. Назвемо їх “аутсайдерами”.

Протягом історії людства жодна соціальна Система не залишалась незмінною. Системи з’являлись, розвивались, загнивали і гинули. Під час зміни Систем цілі соціальні групи зникали, інші народжувались, а “аутсайдери” раптом ставали “фаворитами”. Загибель старих Систем і народження нових – такий же закон природи, як друге начало термодинаміки.

Зміна Системи і є Революцією. Рушієм її є соціальні групи, які хочуть і можуть змінити суспільство.

Революція – об’єктивний процес. Її не можна придумати, запланувати і організувати або викликати як дух Че Гевари під час спіритичного сеансу. Нічого не вийде, якщо відсутні соціальні причини. Але коли прийшов її історичний час, Революцію ніхто не зможе зупинити.

Зміна Системи може відбуватись на барикадах з автоматами Калашникова. А може і без жодного пострілу і, навіть, без жодного мітингу. Історія знає Революції криваві і “оксамитові”. Але мирна зміна Системи може бути за своїм змістом глибшою і радикальнішою, ніж Революція на барикадах.

Українська Революція

Тепер, враховуючи викладене, можна оцінити те, що відбулося в Україні взимку – навесні 2000-01 року.

Кілька чоловік, які вийшли 15-го грудня на Майдан Незалежності (“Мені соромно було б дивитись в очі дочкам Георгія Гонгадзе, якби я сюди не прийшов”, - сказав тоді Михайло Свистович), і подумати не могли, що вже за кілька днів на вулицях Києва з’являться 20 тисяч.

Очевидно, “Україна без Кучми” заторкнула глибинні струни українців. До того часу вбивства журналістів (а таких випадків за часи президентства Кучми було не один і не два) не викликали подібного напруження.

Пояснити це можна лише одним способом: в українському суспільстві з’явились і до того часу визріли соціальні, а не просто емоційні причини для протестних виступів. Вбивство Гонгадзе стало лише останньою краплею, яка спричинилась до того, що соціальне невдоволення вихлюпнуло через край.

Автор цих рядків писав про появу в українському суспільстві соціальних причин для Революції ще на початку 2000-го (“Революція 2000-го року”, “День”, 11.03.2000). Серед цих причин - систематичні порушення прав людини. Не лише політичних прав (свободи слова та ін.), але й соціальних (права на працю, освіту, соціальне забезпечення). Серед цих причин - не лише диктаторський характер режиму (вся влада зосереджена у вузької групи чиновників, т. зв. “виконавчої вертикалі”), але й поглиблення прірви між найзаможнішими та найбіднішими.

Причини ці з грудня 2000-го до вересня 2002-го не зникли. Вони існують і з невідворотною неминучістю спрацюють знову.

Цілі соціальні групи українського суспільства не просто не хочуть жити так далі, але й готові змінити своє життя. Історичний час української Революції – зміни Системи – настає. І ніхто вже не зможе його зупинити.

Революція, розпочата у грудні 2000-го не завершилась. Революція триває.

“Фаворити” й “аутсайдери”

Отже, які соціальні групи в сучасній Україні є “фаворитами” та “аутсайдерами”? Які з них прагнуть змін, а які хочуть зберегти існуючий стан речей?

З легкої руки Чубайса у журналістський обіг увійшов термін "олігархія". Він виявився зручним для визначення економічно правлячого класу в країнах СНД. Відповідно суспільно-економічну формацію, одну з модифікацій відомої системи державно-монополістичного капіталізму, побудовану в Україні протягом минулого десятиліття, зручно визначити як "олігархічний капіталізм".

"Олігархією" назвали соціальну групу, представники якої завдяки своїм капіталам впливають на важелі виконавчої влади. А використовуючи ці важелі, у свою чергу збільшують власні капітали. Олігархами можуть бути не тільки великі власники засобів виробництва але й управляючі великими пакетами акцій, директори (менеджери).

Очевидно, що визначена нами соціальна група є дуже вузька ("олігархія" з грецької - влада небагатьох). Існує певний фінансовий та соціальний (рівень зв'язків) поріг для "вступу" до цієї групи. Олігархічні консорції - "клани" (об'єднані спільними економічними та політичними інтересами групи осіб чи структур) - посіли монопольне становище у сферах своєї бізнесової діяльності або у цілих галузях економіки. Джерела олігархічних надприбутків - не тільки і не стільки експлуатація найманих робітників, скільки визиск практично всіх без виключення інших соціальних груп завдяки монопольному становищу, пільгам або через перерозподіл бюджетних коштів на свою користь. В умовах сучасного державного капіталізму сама влада стала одним з факторів отримання надприбутків. Про механізм визиску треба говорити окремо, але очевидним є одне: в Україні, як і в інших країнах СНД, відбулось поєднання великих капіталів з державною виконавчою владою.

Якщо верхівка державного апарату та група олігархів - правлячий клас в Україні, то інші соціальні групи - від найманих робітників до середньої руки підприємців - не можуть бути задоволені таким станом речей. Останні, зокрема, не витримують конкуренції великих капіталів, поєднаних з силою державного механізму, банкрутують або "йдуть під дах" тих же олігархічних структур. Їх економічний інтерес полягає у заміні державно-монополістичного ринку на вільний ринок з вільним розподілом ресурсів, вільним доступом до кредитів, чітко встановленими правилами гри. Наймані ж робітники, селяни, пенсіонери та нові соціальні групи (у тому розумінні нові, що з'явились або значно розширились кількісно останнім часом) - інтелігенція, службовці, дрібні підприємці, кваліфіковані робітники - прагнуть або ліквідації ринкових відносин як таких, або соціального ринку - вільного ринку з соціальними гарантіями, з власною участю у розподілі прибутків.

Причетність до державної виконавчої влади є головним джерелом отримання олігархічних надприбутків. Тому зрозуміло, що функціонування системи олігархічного капіталізму можливе лише за умови спеціальної політичної організації суспільства. Її злам означатиме ліквідацію умов існування олігархії.

Олігархічна система передбачає, що власність, ресурси та фінансові потоки розподіляються в інтересах групи осіб, яку ми назвали "олігархією". Найкраще інтересам олігархії відповідає пряма диктатура або політична система президентської республіки. Система, коли всі важливі політичні й економічні рішення приймаються вузьким колом чиновників, відповідальних перед президентською владою, а не громадянами.

Вищим досягненням олігархічної політичної системи стала "путінська монархія" в Росії. В Україні режим Кучми, зосередивши в своїх руках всю виконавчу владу, завершив побудову олігархічної політичної системи. Загалом, вийшовши з одного пункту – СРСР, всі країни СНД розвивались протягом останнього десятиліття за схожими закономірностями: президентський авторитаризм, всевладдя олігархії. Очевидно, що ці схожі закономірності мусили призвести до схожих наслідків. Практично у всіх цих країнах вибухнули масові акції протесту. 2001-й рік – Україна, Білорусь, Грузія; 2002-й – Молдова, Азербайджан, Вірменія, Киргизстан. У кожному випадкові були різні приводи для виступів. Але для всіх виступів були однакові соціальні причини.

Повернення до свободи

Поряд з причинами соціальними існують й екзистенціальні причини української Революції.

Після грандіозного громадянського піднесення кінця 80-х – початку 90-х у суспільному житті України настав штиль. “Втеча від свободи” – так, напевне, сказав би Еріх Фромм, якби характеризував ситуацію в Україні останніх десяти років.

“Втеча від свободи” – зрозуміла людська реакція. Це – коли людина заради безпеки, добробуту або спокійного життя відмовляється від своїх прав, від боротьби за свою гідність. Зрештою, коли людина згідна принести свою особистість у жертву своїм потребам. Десять років українці тікали від свободи. Вважалось, що ми досягли головного – незалежної української держави і тепер треба спокійно жити, будувати сім`ю, робити кар`єру.

Але ми не досягли свободи. Студенти зламу десятиліть (80-х і 90-х) і зламу тисячоліть не могли жити так далі. Тому сплеск громадянської активності українців і, у першу чергу – студентів, взимку 2000-го – навесні 2001-го був неминучим. Зникнення журналіста Георгія Гонгадзе було лише приводом до цього.

Головним результатом цих виступів стали величезні зміни у думках і душах людей. Ми змінилися. З індивідів, як і наприкінці 80-х, знову почали виростати особистості. Почалося “повернення до свободи”.

Люди зрозуміли, що знайшовши і покаравши вбивць Гонгадзе, ми не зупинимо замовні вбивства журналістів, політиків і бізнесменів в Україні. Адже Система продукує такі вбивства із завидною періодичністю. Справді, Систему не вдалося змінити і вже у червні 2001-го загинув ще один журналіст - Ігор Александров. Люди зрозуміли, що безглуздо вимагати у Системи виплат зарплат шахтарям та вчителям. Адже такі невиплати – невід’ємна риса цієї Системи.

Боротьба за свободу слова, за життя журналістів – це політична боротьба. Боротьба за виплату зарплат шахтарям та освітянам – це боротьба за зміну Системи.

Між “Україною без Кучми” та “Повстань, Україно”

“Україні без Кучми” не вдалося досягнути негайного усунення Куми та зміни Системи. Проте відставки Деркача і Кравченка, остаточне поховання ідеї “імплементації” – достатньо вагомі досягнення минулорічних виступів.

Але все це не йде в жодне порівняння з іншими результатами акції. Йдеться про злам у свідомості. Йдеться про те, що українці більше не бажають “сильної руки”. Йдеться про те, що з’явився громадянський опір режимові. Опір громадян, які хочуть змін, а не політичних структур, які хочуть влади в межах існуючої Системи.

Йдеться, зрештою, про те, що громадяни України зрозуміли: з Системою можна боротися. Наметові містечка, які виросли протягом грудня – січня 2000-2001-го років майже у всіх обласних і у багатьох районних центрах, донесли інформацію про опір до провінції. Люди, які перед тим слухняно голосували за “другого Кучму” (1999-й) та за “референдум” (2000-й), на парламентських виборах у березні 2002-го провалили прокучмівські партії. Тоді, протягом півроку “України без Кучми”, ми мали нечуваний для сучасної України рівень свободи слова (це стверджують сомі журналісти).

Все це, зрештою, призвело до того, що між 31-м березня та обранням Литвина спікером і призначенням Медведчука головою президентської адміністрації, влада лежала під ногами. Підняти її міг головний тріумфатор виборів – ющенківський блок “Наша Україна”.

Цей блок переміг не в останню чергу завдяки протестним голосам, які сколихнула “Україна без Кучми”. Але сама “Наша Україна” представляє інтереси принаймні двох соціальних груп – дрібного бізнесу та “олігархів другого ешелону”, які прагнуть зайняти місця олігархів ешелону першого, тих, зараз має економічну й політичну владу.

Якщо інтереси перших полягають у тому, щоб змінити правила гри у політиці й бізнесі, то другим така зміна ні до чого. Вони зацікавлені у збереженні Системи, але з президентом Ющенком на чолі. У такому разі вони можуть розраховувати на заміну Волкова і Медведчука на, скажімо, Порошенка й Тимошенко (ці прізвища, як Ви розумієте, не мають жодного відношення до прізвищ відомих українських політиків).

Соціальна, а, отже й політична двоїстість парламентської опозиції не дозволила їй скористатися унікальною ситуацією, яка з’явилась після виборів. Зокрема тому, що Віктор Ющенко та його найближче оточення погналися за посадою прем’єра – стартовим майданчиком для президентських перегонів.

Але попри те, що Кучма зміг зберегти та, навіть, ще більше сконцентрувати владу у своїх руках, сьогодні ми маємо “третю іпостась Кучми”, відмінну від перших двох (після перших та других президентських виборів). Президент сьогодні контролює законодавчу, виконавчу й судову владу, всі силові структури та абсолютну більшість медіа, проте основною масою громадян він вже не сприймається як державний керівник.

Це – перший показник нової політичної ситуації в Україні. Другий – те, що ідея зміни політичної Системи перемогла і в стінах парламенту. Хтось підтримав її з міркувань принципових. Комусь перехід до парламентської республіки є вигідним з тактичних міркувань. Тобто - з огляду на підготовку та прогнозовані результати майбутньої президентської кампанії. Результатом цього стали дві речі: проект “Договору про спільні дії” у парламенті, підготовлений “Нашою Україною” та виступ Кучми 24.08.02. Таким чином, і Ющенко, і Кучма підтримали політичні вимоги “України без Кучми” – перехід до парламентської республіки.

Що робити?

Все це ще не дає підстав говорити навіть про проміжну перемогу. Інтереси оточень президента та лідера найбільшої парламентської фракції насправді лежать в іншій площині, ніж перехід до парламентської республіки. І гарантувати справжню політичну реформу можуть сьогодні лише громадяни на вулицях. Осінні акції опозиції не матимуть сенсу, якщо під їх тиском, під диктовку революційних мас не буде завершено політичну реформу.

Передумови для успішного завершення першого етапу української демократичної Революції – політичної реформи - існують. Це – нова ситуація після парламентських виборів, яку ми побіжно схарактеризували раніше. Сподіваюсь, що в результаті осіннього наступу опозиції – акції “Повстань, Україно” буде не лише усунуто Кучму, а й законодавчо закріплено зміну політичної Системи.

Перехід до Системи парламентської республіки означатиме злам спеціальної політичної організації суспільства, про яку ми говорили раніше, характеризуючи умови політичного та економічного панування олігархії. Цей перехід вже сам по собі означатиме суттєві зміни, зокрема, зміни правил бізнесу і політики, демонополізацію політичну, а, відтак, і економічну.

Проте інтереси революційних соціальних груп, а, отже і завдання української Революції, є глибшими, ніж просто перехід до парламентської республіки. У грудні 2000-го ми говорили не лише про зміну політичної Системи. Ми говорили про зміну Системи соціальних, економічних та політичних відносин в Україні.

Поглиблення досягнень першого – політичного – етапу української Революції, розпочатого “Україною без Кучми”, перехід від політичної реформи до реформи економічної й соціальної, означатимуть початок другого етапу. Етапу соціального.

Його завдання: з одного боку знищення економічних умов для існування олігархії як пануючої соціальної групи – “фаворита”, а з іншого – створення економічних умов для функціонування соціального ринку. В Україні, як і в інших країнах СНД всі без винятку соціальні групи протистоять олігархії й вищій номенклатурі – правлячому класові суспільства. Такі перетворення відповідають їх інтересам.

А поки що ми говоримо – українська Революція продовжується. І мусить мусить продовжуватися по висхідній.

Володимир Чемерис,
Інститут “Республіка”,
співкоординатор акції “Україна без Кучми”.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1032094612.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua