Майдан / Статті  

додано: 19-11-2002
Мирослава Свистович: Прийом для маніпулювання свідомістю людей, в т. ч. і лідерів.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1037704486.html

Коли сьогодні я думаю про Ющенка, то все більше згадую Марчука. Здається, що тут аналогія недоречна, адже ці два політики є антагоністами майже у всьому, починаючи від політичних поглядів, закінчуючи принципами. І я також зовсім не хочу сказати, що Ющенко подібний до Марчука. Аналогії проглядаються в організації діяльності політичних сил, прихильних до цих політиків.

Мистецтвом розкладати яйця в різні кошики політичні пристосуванці оволоділи давно. І в цьому процесі нема нічого цікавого, щоб про нього писати, якби сам процес не набув нових форм. Якщо раніше всі кошики були однакові на вигляд, то тепер до кошиків олігархічних додались кошики опозиційні.

У факті появи в опозиційних кошиках зозулиних яєць є позитивний момент, бо свідчить це про реальну можливість сьогоднішньої опозиції стати завтрашньою владою – політичні перелітні птахи добре чують перспективу. Однак, зрадівши зозулиним яйцям у своєму гніздечку, потрібно вчасно прийти у себе й потовкти їх ще до появи зозуленят, які, як відомо, вилупившись, повикидають геть всіх інших, розчищаючи таким чином собі життєвий простір.

Пригадується президентська кампанія Євгена Марчука, яку, як і парламентську кампанію Блока Віктора Ющенка “Наша Україна” фактично тягнули на собі члени націонал-демократичних партій. Якщо бути зовсім точним, то Української республіканської партії та в меншій мірі КУНу, оскільки решта партій–прихильниць Марчука не мали реальних членів. Не розглядатиму тут причину і не картатиму нікого за вибір, бо не це є предметом мого допису. Йдеться про грандіозну імітацію діяльності, розгорнутою “близькими до тіла боса” людьми, які влаштували замість виборчої кампанії “дерибан” коштів та впливу. Замість збирання сил в єдиний кулак як гриби після дощу почали рости організації “Вчителі за Марчука”, “Лікарі за Марчука”, “Жінки за Марчука”, “Молодь за Марчука”, “Військові за Марчука” (остання організація вийшла особливо комічною, оскільки жодного діючого військового в ній не було, і складалася вона виключно з відставників). А ще ж було кілька партій. І кожна з цих структур мала свій штат, кошторис і т. ін.

Створення структур за професійною чи статевою ознакою було б виправданим, якби туди дійсно потягнулися приваблені харизмою лідера люди, які ще вчора не проявляли активності, або, якби ці структури могли фахово займатися проблемами вчителів, лікарів, жінок, військових тощо. Однак під час президентської кампанії часу на вирішення проблем не було, і, як правило, вчителі, лікарі і т. ін., що засновували “іменні” об’єднання, вже були членами партій або громадських організацій, які крутилися в орбіті свого лідера. До того ж ледь не кожна людина кілька разів була “за Марчука”, наприклад, як вчитель, як жінка, як молода людина одночасно.

Ця компанія під час проведення кампанії постійно боролася не стільки з політичними конкурентами, скільки за місце поближче до шефа. Мотивація в пристосуванців була різноманітною: відчути себе маленьким пупком біля великого пупа, застовпити тепле місце у майбутньому, просто заробити гроші. До того ж не завжди дуже великі, але поза політикою вони не могли заробити і того: робити ж нічого не вміють, на колишній посаді інженера (вчителя, лікаря) зарплата копійчана, та й кваліфікація вже втрачена або заводу вже не існує.

В підсумку лідери паперових партій швиденько виштовхали за двері лідерів партій реальних, бо останнім, зайнятим безпосередньою організацією передвиборчої кампанії, бракувало часу на політичні інтриги. Перші ж організацією не займались (з причини відсутності реальних структур), тому мали час “охмуряти” лідера ледь не цілодобово.

В принципі, нічого поганого у бажанні щось очолити, кимось керувати, займати якусь посаду немає. Амбіції також можуть бути рушієм прогресу. Та й лідер паперової партії може виявитись суперрозумною особою, чудовим керівником-популяризатором чи хорошим міністром в майбутньому. І це навіть не суперечить тому факту, що він не зміг створити потужної партії власної: людина, що не вміє залучати до діяльності нових людей, може досить добре керувати вже готовою структурою.

Та все, звичайно, було не так. Наблизившись до тіла, лідери паперових структур захотіли повного контролю аж до районних штабів. Тому почали “штовхати” на їх керівників членів своєї партії, вся участь в політиці яких обмежувалась приїздом на з’їзди. А, оскільки, на всю Україну членів не вистачало, на керівні посади почали розставляти просто друзів і знайомих, причому (з вищенаведеної причини) з багатьма із них знайомство обмежувалось спільною присутністю на дні народження іншого знайомого десять років тому, далі в хід ішли знайомі знайомих і т. ін.

Користі для самого Марчука з цього окозамилювання не було. Пік активності численних об’єднань “за Марчука” завжди припадав на день створення (з’їзд, промови, фуршет), а далі кожен член працював там, де в нього найкраще виходило. Як правило, це була партія чи якийсь штаб. Навіть піару не вийшло, бо контрольовані владою ЗМІ проігнорували виникнення подібних організацій.

Сьогодні в блоці Віктора Ющенка “Наша Україна” відбуваються ті самі процеси. Ось вже започатковано об’єднання жінок – прихильниць Ющенка (я не здивуюсь, якщо буде створено організацію чоловіків – прихильників Тимошенко), серед лідерів якого ми бачимо таких осіб як Слава Стецько чи Олена Бондаренко. Не хочу нічого сказати про них поганого, але вони одночасно займають високі посади у партіях, що входять до блоку “Наша Україна”. Завтра підуть вчителі, лікарі, шахтарі, трударі... (можна підставляти за смаком) – прихильники Ющенка. І всюди будуть ті самі люди, які мають хоча б одну формальну ознаку для входження до тієї чи іншої організації. А чи не краще було б не творити конкурентів в своєму ж середовищі, а утворити єдину структуру з різноманітними секціями, де кожен обрав би собі той напрямок (вчительський, лікарський, жіночий), який йому найбільше до душі?

Взагалі, творити іменні структури – не найкращий шлях. Ніхто не заперечує, що харизма лідера в сучасній українській політиці важить дуже і дуже багато. І створення блоків імені двох Ю на парламентських виборах можна назвати вдалим ходом. Однак подальша акцентація виключно на лідерах, а тим більше створення клубів любителів певного політика, на мою думку, перебір, який іде цим же лідерам лише на шкоду, оскільки живить розповсюджувані владою плітки, що опозиціонери рвуться до влади, щоб стати такими собі кучмами з іншими прізвищами. Тим більше, що сенсу у створенні таких клубів для того ж, наприклад, Ющенка небагато. Всі й так вже знають, що його блок зветься “Наша Україна”, а тому я б на його місці пропагувала цю назву, адже народ, як би його не обзивали темним та дрімучим, все ж хоче знати (хай і не в обсязі важких для читання партійних програм), що собі думає робити команда в економіці, соціальній сфері, культурі.

І взагалі я б трималася подалі від таких “любителів”, бо дуже вже тхне від цього подхалімажем, навіть, якщо це робиться з фанатичною любов’ю. Тим більше, що до пориву фанатичного кохання більш схильні прості громадяни, але ніяк не маститі політики. Вбийте, але ніколи не повірю, що в депутатів кількох скликань, в яких “Ющенко” є ледь не в кожному реченні, аж настільки палкі почуття до Віктора Андрійовича. Тим більше, що, як правило, ці депутати не раз були помічені у такій нехорошій справі як загравання з тією ж владою як в минулому, так і зараз, а також в обтічних та нечітких виразах ледь не на всі питання, окрім ставлення до незалежності, української мови, ОУН-УПА (тут вони з патетикою, якій би позаздрив комуністичний партфункціонер часів СРСР, можуть віщати годинами).

Зараз на реєстрацію до Міністерства юстиції подаються документи ще однієї “любительської організації” з неоковирною назвою “Асоціація депутатів місцевих рад та прихильників блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” та статусом громадської.

Не треба бути ні юристом, ні філологом, щоб побачити суперечності, закладені в “імені” новонародженого. З одного боку назву можна зрозуміти як спілку між депутатами місцевих рад та прихильниками Віктора Ющенка, що суперечить здоровому глузду, адже навіщо депутатам місцевих рад, які симпатизують іншим лідерам та політичним силам, вступати в спілку з прихильниками блоку “Наша Україна”? З другого боку, якщо ця громадська організація об’єднуватиме прихильників блоку В. Ющенка та депутатів-нашоукраїнців, то це зовсім не видно з назви.

Хтось скаже: “Навіщо чіплятися до слів, адже і так зрозуміло, що малося на увазі?”. Зрозуміло... Але назва громадської організації – це не випадково кинута фраза, і не речення із статті напівграмотного дописувача в газеті. Вона ретельно підбирається із десятків, а може навіть і сотні можливих варіантів, виважується кожна кома... І щоб в результаті такий ляпсус?! Ні, не ляпсус, а добре продуманий прийом для маніпулювання свідомістю людей, в тому числі і лідерів, які також є людьми (на безглуздість назви неодноразово вказували учасники “установчого з’їзду”, та організатори “заколисали” це питання заспокоювальними примирливими фразами і швидким переведенням розмови на іншу тему – цей прийом я сама застосовую до своїх дітей, коли не хочу серед ночі йти у кіоск за шоколадкою).

Дійство під назвою “установчий з’їзд” відбулось 5 жовтня в столичному Будинку письменників. Делегатів на з’їзд підбирали у спішному порядку, більше того, вони навіть не знали, куди вони їдуть. Мені зателефонували ірпінські рухівці у п’ятницю ввечері і запросили на зустріч Віктора Ющенка з депутатами місцевих рад. Однак прийшовши до Будинку письменників, я отримала пропозицію зареєструватись як делегат установчого з’їзду. Нікого не цікавило, хто я така, і навіть моя приналежність до партії, що належить до Блоку Юлії Тимошенко, нікого не хвилювала (точніше, про партійність ніхто не питався). Від реєстрації я ухилилась, щоб не брати участь у чомусь вже з першого погляду сумнівному, однак до зали пройшла і додивилася виставу до кінця.

Зо два десятки моїх знайомих, які приїхали подивитись на Ющенка, буди зареєстровані як делегати. Їм також зателефонували напередодні і попросили привезти якомога більше знайомих. Для отримання мандату ніяких необхідних в такому випадку документів (протоколи зборів, конференцій) не вимагалось. З майже двох сотень “делегатів” депутатів місцевих рад було лише 69 і тільки з 17 регіонів України. Решту ж складали нашоукраїнці (в основному – члени УНР) з найближчих до Києва районів області. Зателефонувавши до голови Київського обласного організації Українського народного руху Євгена Жовтяка, чий виборчий штаб в Ірпені (Київська область) я очолювала, вияснила, що йому про цей “установчий з’їзд” нічого невідомо. Пізніше виявилось, що централізовано УНР людей сюди не скликав, а збір делегатів проходив виключно по лінії особистих знайомств.

Перша половина з’їзду пройшла у промовах. Віктора Ющенка не було, і вітання від нього зачитав Петро Порошенко. Рішення приймалися після перерви, коли кількість делегатів зменшилася приблизно до 110 осіб (формально кворум зберігався). Це зменшення відбулось саме за рахунок депутатів, які, як люди зайняті, мусили від’їхати по справах. Серед тих, хто покинув “з’їзд” були і міські голови Дубна та Шепетівки, і відчайдушні спроби секретаря фракції блоку “Наша Україна” у Львівській обласній раді Романа Гайдучка хоч трохи змінити хід відрежисованого дійства, коли розпочався процес прийняття рішень, не мали успіху. Від нього я дізналася, що до Львівської облради надійшло запрошення надіслати на з’їзд двох делегатів, однак він зовсім не так уявляв собі установчий з’їзд.

Вся геніальність назви Асоціації стала зрозуміла, коли почались вибори керівних органів. Перед очима присутніх постала команда з 9 молодих хлопців та дівчат (майже всі – не депутати і всі – кияни), на обличчях яких найменше читалося вболівання за долю України, а їхні вуста без будь-яких емоцій видавлювали чергові фрази ламаною українською мовою. Мені було неважко їх розпізнати. З молодиками цього типажу (і навіть з деким з цих дев’яти) мені доводилося неодноразово зустрічатися на різноманітних семінарах та конференціях, проведених за фінансового сприяння різноманітних фондів, де вони звичайно ж виступали у ролі членів оргкомітету. В костюмах при краватках вони, навіть зовні подібні один на одного, нагадували конторських клерків з чітко окресленими обов’язками й відпрацьованим до автоматизму виконанням. Таких називають грантоїдами, оскільки нічого іншого як “проїдати” гранти вони не вміють. Вони не можуть навіть “вибити” грант і лише допомагають грантоотримувачу “освоїти” кошти. Вони завжди працюють на когось з політиків і з цього живуть, бо більше нічого робити не вміють: знайти роботу поза політикою, щоб прогодувати себе, їм не під силу. І виринають вони в оточенні то одного, то іншого небідного діяча, міняючи господарів як шкарпетки.

Все стало зрозуміло, коли одна з делегаток наївно попросила претендента на голову Асоціації Олександра Марченка розповісти про себе. Спроби організаторів перевести розмову на іншу тему на цей раз провалились, і зала радісно загукала: “Хай розповість! Хай розповість!”

Розповідь про життєвий шлях більше нагадувала виправдання, про що свідчило постійне вживання сполучника “але”: “Я там був, але..”. Згадуючи партії та організації, в яких він перебував, О. Марченко довго перераховував ті невеличкі позитиви кожної. Так, згадуючи Партію праці, очолювану представником донецького клану Ландиком, пан майбутній голова, розуміючи, що в залі більшість делегатів належать до націонал-демократичного табору, говорив про... Володимира Яворівського, вся співпраця якого з “донецькими” обмежилась входженням очолюваною ним Демократичною партією до блоку “НЕП” на парламентських виборах 1998 року. Про другорядну роль В. Яворівського у НЕПі Олександр Марченко промовчав як і про провідну роль у ньому колишнього “директора” парламенту Олександра Волкова.

Далі в лідера “депутатів місцевих рад та прихильників Віктора Ющенка” було членство в азаровській Партії регіонів, де він очолював молодіжну організацію. Тут знову прозвучало “але”, мовляв, він належав у цій партії до тієї частини, яку складала партія “Солідарність” Петра Порошенка, що він, не дивлячись на погрози Азарова, вивів “Молодь регіонів” під крило “Нашої України”. Увійшовши в раж, молодий чоловік навіть наважився покритикувати свого боса, який, мовляв, не схотів поборотись за партію. Далі пішла повна ахінея, що більшість рядових членів Партії регіонів готова була піти за Ющенком, і тоді б “Наша Україна” мала б на Донбасі в кілька разів вищий результат.

Якби він поговорив ще трохи – його б точно не обрали. Бо в залі сиділи хоч і прості, але не дурні люди, які чудово знають, що реальних рядових членів у Партії регіонів ніколи не було (як і немає їх у порошенківській “Солідарності”), що вирішували там все кілька осіб, і що народ на Донбасі голосував не за назву партії чи її програму, а за тих, хто стоїть за цією назвою, тому навіть перехід під крило “Нашої України” всіх “рядових членів” партій з блоку “За ЄдУ” разом з партійними печатками при тих методах, які влада застосовувала на останніх виборах, не додав би Блоку Віктора Ющенка жодного голосу.

Більшість з обраних тут же членів Правління також виявилися тим чи іншим чином залежними від Петра Порошенка, хоча Олександр Марченко особливо зазначив, що членів “Солідарності” у Правлінні менше половини, а сам він після виходу з Партії регіонів офіційно є позапартійним. Отримали свої місця у Правлінні і представники таких “відомих” структур як Молодіжна партія та Християнсько-народний союз. Відомих тим, що не мають ні рядових членів, ні регіональних структур, а на мітинги виходять максимум з одним прапором, який несе поряд з головою і 2-3 членами хтось з нечисленних штатних працівників. Жодна ж з реальних партій – членів блоку “Наша Україна” (обидва Рухи та ПРП) місця в Правлінні “не заслужила”.

Якби депутати не роз’їхалися, можливо все закінчилось би інакше. Та в залі залишалося рядові члени партій, які (ох ця наша вічна українська коректність!), хоч і розуміли, що відбувається щось не те, просто розгубилися і вибрали для себе позицію невтручання, керуючись принципом “не нашкодь”. Відчуття цих делегатів найкраще висловила рухівка із села, що під Києвом: “Мені не сподобалось, як це робилось. Бо я їхала почути Ющенка, а опинилась на з’їзді. Однак, я не можу взяти на себе відповідальність міняти перебіг подій, які запланували більш серйозні за мене люди. Вони, мабуть, планували щось таке, що ми – не знаємо. Раптом я зірву їх плани. А я не хочу нашкодити Віктору Ющенку”.

Активно такі сумніви підігрівали і “підгавкувачі” (іншого слова я підібрати не можу), розосереджені по залі, які закликали всіх до “конструктивізму” аргументами на кшталт “ну не вийшло у нас все як по маслу, але ж не можемо ми вийти з цієї зали ні з чим”, “давайте виберемо зараз Марченка, а потім переоберемо його, якщо погано працюватиме” тощо.

Всі відчайдушні спроби Романа Гайдучка пояснити, що набагато більше шкоди Віктору Ющенку наноситься створенням липової структури, що так організація не створюється, що потрібно спочатку провести регіональні конференції, обрати делегатів, а потім провести повноцінний з’їзд, не дістали схвалення. На останню пропозицію взагалі прозвучав “залізний” аргумент: “В нас не так багато коштів, щоб витрачати їх на часті з’їзди”. Точно такий аргумент я чула у 1999 році на з’їзді Республіканської християнської партії від її голови Миколи Поровського, коли він наполягав на висуненні кандидатом у президенти Леоніда Кучму: “Хто не згоден, хай оплатить проведення ще одного з’їзду”.

Окрім Романа Гайдучка на момент прийняття рішень в залі була лише одна людина, що мала якусь вагу. Це – заступник голови Верховної Ради Криму Ільмі Умеров. Та він не втручався в перебіг подій, виконуючи роль весільного генерала. Він же і став єдиним членом Правління без київської прописки, бо на пропозицію вже згадуваного Романа Гайдучка обрати до Правління більше людей з регіонів знову пролунав “залізний аргумент”: “А хто оплачуватиме приїзд до Києва членів Правління на засідання?”

За іронією долі мимовільним ініціатором створення Асоціації був саме Роман Гайдучок, розробивши проект об’єднання та взаємодії депутатів-нашоукраїнців всіх рівнів “Наша Україна – від села до столиці”. Ідея правильна і своєчасна: в умовах узурпації влади виконавчими органами, фактичного підкорення ними місцевих рад і зведення ролі рад (в тому числі і Верховної Ради України) до бутафорного атрибуту демократичного суспільства, постає необхідність у створені об’єднання депутатів місцевих рад (на відміну від “Лікарів за...”, “Вчителів за...” тощо) для відстоювання своїх прав та ідеї самоврядування.

Свій проект пан Роман через Віктора Пинзеника передав лідерам блоку, а там, очевидно, через зайнятість іншими питаннями ніхто не звернув увагу на його практичну реалізацію кумом Віктора Андрійовича, який набуває все більшого впливу у “Нашій Україні”. В самому прагненні Петра Порошенка мати вплив у блоці та державі нічого поганого немає, якщо це йде на користь суспільству. Але якщо на шкоду?

Я не хочу сказати про абсолютну шкідливість Петра Порошенка. Під час “Походу проти Єди” на Вінниччині я наочно бачила, що Порошенка там поважають як успішного бізнесмена, люди задоволені своєчасною виплатою нормальних за розміром зарплат, колгоспи (нині вони КСП), що пов’язані з ним партнерськими стосунками, процвітають на відміну від животіючих навколишніх сільгосппідприємств. Я впевнена, що П. Порошенко може стати непоганим міністром, але не менше впевнена, що керувати розгалуженими політичними структурами, збирати навколо себе без допомоги грошей простих людей він не може і не вміє. А саме головне – він цього не хоче. Інакше б не обирав методи підкилимної боротьби, кулуарних домовленостей і окозамилювання.

Ці методи може дієві та необхідні у бізнесі та, на жаль, поки що у великій політиці на рівні народних депутатів. Однак вони абсолютно неприйнятні та недієві в роботі з людьми. І саме головне, не приносять користі. Мається на увазі користі для “Нашої України” і для всієї України, а не для Петра Порошенка.

Розставити своїх людей на керівних посадах – мало. Треба, щоб ці люди ще працювали там належним чином. А працювати обрані 5 жовтня члени Правління Асоціації в потрібних напрямках не будуть.

Багато з нас (і великі політики також) судять по людях з їх же слів при особистому спілкуванні, з публічних висловлювань та документів. І майже ніхто не намагається поглянути збоку (тому і трапляються випадки, коли Жир дає путівку в життя Піскуну). А для отримання незалежного враження іноді просто достатньо буває непомітно “покрутитися” біля осіб, які тебе цікавлять. На форумі сайту Майдан хтось з відвідувачів вже описав свої не найкращі враження про апарат Юлії Тимошенко, з працівниками якого випадково перетнувся в кафе під час акції 16 вересня, мимовільно почувши їхні розмови. Походивши серед членів Правління Асоціації, я побачила і почула, що їх менше за все цікавить політика, а самі вони нічим не відрізняються від тієї аполітичної російськомовної молоді, якій все “по барабану”, яка не дивиться й не слухає новини, яка віддає перевагу “Бульвару” і “Наталі”, не переносячи на дух товстих і “заумних” газет чи журналів.

І дурню зрозуміло, що до Партії регіонів апріорі нормальні люди з щирими переконаннями не йшли. Коли Азаров створював своє дітище – вся диспозиція в українському політикумі вже була відома до голизни. Тому патріоти чи безсеребреники до Партії регіонів не йшли. Добровільно туди вступали лише кар’єристи з меркантильними намірами. Сьогодні ситуація змінилась, і хлопчики з дівчатками зробили свої ставки на Ющенка. Завтра вони керуватимуть нами і нічим не відрізнятимуться від нинішніх чиновників доби Кучми-Медведчука.

З формальної точки зору нікому невідомий Олександр Марченко став на чолі мільйонної організації. Адже саме мільйонами вимірюється чисельність прихильників Віктора Ющенка. Звичайно, це – смішно. Однак на дієвому депутатському об’єднанні можна поставити хрест. Створення Асоціації нагадує один із рекламних прийомів ошукування споживачів, коли, наприклад, на упаковці з соком пишеться: “100%-й натуральний продукт”. З першого погляду покупцеві спадає на думку, що вміст упаковки – це 100%-й сік. Та, почитавши з іншого боку склад напою, він дізнається, що вміст натурального соку не перевищує в ньому 20%, отже він фактично заплатив за компот за ціною натурального соку.

Однак виборці сприйматимуть Асоціацію саме як об’єднання депутатів. І Петро Порошенко подаватиме її перед Віктором Ющенком саме так. Хлопчики з дівчатками писатимуть стоси звітів, імітуючи бурхливу роботу. Депутати ж будуть усунуті від реального впливу, адже завжди для прийняття потрібних рішень можна зібрати необхідну кількість “прихильників”. Можна навіть по 10-20 гривень за присутність на зібраннях роздати. А потім Петро Порошенко лобіюватиме свої інтереси, прикриваючись мандатами тисяч депутатів-нашоукраїнців.

Переобрати ж Правління та голову, звичайно, можна. Через чотири роки. Саме така періодичність з’їздів встановлена статутом. Але фактично і через чотири роки жодне переобрання неможливе. “Прихильники” не дадуть.

P.S. з особистого.
Останні роки мені час від часу від апаратних функціонерів опозиції (і НУ, і БЮТ, і СПУ) надходять пропозиції щось очолити, в чомусь взяти участь у якості керівника тощо. При цьому “пропозиціонери” відразу починають малювати мені мої особисті перспективи (або грошові, або політичні). Мої намагання дізнатися, що від цього виграє Україна, не можуть збити хлопчиків та дівчаток “з хвилі”. Вони і далі продовжують казати про мій особистий добробут, продовжуючи розмову “глухого з німим”.

P.P.S. з політичного
Під час формування Блоку Юлії Тимошенко виявилось, що чи не найбільшою та найрозгалуженішою партією є онопенківська УСДП. Ніхто ніколи не бачив за межами партійних з’їздів та стін офісу більше п’яти соціал-демократів, однак за документами партійні організації були зареєстровані по всій Україні. Те саме зараз робить Петро Порошенко, форсуючи створення парторганізацій “Солідарності” в районах. І створення їх один в один нагадує появу партійних осередків бойківського Руху: знаходять дві людини, платять (чи обіцяють на майбутнє) їм гроші, вони “приймають до партії” своїх дружин, дітей чи родичів, і є осередок. Недієвий, але з печаткою. Симптоматично, що це співпадає в часі з різким зменшенням розмов про створення партії “Наша Україна”. А нещодавно такий самий процес розширення осередків розпочала ще одна нашоукраїнська одиниця - Республіканська християнська партія Миколи Поровського, який єдиний з націонал-демократів "світився" в почті президента (поряд з Волковим, Медведчуком, Тігіпком) під час акції "Україна без Кучми".

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1037704486.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua