Майдан / Статті  

додано: 20-01-2003
Володимир Бойко: Фальшиві гирі української Феміди
Грані-плюс

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1043062475.html

Ні, все ж таки даремно Микола Янович свого часу не пристав на пропозицію Леоніда Даниловича кинути Бориса Фельдмана, колишнього віце-президента знищеного банку “Слов’янський”, до “уголовніков” з тим, щоби Фельдмана в тюрмі вбили. Ой, даремно. Це скільки б мороки зразу зникло. Нема людини — немає проблеми. А що тепер буде пояснювати перший віце-прем’єр, який зібрався в подорож до Америки, якщо раптом його за океаном спитають, з яких це пір в його країні правосуддя став відправляти начальник луганського СІЗО, де зараз перебуває засуджений банкір?

Після того, що Азаров, Піскун і Маляренко вже утнули в справі Фельдмана, стало здаватися, що чимось здивувати цивілізований світ українські жерці Феміди просто не спроможні. Перелік кричущих порушень, якими супроводжувалося провадження в справі, порушеній проти керівництва запорізького банку “Слов’янський”, може приголомшити хіба що людей, не знайомих з українськими реаліями, які досі вірять, що не можна в центрі Європи так нахабно ґвалтувати бабусю Феміду в спотворених формах. Але є ще порох в порохівницях прислужників незрячої богині, і, здається, розважати своїми витівками вони будуть своїх співгромадян ще довгенько.

Щоби зрозуміти весь гумор українських керманичів, які котрий рік поспіль дивують Раду Європи своїми заявами про повагу до прав людини, варто пригадати тільки той факт, що Б.Фельдмана після затримання та арешту навесні 2000 року тримали в Ізоляторі тимчасового утримання і не переводили в СІЗО протягом 40 днів при тому, що строк тримання арештованих в умовах ІТУ не може перевищувати 72 годин, і тільки, як виняток, за обставин хіба що стихійного лиха, цей строк можна подовжити до 10 діб. Весь час слідства Б.Фельдман перебував за ґратами при тому, що податківці, які “розслідували” справу під проводом начальника Головного слідчого управління ДПАУ С.Піскуна, призабули подовжити санкцію на його утримання під вартою. Щоправда, і прокуратура в особі заступника Генпрокурора В.Кудрявцева не пасла задніх у справі утвердження зневаги до законності, видавши знаменитий припис не виконувати рішення суду про негайне звільнення Б.Фельдмана зі Слідчого ізолятора.

Попри те, що Кримінально-процесуальний кодекс України чітко встановлює підсудність справ — вони розглядаються або в суді за місцем скоєння злочину, або — за місцем проведення слідства — справа про обвинувачення Б.Фельдмана чомусь опинилася спочатку у заступника (на той час) Верховного суду України В.Маляренка, який, не маючи не це жодних законних повноважень, надіслав справу в Апеляційний суд Луганської області, який, у свого чергу, передав справу на розгляд до Артемівського районного суду м.Луганська. Причина таких дивовижних мандрів стала відома після оприлюднення збіглим майором держохорони “піддиванних записів”, де Микола Янович доповідає гаранту про те, що Маляренко “про все домовився” в Луганську і справу буде розглянуто в належний спосіб. Чи варто говорити про те, що при розгляді обвинувачення проти Фельдмана суддя Артемівського суду С.Луб’яний демонстративно спав у засіданні, загорнувшися в суддівську мантію, а підсудного та його адвокатів, які заважали йому спати, попросту позбавив права заявляти клопотання, подавати скарги, виступати з промовами в судових дебатах, спілкуватися між собою в перервах, а Фельдмана ще й позбавив останнього слова через те, що підсудний дозволив собі в приміщенні суду цитувати витяги з Кримінального кодексу — у постанові так і записано. А для того, щоби в Раді Європи ніхто не сумнівався, що країна впевнено крокує до спільного європейського дому, Б.Фельдмана було засуджено за несплату податків та крадіжку грошей у власного банку. Причому, злочин в епізоді з несплатою податків полягає в тому, що очолювана Фельдманом фірма “Ібрис” не включила у склад валових доходів гроші, одержані за договором позики, і які згідно з Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” у жодному разі не оподатковуються. Що ж стосується крадіжки грошей в банку, то вона, з точки зору пана Піскуна та луганських суддів, полягає в тому, що банк, винний своєму іноземному контрагентові, заплатив у 1997 році 7,5 млн. грн. боргу не йому, а кредитору цього контрагента відповідно до оформленої у повній відповідності з українським законодавством угоди уступки вимоги. Причому сам Фельдман, ніякого відношення до оформлення уступки вимоги не мав — поточною роботою банку переймається правління, а не віце-президент.

Хоча суд першої інстанції й відмовився долучити до справи матеріали як українського “Зовнішаудиту”, так і іноземних аудиторів, які неодноразово перевіряли банк та робили висновки про відсутність будь-яких порушень у його роботі, а також опитати свідків захисту чи розглянути скарги на порушення законності під час проведення досудового слідства, принаймні, в засіданні вівся протокол. Коли ж вирок Артемівського райсуду потрапив до Апеляційного суду Луганської області, головуюча в засіданні С.Запорожченко вирішила, що церемонитися з отією незрячою бабкою нема чого і наказала секретареві протокол не вести взагалі. Мовляв, багато для цього Фельдмана честі, державний папір псувати.

Після того, як вирок набув законної сили, а Б.Фельдмана з луганського Слідчого ізолятора №17 перевели до “зони”, себто Виправної колонії №13, у Генпрокуратурі схаменулися. Справа в тім, що сам банк, який Фельдман начебто обікрав, відмовився свого часу бути цивільним позивачем у справі, заявивши, що ніякої крадіжки не було й не могло бути. І що це неодноразово підтверджували незалежні від Піскуна та Азарова аудиторські компанії. І тоді вирішили в Генпрокуратурі присоромити міжнародних економістів з фірми “K.P.M.G”, які не вбачають злочинів там, де їх вбачають українські прокурори. Оскільки банк перебуває в стані ліквідації (як Азаров і обіцяв Кучмі в знаменитих записах), голову ліквідаційної комісії шляхом порушення проти нього кримінальної справи вдалося примусити подати до місцевого суду Ленінського району м.Запоріжжя позов до Б.Фельдмана про відшкодування заподіяної “крадіжкою” шкоди. Сума позову — ті самі 7,5 млн. грн.

Ясна річ, якби крадіжка дійсно мала б місце, то позов треба було би подавати до фірм-аудиторів, які не помітили її свого часу, а зовсім не до засудженого Фельдмана, з якого стягнути можна хіба що 20 відсотків тюремної пайки. Але судитися з іноземцями — значить нарватися ще на один міжнародний скандал, яких і так Україні не бракує, тим більше, що з 1997 року давно вже сплинув трирічний строк позовної давності. Простіше судитися з Фельдманом, а потім показати рішення суду в Страсбурзі, коли зайде мова про придушення в Україні найелементарніших прав і свобод громадян. Одна тільки біда — позов заявлено в межах цивільного судочинства, і відповідач Фельдман має право не тільки знати, чому позов подано до суду через два роки після перебігу строку давності, а й знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, брати участь у судовому засіданні, заявляти відвід складові суду, давати усні пояснення. Порушення цих прав є підставою для автоматичного визнання судового рішення незаконним. Якби банк в особі ліквідаційної комісії подав позов під час проведення слідства, тоді питання про відшкодування “злодієм” Б.Фельдманом начебто вкрадених грошей було б розглянуто в суді одночасно з обвинуваченням у скоєнні злочину. Але банк взагалі не був визнаний у справі потерпілим, оскільки це б неминуче призвело до протестів іноземних фахівців, які робили висновок про відсутність будь-яких крадіжок у банку та про ефективність його роботи (банк до того, як Азаров наклав арешт на його активи, посідав перше місце в Україні за прибутковістю). І тому тепер засудженого Б.Фельдмана треба везти до Запоріжжя, де він має повне право брати участь у слуханні цивільної справи. Тоді в Ленінському райсуді Запоріжжя суддя М.Лихосенко подумала-подумала, та й вирішила доручити розгляд справи за позовом ліквідаційної комісії банку до Б.Фельдмана начальникові Луганського Слідчого Ізолятора №17.

Ні, це не першоквітневий жарт, це — реалії сьогоднішнього українського правосуддя. 6 грудня 2002 року ухвалою судді М.Лихосенко на начальника СІ №17, який цій судді начебто зовсім не підпорядкований, покладено обов’язок вручити засудженому Б.Фельдману (який, взагалі-то, має перебувати зовсім не в СІЗО, а на “зоні”) другий примірник позову та допитати (!) відповідача, чи визнає він позов, а якщо не визнає, то з яких міркувань. Протокол допиту (!!) приписано направити на адресу Ленінського райсуду м. Запорожжя у встановлений законом (!!!) термін.

Невідомо, чи то суддя М.Лихосенко спочатку з панами Піскуном та Азаровим порадилася, чи то сама до такого додумалася, але такий спосіб відправлення судочинства треба, напевно, запатентувати. Принаймні, досі на території України сторін у цивільних справах ще ніхто не допитував (сторони дають пояснення, а допитують свідків). Також знахідкою є ідея доручити відібрання пояснень в учасника справи особі, яка не є носієм правосуддя і не призначена на суддівську посаду Указом Президента України чи Постановою Верховної Ради. Хоча, можливо, заради такого випадку гарант Конституції міг видати й Указ “не для друку”. Але фраза про протокол допиту заслуговує на окреме здивування — у цивільному судочинстві є протоколи судових засідань та протоколи окремих процесуальних дій, ніяких протоколів допитів не існує взагалі, то ж явна плутанина з кримінальним провадженням. Не кажучи вже про те, що протоколи має право складати виключно секретар суду і ніхто інший — то є вимога статті 199 ЦПК України. От тільки цікаво, а як начальник СІ №17 буде знайомити Б.Фельдмана з матеріалами справи, розглядати його відводи та клопотання, забезпечувати виступ відповідача в судових дебатах? Хоча після того, як Б.Фельдмана позбавили права виступу з останнім словом по кримінальній справі, було б наївністю вимагати дотримання якихось там процесуальних норм у справі цивільній.

З дев’яти років позбавлення волі Борису Фельдману ще відбувати шість. Панам Азарову та Піскуну, якщо буде видано міжнародний ордер на їхній арешт, явно доведеться сидіти в тюрмі більше. І тому не може не порадувати міжнародна активність Миколи Яновича та Святослава Михайловича та їхні часті поїздки за кордон — Павло Іванович вже доїздився. Єдине побажання до цих двох поборників законності — брати з собою в подорожі свого спільника Маляренка. Бо якщо суд у Страсбурзі все ж таки задовольнить скарги Фельдмана та визнає дії української влади щодо нього незаконними, розплата буде неминучою. І довгостроковою

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1043062475.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua