Майдан / Статті  

додано: 13-12-2002
Володимир ЧЕМЕРИС: НОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1039796151.html

Україна не повстала.

З обранням Януковича на прем’єрство та поїздкою Кучми до Праги та Риму режим стабілізував своє внутрішнє та зовнішнє становище .

Проте все це не дає нам підстав відмовитись від своїх слів: “Революція триває”.

Спалахнувши наприкінці 2000-го на Майдані Незалежності, Революція тепер триває вже не на вулицях, а в головах і душах людей.

Сьогодні Україна і ми зовсім інші, ніж два роки тому.


СМЕРТЬ МАЛЕНЬКОГО ЧОЛОВІЧКА

Той, хто пам’ятає ситуацію дворічної давнини, має пам’ятати теперішніх лідерів політичної опозиції, які на урядових постах виконували “програму реформ президента” або теперішніх адептів свободи слова, які виконували приписи усних або письмових “темників”. Зрештою, той, хто пам’ятає, що практично єдиною формою вільнодумства у 2000-му було дисиденство добре відомого радянського зразку, знає, що Україна змінилась.

Передусім зміни торкнулися ставлення людей до влади як такої та до персоналій у владі.

Обравши черговий раз у листопаді 99-го Кучму президентом, сьогодні українці не сприймають його як політичного лідера нації. Навіть попри те, що він сконцентрував у своїх руках контроль майже за всіма владними інституціями.

Внутрішньо Україна вже без Кучми. Маленький чоловічок, який звався Кучма і жив всередині мало не кожного українця, примушуючи діяти за встановленими ним правилами, помер 15-го грудня 2000-го.

Підтримавши на квітневому референдумі 2000-го ідею передачі максимуму владних повноважень президентові, більшість українців сьогодні не сприймають ідею “сильної руки”, віддаючи перевагу, за свідченням соціологів, ідеї парламентської республіки. “Україна без Кучми” створила прецедент боротьби з режимом і під час парламентських виборів 2000-го українці провалили пропрезидентські партії. Одну з головних вимог “України без Кучми” – зміну політичної системи – змушений був підтримати і сам Кучма.

Сьогодні журналісти готові страйкувати, захищаючи свободу слова, тоді як впродовж попередніх років правління Кучми, коли можливостей для вільного висловлення думки було значно менше, протестували одиниці. Це вже – ознака європейськості. Це вже схоже на Прагу, де у січні 2001-го на вулиці вийшло 100 тисяч протестувати не проти цензури навіть, а лише проти загрози цензури.

“Україна без Кучми” розбудила Україну і створила умови, в яких стало можливим продовження боротьби, зокрема, “Повстань, Україно!”.

“Україна без Кучми” досягла більшого, ніж відставки Деркача і Кравченка та, навіть, більшого, ніж поховання ідеї “імплементації” результатів референдуму. Вона досягла змін всередині людей. Змін, які рано чи пізно виявлять себе у соціальному житті.

Кучму переможено, хоч він і має два роки політичного часу (максимум). Проте залишається питання важливіше, ніж дата відставки Кучми: чи відновиться після Кучми Система кучмізму з іншими вже персоналіями?



“КАСЕТНИЙ СКАНДАЛ” ТА “УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ”

Було б несправедливо стверджувати, що “Україна без Кучми” стала безпосередньою причиною цих змін. Ці зміни, як і самі масові протести були соціально обумовлені.

До 2000-го року суспільні протиріччя в Україні розвинулися настільки, що вимагали свого вирішення. Ми вже говорили про це (“Революція 2000-го року”, (“День”, 11.03.00)). Через те, що розв’язати їх парламентським шляхом (в умовах, коли всі владні механізми зосереджено в руках адміністрації президента) було неможливо, спалах протестів був неминучим.

Низка соціальних груп українського суспільства, представники більшості населення - наймані робітники і середні та дрібні підприємці, селяни та інтелігенція – не можуть реалізувати свої економічні інтереси, хоч є основними продуктивними групами. У 2000-му вони виявились готовими до того, щоб змінити Систему відносин, за якої суспільний продукт перерозподіляється на користь олігархії та вищої бюрократії. Вони, напевне, не усвідомлювали ситуацію саме в таких термінах. Проте вони чудово розуміли, що існуючий соціальний порядок тримається за допомогою “сильного президентства”.

Саме цей факт, а не “касетний скандал”, став причиною протестів, зокрема, УБК. Наприкінці 2000-го ситуація в Україні була такою, що для соціального вибуху потрібен був лиш “сірник”. Таким “сірником”, приводом, але аж ніяк не причиною, став “касетний скандал”. І якби його не було, приводом для виступів стали б інші події. Тим паче, що таких подій, на жаль, включно із вбивствами журналістів, у нас не бракує.

Ні до, ні після 2000-го вбивства журналістів не викликали такої бурхливої реакції суспільства. Що свідчить лиш про те, що причини вибуху значно глибші. І що уявний зловмисник, який за версією української влади хотів за допомогою викрадення журналіста спровокувати усунення Кучми, просто прорахувався б, якби для заворушень не було б інших причин. Що самі ці вбивства – теж породження Системи. І що викриттям замовників і виконавців вбивств Гонгадзе, Александрова та інших самі ці вбивства не зупиниш. Як не зупиниш потік української робочої сили до Португалії, Греції або Чехії. Як не допоможеш бабусям з прикиївських сіл, які продають біля метро в’язки укропу за 50 коп. Як не додаси ліків поліклінікам на Сумщині.

Тоді, у грудні 2000-го, багато українців зрозуміло: для того, щоб досягти свободи слова, гарантій соціальних і політичних прав, мало повалити режим Кучми, мало замінити його самого на іншого, нехай і кращого претендента. Необхідно змінити Систему соціальних, економічних та політичних відносин.

Не варто дивуватись, що представники президентської влади не хочуть розуміти соціальних причин протестів і у переддень другої річниці УБК вкотре говорять про інспірацію заворушень іззовні. Просто їх функціональні обов’язки полягають у тому, щоб залишити непорушним усталений лад. А для цього ліпше не згадувати про соціальні проблеми, а акцентувати увагу саме на “касетному скандалі” з його детективними ремінісценціями. Цю функцію, зокрема, виконував і відомий фільм “PR”.

Виступ зими 2000-01, виступ, який мав громадянський характер, оскільки не був організований і очолений політичними партіями, став другим після студентського голодування 90-го прецедентом революційної боротьби проти Системи. Він мав багато наслідків, про які ми говорили раніше, проте він не досяг своєї безпосередньої мети – зміни Системи.

Переконаний, що умови для перемоги демократичної Революції в Україні 2001-го року були. Але справжня Революція – радикальна і незворотня зміна Системи, зміна під диктовку людей, сповнених революційною пасіонарністю, “ідеалістів з Майдану”, не була у планах більшості політичних лідерів, зокрема, й особистих противників Кучми.

Так чи інакше, соціальні причини, які породили УБК, продовжували діяти і після завершення масових маніфестацій. Наслідком цього стало те, що у березні 2002-го соціальні групи – “аутсайдери” цієї Системи – отримали своє парламентське представництво. Ситуація змінилась і тепер навіть представники пропрезидентських партій, виходячи з позицій власних інтересів, говорять про системну політичну трансформацію.

Соціальні протиріччя, які породили УБК, але не знайшли свого розв’язку в перебігу масових виступів, стали рушієм повільної зміни Системи. Зміни, яка йде на наших очах. Але зміни повільної, поступової, а відтак такої, яку завжди можна повернути назад. І такої, яка йде під контролем влади і кабінетних політиків.


ПІДРАХУНКИ ВОСЕНИ

Той факт, що акція “Повстань, Україно!” не досягла рівня “України без Кучми” ні за масштабами, ні за своїми результатами, зовсім не свідчить про те, що перспектив демократичних змін вже немає. Не свідчить, тому що внутрішні, соціальні причини, які викликали “Україну без Кучми”, діють і досі. І так чи інакше проблеми, породжені цими причинами, мусять знайти своє вирішення.

Ми вже говорили про те, що Революція – це процес зміни Системи. Процес об’єктивний. Його не можна відмінити, якщо соціальні протиріччя вже визріли. Але його й не можна призначити на вимогу політичних лідерів, якщо передумов для цього не існує. Революція може бути мирною – “оксамитовою”, а може бути з барикадами та “калашниковими”. Революція може супроводжуватись багатотисячними маніфестаціями, а може відбуватись без жодного демонстранта на вулиці.

Тому треба відрізняти Революцію як процес зміни Системи і революційний виступ як безпосередню дію опонентів влади. І якщо Революція – процес об’єктивний, то висота хвилі виступу на вулицях залежить від багатьох чинників, в тому числі – суб’єктивних. Бувають часи, коли варто лиш “піднести сірника” для того, щоб стався соціальний вибух. Так було у грудні 2000-го. Бувають й інші часи, коли всіх разом взятих ресурсів (фінансових і людських) опозиційних партій не вистачає для проведення широкомасштабної акції.

Один “класик” колись справедливо казав, що для переможного революційного виступу необхідна революційна ситуація. Восени 2002-го її не було. У таких випадках виступ все одно потрібен, але він мусить вирішувати локальні завдання.

Українська демократична Революція – процес, який розпочався 2000-го й досі не завершився. “Україна без Кучми” і “Повстань, Україно!” – виступи опозиції (у першому випадкові – громадянської, у другому – політичної), які відбувалися у конкретних політичних умовах і які мають свої злети і падіння.

Передусім “Повстань, Україно!” показала, що українська політична Система не демократизувалася, але опір режимові продовжується і Кучма не зможе робити в цій країні все, що йому заманеться. Вже заради цього акцію треба було починати.

По-друге, ПУ проходила в умовах, коли опозиція в парламенті налічувала 210 голосів (проти 110 під час УБК), а тиск Заходу на український уряд у зв’язку з “кольчужним” скандалом був на порядок більшим, ніж взимку 2001-го року.

Попри це політична опозиція – мається на увазі “четвірка” (НУ, БЮТ, СПУ і КПУ) – не скористалася частковим, але від того не менш важливим досягненням Революції – створенням умов для політичної реформи. 24 серпня Кучма цю реформу проголосив.

Потрібно було “вхопити Кучму за язика”, запропонувати власні проекти конституційних змін, зробити напрямок політичної реформи головним напрямком парламентської діяльності “четвірки”, піти значно далі за декларовані кучмівською адміністрацією кроки, адже заява Кучми – не початок реформ, а недолуга спроба убезпечити власне політичне майбутнє. Це був єдиний шанс зафіксувати системні зміни в політичному житті України. Нехай би це було через переговори з владою або “круглий стіл”(про що говорили учасники УБК у переддень першої маніфестації ПУ). Теперішній етап української Революції, етап 2002-го року, вимагав саме такої перемоги, бо передумови для масових виступів були відсутні.

Після цього можна було б іти далі. Адже політична реформа сама собою нічого не вирішує. Головне гасло УБК – не просто відставка Кучми, не просто парламентська республіка, а зміна Системи соціальних, економічних та політичних відносин в Україні. Наступними кроками української Революції мусили б стати системні зміни саме в соціальному та економічному житті, зокрема знищенні економічних основ панування олігархії. Адже лише таким чином можна усунути фінансово-політичні клани від впливу на політичне життя.

Але політична реформа – першочергова річ. Соціальна Система олігархічного капіталізму може існувати лише за політичної Системи прямої диктатури або президентської республіки і перехід до системи парламентської республіки вже суттєво змінив би правила гри для політико-економічної еліти.

Сьогодні ж ініціативу політичної реформи “четвірка” віддала адміністрації президента. Втім, схоже, сама ідея цієї реформи виявилась непотрібною Ющенкові та Тимошенко з огляду на їх політичні амбіції.

Відхід від головних принципів УБК – зміни Системи, а не персоналій у Системі, акцентація на лідерстві у опозиційному русі (PR-розкрутка образів “месії” та “Жанни Д’Арк”) та власні претензії на майбутнє президентство, політичний, партійний, а не громадянський характер акції і стали, на мою думку, головною помилкою організаторів ПУ. Ну не може бути позитивною програмою програма обрання, скажімо, Ющенка замість Кучми.


ЕКЗИСТЕНЦІЯ

Головною рушійною силою подій 1990-го та 2000-го років в Україні були інтелігенція і, зокрема, студенти. Це, напевне, карма інтелігенції – бути відповідальним за все і всіх. І це, напевне, усвідомлення тієї речі, що університети повинні творити інтелектуалів для втілення у суспільстві ідей свободи, а не готувати технократів для служіння корпораціям та державі. Але все одно у сьогоднішній Україні для кожного окремого індивіду існує проблема: як себе поводити в умовах існуючого соціального протистояння.

Адепти режиму говорять нам зі скриньок телевізорів: “Нам не потрібні революції. Революції призводять до руїн”. І нам, громадянам, залишається обирати між втечею від свободи та участю у Революції.

Втеча від свободи (термін Еріха Фромма) – зрозуміла людська реакція. Це – коли людина заради безпеки, добробуту або спокійного життя відмовляється від своїх прав, від боротьби за свою гідність. Зрештою, коли людина погоджується принести свою особистість у жертву своїм потребам. Десять років українці тікали від свободи. Вважалось, що ми досягли головного – незалежної української держави і тепер треба спокійно жити, будувати сім’ю, робити кар’єру.

Сьогодні у нас з’явився шанс стати вільними, повернутись до свободи.

Немає сенсу питання про цінність Революції. Про те, варта вона чи ні нашої участі.

Революція самоцінна. Участь у Революції – акт самовизволення, екзистенційний прорив, який виводить особистість за межі одновимірності, сформованої для індивіду державою та корпораціями. І для української інтелігенції варто пам’ятати ще одну річ: Україна отримувала незалежність лише в результаті революцій – 1648-го у Речі Посполитій, лютого (не жовтня!) 1917-го у Російській імперії та 1991-го у Радянському Союзі. І це були не лише національні, але у першу чергу соціальні Революції.

Звичайно, ми маємо говорити і про конкретний результат. Чесно кажучи, я втомився від запитань на кшталт: “Кого ви привели до влади у 91-му? Кравчука з Кучмою!”. Я втомився не лише від запитань, але й від відсутності відповідей. І я не хочу ніяковіти від майбутніх запитань: “Кого ви привели до влади після Кучми?”.

На заміну Системи може прийти Антисистема. Тобто Система у дзеркальному її відображенні. Та ж сама Система, але з Ющенком (наприклад) замість Кучми.

Сьогодні таку організовану та ієрархізовану Антисистему, по-суті, пропонують Ющенко та Тимошенко. Чи може українські студентство та інтелігенція протиставити їм рух вільних особистостей та громадських організацій, вільних від оргдиктату, незалежних від партійних ресурсів? Це є сьогодні головним питанням української Революції.

І ми повинні розуміти, що попри те, що “аутсайдерами” є всі соціальні групи українського суспільства, окрім олігархії та вищої бюрократії, сьогоднішній етап української Революції є етапом, як би сказали марксисти, буржуазно–демократичним. Треба добре усвідомлювати, що нашими результатами скористаються дрібні підприємці та бюрократи середньої руки. Що ж, їх Система, це – Система більшої свободи, ніж існуюча Система олігархічного капіталізму. Ми мусимо її пережити. Через історично визначений ступінь ми не перескочимо.

Але ми повинні бути готовими до подальших перспектив. Новими революційними соціальними групами стануть наймані робітники, селяни, маргінали–безробітні і ті ж інтелігенція та студенти. Знаючи це, чи не мусимо ми готувати новий революційний рух в Україні на кшталт руху 68-го року та руху антиглобалістів?

Я спеціально виклав цей розділ у формі запитань, а не стверджень. Тому що кожен для себе мусить дати відповідь, відповідь усвідомлену, а не інтуїтивну: чому ми сьогодні в опозиції і що буде після Кучми? Якою є особиста роль кожного в усьому, що відбувається, якщо ви знаєте, що Кучмі, принаймні через два роки, буде кінець?

Я особисто не можу прийняти буржуазний лад як взірець для себе, своїх друзів і рідних та України. Тому, що прочитав Шевченка та Карпенка–Карого, “Глитай або ж павук”, “Сто тисяч” та “Землю”? Чи тому, що добре знаю ці екземпляри сучасних пихатих та неосвічених “нових українських”? Чи тому, що колись процитував Мережковського про “прийдешнього хама” (2000-й рік) і не думав, що у теперішнього (2002-й рік) прем’єр-міністра України на “зоні” було прізвисько “Хам”?

Ми хочемо йти далі, чи зупинимось на доволі прогнозованому обранні Ющенка президентом? Обранні, яке нічого не міняє і за яким стоїть набір соціальних сил, які представляють олігархи “другого ешелону”, які за принципом “павуків у банці” прагнуть замінити теперішніх.


ЩО РОБИТИ? АБО ПОЗИТИВНА ПРОГРАМА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Українську Революцію не завершено. Швидким і радикальним, а тому й незворотнім змінам, які могли стати реальністю в разі перемоги УБК, сьогодні протистоять повільні і поступові перетворення. Що може запропонувати в таких умовах революційне крило опозиції, ті, хто прагне продовження і поглиблення української Революції?

Перехід від президентської до парламентської республіки був запропонований УБК як логічний висновок із ситуації, яка склалася наприкінці 2000-го: якщо ми не хочемо, щоб долі і життя журналістів – і наші з вами долі і життя – не залежали від волі, доброї чи злої, однієї людини, ми мусимо змінити політичну систему.

Перехід до парламентської республіки є безпосереднім інтересом дрібних та середніх підприємців. Справа в тім, що монополістична, олігархічна економіка можлива лише в умовах всеконтролюючої президентської влади. І великі капітали в таких умовах можуть бути зароблені лише “під патронатом” вищих бюрократів. Дрібні та середні підприємці, які прагнуть вільної конкуренції для розвитку свого бізнесу, зацікавлені у зміні правил гри на економіко-політичному полі. Зокрема, вони прагнуть виборності “губернаторів”, адже лише в таких умовах регіональні керівники будуть залежні не від особистої волі президента, олігархів та київської бюрократії, але й від місцевих бізнесменів. Таким чином, ідея політичної реформи отримала підтримку багатьох депутатів з “більшості” та “Нашої України”, які представляють соціальні групи українських буржуа.

Ідея виборності “губернаторів” сьогодні стала політично вигідною ймовірним кандидатам у президенти, зокрема, Ющенкові та Симоненкові, адже лише за таких умов можна вивести перед виборами регіональний “адмінресурс” з-під контролю “партії влади”, мобілізувавши його на Заході на користь НУ, а на Сході – КПУ. Втім, можна легко передбачити, що у випадку перемоги на президентських виборах когось із теперішніх опозиціонерів, ставлення до політичної реформи буде змінене на 180 градусів. Точку зору визначатиме “точка сидіння”, як у випадку з прибічником парламентської республіки прем’єром Кучмою зразку 93 року та президентом-авторитаристом Кучмою зразку 94 року.

Не значиться парламентська республіка у планах Ю.Тимошенко. До речі, її партія “Батьківщина” не двозначно висловилась за сильне президентство. Це – закономірно. Для того, хто починав свій бізнес із зв’язків з вищими представниками виконавчої влади (Лазаренко, Кучма) і загубив його через підступи конкурентів, природно повернути втрачене. Як втрачені капітали, так і втрачене становище у політиці.

У таких умовах почався процес “політичної реформи”. Почався надзвичайно кволо і сонно. “Четвірка” вустами лідера СПУ Мороза і за благословінням влади (рішення Конституційного Суду про конституційність поправок до Конституції, запропонованих опозицією), пропонує проект, підписаний деякими членами ради колишнього Форуму національного порятунку. Проект, ще півтора роки тому скритикований депутатом Коліушком за непослідовність. Цей проект за своєю суттю нічого не міняє у системі розподілу влад і може створити хіба що умови для незначних зрушень у відносинах президент – Кабмін.

Все це дає підстави говорити, що “політична реформа” йтиме під контролем адміністрації президента і у випадкові свого “успішного” завершення нічого не дасть тим соціальним групам, які на неї чекають.

Чи є сенс витрачати час і натхнення на косметичні зміни до Конституції? Це – питання до політичної опозиції. Те, що було прийнятним навесні 2001-го сьогодні втратило свою актуальність.

На мою думку, використання політичного моменту після заяви Кучми 24 серпня було б набагато важливішим, ніж черговий мітинг. Справжня, радикальна політична реформа могла б дати старт реформам у соціальній та економічній сферах. А поки що час втрачено.

Що може сьогодні запропонувати революційне, громадянське крило опозиції? Як показує досвід саме з цієї позаструктурної ніші нинішнього політикуму черпають нові ідеї лідери політичної опозиції. Саме з цього простору (справжнього аденгранду від політики!) ці ідеї з часом опановують суспільство, на початку викликаючи опір через свою удавану “непрактичність” чи “нездійсненність”.

Рецепт такий: радикальний злам євразійського президентства та побудову європейського парламентаризму. Зменшення ролі держави у всіх сферах суспільного життя – політичній, соціальній та економічній. Зокрема, відмову від інституту президентства як такого. Зрештою, президентство – пережиток монархії і у повноваженнях “гаранта” немає нічого такого, чого б не можна було б передати парламентові, урядові чи Конституційному судові. Зокрема, відмову від всеохоплюючого контролю держави (податкових і т.ін) органів над економічною діяльністю.

Зокрема, передачу всіх, яких можливо повноважень “згори до низу”, з Києва до місцевого самоврядування. І в тому числі, ліквідацію інституту обласних та районних адміністрацій. Не запровадження обраності, а ліквідацію їх як таких. Функції призначених “губернаторів” з успіхом можуть виконувати обласні чи районні ради та їх виконкоми.


УБИТИ ДРАКОНА

Якщо ми хочемо щось змінити в нашій країні а я певен, змін прагне більшість громадян, ми повинні розуміти: “господарі життя” без бою е здадуться. Сьогодні вони оговталися, вийшовши із заціпеніння часів УБК. Тоді демократична революційна стихія вулиці загрожувала їм непрогнозованими наслідками. Сьогодні вони знову поставили під свій контроль політичні процеси, за останні 12 років зосередили в своїх руках значні ресурси і не будуть зволікати з тим, щоб використати їх, якщо відчують серйозну загрозу своїм інтересам.

Ми також повинні розуміти, що соціальна природа деяких лідерів політичної опозиції неминуче поставить їх по інший бік барикад у протистоянні Система - Революція. Їм потрібно змінити Кучму, а не Систему. Ми ж хочемо змінити життя.

Сама собою парламентська республіка суттєво змінивши правила поведінки в українській політиці й економіці, не змінить головного. Олігархія може пристосуватися до парламентської республіки, це стає зрозумілим. Якщо врахувати, що сучасні українські політичні партії (і ліві в т.ч.) є лобістами бізнесу, вищого від середнього (ну не мають вони інших джерел фінансування!).

Справжні соціальні зміни відбудуться тоді, коли олігархія буде позбавлена своєї економічної основи. Що таке Пінчук без Харцизького трубного заводу? Пінчук без одного заводу. А що таке Пінчук без всіх своїх заводів і телеканалів? Питання риторичне.

На часі перегляд результатів приватизації. Протягом 12 років вона відбувалась не за прозорими правилами економічної конкуренції, а за принципом розподілу власності серед наперед визначених. Такому розподілу слугувала і схема приватизації за інвестиційні зобов’язання, а то й, відверто кримінальна схема на кшталт приватизації сумського “Хімпрому”.

Ми не пропонуємо все забрати і поділити. Ми пропонуємо ініціювати судові позови, ґрунтуючись на сьогодні діючих “буржуазних” Кримінальному та Господарчому кодексах до власників, які отримали власність незаконно. Це ми мусимо зробити для того, щоб вибити економічне підґрунтя з-під ніг олігархів і це ми мусимо зробити в інтересах тих підприємців, які хочуть прозорої приватизації, бо не мають виходу на представників вищої бюрократії, які до сих пір контролювали хід приватизації.

Ми мусимо не допустити перетворення на товар продуктивної землі, бо олігархи вже готові розподілити її між собою, і перетворити українського селянина на “нового кріпака”. Ми можемо це стверджувати, пам’ятаючи, до яких наслідків призвела “народна” ваучерна приватизація промислових підприємств.

Ми мусимо домогтися скасування боргів українських громадян за комунальні послуги, тому що неадекватна оплата праці та завищені тарифи на ці послуги – один з головних способів перерозподілу національного продукту на користь монополістичної буржуазії та джерело надприбутків регіональної олігархії. Окрім того, такий крок стимулюватиме споживацький попит, що у свою чергу може стимулювати виробництво.

Здійснивши це, ми позбавимо олігархію її економічної, а відтак і політичної сили. Ми зробимо крок, який називається демократичною революцією.


* * *

Колись Жан-Люк Годар сказав парижанам: “Французи, ще одне зусилля, і ви - революціонери”.

Цю фразу хтось має сказати українцям: “Українці, ще один крок і ви - революціонери”. А головне українці її вже готові почути. Ця фраза означає прорив до свободи. І спокуту минулого іміджу млявого, покірного народу.

Українці, ще один крок і ви – вільні.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1039796151.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua