Майдан / Статті  

додано: 01-10-2002
Валерій Зайцев: Ауерштедт Віктора Володимировича Медведчука
pravda.com.ua

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1033467490.html

Валерій Зайцев, для УП

…Но все идет за плану… Іронічна пісенька


Отримавши за мирними договорами 1919 і 1945 рр. німецький Штеттін (нині Щецин), поляки спорудили на в'їзді у місто величезний плакат, на якому метровими буквами виведено "Ми сюди не прийшли, ми сюди повернулися". Ймовірно, саме так - гордо впевнено і зі спокійною гідністю сприймається у колах об'єднаної соціал-демократії відновлення есдеківського правління у Закарпатті.

У свій час "зрада" Віктора Балоги стала початком і символом майже дворічної "чорної смуги" бізнес-політичної групи Суркіса-Медведчука. Впевнений, що призначення закарпатським губернатором об'єднаного есдека Івана Різака готувалося як надзвичайно урочистий і цілком символічний захід, який повинен увінчати шаленні успіхи СДПУ(о) у нинішньому сезоні.

Так би воно, швидше за все, і було б - тижні дві тому. У нинішній же ситуації оголошення президентського указу про рокіровку Москаль-Різак справляє досить дивне враження. Воно абсолютно не схоже на торжества з нагоди повернення перлини "есдеківської корони". Швидше, ситуація нагадує гру за зеленим сукном, в якій гравець з відчаю кидає на стіл останній козир, що дбайливо зберігався у рукаві. Слід сказати, що події політичного сезону відбувалися майже відповідно до планів, що накреслюються головним есдеком - главою президентської адміністрації Віктором Медведчуком.

Оголошена Леонідом Кучмою радикальна зміна системи влади була урочисто проголошена "перехопленням ініціатив". Принаймні, якісь там погребинські на всіх телеканалах, що контролюються адміністрацією (а практично це означає просто на всіх) клятвено завіряли, що "Президент ініціативу перехопив". У першому пункті плану можна було ставити "галочку". Другим пунктом, очевидно, йшло відпрацювання заходів щодо акцій опозиції, що почалися 16 вересня. Тут була потрібна досить тонка робота. По-перше, необхідно було продемонструвати слабкість і непослідовність опозиційних сил (для демонстрації опозиційної "непослідовності" саме і знадобилося "історичне" звертання Кучми). По-друге, необхідно було, акцентуючи на на цій самій "непослідовності" максимально "роз'єднати" і дезорганізувати опозиційних діячів - насамперед, депутатів "Нашої України" - найбільш вірогідних кандидатів у майбутню пропрезидентську парламентську більшість. Нарешті, по-третє, Віктору Медведчуку не можна було допустити, щоб акції опозиції вважалися зовсім уже незначними - щоб не применшити відведену ним загрозу влади Президента Кучми, а, отже, не знецінити значення наданою ним Президентові послуги.

Ну, з цим справилися також досить легко - 16 тисяч демонстрантів у Києві і декілька тисяч у регіонах - цифри не гірші за будь-які інші, але цілком прийнятні зі всіх (медведчуківських!) точок зору. ТІЛЬКИ 16 тисяч тих, хто вагається (чи дійсно стільки мітингуючих було на Європейській площі?), заспокоювали "інформаційні" й "аналітичні" телепрограми - благо каналів цілком вистачало, і на каналах цілком вистачало "погребинських". Зрозуміло, у реалізації пункту "два" були свої недоліки і недоробки, але, загалом, глава адміністрації, схоже, був упевнений - "галочку" можна ставити і тут.

Третім, який вирішувався на даному етапі, пунктом стратегічної адміністративної програми повинно було стати формування у парламенті твердої (в ідеалі - конституційної) пропрезидентської більшості. Більшості без Ющенка. Більшості, яка затвердить "коаліційний" уряд без Ющенка. Отже, можна майже впевнено стверджувати, що політичне "опускання" лідера "Нашої України", зниження його все ще непереможних рейтингів і було головним завданням стратегічного плану. Зрозуміло, з вирішенням супутніх задач - максимального ослаблення радикальних опозиціонерів (СПУ, БЮТ і комуністів, що "примкнули до них" ), зміцненням положення Президента, і, нарешті, відновленням реноме самих об'єднаних соціал-демократів. Однак, саме на третьому, ключовому і найважливішому етапі (заради якого все, власне, і затівалося) стратегічний план почав давати збої зі страшною силою.

Передусім, позначилася недооцінка тих самих недоліків і недоробок, які залишилися ніби не поміченими на перших етапах. Почати треба з того, що на "радикальні пропозиції" Президента ніхто, власне не "повівся". Передусім, на них "не повівся" сам Президент. Тобто зрозуміло, що з вуст Леоніда Кучми слова про блага парламентсько-президентської республіки звучали не дуже смішним жартом (особливо категоричне "Я в цьому певен"), але хоч би формальність все-таки потрібно було дотримати. Слід би підготувати і внести до парламенту (Президент у нас як-не-як суб'єкт законодавчої ініціативи) хоч що-небудь, що нагадує законопроекти з реалізації "Стратегічних ініціатив" Леоніда Кучми.

Нічого схожого зроблено не було, тому ніяк не можна дивуватися тому, що навіть Ющенко (дуже схильний до будь-яких компромісів) міг собі дозволити лише "зробити вигляд" відносно серйозного ставлення до "ініціатив". Проте, навіть це дуже сильно сказано. Ющенко "зробив вигляд", що готовий "вдавати" й імітувати серйозність ставлення до президентських пропозицій, при виконанні цілого ряду умов. Основними умовами були звільнення головного есдека з посади глави президентської адміністрації, формування парламентської більшості на основі "Нашої України" і утворення відповідного (нехай "коаліційного" уряду), гарантованого чим-небудь більш істотним, ніж "добра воля" Леоніда Кучми, проголошена ним у своїх "радикальних ініціативах". Вимоги, з точки зору Ющенка, були цілком природними, але, зрозуміло, категорично неприйнятними і для Кучми, і для Медвдедчука.

Тому їх вирішили ігнорувати, тим більше, що насувався другий етап - 16 вересня, з твердою (запланованої) впевненістю у тому, що, коли осяде курява, вже можна буде абсолютно не цікавитися, - чого хоче "надія нації", і чого він не хоче. Однак на другому етапі також не все пройшло гладко. Передусім, великим і дуже неприємним сюрпризом стала несподівана сила маніфестацій, що розвернулися по країні. Напевно, на вулицях не було 125 тисяч громадян (як стверджує Юлія Тимошенко), однак для нас і 40-50 тисяч - знакова цифра. Навряд чи це так вже вразило владу (тим більше, що оголошено було тільки 16 тисяч), проте справило належне враження на самих опозиційних політиків. Зрозуміло, на телеканалах можна було викладати ситуації "понад" або навіть "впоперек" реальної дійсності, підкреслюючи ідеологічні і практичні розходження серед опозиційних сил, можна було вустами телевізійних "голів, що говорять" завчено дивуватися єднанню таких несхожих і політично різновекторних організацій, як СПУ, КПУ, "Наша Україна" і БЮТ (Леонід Кучма, схоже непідроблено дивується цьому досі), однак виявилося неможливим затушувати очевидний факт - вимога усунення Кучми і стала тією дійовою політичною програмою, що об'єднала такі різні організації.

Об'єднала розумінням того, що за Кучми всі їх політичні, економічні та інші розбіжності (дуже серйозні і глибокі) - лише тіні на ширмі, що прикриває безконтрольне правління "гаранта". Масовість, сила і відносна організованість акцій, що почалися 16 вересня, навряд чи дали опозиційним лідерам почуття відповідальності (таке для наших політиків навряд чи можливе), але додали їм певне "почуття ліктя" і, що ще важливіше, - вони усвідомили, що здаватися ще рано.

Проте, у новітній історії нашої країни були "переломи" у значно очевидніших і переможніших ситуаціях. Спікеріада-2002 - найяскравіший, але, на жаль, далеко не єдиний приклад. Швидше за все, після болісних (особливо для бізнесменів) проявів легендарного "адмінресурса" і недовгих торгів, частина депутатів опозиційних фракцій (вірніше за все, з "Нашої України") ввійшли б у горезвісну "безющенківську" (а фактично - антиющенківську) більшість. Тоді Медведчук і Кучма могли б торжествувати перемогу, а ми – миритися з черговою ганьбою.

Однак у плани несподівано втрутився абсолютно непідконтрольний чинник. Тут я дозволю собі маленький історичний відступ. Добре відомо, що 14 жовтня 1806 року Наполеон у ході "подвійної битви" Ієна-Ауерштедт розгромив обидві частини пруської армії і протягом місяця заволодів практично всім Пруським королівством. При цьому розгром частини прусаків основними силами Наполеона при Ієні був практично неминучий, однак поразка під Ауерштедтом основної частини пруської армії (45 тисяч солдат) одним тільки корпусом маршала Даву (27 тисяч) дивує досі. Мало того, що, за свідченням Клаузевіца, співвідношення сил й, особливо, їх розташування "обіцяло блискучу перемогу". Найбільш фантастичніше в Ауерштедтській битві - те, що ідеальні (для прусаків) умови були ретельно сплановані і підготовлені саме Пруським Генеральним штабом. "Якщо вони не зуміли перемогти тут, - резюмує Клаузевіц, - то прийнятний для них вихід війни був абсолютно неможливий". Проте, треба визнати, що бездарно не-виграна прусаками битва при Ауерштедті все-таки не була програна. У розгром вона перетворилося тільки ввечері, армія, яка відходила з поля бою, дізналася про те, що у той же день під Ієною Наполеон практично знищив другу частину пруського війська.

Отже, повернемося до наших баранів. Незважаючи на серйозні прорахунки стратегічного плану імені Віктора Медведчука, президентська адміністрація, можливо, змогла б, зрештою, добитися поставлених цілей. Хоч престиж влади давно й остаточно підірваний, всемогутність Кучми відносно політиків- підприємців ще тиждень тому здавалося необорною. Хоч есдеки, й, особливо, їх лідер, викликали у политикумі почуття, м'яко кажучи, далекі від захоплення, вплив Медведчука був (принаймні, здавалося) незаперечним. Ієною політичного сезону стала заява Держдепартаменту США. Цілком ймовірно (і навіть швидше за все), що заява американського дежрдепу про продаж Хусейну комплексів "Кольчуга" не була викликана внутрішньоукраїнськими проблемами. Принаймні, не внутрішньоукраїнськими проблемами насамперед.

Проте, воно рішучим чином вплинуло на наші політичні розклади. Тому що головне, найпринциповіше в американській заяві для нас - це зовсім не те, чи постачав Кучма "Кольчуги" армії Саддама (американці, до речі, навіть не наполягають на тому, що комплекси були насправді продані). Головне - це той факт, що ВПЕРШЕ НА ВИЩОМУ ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ були легітимізовані плівки Мельниченка. Будемо відверті - інтерес до аудіотеки майора давно пережив свій сплеск і вже спав. Причому сталося це саме тому, що оприлюднення навіть найбільш жахливих подробиць з життєдіяльності глави української держави не мало практично ніяких правових наслідків. Тепер ситуація міняється радикально. Записи Мельниченка стали не просто правдою (у чому давно вже ніхто не сумнівався), але ПРАВДОЮ - визнаною на вищому рівні, й, отже - чинником, з яким доведеться рахуватися.

Передусім, самому Леоніду Даниловичу. Йому вже зараз доводиться по-справжньому серйозно думати про те, що з ним буде ПІСЛЯ 2004 року. І з ним самим, і з його сім'єю і Сім'єю, і з Сімейними капіталами. Замислитися доводиться і всім, хто після 2004 року має намір продовжити своє існування в українському бізнесі й в українській політиці. Ні, зрозуміло, за Конституцією Кучма і так повинен через два роки, нарешті, залишити насиджене крісло.

Однак у його політичній поведінці розуміння цього факту якось не простежувалося. Швидше навпаки, - створювалося стійке враження, що Леонід Данилович вважає себе даним народу України навіки. І багато хто, дуже багато хто з числа політичної і бізнес-еліти були вимушений з цими президентським настроями навіть рахуватися. Тепер, незалежно від планів і настроїв Кучми, ні про яких "навіки" мова йти вже не може. Гранітна брила президентської влади стала відчутно хитким і ненадійним льодовиком, який у своєму падінні може запросто поховати всіх, хто необережно побудував на ньому своє благополуччя. Від дня заяви Держдепартаменту з президентської адміністрації донісся ще далекий, але абсолютно конкретний і всім зрозумілий запах політичного трупу.

І справа зовсім не у тому, що у величезному фонді майора Мельниченка є, у тому числі, і записі, що однозначно свідчать про фальсифікацію президентських виборів 1999 року - тих самих виборів, на які так любить посилатися Леонід Данилович, міркуючи про свою "всенароднообраність". Відсторонення Кучми від влади у рамках чинного законодавства абсолютно нереальне і за ці рамки він буде чіплятися щосили. Але визнання правди - ПРАВДОЮ позбавило Леоніда Кучму будь-якої політичної перспективи. Це означає різке зростання перспектив Ющенка - на даний момент фактично безальтернативного кандидата наступних виборів. Протягом всієї своєї політичної кар'єри - ще будучи головою Нацбанку, і вже, звичайно, з часу свого призначення прем'єром в грудні 1999 року, - Віктор Андрійович Ющенко завжди демонстрував схильність до компромісів майже безмежну. Однак важко уявити, про які компроміси може йти мова сьогодні. Завдяки реалізації стратегічних планів очолюваної Медведчуком адміністрації, відносини Президента з Ющенком зіпсовані дуже міцно. Ющенку не тільки нема чого йти на компроміси (йому і раніше було абсолютно нема чого на них йти, проте він на компроміси йшов). Вся епопея привела до того, що компроміс означає для Ющенка те саме "політичне опускання", яке входило у початкову задачу адміністрації. Мало того, що це розуміє Ющенко (він би, можливо, у черговий раз потерпів), але він розуміє також, що все це зрозуміло всьому вітчизняному політикуму. Піти на компроміс надто важко навіть для Ющенка.

Якщо для Кучми СПРАВЖНІ проблеми виникнуть, швидше за все, через рік- півтора (у залежності від того, коли він вирішитися дати собі звіт про реальний стан справ), то для Віктора Володимировича Медведчука критичні дні, схоже, вже наступили. Слід вважати, що нелюбий Президентом лідер есдеків (Кучма взагалі не любить всіх, кого він коли-небудь "здавав") був призначений на понадважливу посаду глави президентської адміністрації для реалізації цілком конкретних понадважливих завдань. Насамперед - політичних.

Ймовірно, розв'язання "проблеми Ющенка" було одним з цих завдань, можливо - одним з найбільш важливих. Однак, внаслідок незвичайних зусиль і складних адміністративних ігрищ, ситуація не тільки не вирішилася, але, навпаки, радикально посилилася. На сьогоднішній день формування уряду на чолі з Ющенком (причому на умовах самого Ющенка) стало більш реальним, ніж коли-небудь від дня відставки Віктора Андрійовича півтора роки тому. Виникають традиційні і цілком резонні питання - "Хто винен?" і "Що з винним робити?"

Власне, усвідомлення невдачі і наступних наслідків стало домінуючим у політичній лінії есдеків. Саме звідси - і спішне оголошення "більшості", відразу ж розвінчаної, як абсолютно "липове", і оголошення про зміну губернатора у Закарпатті, і несподівана й явно непродумана поява Президента народу у минулу суботу. Звідси ж - схожі на безглузді шаманські комланння монологи вірних телевізіонерів, що намагаються запевнити (кого? вже чи не одного Кучму?) у глибокій мудрості політики глави адміністрації. Можна, "переламавши" дюжину-іншу депутатів, збити парламентську більшість. Ламати взагалі, як кажуть - не будувати. Однак міцності у такій більшості буде дуже мало.

Адже навіть багатодосвідний хітрован Іван Степанович Плющ дозволяє собі не тільки вельми невтішно відгукуватися про таку "загнану більшість", але і попутно знімає з комуністів обвинувачення у зриві голосування згідно із законом про відмивання брудних грошей, спростовуючи тим самим Кучми пристрасні голосіння про сумну долю непроголосованого закону, які війшли у суботній обіг. Повторюся - не виключено, що "пропрезидентська більшість" у парламенті буде збита. Однак її ефективність буде визначатися тим, що кожний депутат (а, кажучи ширше, - кожний політик в Україні) усвідомив - "Memento more!". У наших умовах це означає - "Пам'ятай про 2004 рік!". Можливо, незабаром це буде також означати "Пам'ятай про Медведчука!". Зрозуміло, що у політичному значенні.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1033467490.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua