Майдан / Статті  

додано: 11-10-2002
Анатолій Тихолаз: Вас вбивають, тож бороніть себе!
Телекритика

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1034340548.html

Вас вбивають! Бороніть себе!



Почну з цитати. Як повідомляє Польська Пресова Агенція (Газета Виборча, 04.10.2002), “слідство варшавської прокуратури має з?ясувати, чи образив Папу Йоана Павла ІІ тижневик “Ні”. Слідство було розпочато у зв?язку з численними позовами громадян щодо скоєння злочину, який полягав у тому, що перед серпневими пілігримськими відвідинами Польщі Папою публіцист Єжи Урбан у фельєтоні “Пересувне садо-мазо” назвав Папу “живим трупом”.

Зізнаюся, що, прочитавши це, я попросту отетерів. Ще зі студентської лави мені докоряли, буцімто я недостатньо шанобливо ставлюся до загальновизнаних авторитетів. Проте я не припустив би вживання лексики такого штибу навіть щодо українських ієрархів, котрі (якщо вірити Московському Патріархатові), попри своє чернецтво, демонструють непогану плодючість. Чим же бідний Папа на таке заслужив? Думаю, що цього разу далеко не найгіршому польському публіцистові рівною мірою зрадив і літературний смак, і почуття міри. Проте зараз не про літературний смак Єжи Урбана.

Історія, про яку оповіла Польська Пресова Агенція, на мій погляд, розставляє всі крапки над “і” в проблемі “нерівного медіа- ландшафту”. Громадянин Урбан виклав свої міркування щодо візиту Папи на сторінках періодичного видання. Численна група інших громадян відчула себе глибоко ображеною в релігійних почуттях і звернулася до органів, яким, згідно конституції, призначено забезпечувати дотримання законності та правопорядку в країні. Якщо судом буде доведено, що своєю публікацією тижневик “Ні” завдав моральної шкоди Папі та численним польським віруючим, відповідати доведеться і журналістові, і часописові.

Думаю, українському читачеві не треба пояснювати, що означає в Польщі образа Папи: я не уявляю, щоб у ції країні з позовами до прокуратури звернулися близько сотні (!) громадян з приводу фейлетону про Президента. Але Папа - це святе. Перед нами типовий випадок образи влади, причому у її найвищій, а саме, духовній формі. І, як бачимо, у демократичному суспільстві існують цілком ефективні правові механізми захисту гідності як влади, так і окремих громадян від дій з боку органів масової інформації, які цю гідність ображають.

Проте в усій цій історії українцеві “шепоче серце: щось не так”! Якось воно не по-людськи. Чому було не викликати тихенько журналіста до Ватикану і там виявити обізнаність щодо гонорару, який той отримав у іноземній валюті за роботу у передвиборчому штабі “неправильної” партії? Чому не процитувати йому вибрані уривки з кримінального кодексу про незаконні валютні операції та ухиляння від сплати податків? Чому, як Галілея у п?єсі Бертольда Брехта, не підвести його до камери тортур, аби подивився, що собою являє процес слідства у святій інквізіції, після чого запропонувати деморалізованому писаці працевлаштування на “Радіо Марія”? Якщо той тремтячим голосом запитає, що ж він скаже людям, йому можна запропонувати таке пояснення: “Легко розводити демократичну балаканину за церковними мурами. А ви спробуйте бути просвітником у самому осередді клерикалізму, консерватизму та зоологічного націоналізму! Моє вольтер?янство під машкарою реакційної попівщини - це й є справжній героїзм”.

Я намалював цю фантастичну картину тому, що просто подиву гідний страх української влади перед законними та конституційними способами розв?язання конфліктів, які, на її думку, виникають між нею та засобами масової інформації. Влада має для цього, я б сказав, надлишкові засоби. В Україні не просто існують суди та прокуратура. У нас існують корумповані та контрольовані владою суди та прокуратура, яка уславилася на весь світ своєю маніпульованістю з боку президентської влади. Хіба цього не достатньо, аби здійснювати “з?ясування стосунків з пресою” із бодай позірним дотриманням конституційних норм?

Мабуть, не достатньо. Лише цим можна пояснити такий непіддатний здоровому глуздові феномен, як здійснення “інформаційної політики” адміністрацією Президента, рівно як і всю політичну активність президентської служби взагалі. Звісно, у глави держави не може не бути апарату, який забезпечував би виконання ним конституційних обов?язків. Тут нема про що сперечатися. Проблема в іншому, а саме, у перебиранні апаратом на себе політичних функцій Президента. І тут є над чим порозмірковувати.

Не забуваймо, що забезпечення щоденної діяльності Президента потребує роботи великої кількості людей, котрі виконують найрізноманітніші функції. Так, наприклад, очевидно, що у Президента має бути кухар. Не будемо недооцінювати політичної ваги цієї посади. Адже Президент, котрий отруївся несвіжими бичками в томаті, може, не дай Господи, розв?язати війну! Проте чи випливає з цього, що українські громадяни мають дотримуватися кулінарної політики президентського кухаря на власній кухні, а його рецепти є обов?язковими до використання у всіх ресторанах країни?

Президент має пристойно виглядати, отож мусить мати перукаря. Президентські перукарі на пострадянському просторі інколи попросту творять чудеса. Так, абсолютно сивий Туркманбаші Сапармурат Ніязов раптом перетворився на радикального брюнета з індійського кіно. Шевелюри президентів помітно густішають. Можливо, так треба... Хоча не можу у зв?язку з цим не згадати відповідь одного голомозого російського актора на питання, чому він не зачісує собі волосся від вуха на лисину, як Президент Лукашенко. Той сказав: “Бо все одно всі бачать, що ти лисий, а так ще бачитимуть, що ти дурак”! Не знаю, якою є політика нашого президентського цирульника. Я йому лише по-людські вдячний за те, що він не дає мені настанов перед відвідинами перукарні.

Продовжувати можна довго. Президентам пишуть промови, їх консультують та інформують. Все це роблять люди, котрі з конституційної точки зору знаходяться в одному ряду з президентськими лікарями, перукарями та кухарями. Президентська адміністрація - це велика лакейська, не у принизливому, а у прямому значенні цього слова: це люди, які обслуговують Президента. Президента, якого обирав народ і якого своїм вибором наділив величезними повноваженнями. Проте ніхто і ніколи не обирав його кравців, перукарів та інформполітиків, і жодних політичних повноважень їм не надавав. Тож цілком природньо, що їхня активність в принципі не може мати публічного характеру й виходити за межі будинку, в якому їх утримують. Уявімо собі, що Президент, дочитавши політичне звернення, повідомляє наостанок: “Слова Петренка, музика Іваненка”!

Що з цього випливає? А випливає з цього те, що суспільство має припинити будь-які контакти з президентською обслугою. Якщо Президент має що сказати народові - хай каже. Хто йому робив зачіску перед виступом або писав промову - його справа. Головне, що виголосив її він і особисто несе за все сказане повну правову відповідальність. Не існує прав без обов?язків. Не може бути повноважень без відповідальності. На Президентові лежить величезна, визначена конституцією, відповідальність. На апараті його адміністрації - жодної. Тож ані прав, ані повноважень вона мати не може. Я вважаю, що контакти журналістів з адміністрацією Президента або ж можлива згода українських журналістів замість переговорів з Кучмою зустрітися з працівниками адміністрації Президента - це дорога в нікуди. Це будуть переговори з самозванцями, які ніколи ні за що не відповідатимуть. Ці контакти мають бути негайно припинені. Нелегітимність дій президентської адміністрації стосовно засобів масової інформації має бути визнана вголос, а самі ці дії - принципово ігноровані журналістською спільнотою.

В Україні є Держкомінформ, відповідні комітети Верховної Ради, прокуратура, суд: хоч які вони є, але це - легітимні установи, в яких конфлікти між засобами масової інформації та владою можуть ставати предметом розгляду. Політичний діалог з апаратом адміністрації Президента de facto визнає право цього апарату на політичну діяльність, яке повністю виключено з конституційної точки зору. Журналісти попросту мають ігнорувати цю антиправову активність президентських офіціантів. Потрібний політичний та інформаційний бойкот всіх форм антиконституційної політичної активності працівників державного апарату.

Адже не дивно, що ця активність набуває абсолютно протиправних форм. Працівники адміністрації Президента прямо погрожують журналістам. Самого такого факту було б досить, аби відправити у відставку Президента. Якщо твоя двірня дозволяє собі таке стосовно “четвертої влади”, то - “пошел вон”, як люблять по-російськи казати поляки. При цьому всі прекрасно усвідомлюють, що погрози “розбиратися” з журналістами у “правовому полі” - це попросту пустий звук. Ніколи “в правовому полі” вони нічого не зроблять, хоча б тому, що для цього немає жодних правових підстав. Що, хтось назвав на сторінках свого видання Президента “пересувним садо- мазо” або “живим трупом”? Всі прекрасно знають, як буде здійснюватися “з?ясування стосунків”: підло, підступно, з-за рогу, “под покровом ночной темноты”.

Що можна було зробити з Георгієм Гонгадзе - розумним, сильним та красивним? Засудити в законному порядку? Не давав підстав. Обсміяти на сторінках газет? Надто мало літературного хисту у наших кравців та перукарів на державній службі. Навіть побити у темному дворі, й те було важко зробити: надто здоровий був. Кінець-кінцем, вбили. Як наслідок: Україна в міжнародній ізоляції, а його іменем називають вулиці. Не на таке розраховували, однак по-іншому вони діяти просто не спроможні, та й не мають на це законної можливості. Невже все це комусь незрозуміле? То чому на погрози чиновників журналістська спільнота не дає, як кажуть американці, “симетричної відповіді”?

На жаль, Георгій Гонгадзе був винятком в українському журналістському середовищі. Здебільшого українські журналісти - це кволі особи у пенсне із впалими грудьми. Отож очікувати, що вони, даючи “симетричну відповідь”, переламають у під?їздах ноги знахабнілим апаратникам, не доводиться. І слава Богу! Бо застосування сили в ідейній полеміці є виявом повної ідейної безпорадності. Коли відповіддю на статтю стають тортури в українському слідчому ізоляторі, полеміку можна важати вичерпаною: той, хто вдався до тортур, її програв.

Отож слово - це єдине, чим журналісти можуть протистояти терору з боку українського чиновництва. Проте слово може бути зброєю не лише тоді, коли його вимовляють, а й тоді, коли його вимовляти відмовляються. Перестаньте з ними розмовляти і про них писати! Зробіть так, ніби їх взагалі не існує. Чому вони можуть розсилати вказівки щодо замовчування діяльності українських політиків, а журналісти поспішають розповісти про будь-яку маячню, яка пролунала з їхніх вуст? Укладіть договір мовчанки. Зробіть так, аби про них ніхто не знав! І в такому разі для українського суспільства їх не існуватиме. Будь- яка спроба домовитися з ними - перший крок до поразки. Ми маємо чітко усвідомлювати, що для українського владного апарату преса - це ворог. А ворогів знищують. Вбивство ворога – кінцева мета будь-якої війни.



Сьогодні українська влада оголосила війну засобам масової інформації, і будь-які домовленості, компроміси та угоди - це лише перемир?я, вигідні владі тимчасові перепочинки у війні на знищення свободи слова. Єдина форма “конструктивного діалогу”, яка може влаштувати українське чиновництво, це повна і беззастережна капітуляція засобів масової інформації. Поки цієї мети не досягнуто, влада не вгамується: вона добре усвідомлює, що якщо на сторінках газет та в теле- і радіоефірі знову запанує навіть та атмосфера, яка існувала до парламентських виборів, їй - кінець. Тому стосовно намірів влади у журналістів не має бути жодних ілюзій. Як можна, виходячи з інтересів “журналістської корпоративної солідарності”, відмовлятися від корпоративної боротьби за корпоративні інтереси? Куди поділася елементарна логіка?

На війні третього не дано. Або ви пишете про Папу Римського те, що думаєте, і відповідаєте за це, або йдете працювати на “Радіо Марія”. Журналіст, який під час розв?язаної владою війни зі свободою преси служить владі, перестає бути журналістом. Тому всі ті, хто сьогодні лишаються журналістами, сприймаються владою як вороги. А з ворогами - як з ворогами.

Вас вбивають, тож бороніть себе!

Анатолій Тихолаз, для „Телекритики”

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1034340548.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua