Майдан / Статті  

додано: 22-01-2003
Михайло Свистович: Коли очікувати помсти гаранта?

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1043249380.html

Після новорічно-різдвяних (чи різдвяно-новорічних – тут залежить, хто коли святкує Різдво) канікул народні депутати, хто зі свіжою, а хто й з важкою головою, знову зійшлися під склепінням Верховної Ради. На перший погляд вони невойовничі і розслаблені, ніби не було ще місяць тому парламентських боїв без правил, наче не закривалася груддю амбразура системи “Рада” та командир в особі спікера, мовби не проголошувалися заклики до останнього і рішучого бою.

Але насправді це не так. Просто розманіжені святами тіла ще не набули необхідної для поєдинку форми, розслаблені родинним затишком душі ще не наповнились адреналіном, і головні призи цієї сесії іще не виставлені для здобуття.

Тому поки що народні обранці прораховують свої майбутні дії, прогнозують найважливі яблука роздору, оцінюють шанси власні і супротивника. Їм на 90% відомо навколо яких питань точитимуться дебати, але ще жодна сесія не обмежилася лише заздалегідь складеним порядком денним. І не відають чотири з гаком сотні слуг народу, що найвищому законодавчому органу країни можливо доведеться зупинитися і над такою проблемою: чи поповнять і так вщент набиті дитячі будинки четверо ну дуже маленьких українців (двом з них 5 років, одному – три і найменшому – 4 місяці). В них є батьки: не алкоголіки, не наркомани, не садисти і не маньяки. Вони не є суспільно небезпечними, не вбивають і не грабують перехожих у темних підворотнях. І навіть не розкрадають ні в малих, ні у великих розмірах капіталістичне майно. Та правителям держави у центрі Європи (географічному) дуже хочеться, щоб ці батьки опинилися за гратами, хоча навіть владі вони вже не здатні зробити щось неприємне. Їм мститимуть за минуле, за їх дії у сфері права, їх спробують покарати, щоб залякати інших. І згоду на розправу даватиме Верховна Рада.

Що ж це за діти такі, долю яких вирішуватимуть на найвищому рівні? Йдеться про чотирьох синів судді Київського апеляційного суду Юрія Василенка та адвоката Тетяни Монтян.


<b>Забуті слова “Ваша честь”.</b>

Забуте в радянські часи звернення до судді “Ваша честь” так і не відродилося за 10 років. І коли іноді доводиться почути його на якомусь з судів, воно дисонансом ріже слух, бо звучить якось архаїчно. Чесно кажучи, я сам у судах його не вживаю, але пояснити причину цього довго не міг. Так само як не міг пояснити причину сміху, що роздирав мене, коли в судах знову почали використовувати мантії.

Пояснення прийшло саме собою після знайомства з суддею Київського апеляційного суду Юрієм Василенком. Одного разу, спілкуючись з ним, я несподівано зловив себе на тому, що хочу звернутися до нього “Ваша честь”. І тоді зрозумів причину.

Вона навіть не в тому, що всі судді, з якими я мав до цього справу, є нечесними. Хоча й однозначно назвати когось чесним я не можу. Просто я мало їх знаю. А от щоб охарактеризувати суддю Василенка, знати його непотрібно. Чесність написана в нього на обличчі, яке ніби зійшло до нас з якоїсь картини суду присяжних дев’ятнадцятого століття. Це враження ще більше підсилюється, коли розмова переходить з побутових тем на більш серйозні. Тоді Юрій Олександрович непомітно для себе переходить на російську (більшу частину життя він пропрацював в Росії), і відчуття нереальності огортає тебе, бо такою мовою ніхто навіть в Росії вже не розмовляє. Але вона знайома всім із творів Толстого і Тургенєва, Пушкіна і Грибоєдова. Українська, яку він опанував нещодавно, і яка дається йому не без зусиль, в нього більш сучасна й не відрізняється від мови більшості мешканців міст, а от російська – вишукана, архаїчна, незвична. В його лексиконі у будь-якій ситуації виключені матюки та жаргонізми, а найбільш сильною лайкою є “негодяй” и “мерзавец” і то лише стосовно чоловіків. У стосунках з людьми він завжди ввічливий і стриманий, і цю його поведінку не міняють ні поганий настрій, ні алкоголь. Він не водить машину і практично не вміє користуватися комп’ютером, тому в цьому йому допомагає дружина.

Вражає його дитяча наївність і щире обурення діями людей, від яких нічого іншого, як негідних вчинків очікувати і не варто. Щоденно стикаючись з проявами зла і несправедливості, які всіма іншими громадянами давно сприймаються без емоцій, він продовжує реагувати як дитина. І ніколи не звинувачуватиме когось у нечесності на підставі непрямих фактів, наприклад, ніколи не висловить навіть припущення у нечесності чиновника, що все життя працював на державній службі, але живе в триповерховому особняку та міняє автомобілі як шкарпетки. Бо не говорить того, чого не знає особисто, або якщо не має доказів. Але найбільш архаїчним виглядає його поняття про честь і місце судді у суспільстві (на жаль, те, що має бути нормою, в нас є архаїкою). Тому і не уявляєш його без мантії.

Коли я ще був знайомий з Юрієм Олександровичем, так би мовити, офіційно, почув про нього історію з вуст людини, що колись відбувала покарання за злочин. Ю. Василенко судив кримінальників, і їхні подільники шукали посередника, щоб дати йому хабаря за зменшення терміну покарання. Однак інші “колеги” порадили їм забути про це, бо Василенко хабарів не бере. Потім я ще з кількох джерел дізнався про ставлення до судді Василенка у злочинному середовищі. Його вважають не від світу цього, але не крутять пальцем біля скроні, а лише знизують плечима. І це є своєрідним проявом поваги - він ніколи не дає злочинцям менше, але ніколи не дає і більше, ніж їм за законом належиться. За це його не розуміють і поважають одночасно.


<b>Чи визначає побут свідомість?</b>

Проходячи ввечері повз обшарпане приміщення Ірпінського міського суду, я часто спостерігаю, як після робочого дня звідти виходять гарно одягнуті судді, сідають у дорогі автомобілі та їдуть додому. Вони отримують від держави житло, але майже всі невідомо за які кошти будують собі чималенькі будинки. Натомість вищий за рангом суддя Апеляційного суду Юрій Василенко ходить у потертих джинсах, їздить на метро і ще донедавна з дружиною та трьома дітьми змушений був знімати квартиру. Держава належного кожному судді житла йому так і не надала. І довелось через суд добиватися компенсації, щоб на 61 році життя нарешті отримати власний куток. А потім влізати в борги, з якими і досі не розрахувався, щоб зробити ремонт у купленій за відсуджені в держави кошти квартирі на Харківському масиві.

Добре, що у судді Юрія Василенка є на роботі кабінет. А ось його дружині в таких умовах доводилося вести свої справи, в тому числі захищати чотирьох ув’язнених по справі 9 березня унсовців. І не просто розкладати документи на підлозі, а ще й уважно слідкувати, щоб їх не пошматували близнюки Ярослав і Богдан, прозвані за свою бешкетливість “монстрами”.


Взагалі відповідальність в сім”ї за матеріальні статки в основному взяла на себе Тетяна, випускниця Московського державного університету, адвокат. Не дивлячись на те, що бабусь чи дідусів поряд немає, і дітей нема з ким залишати вдома, вона за час перебування дітей у садочку встигала зробити все. Маючи в активі не одну виграну справу, заслужила славу хорошого адвоката, та на підйомі кар’єри її позбавили права займатися адвокатською діяльністю, звинувативши у побитті… міліціонера. Сталося це на процесі по справі унсовців, яким інкримінували організацію масових заворушень 9 березня 2001 року.

Якщо комусь розповісти, що психічно здорова і не кінгконгівського типу жінка у залі суду полізла битися з цілою когортою людей у формі, що шеренгою стояли навколо клітки з ув’язненими, та ще й побила одного з них, а потім вийшла з зали неушкодженою, то навряд чи хто в це повірить. Але вірі тих, хто здійснює в нас правосуддя, можуть позаздрити найзатятіші релігійні фанатики. Ця віра коріниться у глибоких традиціях, започаткованих учителем Сталіним та його вірними учнями Єжовим, Ягодою, Берією, Вишинським. За життя цих “апостолів” віра була міцнішою. Тоді навіть не піддавалося сумніву, що улюбленим хоббі “ворогів народу” було риття тунелів у Англію чи Францію. Зараз віра послабшала. От і у випадку з Тетяною Монтян спочатку мали фігурувати дві жертви її могутніх кулаків, але потім, мабуть, подумали, що це занадто. І залишили одного.

Насправді все було значно простіше. Міліція замість того, щоб охороняти клітку від можливих нападників, виконувала наказ кривосуддя заважати спілкуванню між адвокатами та підсудними. Під час чергової спроби Т. Монтян поспілкуватись із своїми підзахисними міліціонери “зімкнули лави” між нею і кліткою. Оскільки адвокат все ж наполягала на своєму законному праві і вказувала охоронцям на межі прав їхніх, виникли словесна перепалка, хапання її за руки, відштовхування від клітки. На це тоді ніхто не звернув уваги, оскільки на тривалому судовому процесі таких ситуацій було безліч.

Це не була спланована провокація з боку влади. Бо в такому випадку міліціонер би картинно впав на підлогу, його б винесли лікарі, а потім би всім повідомили про, наприклад, зламаний ніс. Подібну можливість влада випустила і відсутність тілесних ушкоджень значно ускладнюють справу послідовників “апостолів віри в тунелі”. “Геніальний” задум з’явився пізніше. І, мабуть, не відразу. Бо спочатку Тетяну Монтян просто відсторонили від справи, а потім вже позбавили права на адвокатську діяльність та завели кримінальну справу проти неї. Свідків на ній не бракує. Два десятки міліціонерів “бачили”, як Тетяна жорстоко гамселила їхнього товариша по службі. От як це могло статися в них на очах, чому не захистили колегу – пояснити не можуть. Джентельмени, мабуть. Тому і не б’ються з жінками. Лише запроторюють їх до в’язниці.

На днях я побував в одній великій комерційній організації, де мені розповіли, що чули, ніби Юрію Василенкові опозиція заплатила шалені кошти за відкриття кримінальної справи проти Кучми. Ніхто з цієї фірми не був знайомий ні з самим суддею Василенком, ні з кимось з впливових опозиціонерів. Але вони “знали”. Коли ж зі мною поділилися іншими “знаннями” про політичну ситуацію в Україні, я, увімкнувши спікерфон, зателефонував по місцях їх розповідей і дав їм послухати, як є насправді.А потім задав питання кожному зі “знаючих”: “За яку суму вони б погодились реально ризикнути своєю свободою і життям, якби були суддею, і їм би запропонували гроші за відкриття подібної справи?” А також “Чи така дурна в нас опозиція, щоб не розуміти, що влада руками Верховного Суду визнає постанову судді Ю. Василенка недійсною?” У розумових здібностях опозиції ніхто не сумнівався, а от за відкриття кримінальної справи “знаючі” запросили такі суми, що їх би вистачило на випуск і доставку у кожну українську родину, наприклад, “повного зібрання творів майора Мельниченка” або на видання потужної всеукраїнської газети, що було б набагато більш ефективним, ніж скороминучий піар відкриття кримінальної справи.


Мені незручно писати наступні слова, бо знаю, що Юрій Василенко читає “Майдан” регулярно. Йому буде ніяково, але не написати не можу, бо тут йдеться не лише про честь судді Василенка, але й про престиж самого поняття “правосуддя”, яке ще жевріє доти, доки залишається хоч один чесний суддя. Спостерігаючи скрутну ситуацію в цій незвичайній родині, ми, як могли, взялися їм допомагати. Сиділи з дітьми (а це нелегко - скажу вам із власного досвіду), допомагали щось зробити по хаті, вдосконалити комп’ютер тощо. Навідуючись у гості, ми приносимо з собою не квіти чи цукерки, а продукти і вітаміни, памперси і згущене молоко, картки мобільного зв’язку та інтернет-картки. А один з відвідувачів сайту надіслав по Western Union Тетяні Монтян 20 доларів.

Опозиція після відкриття кримінальної справи навіть не забезпечила цю родину мобільним зв’язком. І, мабуть, правильно зробила, бо вже це можна було б розцінити як хабар. Тому це також зробили майданівці. Власними силами, за власною ініціативою, просто як друзі, а не як опозиціонери.


<b>Чи не шкодує суддя Василенко про відкриття справи проти Кучми?</b>

Відразу, коли пролунало повідомлення про відкриття кримінальної справи проти президента України, ми кинулись телефонувати Тетяні Монтян. Її настрій був не найкращий, вона добре розуміла , чим це може обернутися для неї, чоловіка і дітей. Тому на Майдані була оголошена загальна мобілізація, на житловій площі Василенко-Монтян оселилися (почергово) кілька майданівців, а за прилеглою територією та суддею Василенком було встановлено візуальне спостереження (теж почергово), окрім приміщення Апеляційного суду, бо це було б уже занадто. Відразу майданівською розсилкою ми повідомили про відкриття кримінальної справи всіх, кого могли, в тому числі і за кордоном, а з самим Юрієм Олександровичем провели кілька інтернет-конференцій. Ці дії не узгоджувались з опозицією. Більше того, опозицію ми про це навіть не повідомляли. Це була виключно наша справа.

Ввечері “судного дня” ми мали довгу розмову з Юрієм Олександровичем і вияснили, що для нього питання так, як його поставив я у підзаголовку, не стоїть. Він суддя, а тому не може вибирати між своїми бажаннями відкривати чи не відкривати справу. А тому не може шкодувати чи радіти. Він мусить зробити так, як написано у законодавстві незалежно від власних уподобань та можливих наслідків.

Юрій Олександрович не приховував, що розуміє всю загрозу для нього і родини, а Тетяна була не в захваті від такого його рішення, однак не “пиляла” чоловіка, бо знала, що він інакше не зміг би вчинити. Суддя Василенко також розповів нам про своє життя, згадавши, як під час війни виховувався у дитячому будинку.

Своїх переживань ні Т. Монтян, ні особіливо Ю. Василенко аж так сильно не проявляють. Вони стійко переживають ситуацію, що “історично склалася”, і навіть сприймають все із гумором. Правда, гумор той злегка чорнуватий.


<b>Чи постраждає Юрій Василенко за свою принциповість?</b>

Починаючи з 1999 року ми вперто в Ірпені намагаємося добитися покарання суддів, що порушують закон. Порушують цинічно і нахабно: перевищують свої повноваження, відмовляють у відкритті справ, видирають з прошитої й пронумерованої справи цілі аркуші, направляють прокуратурі ухвалу (для заспокоєння позивача), але “забувають” її надіслати… Про це можна написати цілий роман. Ми пишемо скарги до Вищої ради юстиції, наводимо докази, успішно оскаржуємо судові рішення ірпінських суддів в обласному апеляційному суді, але за це час нам вдалось покарати лише одного суддю.

А от Вища рада юстиції, яка часто не реагує на кричущі порушення суддями законодавства, щодо судді Василенка готова розглядати найменші дрібниці, аби знайти привід для покарання. Його не раз намагалися покарати через цей орган, та придертися не було до чого. І ось у 2002 році знайшлось: йому оголосили догану за участь у неробочій час в театралізованій виставі у ролі судді. Мовляв, цим він зганьбив честь судової влади. Тоді ми привітали Юрія Василенка, що він у 61 рік нарешті отримав першу в житті догану.

Зараз справа значно серйозніша, оскільки, як всім нам відомо, гарант Конституції України є людиною мстивою і дріб’язковою. Тому навряд чи заспокоїться, не покаравши “абарзєвшего” суддю. І тут звільненням з роботи (чи то за власним бажанням, чи то шляхом позбавлення статусу судді) не обійдеться, хоча Ю. Василенко вже ніяк не може йому нашкодити. Верховний Суд України вже скасував його постанову відносно кримінальної справи проти Кучми. Не зважаючи на те, що законність цього рішення викликає великі сумніви (див. Коментар Юрія Василенка щодо рішення ВСУ про скасування його постанови відносно кримінальної справи проти Кучми), можна вважати, що у справі поставлена крапка. Хай десять суддів відкриють ще десять подібних справ – Верховний Суд їх все одно скасує.

Однак, щоб покарати Ю. Василенка, його потрібно як мінімум звільнити з посади судді, щоб позбавити недоторканості, яку за Конституцією мають судді. Оскільки суддею його призначала Верховна Рада, вона і має зробити цю брудну справу. А “почесна” місія внести таке подання покладається на Вищу Раду Юстиції. І ця подія може пройти непомітно для широкого загалу, бо я сумніваюсь, що на засідання ВРЮ прийде преса, і особливо народні депутати України повним складом фракцій, хоча для них це була б чудова та дешева реклама.

Скоріш за все питання судді Василенка винесуть вже на цю сесію Верховної Ради. Після того, як засвітиться на екрані системи “Рада” рядочок “Рішення прийняте”, можна порушувати проти Юрія Василенка кримінальну справу з формулюванням на кшталт “винесення завідомо незаконної постанови, зловживання службовим становищем ” тощо.

Ну і навряд чи погребує влада таким випробуваним способом помсти, як розправа над ЧСІР (“Член семьи изменника Родины” – термін сталінських часів). 21 січня в Тетяни Монтян закінчується термін лікарняного листа після народження четвертої дитини. І перед судовою машиною знову відкриється можливість розправитись з нею, а отже і помститись Юрію Василенку. Це ідеальний варіант помсти, оскільки навіть на суд Тетяні з’явитись проблематично. Доведеться тягнути з собою немовля та ще й влаштовувати сеанс годування на лаві підсудних – так звана еротика для бідних. Зараз звинувачувана у побитті такої крихкої істоти, як чоловік (та ще й у міліцейській формі, та ще й в оточенні десятків таких самих чоловіків) не може навіть регулярно відвідувати свого найстаршого сина - 5-річного Богдана (він народився на хвилину раніше за свого брата-близнюка Ярослава), якому зробили операцію на нозі. Він лежить у лікарні один і звикає до того, що є дні хороші (вихідні) і погані (будні), коли тата чи маму раніше сьомої-восьмої години вечора очікувати марно. Ну хіба що мама приспить найменшого братика, націдить молоко у пляшечку, а хтось із знайомих дядь чи тьоть зможе почергувати в квартирі. Тоді вона примчить у лікарню і побуде з ним трохи часу.

Якщо дружину посадять, в Юрія Василенка, якщо його самого не посадять ще раніше, з’явиться додатковий “стимул” звільнитися з роботи за власним бажанням, щоб отримати компенсацію, оскільки самому виховувати чотирьох дітей і ще працювати – проблематично. Якщо ж він все ж залишиться суддею, його можуть “простимулювати” позбавленням батьківських прав, мовляв, погано дивиться за дітьми, не приділяє їм належної уваги, залишає самих напівголодних по 10 годин на день (робота плюс дорога), бо на роботу ходить. Однак хоча доля Василенка зараз в руках ВР, ми вже розподілили поміж себе обов’язки, якщо діти залишаться без матері.


<b>А що ж опозиція?</b>

А опозиція грається. Народний депутат Григорій Омельченко, підписуючись всіма своїми юридичними регаліями, нехтує елементарною повагою до правосуддя. Він надсилає у ЗМІ (!) свою Заяву і повідомлення, що надіслав цю ж Заяву судді Ю. Василенку. Чи не насмішкою над самим поняттям “правосуддя” є те, що суддя дізнається з інтернету про те, що йому там щось надіслали.

Не знаю, чим, окрім бажання прорекламувати себе, керувався Г. Омельченко? Може він, пробувши довгий час депутатом, відірвався від реального життя і вважає себе настільки авторитетним, що всі мають за щастя отримувати подібні Заяви від самого Нього і повинні мчати бігом їх виконувати? Якщо документи на відкриття кримінальної справи проти Л. Кучми, яку порушив Ю. Василенко, опозиційні депутати направили багатьом суддям з надією, що знайдуться серед них чесні та сміливі, то Григорій Омельченко адресував свою Заяву виключно Юрію Василенкові. І цим поставив порушення першої кримінальної справи під загрозу перетворення у фарс.


Суддя Василенко відреагував на Заяву народного депутата Омельченка коректно, але принципово, опустивши того з неба на землю, і цим захистив честь правосуддя і свою власну. Але цілком ймовірно, що після цього він автоматично став непотрібним нашій “злегка” схильній до піару опозиції, бо з нього вже немає ніякої користі. Одним чесним суддею більше, одним менше – це ж не впливає на загальнополітичну ситуацію в країні (я вже мовчу про те, чи опозиція захищатиме Тетяну Монтян). Суддя Київського апеляційного суду – це ж не голова правління Національного банку. Єдиною мотивацією захищати суддю Василенка , аж до знищення системи “Рада”, є тільки моральність та гідність.

Слова, що так часто вживаються опозиційними політиками. Наскільки вони щирі – покаже час. В мене погане передчуття, що чекати лишилось недовго.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1043249380.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua