Майдан / Статті  

додано: 25-11-2002
Юрій Бохан: Хто в Україні повторить подвиг підполковника Олівера Норта?
спеціально для Майдану

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1038236874.html

з транскриптів записів майора Мельниченка:

Голос, схожий на голос громадянина Валерія Івановича Малєва: <i>"Есть вопрос для спецоперации. Обратились, вышли на нас Ирак через нашего посредника иорданского на закупку четырех "Кольчуг" и сразу предлагают за них 100 миллионов долларов. Значит, Леонид Данилович, я предлагаю, что это надо, чтобы провел Леонид Васильевич спецоперацию".</i>

Голос, схожий на голос громадянина Леоніда Даниловича Кучми: <i>"Хорошая идея!"</i>

10 липня 2000 року

Голос, схожий на голос громадянина Леоніда Васильовича Деркача: <i>"Леонид Данилович, я работаю только на президента".</i>

Голос, схожий на голос громадянина Леоніда Даниловича Кучми: <i>"Нет сомнения!"</i>

15 липня 2000 року

* * *

<b>ІРАНГЕЙТ-КОНТРАС: ЯК ВОНО БУЛО</b>

У жовтні 1986 року, коли Сполученими Штатами Америки ще котилась бучна хвиля святкування 200-х роковин незалежності країни, президенту США Рональду Рейгану несподіваний дарунок піднесли ліванські засоби масової інформації. Низка ліванських газет опублікувала матеріали, які викривали вищих посадових осіб США у причетності до незаконного обігу зброї та наркотиків. Прибуток від сумнівних оборудок використовувався для фінансування військових операцій так званих контрас проти сандіністського уряду Нікарагуа та задля повалення режиму Даніеля Ортеги. Публікації ліванської преси набули широкого розголосу в американських ЗМІ.

Такої гострої кризи недовір’я до влади американська нація не пам’ятала з часів вотергейтського скандалу 1972 року, коли п’ятьох помічників президента Ніксона було заарештовано за злам штаб-квартири Демократичної партії. Нагадаємо, що той скандал закінчився добровільною відставкою президента Ніксона. Політичну кризу 1986 року за аналогією громадськість назвала ірангейтом, додавши до нього ще слово "контрас". Ірангейт-контрас загрожував відставкою не лише президентові Рональду Рейгану і віце-президентові Джорджу Бушу-старшому, але і всій адміністративній верхівці армії, розвідувальних, силових і фінансових структур США.

Спеціальна комісія Конгресу США, яка була створена для перевірки фактів, розголошених ліванськими ЗМІ, встановила, що під дахом Центрального розвідувального управління США діяла торгівельно-посередницька корпорація "Enterprise", таке собі товариство з обмеженою відповідальністю, яке поставило Ірану більш ніж 2000 крилатих ракет, порушивши тим самим чинне в США ембарго на поставку зброї у цю країну.

Пікантності ситуації додавало і те, що ракети класу "Томагавк" (TOW) взагалі заборонялося продавати у країни так званого третього світу.

Отримані кошти "Enterprise" переказувала ультраправим повстанським силам Нікарагуа - контрас.

Конгресова комісія також встановила, що іншим джерелом фінансового забезпечення контрас були гроші, виручені від продажу нікарагуанського кокаїну в "чорних" та "жовтих" кварталах Лос-Анджелеса. Значна частина кешу залишалась у кишенях лицарів плаща та кинджала.

Комісія назвала імена головних достойників спецоперації: підполковника Олівера Норта і помічника заступника директора Ради з питань національної безпеки з військово-політичних питань, віце-адмірала Джона Пойндекстера - радника президента з питань національної безпеки, а також директора ЦРУ Вільяма Кейсі.

Суттєво, що віце-президент Буш-старший, колишній директор ЦРУ, саме напередодні отримав суттєве підвищення за успішно проведену спецоперацію проти сусідньої Гренади, суверенної держави, влада якої на той час мала колір, який не подобався більшості американців, а президент якої, марксист Бішоп, начебто загрожував національній безпеці США. Президент Рейган, завдячуючи перемозі американського Голіафа над гренадським Давидом, яка була отримана під проводом Буша-старшого, домігся повторного переобрання на президентську посаду.

Так от, Буш-старший зізнався, що він особисто знав про операцію Іран-контрас, але, за його твердженнями, мета її була благородною: ми хотіли звільнити наших заручників у Лівані, а наркотики, корупція, брудні фінансові махінації проникли до неї внаслідок жадоби рядових виконавців та недостатнього контролю з нашого боку.

Народ Америки чекав наступного етапу розгортання скандального дійства, а саме зізнань самого Рейгана у причетності до цієї операції.

Натомість президент у телезверненні до розбурханої Америки заявив: "Ми ніколи не торгували зброєю або ж чимось іншим в обмін на звільнення заручників і ніколи не будемо торгувати".

Нація розкрила рота у стані шоку. Такої брехні вона не чула навіть з вуст дрібних політиканів, не кажучи вже про найвищу посадову особу своєї держави.

А прологом до найбруднішої американської оборудки 80-х років були такі події.

* * *

У 1981 році директор ЦРУ США Вільям Кейсі звернувся до конгресового комітету з питань нагляду за діяльністю спецслужб стосовно додаткового фінансування операцій проти сандіністського режиму Даніеля Ортеги. Кейсі просив небагато, всього лише $20 мільйонів для створення у Флориді навчальних баз підготовки нікарагуанських бойовиків-контрас.

Члени Конгресу відреагували на прохання директора ЦРУ раптово різко і негативно, звинувативши Кейсі у тому, що він намагається порушити закон про нейтралітет і втягнути США у черговий В’єтнам. Ще більше члени конгресового комітету були обурені недбалістю, з якою Кейсі вимагав необхідну йому суму.

Так чи інакше, замість грошей Кейсі отримав поправку до закону про розвідку (так звана поправка Боланда), яка забороняла розвідувальному відомству США фінансово забезпечувати повалення нікарагуанського уряду.

Кейсі все ж отримав необхідних йому $20 мільйонів з таємних фондів Ради з питань національної безпеки, але ці кошти проблеми йому не розв’язували.

Згодом, 25 червня 1984 року, в Овальному кабінеті Білого дому Рональд Рейган зустрівся з Вільямом Кейсі та деякими іншими високосановними радниками, щоб обговорити, яким чином профінансувати контрас і в той же час не порушити заборону Конгресу. Як-то кажуть: рибку з’їсти і на бука залізти.

В основному обговорювалась пропозиція голови розвідувального відомства: налагодити надходження фінансів для контрас з країн третього світу.

Радник президента Роберт Макфарлейн вже вів перемовини з урядом Ізраїлю і низкою заангажованих приватних компаній стосовно збирання пожертвувань.

Кейсі, зрозуміло, такий спосіб не влаштовував (ЦРУ не звикло старцювати), він попросив президента дати на відкуп розвідникам якийсь високорентабельний бізнес, прибуток від якого покривав би необхідні витрати, а саме таємний продаж Ірану зброї, отримані кошти від якого потім могли б скеровуватись на допомогу нікарагуанським контрас.

Президент Рональд Рейган тоді відповів головному розвідникові США: "Гарна ідея! (It is nice idea!)". Запам’ятаймо цю фразу.

Не має сумніву, що тоді президент прекрасно усвідомлював: даючи згоду на здійснення збройових оборудок, він стає співучасником порушень не тільки законів власної країни, але й міжнародного права, Статуту ООН, який забороняє будь-яке втручання у внутрішні справи суверенних держав, відповідних рішень Ради Безпеки ООН, членом якої були і США. Тобто стає спільником злочину.

* * *

Поставка сучасних озброєнь Ірану була для ЦРУ дійсно, на перший погляд, бездоганним вирішенням проблеми. Іран з 1981 року, відтоді як на нього напали війська Саддама Хусейна, знаходився у стані війни з Іраком. Хусейна таємно підтримували Совєтський Союз, де іракський диктатор закупляв зброю, і Захід, обурений ісламською революцією 1979 року, і весь арабський світ, стурбований потужним військовим потенціалом Ірану.

США, як і зазвичай, дотримувались стосовно Ірану політики подвійних стандартів. Рейган у властивому йому афористичному стилі (згадаймо його знамените "Совєтський Союз є виплодком пекла") назвав цю країну членом міжнародної конфедерації терористичних режимів і увів ембарго на торгівлю з Іраном. Але при цьому саме помічникам Рейгана вдалося домовитися з ісламськими революціонерами щодо звільнення американських заручників безпосередньо в день обрання Рейгана президентом США.

Лідер ісламського Ірану аятола Хомейні ладен був купляти озброєння за будь-які гроші на будь-яких умовах. Ціна, яку Кейсі зажадав від нього за ракети TOW, залишилась невідомою, але відомо, що директор ЦРУ зажадав від Хомейні додаткової умови - виступити посередником у перемовинах про звільнення американських заручників, захоплених ісламістами у Бейруті. ЦРУ підстраховувалось: у випадку викриття нелегальної оборудки з Іраном з’являлась можливість збити ймовірних нишпорок-слідчих з нікарагуанського сліду.

Невдовзі операція вступила в стадію практичного виконання. Завербовані ЦРУ колишній генерал-майор ВПС США Річард Секорд та іранський емігрант Альберт Гакім зареєстрували корпорацію "Enterprise", в структурі якої налічувалось декілька офф-шорних національних компаній. Гакім і Секорд отримували від полковника Олівера Норта дозвіл на вивіз з військових складів США за кордон ракет TOW. Вантаж за офіційними документами призначався Ізраїлю. Там його приймав колишній американський рейнджер Яків Німроді, директор фірми "Desalination Equipment" (ізраїльської дочки "Enterprise International"), і на гвинтокрилах спрямовував до Ірану.

Декілька разів Німроді ловили на банальному злодійстві, а в 1985 році він намагався підмінити американські TOW застарілими ізраїльськими ракетами HAVK. ЦРУ змушене було повернути на рахунки іранського міністерства оборони $18 мільйонів. Саме ця трансакція і зіграла рокову роль у викритті спецоперації.

Через мережу офф-шорних рахунків "випрані" іранські гроші повертались до США, де ЦРУ витрачало їх на підготовку та постачання зброї загонам нікарагуанських контрас. На початку 1986 року менеджери "Enterprise" вигадали як забезпечити майбутнє для своєї фірми: тепер гвинтокрили, які постачали в Нікарагуа повстанців і партії зброї, повертались не порожні, а з вантажем дешевого нікарагуанського кокаїну і маріхуани. Наркотики збувались в окрузі Вотс Лос-Анджелеса, де мешкали переважно афроамериканці та емігранти.

* * *

5 жовтня 1986 року сандіністи збили один з літаків корпорації "Enterprise". Доля врятувала пілота Юджина Гасенфуса від смерті, але в полон він потрапив. На допиті Гасенфус зізнався сандіністам, що він проходив вишкіл у флоридському таборі ЦРУ.

Конгрес США, стурбований ліванськими та іншими публікаціями, зажадав, щоб Пойндекстер, Норт і Кейс виступили з поясненнями. Ті повністю заперечували зв’язок між ЦРУ і збитим над Нікарагуа літаком, ліванські публікації називали підступами Кремля, а самі в цей час квапливо знищували документи, які стосувались спецоперації Іран-контрас.

Значну частину паперових документів їм вдалось зліквідувати, але слідчі відновили події за листуванням електронною поштою, яке шахраї не встигли витерти на сервері.

Генеральний прокурор США Едвін Міз за вимогою президента розпочав розслідування оборудок з озброєннями і наркотиками. Він змушений був визнати факти незаконної діяльності корпорації "Enterprise", але при цьому Мізу вдалося дистанціювати Рейгана від брудної історії: 25 листопада 1986 року Едвін Міз повідомив Конгрес про те, що кошти, отримані від продажу Ірану зброї, дійсно були спрямовані на допомогу нікарагуанським контрас, але президент не міг нічого про це знати, оскільки шахрайськими операціями займались особи, які діяли під патронатом окремих чиновників в особистих інтересах.

Міністр оборони Каспер Вайнбергер зумів у потрібний момент витягти потрібний папірець, який нібито знімав звинувачення з президента, а підполковник Олівер Норт, добропорядний християнин-євангеліст і сім’янин, поклявся на Біблії, що він особисто винен у всьому скоєному, чим врятував реноме президента своєї держави.

* * *

У березні 1988 року Норт, Пойндекстер, Секорд і Гакім постали перед високим судом. Обвинувальний висновок був тяжким: змова з метою обману держави; розкрадання державного майна; перешкоджання здійсненню правосуддя; шахрайство; брехливе свідчення. Крім того підсудні звинувачувались також у знищенні та приховуванні державних документів. І все ж Норта та Пойндекстера було виправдано на рівні федерального апеляційного суду. Щодо Гакіма та Секорда суд обмежився штрафом у $5000 і незначним умовним терміном ув’язнення. Обидва відмовились від $8 мільйонів, які залишалися на рахунках корпорації "Enterprise" на момент накладення арешту стосовно активів.

Подальша доля героїв скандалу була складною, але загалом вирівнялась. Відставний підполковник Олівер Норт за допомогою євангельських об’єднань навіть став сенатором.

<b>ДЕЖАВЮ: ЩО ВОНО БУДЕ</b>

Наразі Україну втягнуто в колосальний міжнародний скандал у зв’язку із звинуваченнями США та інших численних репрезентантів державної і громадської думки атлантичних країн, висловленими на адресу президента України Леоніда Кучми. Той нібито дав згоду (чи розпорядження?) на поставку радіотехнічної розвідувальної системи "Кольчуга" іракському режиму.

Висловлена голосом Кучми згода, а саме відповідь на пропозицію керівника "Укрспецекспорту" пана Малєва "Хорошая идея!" злютованою проти ісламського тероризму світовою спільнотою після оприлюднення в транскриптах записів майора Мельниченка сприйнялась як злочин (чи замах на злочин, чи зазіхання на злочин, чи підготовка злочину etc).

Згідно з українським кримінальним законодавством кучмова фраза "Гарна ідея!" теж може класифікуватись як правопорушення, злочин, делікт (etc).

Аналогія з американськими подіями 1984-1986 років майже повна.

В Європі кажуть, що історична трагедія, якщо вона повторюється, то має вже тоді вигляд фарсу. В Сполучених Штатах Америки додають: історія повторюється також у вигляді голлівудського бойовика.

В історії з "Кольчугами" ми маємо і трагедію, і фарс, і голлівудський блокбастер.

В центрі скандалу та його епіцентрі опинилася ціла низка українських міжнародних інституцій, державних діячів і політиків. Україна терпить безпрецедентні політичні, економічні, моральні збитки. Українські діячі хором чи соло намагаються переконати себе, український народ і весь світ у монтуванні цифрових записів Мельниченка (окремої думки притримується голова Служби безпеки України Володимир Радченко) та у непричетності України до участі в озброєнні іракського режиму. В Україні відпрацювали американські та британські експерти, яких було допущено до відомостей, що входять до відповідного реєстру державних та військових таємниць України.

Надана українською стороною інформація не вдовольнила експертів. Вони поставили українській стороні ще сім додаткових запитань. Напевно, відповісти на більшість з них українські відомства могли ще за час перебування експертів в Україні. Недолугими, наприклад, видаються пояснення української сторони про неможливість зустріч експертів з колишнім головою СБУ Леонідом Деркачем та почесним консулом Іраку в Україні Юрієм Оршанським у зв’язку з відсутністю в країні, і, напевно, їм просто дали можливість сховатися від бесід з експертами. Привабливішу версію адвокати президента України (чи Деркача?) не придумали, що породило додаткові сумніви у відвертості українських респондентів.

Ніколи ще за час існування Української незалежної держави до неї не було прикуто стільки уваги з боку міжнародної громадськості. Подальше існування суверенної України дійшло межі. Україну майже поставлено на коліна й важко буде з них підвестися. Ще ніколи за час в своєї кар’єри у такому принизливому стані не знаходився Леонід Кучма. Його поведінка на празькому самміті свідчить або ж про надзвичайну мужність, або ж про повну відсутність такої необхідної для кожного християнина риси як сумління.

* * *

Прізвища ініціаторів, можливо, виконавців спецоперації стосовно продажу систем "Кольчуга" в Ірак, відомі.

Це - колишній керівник державного спеціалізованого підприємства "Укрспецекспорт" Малєв та колишній голова Служби безпеки України, нині діючий співробітник СБУ, як свідчить він в автобіографії, представленої до Верховної Ради України, генерал армії України Леонід Деркач.

Малєв своє слово про "Кольчуги" сказати не може, але ж інший ймовірний учасник спецоперації, по суті креатор цього та інших міжнародних скандалів, у які останнім часом втягнуто Україну, співробітник СБУ Леонід Деркач присутній у вітчизняному правовому, суспільному та інформаційному просторі. Він є народним депутатом України, входить до Комітету з питань національної безпеки і оборони, веде активну політичну діяльність у складі депутатської більшості і був присутній у залі Верховної Ради під час голосування за кандидатуру Януковича (можливо, там він і переховувався під час відвідин іноземних експертів).

Немає сумніву у тому, що Леонід Деркач на сьогодні як ніхто інший володіє усією інформацією стосовно прийняття рішення про поставку системи "Кольчуга" в Ірак, а також можливе здійснення цієї спецоперації.

Як ніхто інший він може внести або повну, або на рівні підполковника Олівера Норта, ясність стосовно комплексу усіх питань, пов’язаних з міжнародним скандалом і звинуваченнями на адресу президента України Леоніда Кучми. Декілька його слів-пояснень зняли б усю напругу навколо скандалу, припинили б істерію, поставили крапку над "і", дали б можливість десяткам українських державних діячів, сотням державних службовців, тисячам журналістів займатися своїми справами, а не відволікатися від них.

Напевно, це відомо конкретним виконавцям задуму, іншим версійним кандидатам в олівери норти: наприклад, кандидату з не менш українським, ніж Деркач, прізвищем, Макаренко (начальник контррозвідки СБУ) зі славного міста Січеслава Дніпропетровськ), який здійснював у свій час успішні човникові рейси за маршрутом Київ–Одеса-Київ, чи кандидату з російським прізвищем Бєляєв (в 2000 році - начальник департаменту СБУ контррозвідувального забезпечення економіки) з того ж таки Січеслава, який до цього часу як амулет зберігає біля свого серця світлину ще не старого інженера з СКБ "Південмаш", яку він вийняв з його дозвільної чи якоїсь іншої справи на Кучму в УКДБ по Дніпропетровській області (див. інтерв’ю Бєляєва кореспонденту "Держкомінформу", ВуВ, 1995).

Чи не так за американською аналогією?

* * *

Але ці хлопці мовчать. Певно, не дуже хочуть стати національними героями, майбутніми сенаторами.

Гадаємо, що не завжди мовчання є золотом. Своїм мовчанням Деркач зі своєю командою евентуально підтверджує версію про те, що воно таки було - щось чи чогось.

В чому ж причина занадто тривалої мовчанки Леоніда Деркача?

Висунемо кілька здогадів, адже, крім здогадів, поки що конкретно говорити нічого.

* * *

<b>Здогад перший: Мовчить, бо телепень.</b>

Президент України, ймовірно міг таке сказати Деркачеві: "Льоня, б*ь, заср*ий мій тьозка, б*ь, сиди і не висовувайся, б*ь. У будь-якому випадку, б*ь, я знаю твої умственні способності, б*ь. Ти, б*ь, можеш таке пресі напи*діти, що потім я сто років разом з тобою не відмиюсь, б*ь, навіть в бані Суркіса, б*ь. Досить того, що ти, б*ь, колись напи*дів про Могілєвича, Рабіновича, б*ь, весь світ сміявся тоді, б*ь. Та й скільки разів ти вже зі своїм пи*ватим синком, б*ь, мене підставляв, б*ь.
От Леонід Деркач і мовчить [б*ь].

* * *

<b>Здогад другий: Деркач боїться.</b>

Цілком реально, що в цій ситуації саме Деркач може стати цапом-відбувайлом з усіма правовими і майновими наслідками. Деркачеві є що втрачати з погляду процесуального права і з погляду матеріального, адже всі деркачівські прибутки - то величезні гроші, здобуті шляхом нахабного пограбування держави українського народу шляхом кримінальних чи напівкримінальних оборудок.

Амплітуда деркачівського бізнесу вражає: від нічних стриптиз-клубів - під час керування Леонідом Деркачем Держмитслужбою, коли його підлеглих зобов’язували вкладати у документи іноземців рекламні буклети деркачівського секс-бізнесу, до гігантських операцій з нафтою, газом, цукром тощо. Усьому світову відомо як Андрій Деркач після привселюдної заяви президента України "Держава нікому не віддасть одеський "Ексімнафтопродукт" спільно з британсько-російсько-швейцарсько- італійсько-одеським бізнесменом Жуковим (він же, за даними поінформованої італійської преси, Радкін, він же Рускій Алєкс) упевнено і нахабно здійснив аферу щодо привласнення цього стратегічного об’єкта вартістю $1,2 мільярда, який дає щорічно $60-70 мільйонів прибутку. Тобто плюнув президентові в обличчя, а той тільки мовчки втерся.

Трагедією у разі викриття Леоніда Деркача, як виконавця спецоперації “іракська кольчуга” буде не тільки крах сумнівного бізнесу клану Деркачів. Трагедією стане той факт, що на грані розвалу може опинитися партія "Трудова Україна", яка дуже вагомо забезпечується бізнесом сина Андрія Деркача, а також розвалиться діяльність деркачівських арбайтерів ПТУ у Верховній Раді.

Тому, напевно, Леонід Деркач і мовчить, бо труситься [б*ь].

* * *

<b>Здогад третій: Задом до Заходу, передом до Сходу.</b>

Кожен, хто більш-менш розуміється на технологіях міжнародної торгівлі зброєю, у тому числі на контрабанді зброєю, скаже, що за офіційними документами та проведеними розслідуваннями надзвичайно важко довести, що та чи інша держава, саме ДЕРЖАВА як суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності, може бути офіційно причетна до поставок озброєнь всупереч вимогам, санкціям, заборонам Ради Безпеки ООН (etc).

Таке майже не вдавалося навіть стосовно окремих фізичних осіб, для прикладу візьмемо такі одіозні постаті як Бут, Могілевич, Рабінович, Мінін чи спільник деркачівського бізнесу в Одесі Жуков (Радкін, Рускій Алєкс).

Крім голосу Кучми на транскриптах Мельниченка інших [офіційних] доказів причетності саме Української держави чи саме президента до порушень ембарго Ради Безпеки ООН, не існує. Тому що їх за відпрацьованою технологією контрабандних збройових операцій не повинно бути (державне підприємство продає зброю комерційному посереднику і більше за рух не відповідає). Отже можливо, що за певного розвитку подій знайдеться "папірець Каспера", який зазначить, що президент України особисто не приймав ніякого офіційного рішення стосовно "Кольчуг", а оборудки було здійснено всупереч його позиції.

Але ж пляма залишиться, якщо, крім "папірця Каспера", не зіграє свою роль український Норт. Залишиться чи ще більш посилиться негативне ставлення чільних країн Заходу до Кучми та й до України загалом попри всю сьогоднішню західну риторику про окремішність підходів щодо президента України та української нації.

Цього й бажають Деркачі.

Деркачі не дуже приховують своєї критичної диспозиції до будь-якого зближення України з атлантичними країнами. Уже впродовж тривалого часу деркачівськими чорно-піарівськими ЗМІ розгорнуто шалену антиамериканську та антинатовську істерію (типово в дусі садам-хусейнівської пропаганди), яка, власне, і стала своєрідною увертюрою і є тлом наразі офіційно оприлюднених звинувачень українського президента з боку Заходу.

Андрій Деркач був і залишається послідовним прихильником налагодження бізнесових стосунків з іракським режимом. Це на сторінках його видань ("Кієвскій Тєлєграф", "Харьковскій Тєлєграф", інтернет-сайт versii.com.ua) вперше з’явився слоган “В Ірак разом з Росією”, пізніше перекомпонований на гасло “В Європу разом з Росією” (по суті - "Дайош реставрацію Російської імперії зразка 1914 року з малоросійським генерал-губернатором Деркачем-Скоропадським-Путіним), організаційно втілений при створенні відповідної міждепутатської фракції та об’єднання.

Леонід Деркач (про це добре відомо на Михайлівській площі і на Володимирській, 33), працюючи головою Служби безпеки України, був заповзятим лобістом надання статусу найбільшого сприяння харківському бізнесмену Юрію Оршанському, який мав статус почесного консулу Іраку в Україні. Це на той час, коли щодо власника концерну "Монтелект" Оршанського за кордоном були висунуті звинувачення у незаконних поставках в Ірак продукції подвійного призначення та обладнання для військових літаків.

Деркачі надзвичайно зацікавлені у погіршенні стосунків України з Заходом та однозначному поверненні вектора української політики у бік Євразії. Адже відомо, що чільним принципом стосунків з Заходом має бути абсолютна прозорість фінансово-економічних операцій. Стосунки з суб’єктами неосяжного, так званого євро-азійського простору, це продовження, але вже на більш широкому рівні, темного бізнесу у каламутній воді. То єдине середовище, де Деркачі почувають себе комфортно.

Таким чином, провокуючи антиамериканську і антинатовську істерію в контексті збройових звинувачень українського президента, Деркачі чекають сприятливого для себе результату повної політичної ізоляції України від шенгенського Заходу і перехід в євро-азійські структури. Проблем з візами для українських громадян в Тьмутаракань, напевно, не буде.

Тому Леонід Деркач наразі мовчить [б*ь].

* * *

<b>Здогад четвертий: Не такий він простий Леонід Деркач.</b>

Відомо, що під час парламентської виборчої кампанії 2002 року агітаційні групи Леоніда Деркача, що діяли в Павлоградському виборчому окрузі, уклали негласну угоду про мирні стосунки з відповідними командами, що працювали на користь Блоку Юлії Тимошенко.

Більше того, деркачівські групи тим чи іншим способом забезпечували агітацію БЮТ. Сам Леонід Деркач, виступаючи перед виборцями, наголошував, що він грунтовно підтримував діяльність Юлії Тимошенко на посаді віце-прем’єра ющенківського уряду та її програми.

Звідси виникає досить серйозна підозра, що Леонід Деркач незабаром може виступити з декларацією, у якій різко і недвозначно засудить діяльність нині чинного та всенародно обраного президента проголосить про свій перехід до опозиційної депутатської фракції Блоку Юлії Тимошенко.

При цьому можна не сумніватись, він продемонструє заздалегідь заготовлений рапорт від липня чи серпня 2000 року про те, що він, генерал армії України, чесний перед українським народом офіцер Деркач відмовлявся виконувати злочинні накази вищого керівництва, але те керівництво примусило їх виконувати.

Тому Леонід Деркач як той східний мудрець, який чекає, коли труну з недоброзичливцем пронесуть повз його поріжок, поки що терпляче мовчить [б*ь].

Фантастична версія? Втім, усе, спочатку нібито фантастичне і віртуальне, згодом сприймається як цілком рутинна і тривіальна закономірність: "А хто ж колись заперечував?"

Так що, поживемо - побачимо.

* * *

<b>Здогад п’ятий: Якось воно буде</b>

Леонід Деркач читає Біблію, подаровану його волелюбністю найдостойнішим прихожанином храмів Української Православної Церкви Московського Патріархату сином Андрієм Деркачем, і подумки розмірковує:
- Якось воно буде, тому що ніколи такого не було, щоб нічого не було.
Тому й мовчить [прости мене, Господи].

Амінь!

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1038236874.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua