Майдан / Статті  

додано: 14-10-2002
Валерій ВОРОТНИК: УПА 60 РОКІВ. Слава героям!
www.antenna.com.ua

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1034609369.html

Історія завжди пишеться спочатку. Але феномен української історії полягає ще й в тому, що часом пишеться вона прозорими чорнилами. Протягом десятиріч після проголошення незалежності Україна так і не змогла повернути собі власну, справжню історію. Ні, не ту, вигадану радянськими професорами-політруками, а іншу - героїчну історію боротьби вільного народу за свою свободу. Доля розділили країну на дві частини. Одна начебто щиро поринула в радянське будівництво совєцько-колгоспного щасливого майбутнього, інша ж вперто продовжувала виборювати свою волю, не поділяючи радянських принципів розбудови країни.

Зараз вже важко зрозуміти, як в оточенні суцільних ворогів українські патріоти змогли створити потужну структуру, що відповідала усім вимогам щодо справжньої армії - з усіма її інфраструктурою, розвинутою системою, єдиним керівництвом тощо. Шістдесят років тому, 14 жовтня 1942 року, було проголошено створення Української Повстанської Армії. Що відомо про неї широкому загалу наших сучасників? Практично нічого, крім псевдоісторичного сурогату та радянських жахалок про "бендерівців", що потім стали в Україні Радянській чимось на кшталт синоніму абсолютного зла. Та й в Україні Незалежній цей стереотип так ніхто і не поборов. Чи не настав час знати нам справжню історію та справжню правду? Йдуть у вічність її очевидці, забираючи з собою небагаті свідчення. Хіба що кожен третій-четвертий українець може так-сяк переказати, принаймні конспективно, історію Другої світової війни - про героїчну боротьбу Червоної Армії з німецькими окупантами, про мужніх партизан Ковпака, Руднєва... А ви впевнені, що це справжня історія, а не красива, але брехлива легенда?

Суспільство нетерпиме. Переважна більшість наших сучасників дотримуються радянських поглядів на історичні події. Таких поглядів, де не було місця інакомислячим та тим, хто в силу певних обставин не поділяв комуністичну ідеологію. Друга світова насамперед була війною двох антагоністичних та водночас споріднених державно-політичних систем - Радянського Союзу та фашистської Німеччини. А на іх перетині опинився український народ. У певної частини українців в 1941-му були вагомі причини ненавидіти комуністів та радянський лад. У іншої - новий арійський порядок. Війна розвела їх по різні боки лінії вогню. А якщо сказати дотепніше, то вони опинилися під перехресним обстрілом німецьких "шмайсерів" та радянських ППШ. Дотепно хтось може стверджувати, що німці визволили Західну Україну від радянських окупантів, а хтось запевняти, що радянські війська очистили її ж від німецьких. Обидва тверження є частковою правдою, а точніше напівправдою, через що дуже складні історичні процеси аж занадто спрощуються в очах пересічного громадянина.

Період романтизму, що панував в середовищі українських патріотів на початку війни між Гітлером та Сталіним, дуже швидко скінчився. Не справдилися марні сподівання, що, розгромивши радянські війська, німці віддадуть українцям країну для розбудови незалежної держави. Ввійшовши єдиною лавою до Львова, нечислені українські військові формування, що на той час складалися з кількох боївок з членів Організації Українських Націоналістів (ОУН), кількох підрозділів Вермахту, укомплектованих українцями (батальони австрійських студентів - українців за походженням "Нахтігаль" та "Роланд"). Але вже в серпні гітлерівці розпочали арешти та переслідування українських патріотів, які на окупованих землях намагалися створити органи українського місцевого самоврядування та зробити щось схоже на свій тимчасовий уряд. Окупантам, як виявилося, це було ні до чого. Їх цілком влаштовувала військова диктатура, яка не потребувала жодних інституцій української незалежності. ОУН опинилася в підпіллі, як і за часів попередньої польської та короткочасної радянської окупації. Тому невдовзі ОУН вступила в військове протистояння з німцями, одночасно створюючи розвинуту підпільну армію. Але менш ніж через рік, наприкінці 1942-го року, УПА вже відкрито контролювала досить суттєву територію України. (Зважте ще й на те, що це відбувалося в глибокому тилу німецької армії). УПА складалася, так би мовити, з двох частин: регулярної армії та територіальних підрозділів з місцевих жителів, що називалися боївками, краївками тощо. Загальна чисельність бійців УПА перевищувала не менш ніж... 400 тисяч осіб. Тепер у це навіть не усі повірять.

Тоді ж на окупованих німцями територіях почали активно діяти диверсійні підрозділи регулярної Червоної Армії, що поступово перетворювалися в "партизанські загони". Якщо в центральній частині України та в Білорусії партизанський спротив був виявом народного супротиву проти окупантів, то в Західній Україні партизани були зовсім чужорідним явищем. Боївки УПА там мали осередки в кожному населеному пункті та користувалися всенародною підтримкою. Червоні ж партизани цілком залежили від постачання харчів з "великої землі" літаками радянської армії, а коли це за певних обставин не відбувалося - змушені були просто грабувати місцевих селян. Показово виглядає "героїчний" рейд партизанського з'єднання Ковпака та Руднєва по німецьким тилам в 1943 році, оспіваний радянською пропагандою в безлічі художніх творів та кінострічок. Ковпаківці фактично були змушені тікати від німецьких каральних підрозділів в західному напрямку. Їх ідеологічні та політичні вороги - українські партизани - фактично врятували життя тисячам партизанів радянських, підтримавши їх спільними діями та перевівши через карпатські перевали. Але Ковпак відповів УПА брутальною зрадою, знищивши сотні вчорашніх побратимів по боротьбі з німецькими окупантами. Ясна річ, що після цього й мови про військову співпрацю не могло бути. УПА вела боротьбу на два фронти - німецький та радянський. Залишалася єдина мета - звільнення власної країни від окупантів. По звільненню України від німців боївки УПА переключилися на нового ворога, що окупував батьківщину. Десятки тисяч НКВСівців «шерстили» країну від центру до заходу, переривали карпатські полонини. І усе ж декілька років УПА протистояла Червоній Армії, повністю зберігши військову інфраструктуру... Але сили були нерівні. З одного боку величезна імперія, з іншого - купка патріотів, яка спиралася лише на власний розум та мужність. Подейкують, що останні загони УПА існували по закінченні війни ще на протязі десятиріч. Остаточно їх знищити Радянській Владі та МДБ так і не вдалося. Після проголошення української незалежності виявилося, що сотні людей весь цей час перебували на зв'язку один з одним, зберігши підпільну структуру УПА в самій Україні, незважаючи навіть на те, що сотні тисяч патріотів було замордовано в радянських тюрмах та концтаборах. Зрада в середовищі УПА була майже неможливим явищем. Але й це лише напівправда. Правду про УПА наше суспільство сприйняти поки що не здатне. На жаль.

Доля розкидала вояків УПА по всьому світові. По закінченні війни досить великому формуванню УПА вдалося через Карпати, Чехію відійти на Захід, де вони здалися американцям. Попри те що УПА вела під час війни антигітлерівську боротьбу, на Нюрнберзькому процесі УПА було прирівняно мало не до СС ... Зараз зрозуміло, що таке рішення міжнародний трибунал прийняв під шаленим тиском СРСР, для якого УПА становив генетичну загрозу. Але й після прийняття рішення трибуналом у Заходу вистачило мужності не видавати вояків УПА Сталіну, у країні якого б їх очікували неминучий розстріл або смерть в таборах. В подальшому з українців було навіть сформовано 40-тисячний військовий корпус, що під час корейської війни воював на боці США. Отака вона, доля.

Офіційна Україна поважає ветеранів війни. Але статус вояків ОУН-УПА і досі залишається невизнаним. Попри те що всі вони реабілітовані, а під час Другої світової боролися з тим же ворогом, що й герої Червоної Армії, чиї імена зазвичай носять вулиці наших міст та селищ. Кожного року напередодні якихось свят ті чи інші політики традиційно починають піднімати питання про визнання УПА. Але, як правило, у відповідь підіймається шалений галас "ревнителів" радянської історії. Цілком свідомо питання про ОУН-УПА поєднується з проблематикою визнання ветеранського статусу вояк СС "Галичини" тощо... Але це зовсім інші речі, що не мають одне до одного жодного стосунку. Проте це комусь дуже потрібно. Потрібно, щоб українське суспільство не знало справжньої історії власної держави. Комусь дуже потрібно, щоб ми всі і подалі перебували в полоні хибних стереотипів. А чи не є нинішній сплеск дискусій навколо цієї проблеми спробою сучасної української влади ще більше поглибити розкол у нашому і без того не спокійному суспільстві?.. Отже, принцип будь-якої тоталітарної влади якраз таким і залишається: поділяй та володорюй...

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1034609369.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua