Майдан / Статті  

додано: 27-09-2002
Анатолій Тихолаз: Опозиція має бути опозиційна
"Телекритика"

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1033125759.html

УКРАЇНА: ПОГЛЯД З ПОЛЬЩІ
Опозиція має бути опозиційна



В Польщі наближаються муніципальні вибори. Це природньо активізувало діяльність всіх політичних партій та об?єднань, що сподіваються бодай на якийсь успіх у цих виборах. “Політизація”, про яку наші можновладці зазвичай відгукуються як про вкрай негативне явище, поширилася практично на всі рівні суспільного життя у Польщі. Будь-які дії уряду або правлячої коаліції провокують миттєву реакцію з боку політичних опонентів. Суперечки часто набувають попросту карнавальних форм.

Так, наприклад, пропозиції щодо внесення змін до кримінального кодексу спровокували широку дискусію, в якій опозиція звинувачує уряд та керовані ним правоохоронні структури в цілковитій неспроможності зупинити зростання злочинності в країні. На питання, чому польські поліціянти “сидять в конторах” замість патрулювати темні вулиці, опозиція дає виборцям вичерпну відповідь: “Бо злочинність росте і їм страшно!”

Конфлікт навколо Агенції по реструктуризації та модернізації сільського господарства, керівництво якої звинувачують у тому, що воно формує апарат Агенції, виходячи не з фахових критеріїв, а з партійної приналежності, змусив Єврокомісію направити до Польщі Комісара в справах сільського господарства Франца Фішлера. Оскільки той виступав у Сеймі, на думку депутатів від опозиції, “з уїдливим виразом обличчя”, вони його освистали. Зробили вони це за допомогою свистків, які заздалегідь припасли, так, наче знали, з яким виразом обличчя він виступатиме. До них долучилися й деякі інші депутати, яким довелося, як написали журналісти, “свистіти на пальцях”.

Сам Фішлер не образився і заявив: “Демократія потребує опозиції та критики, тому не бачу проблеми у поведінці депутатів. Шкода лише, що не всі прийшли, а то поспілкувалися б змістовніше”. Коротше кажучи, порозумілися... Справжня політична буря триває навколо пропонованої правлячою коаліцією та урядом податкової амністії. Як висловився кореспондент “Газети виборчої” , перед голосуванням щодо відхилення на вимогу опозиції цього проекту “опозиція та уряд влаштували справжній фестиваль прес- конференцій з ілюстраціями”.

Депутат Зита Гіловська від Громадянської Платформи проект уряду схарактеризувала в гранично стислій формулі: “Деморалізація та скандал”. На урядовій прес-конференції їй гідно відповіла заступниця міністра фінансів Ірена Ожуг: “Це неправда, що ми деморалізуємо суспільство. Опозиція висуває безглузді претензії. Так, пані Гіловська звинувачує нас у тому, що до майнових декларацій треба буде вносити навіть золоті зубні коронки. Проте згідно урядового проекту, така коронка мала б важити чверть кілограма, а очевидно, що в такому разі вона випадатиме з рота!”

Ці приклади я навів не для того, аби карикатурно зобразити політичну боротьбу в Польщі: ця боротьба має цілком серйозний характер. Просто ці приклади засвідчують, що нашим “інформполітикам” не треба винаходити велосипед, й розмірковувати, навіщо потрібні засоби масової інформації. Потрібні вони - для масової інформації, в тому числі для того, аби суспільству, як казав Петро І, “дурь каждого (і, в першу чергу, чиновника) видна была”. Проте зараз - про інше.

Якби було припустимо вживати стосовно польської ситуації термінологію української “влади”, то цю ситуацію можна було б схарактеризувати класичною формулою: “Опозиція рветься до влади!” Так, саме це вона і робить, цього не приховує, і, думаю, будь-хто в Польщі не зрозумів би, як опозиція може не прагнути здобути політичну владу. Адже в країні, де є політика, відбувається політична боротьба. Сенс цієї боротьби - здобуття влади. Опозиція - це політична сила, що протистоїть владі і намагається цю владу у неї відібрати. Політичне життя без опозиції - такий саме нонсенс, як опозиція, що не веде боротьби за владу.

Я дозволив собі висловити ці банальності, оскільки в українському політичному “задзеркаллі” аксіоми демократичного суспільства не діють, і в цілком традиційні поняття вкладається абсолютно нетрадиційний зміст, звісно, в тому разі, коли до цих понять вкладають бодай якийсь зміст - часто у нас цього не відбувається. Однак закінчу про Польщу. Хоч би до яких нісенітниць могли добалакатися опоненти в численних дискусіях, очевидним є одне: вони безумовно працюють на благо суспільства. Дійсно, і політики, і журналісти як могли обсміяли проект майнових декларацій. Когось з авторів це образило? Ну хай вже дарує! Головне інше - цей поки що проект в процесі такого обговорення стає все кращий.

Ще на початку вересня намір уряду ввести дорожний збір викликав типову польську реакцію - пікети водіїв на шляхах. Проте вже зараз цей проект спокійно обговорюється з метою встановлення максимального громадського контролю за витрачанням коштів, які будуть приносити дорожні збори. Хтось із поліцейських образився на звинувачення у протиранні штанів? То хай іде патрулює, і опозиція дасть йому спокій. Саме “не давати спокою” і має опозиція - цей живильний фермент політичного життя в демократичному суспільстві. Опозиція - це запорука політичного життя. Тому країна без опозиції - це не жива країна, це країна, в якій є населення, але немає суспільства.

Вересневі акції протесту в нашій країні не можуть не викликати роздумів стосовно їхніх наслідків, стосовно того, якою мірою безпосередній вияв масового спротиву політиці влади може в Україні впливати на розвиток політичної ситуації. Водночас кожен розуміє, що на майданах політика твориться лише в революційну добу. Не виключено, що саме на порозі такої доби і перебуває сучасна Україна. Однак доки до революції не дійшло, варто, на мій погляд, з?ясувати, що являє собою опозиція в політичній ситуації, яка склалася сьогодні в Україні.

Аби точніше схарактеризувати явище, яке в Україні позначається словом “опозиція”, слід, на мій погляд, спершу зупинитися на рисах, притаманних нинішньому українському буттю в цілому. Я вже мав нагоду говорити про це, тому ці міркування спробую викласти гранично стисло.

Аби зрозуміти численні деталі того, що відбувається в Україні, треба усвідомити одну загальну річ. А полягає вона у тому, що в Україні нічого не відбувається. Це - країна без подій. Звісно, щодня кожен окремий українець переживає власні радощі та драми, і щовечора він може згадати про безліч речей, які сталися з ним впродовж дня. Проте на рівні існування суспільства як цілого жодних подій в Україні не трапляється. Адже не лише цензура винна в тому, що наші випуски новин не містять нічого, окрім офіційної хроніки, щоденних повідомлень про загибель людей в шахтах, аварії літаків та розповідей про депутатів, які гинуть від вибуху кинутої власноруч в пішохода гранати під час вечірньої прогулянки з собакою.

В Україні нема про що розповідати. Спроби державних теле- і радоіканалів якось заповнити нашу інформаційну порожнечу справляють доволі сумне враження: ніби раптом опинився в сімдесят п?ятому році і слухаєш радянські новини з ланів. Часто з боку “патріотів” можна почути щось таке: “Я був у Італії й з?ясував, що там про Україну нічого, крім футболіста Шевченка, не знають. Ми маємо заявити про себе!” Так заявіть: станьте лауреатом Нобелівської премії, виграйте чемпіонат світу з футболу або отримайте перший приз на Канському фестивалі. Про вас миттєво дізнається весь світ: адже в Україні нудяться представники всіх найавторитетніших інформагенцій світу. Про катастрофу на львівському літовищі ВВС повідомила раніше, ніж українське “державне телебачення”.

Ніхто не збирається замовчувати події в Україні. Попросту для зовнішнього світу такі події в Україні не відбуваються. Чи можна вважати живою країну без подій? Мабуть, вона ще не мертва, але, напевно, і не жива. Ситуацію, до якої доведено Україну, не можна порівняти з руїною після раптового атомного вибуху. Радше на думку спадає страшний український голодомор, коли життя йшло з людей потроху, і люди вмирали повільно, втрачаючи з рештками сил волю до життя. Населення поволі, часто непомітно для себе, люмпенізується, а разом з цим все глибше занурюється до стану глибокої соціальної апатії. Не дивно тому, що в Україні здійснюються повсякденні спроби імітації життя в усіх його проявах. В Україні вигадуються події, їх доводиться штучно створювати.

Україна - держава, спосіб буття якої можна визначити як імітацію життя. З будь-якої нагоди “влада” увіншує когось нагородами. У нас постійно роздаються якісь знаки пошани переможцям сюрреалістичних “рейтингів”. Проте все це - симулятивні акції, які не мають жодного суспільного сенсу. Значно страшніше інше, а саме те, що Україна є країною, в якій відсутнє політичне життя. Після перших років незалежності, коли вся країна перебувала в стані легкого ейфорічного збудження, ситуація в Україні стабілізувалася, і в країні сформувався тип суспільної організації, в якому суспільство не виявляє жодних проявів політичної активності. Саме тому можна казати, що політики в Україні немає. Адже про наявність політики в країні свідчить не існування так званих політичних партій. Тут ми також маємо справу здебільшого з політичними муляжами: під час останніх парламентських виборів ми могли спостерігати, як влада створювала передвиборчі блоки та партії, ще до початку виборів домовляючись про їхню поразку та майбутні адміністративні посади для “партійних” діячів, котрі, в розрахунку на геть пришелепуватого виборця, проголошували свою “конструктивну опозиційність щодо влади”.

Значною мірою українську владу змушує імітувати наявність політичного життя зовнішній чинник: на жаль, існує зовнішній світ, а в цьому світі існують дуже сердиті країни, яким ми винні великі гроші. Тому й доводиться терпіти ревізорів, котрі перевіряють нашу відповідність стандартам “відкритого суспільства”, та вислуховувати нотації, що вбивати журналістів не гарно.

Натомість якщо поглянути на українське суспільство зсередини, можна зрозуміти, що для свого функціонування в нинішньому вигляді воно політики не потребує: тут цілком вистачило б єдиної, лінійної системи адміністративного управління. Може, несвідомо це й проривається з вуст наших можновладців, коли вони оперують поняттям “влада”. Адже формально в Україні цих влад принаймні три, проте в свідомості українського “начальства” (рівно, до речі, як і народу) всі вони зливаються в одне неясно окреслене, зате добре відчутне ціле. Кінець-кінцем, це - не якийсь незнаний в історії феномен: можна навести приклади великих цивілізацій, які існували впродовж багатьох століть без будь-якої політичної самоорганізації, регульовані виключно “командно-адміністративними” засобами (з цього, зрозуміло, не випливає, буцімто наявність командно-адміністративної системи є запорукою створення великої цивілізації!).

Партії в суспільстві такого типу абсолютно зайві. Політичні партії мають утворювати лише організовану надбудову, по-ленінськи - авангард певної соціальної сили, яку являє собою суспільна верства, що обстоює спільні інтереси. Нічого подібного українські партії собою не являють, оскільки жодних суспільних верств не представляють. Ці партії, звісно, об?єднують, у вигляді своєрідних клубів або “організованих груп”, людей, згуртованих спільним “інтересом”. Проте жодного відношення до інтересів суспільства інтереси “партійців” не мають.

Тож не дивно, що програми українських партій здебільшого збігаються в своїй пустопорожній декларативності. Виняток являють собою хіба що ліві партії, в першу чергу, комуністична. Тут з програмними вимогами все ясно. Легко визначити і її соціальну базу. Проте жодного винятку з української імітаційної політики комуністи не становлять з огляду на абсолютно некомуністичну поведінку цієї партії в нинішній політичній ситуації. Адже з марксистської точки зору сьогодні в Україні ідеальна доба для того, аби комуністи взяли владу до своїх рук.

Натомість що ми спостерігаємо? Комуністи очолюють страйковий рух по всій країні? Вони оволоділи незалежними профспілками? Вони згуртували навколо себе робітничий клас та безробітну молодь? Хто, як не комуністи (виходячи з марксистсько-ленінських принципів) мав стояти на чолі акції “Україна без Кучми”? Може, вони ведуть боротьбу за деприватизацію і передачу всієї влади радам? Аж ніяк. Вся їхня активність обмежується святковим вигулом пенсіонерів під пам?ятником Леніну, а “повсякденна робота” полягає здебільшого в абсолютно немарксистських голосуваннях у парламенті. Не кажу вже про те, що комуністи - це партія, якій адміністрація Президента дасть померти останньою: ким в такому разі доведеться лякати Мадлен Олбрайт? Отож навіть єдина партія, яка для свого існування в Україні має і “соціальну базу”, і міцне “ідейно-теоретичне підгрунтя”, партією не є.

Приклад комуністів - надзвичайно показовий. Адже за них голосує гранично невдоволена своїм станом частина українського населення, яка, до того ж, здебільшого вкрай вороже ставиться до влади. Прекрасний грунт для створення опозиційної партії! Проте попри мітингові декларації, жодних послідовних, активних, та навіть агресивних, як це личить опозиції, дій ми з боку комуністів не спостерігаємо. Чому сьогодні, коли мова йде про опозицію Президентові, мають на увазі групи, згуртовані навколо колишнього прем?єра або колишнього віце-прем?єра, котрих свого часу призначав сам Президент, а не лідерів комуністів, котрі ніколи не були заплямовані роботою на Президента і чиї програмні декларації діаметрально суперечать курсові, що його проводить Президент? А тому, що жодної опозиції українські комуністи собою не являють. Рівно як і прихильники колишніх урядовців, котрих сам Президент усунув від владного розподільника. Річ у тім, що політичної опозиції в Україні попросту немає. Ми знову стикаємося з черговою імітацією. І тепер, нарешті, варто зупинитися на такому дивному феномені, як українська “опозиція”.

На мій погляд, зрозуміти природу української опозиції можна, якщо шукати її корені не у соціально- політичній, а у соціально-психологічний площині. Відсутність справжньої політичної опозиції в країні, де відсутня політика, цілком зрозуміла. Тому варто спробувати намалювати не політичний, а психологічний портрет української опозиції. Для цього треба бодай коротко зупинитися на відношенні українського народу до влади, яке своїм корінням сягає далеко в глибину сторіч.

Впродовж усього перебування у складі Російської Імперії народ відчував себе протиставленим владі, сприймав її як чужу панівну силу. Зазначу: йдеться не лише про українців, аби у когось не виникло бажання спростити ситуацію і зробити висновок, що так було через те, що та влада була українцям “нерідна”. Ще М. Бердяєв писав, що російському народові післяпетровської доби було притаманне сприйняття влади не просто як чогось чужого, а навіть як іноземного, “німецького” панування. Ніколи ані в Російській Імперії, ані в Радянському Союзі народ не ототожнював себе з владою. Оскільки нічого нового соціальний устрій незалежної України не приніс, це сприйнятя влади як чужої сили у українського народу лишається тим самим. Можливо, саме внаслідок цього, це народ, сповнений величезного анархічного потенціалу: не лише для представника влади, а й для пересічного українця закон не писаний. Тож не дивно, що таке анархічне населення може бути стримуване в межах суспільної норми лише поліцейською державою. Іншої держави українці впродовж останніх трьохсот з лишком років і не мали.

Отож і в цьому незалежна Україна, яка є типовою поліцейською державою, нічого нового в нашій історії не являє. Кожен, кому в Україні доводилося керувати бодай кимось, знає - аби владу у нас поважали, її мають боятися. Тому двома найвизначальнішими складовими ставлення українського народу до влади є антипатія та страх. Це - фатальна суміш. Не дивно, що люди, котрі не ототожнюють себе з владою, демонструють до неї лише два типи ставлення - підлабузництво або бунт, “бессмысленный и беспощадный”. Для демократичного, правового, цивільного суспільства таке ставлення громадян до влади - дорога в нікуди. Впливати на владу в правовий спосіб, використовуючи демократичні політичні механізми, український громадянин не може. Відтак він опиняється перед дилемою: або спротив владі (принаймні у формі гандійської “неспівучасті”), або співробітництво з нею попри внутрішню огиду.

Проте огида до влади - психологічна риса, що поширюється далеко не на все українське суспільство. Варто відзначити іншу типову національну рису, котра, як не дивно, ріднить українця з японцем: як кажуть знавці, в японській мові є спеціальне слово, яке позначає почутя задоволення від безпосередньої близькості до начальства. Мабуть, саме тому українці досягали таких номенклатурних вершин в “імперську” добу, і саме тому мірою причетності до начальства для багатьох українців вимірюється ступінь щастя.

Отже, не дивно, що первинний інстинкт українця в спробах соціальної самореалізації полягає в намаганні вирватися з “народу” і прилучитися до “влади”. Особистий досвід представників української “еліти” вражає своєю подібністю: втеча з села, принизлива й поверхова адаптація до міського життя, роки плазування перед начальством, наполегливе сходження сходинками кар?єри (хоч партійної, хоч наукової, хоч “мистецької” - схема та сама), й, нарешті, захоплення керівного плацдарму, з якого не може виштовхнути жодна сила завдяки миттєвому пристосуванню до змін кон?юнктури. З людини, котра пройшла такий шлях, опозиціонера вийти не може. Адже логіка, що скеровує опозиційно налаштовану людину, зовсім інша: така людина вважає себе активним діячем політичного процесу і не схильна вбачати у владі щось “дане від Бога” й не піддатне жодним змінам. Навпаки, опозиціонер ясно усвідомлює свою громадянську “первинність” щодо влади й вимагає, аби вона ефективно виконувала завдання, які на неї покладає суспільство, або йшла геть. Мета опозиційного політика - зміна влади. Він намагається її захопити, аби змінити. Опозиціонер в Україні намагається не змінити владу, а прилучитися до неї. Тому його тактика - не тактика боротьби, а тактика торгу. Український опозиціонер постійно шукає спосіб переконати владу в тому, що він хороший і також може бути прийнятий до її обіймів.

Зрозуміти це допомагає спосіб, в який стають опозиціонерами в Україні. Я одразу виношу за дужки політтехнологічні “проекти” зі створення опозиційних сил як правого, так і лівого спрямування для потрібної владі імітації політичного життя. В усіх інших випадках український опозиціонер - це, по-перше, опозиціонер не з власної волі, а, по-друге, опозиціонер такою мірою, якою це дозволяє сама влада.

Зупинюся спершу на останньому твердженні. Дуже показово, що в радянські часи кількість людей, котрі відкрито проголошували свою опозиційність режимові, була вражаюче малою. Живі українські правозахисники, якими фактично і обмежується коло реальних опозиціонерів в новочасній історії України, сьогодні ледь заповнюють аудиторію середніх розмірів. Натомість якщо вести мову про опозиційні рухи перебудовчої доби, то не слід забувати, що сама їхня поява була уможливлена новим політичним курсом партії, а ступінь їхнього радикалізму прямо залежав від того, як КПРС сама поволі здавала позиції. Історія “Народного Руху України за перебудову” (а саме так він від початку називався) виразно це засвідчує, якщо, звісно, звернутися до історичних фактів, а не до міфологізованих розповідей його творців про самих себе. Створення опозиційної сили не починають з проголошення лояльності владі. Можна стверджувати, що в Україні будь-яка інституційно оформлена “опозиція” завжди існувала і існує в межах дозволеного владою.

Тепер про те, хто стає в Україні таким опозиціонером. Тут маємо справу з черговим парадоксом. Адже на відміну від Радянських часів, рядовий громадянин практично не може в Україні жодним чином виявити свою опозиційність. Люди, що складають п?ятдесятимільонний народ України, для влади не існують. Жодних соціально-політичних та правових механізмів впливу на владу український громадянин не має. Тому владі абсолютно байдуже, що він про неї думає і як він до неї ставиться. Ніяк від ставлення “населення” українська влада не залежить. Українські “політики” утворюють окрему соціальну верству, жодним чином не пов?язану з народом, який перебуває в “деполітизованому” стані. Україна - номенклатурна держава і бути в ній просто “політиком” неможливо та й безглуздо. Треба обіймати політичну посаду, тобто бути або депутатом, або партійним функціонером (що значно слабше: останні вибори показали, що очолювати в Україні партію, яка не пройшла до парламенту, означає приректи себе на забуття). Це цілком нормально за умови, що політичного життя в країні немає, і вся “політика” вичерпується діяльністю працевлаштованих за бюджетний кошт політиків.

Не дивно тому, що в Україні відбувається постійний перехід з “політиків” до чиновників та навпаки. Маємо справу фактично з єдиною номенклатурою, з єдиною суспільною верствою, яку від народу відділяє нездоланна прірва. То чи варто дивуватися, що опозиціонером в Україні може стати лише “політик” чи урядовець? Звісно, ні. Оскільки в іншому випадку можна вважати, що такого опозиціонера попросту немає, як немає для української влади людей, які утворюють абстрактну народну масу. Тоді чи варто дивуватися, що єдиною причиною, яка перетворює цього номенклатурного функціонера на опозиціонера, може бути відштовхування його владою від себе? Чого, в такому разі, він може прагнути? Зміни влади? Вочевидь - ні, оскільки, коли він був до неї долучений, жодних претензій вона у нього не викликала. А якщо так, то прагнути він може лише повернення до тієї самої влади.

З приводу цього можна зауважити, що в Україні свою опозицію до влади могли б демонструвати не лише “політики”, а й, скажімо, представники засобів масової інформації. Проте якщо звернемося до історії найпопулярніших українських ЗМІ, побачимо ту саму картину: опозиційними вони часто стають “з горя” - і раді були б працювати на владу, але влада з ними працювати не хоче. Тому нічого дивного немає і в тих нечисленних випадках, коли на службу до апарату влади з табору опозиції раптом приходить нібито не найгірший політолог, або начебто незалежний журналіст. Попросту треба розібратися, чим була зумовлена та незалежність, чи не була вона результатом того, що сама влада іншого вибору не залишала, методично виштовхуючи нещасну людину з чергової посади.

До речі, досвід таких винятків свідчить, що ці “білі ворони” довго в адміністративних кріслах не засиджуються і рано чи пізно до них застосовується стара добра англійська процедура “down and out”: президентський дворецький викидає за комір зарозумілого лакея на вулицю, тобто назад - в “опозицію”. Добре, якщо квартиру встигають отримати: чомусь про такі мотиви згоди на ці призначення у нас говорити не заведено. А дарма! Уявімо собі пояснення: “Мені пообіцяли квартиру в “Царському селі”, допомогли дитину в університет “поступити” та сказали, що бізнес дружини не чіпатимуть. Тому я й пішов служити ненависному режимові, якому ще вчора пророкував загибель під хвилею народного гніву”. Аби таке сказати іншим, в цьому спершу треба зізнатися самому собі...

Існує ще одна обставина, яка зумовлює специфіку сучасної української опозиції. Полягає вона в тому, що в Україні зараз не може виникнути опозиції на грунті ідейних розходжень з політикою влади. Я не випадково так детально зупинився на політичній поведінці українських комуністів. Адже їхня програма, грунтована на загальновідомих марксистських засадах, повністю суперечить тому, що робить сучасна українська влада. Проте якщо на рівні дій з позицією української влади все відносно зрозуміло, то на рівні програмних декларацій - повний морок. Ідеологія правлячого режиму до такої міри не сформована та не сформульована, що сперечатися практично немає з чим. Не дивно, що партії, які знаходяться в середині українського політичного спектра, виголошують практично ідентичні гасла (саме гасла - оскільки глибоко розробленої програмної стратегії, яка могла б стати планом дій уряду в разі приходу партії до влади, не має жодна з них). Конфлікти між партіями повністю відображають природу самих партій - це конфлікти “інтересів”. Ці обставини унеможливлюють ідейну опозицію владі в Україні: ідей у української влади немає.

Все це, на мій погляд, робить абсолютно безглуздими розмірковування про можливі шанси “опозиції” прийти до влади. Вся так звана опозиція може бути зруйнована владою в один день. Для цього достатньо лише дати команду прокуратурі, аби припинила кримінальні справи, “відпустити гріхи” та працевлаштувати кількох опозиціонерів. І тут не було б жодної біди, якби все це не робило водночас безглуздими і надії, які значна частина населення пов?язує з нашими “опозиціонерами”. Адже попри те, що влада це населення впритул не помічає, воно є, і ступінь його невдоволеності ситуацією в Україні вже сягнув критичної межі. Народ починає прокидатися. Це змушує торкнутися ще однієї риси наших “опозиціонерів”, яка робить їхнє політичне майбутнє абсолютно безнадійним.

Я вкотре стверджую: Україна - суспільство, де народ незрівнянно кращий та вищий за владу. Важко відшукати країну, в якій політичий Олімп являв би собою такий притулок для сірих та убогих. З такою “елітою” можна жити, коли країна перебуває в стані глибокої сплячки. Політичні бурі потребують героїв. Аби опозиційний рух перетворився на опозиційну силу, його має очолювати постать, спроможна повести за собою людей самою лише силою особистого впливу. Проте на людей вони впливають здебільшого словом. Згадаймо політиків, котрі згуртовували нації. Чи були серед них люди, неспроможні скласти до купи речення з п?яти слів?

Я згадую трансляцію по ВВС “урядового дня” в Британському парламенті. Прем?єра і лідера опозиції розділяє стіл. Кількагодинна суперечка, блискучі каламбури, опоненти обмінюються цитатами зі Свіфта та Стерна, палата лордів періодично аплодує з приводу вдалого жарту. Співбесідники ледве не жбурляють одне в одного грубезними томами статистичних звітів та аналітичних матеріалів. Інколи здається, що Тоні Блер на допиті в суді з приводу звинувачень у державній зраді. Не кажу вже про інше: віндзорський вузол краватки, оксамитова хустка в кишені, манжет на три чверті сяє з-під рукава піджака... (Ви вирішили, що це я про Кінаха? Так це не про нього).

Уявляю собі кількагодинні дебати в прямому ефірі нашого Президента та лідера опозиції, яким сьогодні вважають Ющенка. У телеглядача виникає враження, що він спостерігає чемпіонат з жування пластиліну. Мова дискусії визначенню не піддається: точно не російська, але на українську схожа мало. Лідер опозиції звертається до Президента “тато” і каже, що його головна мета - конструктивна співпраця з владою. Президент погоджується і закликає політика перестати “займатися політикою” та взятися за “конкретні справи”. Як навколо таких лідерів може не згуртуватися нація?!

Боюся, не згуртується. І, боюся, що гуртуватися їй сьогодні все-таки доведеться. Наша “опозиція” вкотре довела народові висловлену Миколою Джерею істину: “Якщо сам не візьмеш, то ніхто не дасть!” Думаю, влада сьогодні перелякалася зовсім не того, кого їй насправді слід боятися. Абсолютно безглуздо вигадувати якісь “інформаційні стратегії”, аби зайвий раз не показати телеглядачам п?ять-шість політиків, які не схильні обожнювати Президента. Громадян України не треба “інформовувати про політику влади” - її результати вони відчувають на власній шкірі. Як це не прикро для української влади, в країні є народ, і цей народ, схоже, вже готовий на деякий час лишити “конкретні справи” Президентові й зайнятися політикою. От тоді українська влада й дізнається, що таке опозиція, причому не вигадана в адміністрації Президента “конструктивна”, така, що “сприяє реформам зсередини”, а справжня - деструктивна, оскільки перше, що доведеться робити українському народові, коли він вирішить взяти владу над власним життям до власних рук, буде руйнація збанкрутілого режиму.

Анатолій Тихолаз, спеціально для „Телекритики”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1033125759.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua