Майдан / Статті  

додано: 03-02-2003
Мирослава Свистович: Ющенко в задушливих обіймах друзів: між бізнесменами і політиками

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1044281112.html

<b>Передмова (ющенкофілам)</b>

Я далека від того, щоб обожнювати будь-кого, в тому числі і Віктора Ющенка, хоча більшість його прихильників ставляться до нього саме так. Кожного політика я підтримую настільки, наскільки те, що він робить, співпадає з інтересами України. У мене є багато претензій до Ющенка-політика, а ще більше до Ющенка-лідера. До його минулого, коли він “підставляв плече” Кучмі, називаючи своїм батьком президента-вбивцю і фашистами тих, хто, ризикуючи своєю свободою і життям, вийшов на вулицю на знак протесту проти тієї влади, яка не дала йому ж, Ющенку, продовжувати розпочаті ним же реформи. І річ не в тому, що мій чоловік був одним з організаторів наметового містечка, а я особисто купувала в секонд-хенді простирадла для перших гасел, і що 15 грудня я, залишаючись сама з двома малими діточками (меншій дочці тоді ще не виповнилось і року), не була впевнена, що діти ще побачать свого батька.

Все це нічого в порівнянні з тим, що міг зробити Ющенко тільки одним словом при тому рівні довіри, який він мав і має від народу, але не зробив. Один мій знайомий сказав: “Якщо Ющенко покличе, я піду на барикади”. Та на барикади Ющенко кликати не спішить, і потенційні борці з режимом залишаються сидіти вдома. Так постійно виходить, що народна любов до Ющенка використовується проти інтересів самого ж народу.

Згадаймо, як плавно змістилися акценти акцій протесту 2001 року з “Кучму – геть” на підтримку прем’єра Ющенка. У всякому разі в такому вигляді вона докотилася до регіонів. Всю зиму 2001 року (розпал акції “Україна без Кучми”) я провела в Луцьку. За цей час там пройшло два мітинги “на захист Ющенка” від якихось абстрактних олігархів. І жодного заклику підтримати антипрезидентські акції. Натомість звучали засуджувальні промови місцевих націонал-патріотичних лідерів на адресу тих керівників партій, які пішли на співпрацю з лівими. Важливо зазначити, що більшість з організаторів тих мітингів на підтримку Ющенка працювали у обласній держадміністрації (зокрема, голови організацій НРУ, ПРП, УРП).

На 26 квітня біля 20 тисяч людей приїхало з областей до Верховної Ради на підтримку Віктора Андрійовича, і ніхто їх не заарештовував, не викликав до прокуратури, не перепиняв їхніх автобусів. У всякому разі для мене було очевидно, що влада не заважає цілеспрямовано, для того, щоб заглушити антипрезидентські акції, переорієнтувавши їх на акції захисту Ющенка.

Всі були впевнені, що після відставки Ющенко очолить опозицію. Але цього не сталося. У мене багато претензій і до того, що робить Ющенко зараз. Але я підтримую його, не дивлячись на те, що моя партія УРП “Собор” входить до блоку Юлії Тимошенко, і на своєму місці роблю для перемоги Ющенка як майбутнього кандидата в президенти набагато більше ніж будь-хто з тих, хто б’є себе в груди і кричить: “Я за Ющенка” і доводить правильність будь-якого вчинку Віктора Андрійовича. Я ж підтримую Ющенка, бо знаю, що це на сьогодні єдиний наш шанс розірвати порочне коло: злочинна влада – фальсифікація виборів – злочинна влада. Цінність В. Ющенка уже в тому, що він є: некримінальний і компетентний в економіці лідер з високим довіри та любові народу. Є з таким рівнем довіри навіть всупереч своїм діям за останні два роки. І саме цей чинник, безвідносно до деяких особистих характеристик самого Віктора Андрійовича як політика і як лідера, безвідносно до того, чи заслуговує він аж такої довіри чи ні, робить можливою перемогу народу над режимом.

Проблема в тому, щоб зберегти цю консолідуючу народ любов до президентських виборів. Тому, що влада робитиме все, щоб, якщо не знищити її, то поділити іще на когось. В цьому контексті героїчні виступи Юлїї Тимошенко та виважена “ніякість” Ющенка дуже на руку владі. Уже сьогодні дуже багато моїх знайомих висловлюють сумніви щодо доцільності голосувати за Ющенка, а не за Тимошенко. А у самої Юлії Володимирівни останнім часом все частіше проскакували натяки на те, що вона балотуватиметься у президенти, хоча раніше говорила, що ніколи не буде суперником Віктора Ющенка на президентських виборах. Слава Богу, зараз вона знову заявила про необхідність висування єдиного кандидата у президента і привітала наміри Ющенка завоювати цю посаду.

Останнім часом до націонал-демократичного середовища прихильників “Нашої України” хтось закинув “мислевірус”, що, мовляв, Ющенко з його нерішучістю – це бита карта, і потрібно розкручувати на президента іншу людину – колишнього міністра внутрішніх справ Бориса Тарасюка. Навряд чи сам Тарасюк причетний до цього. Хоча б тому, що він людина далеко не з однією звивиною у мозку і тому здатний реально оцінювати свої шанси. Однозначно, що творців цієї ідеї слід шукати поза межами “Нашої України”. І прагнуть вони або послабити в нашоукраїнських лавах впевненість у лідерських здібностях Ющенка, або внести розкол і посіяти взаємні підозри у блоці, сподіваючись посварити лідера з політиками, які не викликають негативних емоцій в суспільстві. Однак мислевірус запущений: ідею заміни Ющенка на Тарасюка час від часу хтось з рядових рухівців підіймає на зборах осередків обох Рухів та ПРП.

Дивуюсь, чому наша влада після спаду протестних акцій і далі не допускає до теле- і радіоефіру Тимошенко, Симоненка і Мороза з гнівною антикучмівською риторикою (слід зазначити, що риторикою правильною, правдивою і справедливою). Напевно, що владні соціологи все ж проводять дослідження і знають справжнє ставлення народу до президента і його оточення. І мабуть бояться, що Україна раптом, попри всю неготовність опозиції до системної боротьби, таки повстане. Адже сталося колись без попередньої підготовки (і навіть без періоду протестних акцій) та структуризованої опозиції несподіване для всіх стихійне і масове народне повстання у здавалось би наглухо задавленій режимом Чаушеску Румунії.

Саме цей страх і не дозволяє владі грати на підвищення популярності Мороза, Симоненка і особливо Тимошенко, чий електорат найбільше перетинається з електоратом Ющенка, тому саме підняття її рейтингу було б бажане владі, адже це значною мірою відбувалось би за рахунок рейтингу Ющенка. Однак Блок Юлії Тимошенко одночасно є найбільш налаштованим на позапарламентські методи боротьби з режимом, тому олігархам і хочеться, і колеться.


<b>Сентиментальний спогад</b>

Я згадую ранок 1 квітня 2002 року. Як довірена особа кандидата від “Нашої України” світанок я зустріла на одній із дільниць округу. Пам’ятаю змучені напівсонні обличчя спостерігачів, ще більш змучені члени комісії розкладають по купках бюлетені за партійними спискам. По тому як швидко зростає купка бюлетенів за “Нашу Україну” та як повільно – за “Єду”, стає зрозумілим хто переміг, а хто програв на виборах-2002. В цей час через вікно починають пробиватися перші ранкові промені. Поступово приміщення заливається сонцем. Все більше і більше разом з тим як зростає кількість бюлетенів за “Нашу Україну”. І можливо не одній мені в той момент подумалося і навіть захотілося сказати: “Це сходить сонце нашої України”. Але я утрималася від цього сентиментального пориву і промовчала.


<b>Політичні партії і бізнес-проекти</b>

Шлях більшості депутатів-мажоритарників закінчився у “Єді”, якими б незалежними вони не намагалися здаватися під час виборів. Ейфорія виявилася дійсно передчасною. Уже покинувши виборчу дільницю та отримавши перші результати голосування, я зрозуміла, що сталося те, чого ми всі боялася найбільше, і те, на що розраховував Кучма та його кримінальна братія, не погоджуючись на пропорційну виборчу систему Щоб змагатися за депутатський мандат у збільшеному вдвічі у порівнянні з 1994 роком окрузі – потрібно мати чималі фінансові ресурси. Люди, які їх мають, як правило, бізнесмени (або їхні висуванці), тому завжди на гачку у “Бен Азарова” та його молодців. Адже законодавчі правила гри для бізнесу сьогодні такі, що неможливо працювати, зовсім не порушуючи законодавство. Тож не дивно, що шлях більшості мажоритарників закінчився у “Єді” або більшості, яка прийшла на зміну “Єді”. Цей досвід нашим виборцям не завадило б проаналізувати і зробити з нього належні висновки, хоча наш народ і так багато чому навчився в порівнянні з виборами 1998 року. У всякому разі “Жінкам за майбутнє” та іншим Копам не вдалося повторити “подвиг” зелених. А висновок можна сформулювати так: потрібно голосувати за політиків, а не за бізнесменів, якими б привабливими не здавалися їхні гроші та ті можливості, які вони відкривають. Як показує історія, вони не тільки не виконують своїх обіцянок щодо округу, в якому обираються, але й є дуже вразливими перед владою, що завжди знайде “аргументи” примусити їх голосувати так, “як потрібно”. І навіть, коли на них не тисне влада, вони приймають ті законопроекти, які більше відповідають їхнім інтересам, а не інтересам всього суспільства. Так і виходить, що парламент, який обирає народ, представляє інтереси владних чиновників та бізнесової верхівки.

Верховна Рада першого скликання була парламентом “червоних директорів” та голів колгоспів. При них почалось розкрадання майна, яке створювали тяжкою працею покоління наших батьків і дідів, і при них же почалося знищення малих і середніх бізнесменів, які у часи перебудови ризикнули своїми заощадженнями та руками й головою збудували власну справу. Здавалося, що під час правління директорів та голів заводи і колгоспи мали б процвітати, але вийшло навпаки – вони занепадали, хоча їх керівники багатіли. Потім були закони, які дали можливість обікрасти нас через різноманітні трасти, закони, які давали можливість перепродувати за кордон за світовими цінами куплені за безцінь російські енергоносії. Про те, як абсолютно “законно” на протязі 10 років обкрадалася Україна та її народ можна написати дисертацію.

На сьогоднішній день наш парламент так переповнений “діловим людьми”, що довелося зробити окремий день для голосування (четвер) для того, щоб їм було зручніше суміщати свою депутатську діяльність з бізнесовими справами. Навіть небізнесмени так або інакше пов’язані з великим бізнесом або залежні від нього. Маємо ситуацію, коли порушення балансу інтересів у суспільстві і домінування інтересів лише якоїсь однієї групи або суспільного інституту неодмінно призводить до монополізму та загнивання через відсутність внутрішніх поштовхів до розвитку. Бо бізнес в країні при надлишку бізнесменів у Верховній Раді переживає не кращі часи, так само як і заводи при надлишку депутатів-директорів. А найкраще бізнес розвивався наприкінці 80-х і початку 90-х, коли у парламенті майже не було бізнесменів. (Це означає, що наявність бізнесменів у депутатських лавах зовсім не є запорукою успішного розвитку бізнесу у країні. А тим більше – запорукою покращення життя народу. Як відомо, найуспішніші бізнесмени проживають у Донбасі, там же мешкають найбагатші люди України. Якщо виключити Київ, Донбас тримає першість по виробництву ВНП на душу населення. Однак ніде в Україні немає таких злиднів, коли без тепла, води і світла переживають зиму цілі міста, коли квартири продаються за 500-1000 гривень, а збирання і продаж того, що погано лежить чи недостатньо охороняється, стали найбільшою за чисельністю зайнятих галуззю воістину народного господарства).

Потім настав період утворення бізнесових партій як засобу впливу на владу, а ще краще – для проникнення у неї. Ці партії не мають ідеології, хоча й намагаються зайняти ту чи іншу привабливу ідеологічну нішу. Люди, які стоять за цими партіями, намагаються таким чином проштовхувати свої інтереси, використовують свої гроші для того, щоб впливати на владу, а владу для того, щоб примножувати свої багатства. Членами таких партій є залежні від великих дрібніші бізнесмени та “мертві душі” – знайомі, родичі та підлеглі добре оплачуваних голів осередків. В партіях такого типу не може бути внутрішньопартійної демократії хоча б тому, що у них немає реальних членів.


<b>Немає гарантії, що і сам блок “Наша Україна” не створено з особистої санкції президента Кучми</b>

Віктор Ющенко несе в собі загрозу нинішньому режиму не тому, що він, прийшовши до влади, пересадить усіх цих бандитів. На жаль, скоріше за все, він цього не зробить. Але він не такий як вони, не з їхнього середовища, і, мабуть, сівши у президентське крісло, не гратиме за діючими, встановленими бандитами і вже обкатаними ними правилами та схемами. А це вже є загрозою для них.

В арсеналі влади є багато способів боротьби за місце під сонцем. Підкуп, впровадження у стан опонентів своїх людей, погрози, шантаж – усе це застосовувалося владою раніше і треба бути зовсім наївним, щоб сподіватися, що все це не буде застосовано проти Ющенка.

Я навіть не сумніваюся, що більшість партій, які вступили до блоку В. Ющенка, опинилися там з особистої санкції президента Кучми, а може й згідно плану, розробленого на Банковій. Коли адміністрацією президента втілювався план по втягненню до навколопрезидентської орбіти партій національно-демократичного спектру через громадську організацію з такою популістською назвою як “Єдність – 2000” (вона мало кому відома, бо проект провалився), то один з її реалізаторів, колишній голова УРП Богдан Ярошинський, хвалився, що аж два рази був у президента. Думаю є зайвим доводити, що вагомість події, яка позначилася створенням блоку Віктора Ющенка, є достатньою, щоб президент не зміг обійти її своєю увагою. В результаті утворився блок із своєрідним вмістом, про який навряд чи можна сказати, що це команда однодумців, об’єднаних спільністю ідей та поглядів. Ющенківські стратеги називали це конфігурацією, здатною принести найбільшу кількість голосів, але насправді вона лише зменшила відсоток, здобутий “Нашою Україною” на виборах.

Складається враження, що Ющенко просто розгубився від власної популярності. Розуміючи, що в його руках знаходиться потужний інструмент впливу на суспільство, він побоявся використати його сам і почав шукати підтримки не в народі, а в політиків. Не знаю, хто підкинув йому конфігурацію блоку, і принципи формування виборчого списку, але зробив він це так, як робить Кучма: звів у блоці протилежні і не дуже дружні сили, кожна з яких має свої меркантильні інтереси. Однак те, що підходить дияволу, янголу не личить. Кучмі такий спосіб допомагає утримати владу, Ющенка ж він від влади лише віддаляє.

Переважна більшість депутатів-нашоукраїнців без Ющенка до парламенту не потрапили б. І частина тих, хто просто використав Ющенка як паровоз для в’їзду у Верховну Раду, покинули його відразу після прибуття. Для інших членів блоку кінцева зупинка буде ще не скоро. А їхня ставка і кінцева зупинка – влада. Для одних з них Ющенко – єдиний шанс вибитися в люди, інші зробили велику ставку і сподіваються на відповідні дивіденди, вони намагаються впливати на маршрут. Замість того, щоб використати їх залежність від своєї популярності,

Реальних, а не паперових партій зі справжніми, а не липовими членами, в “Нашій Україні” аж чотири з десяти: КУН, ПРП і два Рухи. З них лише два останніх мають більш менш розгалужену загальноукраїнську структуру і реальні осередки по всій країні. Необхідність їх присутності у “Нашій Україні” мала два головних аргументи: здобуття голосів націонал-демократичного електорату та залучення членів цих партій до виборчої кампанії. Обидва аргументи виссані з пальця. Запитайте у позапартійного селянина чи міщанина на Заході, чи проголосував би він за блок Ющенка, якби там не було Рухів, ПРП чи КУНу. І небагато знайдете таких, хто відповів би: “Ні”. А потім задайте таке ж питання на Сході тим, хто не проголосував за Ющенка. І досить часто почуєте, що причиною несприйняття “Нашої України” є наявність у ній саме цих чотирьох партій. Другий аргумент також не витримує жодної критики, бо розчаровані хитаннями, безхребетністю та політичною імпотенцією власного керівництва, переважна більшість з членів цих партій на виборах працювали б саме на Ющенка, а не на свої партії, від яких ніяк не залежать.

Члени бізнес-проектів (ЛПУ і “Солідарність”), навпаки, перебувають у грошовій залежності від партійних лідерів, але, по-перше, їх дуже мало (на всіх грошей не вистачить), по-друге, вони не вміють працювати: вибори – це не з’їзди та інтриги, а тяжка робота з людьми, яких потрібно переконувати, а не віддавати їм розпорядження.

Такі ж партії як “Вперед, Україно!”, МПУ і ХНС хоч і не викликають відторгнення, бо ніхто про них не знає, але існують лише на папері і масового реального членства просто не мають.

Як мінімум три з партій, які входять до блоку, відверто пропрезидентські. Республіканська християнська партія – єдина з націонал-патріотичних партій, яка відверто підтримала Кучму на президентських виборах. Те, що її голова, колишній республіканець (а ще раніше рухівець) Микола Поровський, постійно намагається посіяти розбрат в опозиції, виступаючи проти її лівого крила, свідчить про те, що він має чітке завдання від президента. Сьогодні всім зрозуміло, що ця пісня явно з президентського репертуару. Поровський був чи не єдиним учасником ющенківського форуму, якого фактично засвистали за намір проспівати подібну пісеньку. Саму РХП навряд чи можна назвати чимось таким, що заслуговує на особливу увагу: членів мало, структури недієві, а націонал-демократичних партій у блоці і так достатньо. Тому аргументи щодо її залучення до “Нашої України” більш ніж сумнівні.

Інша відверто пропрезидентська партія у складі Блоку Ющенка – це Ліберальна партія України, голова якої Володимир Щербань є повною протилежністю поняттю “мораль”, яке весь час не сходить з язика Віктора Ющенка. І закрадається сумнів, чи знає Віктор Андрійович взагалі, що таке мораль, чи йому варто перечитати дитячу книжечку “Что такое хорошо, и что такое плохо”? Адже навряд чи він зможе сказати, що не знав, хто такий Щербань, тим більше, що йому про це писали, казали, ледь носом не тикали. Однак Віктор Андрійович зробив вибір на користь спілки з аморальністю, причому запросив за цей компроміс з принципами (хочеться вірити, що це був компроміс, а не свідомий меркантильний вибір) досить невелику ціну: не заважати його кампанії у невеликій за населенням Сумській області. В підсумку на своїй батьківщині він здобув далеко не вражаючий врожай, але “доброзичливці” намагаються подати це як успіх, мовляв, так би зібрав ще менше. От тільки ніхто не підраховував скільки втратив Ющенко в масштабах всієї України через спілку з Щербанем. Даю голову на відруб, що більше ніж втратив би на Сумщині, якби тиск влади (а він все одно здійснювався) був би сильнішим.

Найбільше голосів приніс “Нашій Україні” бізнес-проект Петра Порошенка “Солідарність”, доклавши великих зусиль для тріумфу “Нашої України” на Вінничині, де процвітає солодкий бізнес партійного голови. Але, якщо порахувати, скільки б Ющенко набрав на Вінничині без підтримки Порошенка (а набрав би таки чимало), і скільки він втратив націонал-демократичного електорату через приналежність Порошенка до депутатського об’єднання “Зубр”, яке виступало за союз трьох “братніх” слов’янських республік та підтримувало Російську православну церкву, то дивіденди, здобуті П. Порошенком на виборах, неспівмірні з його користю. Фактичний лідер пропрезидентської частини фракції “Наша Україна” є головним розпорядником фінансів блоку. Він не відмовився б від влади прямо зараз і не раз виступав за співпрацю з пропрезидентською дев’яткою. Однак, зробивши ставку на Ющенка, залишається в рамках опозиційності лідера блоку.

Скориставшись наївністю і політичною недосвідченістю Ющенка, йому накинули таку конфігурацію блоку, що суттєво знижує його ефективність. Саме в політичній недосвідченості Віктора Андрійовича коріниться велика доля його популярності. Поки він робив кроки, продиктовані щирими мотивами, а не політичним розрахунком, успіх, не дивлячись на помилки, яких не уникнути при такому аматорському підході, супроводжував його завжди. Але як тільки Віктора Андрійовича переконали, що аматорства треба позбуватись, невдачі стають його постійними супутниками. І не тому, що аматорство краще за професіоналізм. Просто професіоналізм на відміну від аматорства є палкою з двома кінцями. І професіонали втягнули Ющенка у свої політичні ігри, затіяні ними заради себе, а не України. І навіть не “Нашої України”.

Ці професіонали переконали Ющенка, що сила блоку залежить від векторної суми політичних сил та їх лідерів, що увійшли до “Нашої України”. І вони мали рацію, от тільки вектори з різними знаками, як відомо, гасять один одного.

Більш невдалу конфігурацію важко було вигадати. Тільки безмежно наївний і відірваний від політичного життя Ющенко міг повірити в те, що віруючі-християни проголосують за “Нашу Україну” через те, що туди входять Християнсько-народний союз чи Республіканська християнська партія, чи молодь – бо там є Молодіжна партія. За назви вже давно не голосують, і лише чотири націонал-демократичні партії у блоці мають своїх виборців, але, як я вже писала, їх електорат не додається до електорату Ющенка, а перетинається з ним, натомість на Сході їх присутність у блоці знижує популярність “Нашої України”. Тільки безмежно наївний і відірваний від політичного життя Ющенко міг повірити в те, що проросійський Порошенко знівелює цей негатив, бо насправді ніхто з виборців Сходу навіть не відає про існування “Солідарності” та симпатії її лідера до всього російського (як переважна більшість християн не знає про існування РХП і ХНС, а молоді – про існування МПУ). Взагалі будь-який проект з умовною назвою “Навіки разом” в Україні неможливий, оскільки ніша єднання з Росією давно зайнята комуністами.

Якщо провести опитування, то, не кажучи про простих громадян, навіть серед політологів, журналістів, депутатів (та й керівників “Нашої України” районного, а то і обласного рівня) знайдуться одиниці, які назвуть всі партії, що входять до блоку. Завдяки владі на Сході України народ знає про наявність у блоці Рухів та КУНу, а на Заході, де люди більш цікавляться політикою, знають і про деякі інші партії. І така освіченість західняків грає не на користь Ющенка, бо проросійська налаштованість Щербаня і Порошенка не додає голосів. Про те, що партії не додали популярності “Нашій Україні”, і весь успіх блоку можна приписати одному Віктору Ющенку, яскраво свідчить більший відсоток “Нашої України” у порівняні з нашоукраїнцями-мажоритарниками майже у всіх округах. Набрані цими мажоритарниками голоси чомусь не становили суму голосів за Ющенка та їх партію, що і треба було довести.

Те саме можна сказати про профспілки, які вже давно не мають жодного впливу в суспільстві (окрім шахтарських, які і так підтримують або владу, або Тимошенко), тож ставити невідомого широкій громадськості та непопулярного Стояна другим номером виборчого списку – ознака повної відірваності Віктора Андрійовича від реального життя.


<b>Ющенко і бізнесмени</b>

Сказати, що всі бізнесмени, які пішли до “Нашої України”, нічим не відрізняються від олігархів типу Волкова, Суркіса чи Бакая, означало б сказати неправду. Все ж таки у “Нашій Україні” немає відвертих кримінальників та тотальних корупціонерів. Але стверджувати, що ділові люди пішли за Ющенком лище тому, що їм хочеться жити в нормальній державі, теж було б неправдою.

Я розумію, що для виборчої кампанії потрібні гроші, тому без підтримки бізнесу обійтись важко. Однак чим закінчилась ця підтримка для “Нашої України”? Виходом з блоку значної частини ділових людей та зменшенням фінансування блоку.

Мені не шкода цих бізнесменів за те, що їм довелось пережити на собі тиск податкових та інших органів та погрози на свою адресу. Бо йшли вони у Верховну Раду не лише тому, що хотіли змін у державі. Вони самі хотіли мати шматочок влади або заради амбіцій, або для того, щоб примножувати свої багатства. Вони хотіли не просто встановлення рівних правил гри для всіх, але й особливого становища для себе на ігровому полі, хоч і не такого, як мають сьогодні бізнесмени від влади. Якби їхні переконання були щирими, вони б не пішли у депутати і не кричали б на кожному розі про свою підтримку Ющенка. Вони б тихенько, не афішуючи, фінансували б “Нашу Україну”, не висуваючи умов. І помилкою та провиною Ющенка є те, що він відразу не окреслив їм ці рамки співпраці: “Хочеш бути депутатом – обіцяй іти з “Нашою Україною” до кінця навіть перед загрозою фізичного знищення. Боїшся – не лізь в депутати”. Частина найбільш амбітних на такі умови б не пристала, але інша частина нікуди б не ділась. Бо їм все ж таки вигідні чесні правила гри на ринку без особистих вигод ніж співпраця з бандитською владою, яка без мук сумлінь нищить і лояльних до неї бізнесменів на догоду більш впливовим бандитам, коли ті претендують на частку ринку, контрольовану слабшим “колегою” з їх же середовища.

Та Ющенко побоявся втратити фінансову підтримку і в підсумку втратив більше. Бізнесмени пішли зі скандалом й подальша співпраця та підтримка (явна чи таємна) тепер навряд чи можлива у майбутного. Він втратив цих бізнесменів назавжди, і ця втрата дійсно дошкульна та необов’язкова при іншій конфігурації блоку.


<b>Чи можна було б інакше?</b>

Можна, ще і як. Колись на Майдані вже була ціла гілка пропозицій щодо формування списку Ющенка. На підставі тих пропозицій, власного досвіду та розмірковувань, я б на місці Віктора Андрійовича убезпечила себе від залежності.

Я б не формувала блок із 10 партій, а взяла б три-чотири маленькі (дві мало, бо, якщо одна вийде, блок ліквідовується), які б через свою невідомість та нікчемність не викликали негативної реакції ні на Заході, ні на Сході (“Вперед, Україно!”, МПУ, ПЗВ, ХНС), одночасно оголосивши, що після виборів на базі блоку буде створена потужна партія “Наша Україна”. Чітко домовилась би з їх лідерами, що за це кожній з цих партій належить по три місця у списку, а в наступній партії членство лідерів у Раді, але ніяк не посади заступників. І все. Хто не погоджується, хай іде геть і пробує потрапити до парламенту самотужки, бажаючих стати депутатом у причепі Ющенка не бракувало би.

Після цього запропонувала би увійти до списку бізнесменам, колегам по роботі у Нацбанку, друзям і політикам, чиї погляди мені подобаються, і в готовності яких йти до кінця не було б сумнівів. Залучила б бізнесменів на умовах, описаних в попередньому розділі. Розпочала б збір інформації про наявність у регіонах хай і не дуже відомих, але порядних і немаргінальних людей, які не є вразливими для переслідування, щодо яких немає компромату і про яких хай навіть у вузькому колі існують лише позитивні відгуки (наприклад, головний лікар чи директор школи). Цю інформацію збирала б як через зазначених вище фігурантів майбутнього списку, так і відкритим текстом, звернувшись до всіх слати подібну інформацію електронною та звичайною поштою. Лише б не розголошувала мету навіть найближчим друзям, а, щоб ніхто не здогадався, попросила б надсилати також інформацію про одіозних осіб. Пояснила б це дослідженням ситуації в Україні.

Для обробки цієї інформації у найпростіший спосіб знайшла б добровільних і безкоштовних помічників. Просто влаштувала б низку зустрічей зі студентами кількох провідних київських вузів, а потім запросила б тих, у кого найбільше палають очі, собі в помічники. Попросила б створити базу даних позитивних і негативних героїв, не розкриваючи студентам мету, але попросивши їх не розголошувати про свою роботу.

Потім би здійснила поїздку регіонами, де зустрілась би з вченими, інтелігенцією, бізнесменами, керівниками підприємств тощо з метою виявлення потенційних кандидатів у депутати. Особисто запросила б на ці зустрічі людей з позитивної частини бази даних. На зустрічах не розповідала б довго про себе і про життя, а, обмежившись коротким виступом, попросила б людей порадити, що і як робити, як формувати блок і які зміни проводити в Україні. Тих, які давали б найбільш розумні поради, і в яких найбільш би палали очі, запросила б після зустрічі на індивідуальну розмову. Під час розмови остаточно визначилась би з претендентами на кандидати у депутати, і, не повідомивши їм про свої плани, попросила б їхнього дозволу на заклик до мешканців регіону слати про них всю інформацію, мовляв, хочу перевірити, чи розбираюся я в людях. Ті, хто погодився б, і стали б кандидатами у кандидати, про що я б сповістила їм після того, як об’їхала б всю Україну. Провела б з ними бесіду, окресливши умови. Для остаточного визначення провела б у регіонах так звані праймеріз, попередні вибори, де б люди шляхом голосування остаточно визначили б кандидатів. Потім би провела з кожним переможцем індивідуальну бесіду і лише тоді визначилась би з мажоритарними кандидатами (і частиною спискових). Звичайно, що все це розпочала б робити відразу після зняття з прем’єрської посади.
Та цього вже не повернеш, тож маємо факт оточення Ющенка колом зацікавлених довірених осіб, які не лише обмежують доступ до тіла, але ще й створюють за своїми планами його уявлення про українську дійсність.


<b>Кому вигідний генерал без армії?</b>

Зрозуміло, що барвистий нашоукраїнський конгломерат навряд чи довго зможе рухатися в одному напрямку в такому складі. Все буде залежати від мотивації кожної зі складових та завдань, які вони перед собою (чи хтось перед ними) ставлять.

На сьогодні Ющенко, який не має своєї партії, силою свого авторитету може навіть однооосібно приймати рішення, але їх втілення у життяповністю залежить від складових його блоку. Чи не це є головним задумом Банкової?

Симптоматичним є те, що Ющенка активно відмовляють від ідеї створення партії “Наша Україна”. Наскільки мені відомо, аргумент є такий: зараз в Україні може перемогти лише позапартійний президент, тому що в людей виникає негативна реакція на все, що пов’язано з партіями. Але невже у Ющенка, до блоку якого входять такі націоналісти як Слава Стецько і такі русофіли як Петро Порошенко, більше шансів на перемогу ніж у Ющенка-голови партії “Наша Україна”, яка в силу хоча б своєї молодості та нейтральної назви не встигла б зарекомендувати себе в тій чи іншій неприйнятній для певного електорату іпостасі?

Під час виборів, коли я очолювала місцевий штаб “Нашої України”, до нас масово приходили люди, які хотіли вступити у партію В. Ющенка “Наша Україна”, а коли чули, що такої партії немає, але є інші, які входять до блоку, розчаровано ішли геть, не проявивши інтересу до жодної з них. Приходять і зараз. Багато людей, які ніколи не були в жодній партії, говорять, що з радістю вступили б у партію “Наша Україна”. Більшість рядових членів національно-демократичних партій також з радістю перейшли б до партії Віктора Андрійовича. Це не ілюзія, я говорю про те, що бачу і чую кожен день від простих людей. Та замість того, щоб творити свою партію, потенційні члени якої уже давно чекають на свої партквитки, Ющенко надає перевагу залежності від партій та їх голів, мотивація перебування яких у блоці є дуже сумнівною. Чи не може статися так, що у найвідповідальніший момент Віктор Ющенко залишиться генералом без війська? Або так, що спостерігачі та члени комісій від “Нашої України” фактично працюватимуть на кандидата від влади?

На попередніх президентських виборах, коли я майже добилася того, що вибори на дільниці не були визнані дійсними (студенти Академії державної податкової служби масово голосували без паспортів), проти мене найактивніше виступали представники від Соцпартії (секретар комісії та спостерігач). Пізніше з’ясувалося що у Приірпінні не було жодного члена комісії, жодного спостерігача, який би дійсно працював на СПУ. Списки, завірені партійною печаткою, за домовленістю з лідерами місцевих соціалістів були сформовані владою, яка відверто працювала на Кучму.

Зараз партії, які входять до “Нашої України”, посилено займаються розбудовою власних структур. Таким чином їхні лідери намагаються зміцнити свої позиції у блоці та зафіксувати свій вплив на Віктора Ющенка. Одному моєму знайомому уже запропонували очолити районний штаб “Солідарності” із заробітною платнею у 200 доларів на місяць у період між виборами. При цьому створення дієвого осередку не вимагається. Достатньо “липового” списку (велика чисельність бажана, але не обов’язкова, так що можна і три чоловіки), реєстраційного свідоцтва і печатки.

Для чого це робиться? А тому, що зараз формуються по всій Україні штаби блоку “Наша Україна”. В самому блоці іде велика боротьба за те, які саме політичні партії-члени блоку керуватимуть ними. Звичайно, вибір впаде на ті, які матимуть в регіоні найпотужніші організації. А потужність вимірюється найпростішим методом – чисельністю та кількістю зареєстрованих осередків. Гадаю, голова, якому платять непогану за середньоукраїнськими мірками зарплату без зайвих зусиль запише туди чимало своїх близьких знайомих та родичів. От тільки віддача від них буде нульова.

Подібна ситуація була на попередніх президентських виборах. Штаб Марчука очолював голова місцевої організації Соціал-демократичного союзу (до речі, зараз він очолює місцеву організацію Соцпартії). Хоча сам СДС утворився лише в квітні 1999 року, на липень у списку районної організації уже було понад 200 членів. Відразу, коли я про це почула, відчула свою неповноцінність, бо вже цілий рік була головою районної організації УРП, але навіть мріяти не могла, щоб люди так масово бажали стати членами моєї партії.
Але мені стало все зрозуміло тоді, коли я, як партнер по блоку, почала вимагати співпраці при формуванні виборчих комісій. Пан голова відповів мені, що списки членів комісій від Марчука уже складені, і він нічого міняти не буде. Я доводила, що мої люди кращі, по-перше, вони ідейні, по-друге, вони не перший раз беруть участь у виборах, мають досвід, але так званий начштабу був невблаганний. Стала вимагати, щоб він дав мені хоча б списки, щоб я та мої партійці ознайомилися із прізвищами цих людей. На що отримала категоричну відмову, мені лише було дано переглянути список. Незважаючи на те, що я жила в Ірпені лише два роки та мало кого ще знала, все одно вгледіла там цілу низку одіозних осіб, що відзначилися особливою запопадливістю перед владою на парламентських виборах 1998 року. Стала наполягати, щоб ці люди були замінені моїми, інакше я буду звертатися із доповідною запискою до центрального штабу. Голова СДС взяв дані мої кандидатури і пообіцяв провести заміну, але коли дільничні комісії були уже сформовані, я виявила, що ті люди, по яких я принципово ставила питання, що вони не повинні бути у комісіях, залишились на своїх місцях, поданими від Марчука. Звернувшись черговий раз із претензіями до начальника штабу, отримала відповідь: “Що ти хочеш, адже твої люди ввійшли в комісії?”

Якщо порівняти списки членів комісій парламентських виборів-98 і президентських-99, то неозброєним оком побачиш, що їх склад майже не змінився. Пізніше з’ясувалося, що людям просто говорили: “Ти будеш від Марчука, ти – від Мороза, ти – від Онопенка і т.д.” (фактично у Приірпінні неконтрольовані владою члени комісій і спостерігачі були лише від Костенка та Симоненка і, частково, від Марчука – моя “квота”). Коли я підійшла до голови місцевої організації СПУ із запитанням “Як могло таке трапитися?”, він з дитячою безпосередністю відповів: “А що тут такого? Вони ж погодилися бути від Мороза”. А голова ірпінської організації вітренківської ПСПУ сам визнав, що якось бідкався керуючій справами міськвиконкому на те, що у нього не буде по дві людини на дільницю, і він не зможе показати свою “тяжку” працю перед партійним керівництвом, на що та йому відповіла, щоб не хвилювався – влада дасть йому людей.

Не знаю, які кошти виділялися на штаб для проведення виборів, але жодного з двохсот членів СДС я ні разу не бачила. Навіть коли було потрібно розкласти по конвертах 20 тисяч привітань від Марчука до виборців, їх розкладали залучені мною люди та... особисто голова “чисельної” організації СДС, аж пріючи від натуги. Вся робота по агітації також була проведена без будь-якої оплати моєю організацією УРП та прихильниками, які працювали з нами. Результат: в нашому регіоні процент виборців, які голосували за Марчука, був вищим ніж в середньому по Київській області, сам Марчук посів третє місце, тоді як Симоненко – лише п’яте (це дала свої сходи наша робота з ветеранськими організаціями, бо за рік до президентських виборів комуністи на виборах до Верховної Ради отримали у Приірпінні вдвічі більше голосів ніж їх вождь на президентських).

Про те, як використовувалися фінанси, суджу із такого факту. Не лише до комісій, але й до спостереження моїх людей начштабу намагався не допустити, виділивши лише невеличку квоту. Однак, обпікшись на членах комісій, я вже була готова до такого фінту і завчасно домовилась з командою Костенка про заповнення нашими людьми місць, на які в костенківців не вистачило людей. Але навіть з тієї частинки моїх, що мали йти на дільниці спостерігачами від Марчука, за день до виборів не всі отримали посвідчення. Я цілий день телефонувала до голови штабу, щоб він дав їм посвідчення, та слухавку ніхто не брав. Тоді о 23-й годині я з десятком спостерігачів пішла до нього додому. Відкривши двері, голова промовив: ”У мене робочий день закінчився”. “Але завтра зранку вибори і людям потрібно отримати посвідчення” – відповіла я. Тоді голова впустив нас і став видавати посвідчення. Картина була така: крім наших, у нього лежало іще з тридцять або й більше нерозданих посвідчень. Крім того, голова повідомив, що гроші платитимуться лише одному спостерігачу на дільниці (згідно закону кожен кандидат у президенти мав право мати два своїх спостерігача на кожній з дільниць, на яких, очевидно, також штабом виділялися гроші). Але… Він не погодився дати зайві посвідчення нашим спостерігачам (не дивлячись на заповнення вакантних костенківських місць, в мене все одно був надлишок бажаючих спостерігати за виборами) навіть після запевнень як моїх, так і самих кандидатів у спостерігачі, що гроші їм непотрібні, що більшість наших пішли від Костенка, де нічого не платять тощо.

Отже влада непогано підготувалася до тих президентських виборів. Сьогодні у ставленика влади, хто б він не був, шансів на президентство менше ніж будь-коли. Тому єдиною їхньою надією є фальсифікація виборів, яка в масовому порядку буде проводитися на Східній Україні, де контроль за виборами найслабший. Саме в цих областях, де слабкі структури Рухів, ПРП та КУНу (це всі партії в блоці Ющенка, які мають реальних членів, тобто тих, які вступили у партію через свої переконання, а не тому, що їм наказав начальник, або попросили друзі), штаби дістануться тим партіям, які зуміють показати, що їхні структури там є найсильнішими. Це під силу лише партіям, які створюються за принципом, який я описала вище: “Ти мені гроші, а я тобі членів”. Страшніше за все, що і списки членів комісій та спостерігачів будуть складатися за таким же принципом. А де гарантія, що до такого голови штабу не підійде представник влади і не скаже ось тобі гроші і... готові списки членів комісій та спостерігачів. І робота виконана і грошей набагато більше.

Намагається нарощувати структури і Республіканська християнська партія. Нещодавно до мене підійшов познайомитися новоспечений (3 місяці як утворилась організація) голова організації РХП. В процесі розмови з’ясувалося, що у нього 23 особи, всі його друзі, знайомі, які, за його ж словами, підуть з партії, якщо піде він.

Я завжди критично ставлюся до таких великих як для невеликого регіону цифр,бо, коли у 1998 році очолила Ірпінську організацію УРП, також отримала список з 60 чоловік, з яких навіть на збори з’являлись максимумом троє (та й ті зараз у провладних партіях). Всі ці роки я безперервно займалася роботою з людьми і боротьбою зі свавіллям влади, приділяючи цьому кілька годин на день, однак моя партійна організація налічує лише 15 чоловік, 5 з яких працювали на останніх виборах працювали не менше 5 годин на день, а інші 10 – ледь не цілодобово.

Та про свої сумніви говорити не стала, а просто розповіла про нашу роботу та про успіхи: перемога кандидата від “Нашої України” Євгена Жовтяка на виборах та поїздка на Вінничину під час повторних виборів з агітацією проти кандидата від влади Петра Мельника, якого ми вже раз перемогли в Ірпені. Не приховала я і свого ставлення до голови РХП М. Поровського, мій чоловік також включився в розмову, згадавши, що під час виборів кандидат від Єди податковий генерал Петро Мельник розповсюджував листівку проти кандидата від “Нашої України” Євгена Жовтяка, підписану… головою Київської обласної організації РХП. Наприкінці я запросила голову Ірпінської РХП до співпраці, але більше він не з’являвся.

І я, і мій чоловік дуже давно займаємося політикою, з 1988 року. І ми маємо знайомих у багатьох партіях та блоках на різних щаблях. Деякі з них працюють у владних структурах або й у провладних партіях, соромляться цього, виправдовуючись, що це – єдина можливість прогодувати свої родини, а також тим, що на своїх посадах вони не роблять нічого поганого, намагаються саботувати неправильні рішення тощо. В якості полегшення мук сумління вони час від часу розповідають нам цікаві речі.

Є такі знайомі і в РХП. І ось вони мені розповідають про “глибокі” висновки, які зробив голова Ірпінської РХП з єдиного свого відвідування нашого штабу. Він доповів Миколі Поровському, що в Ірпені штаб “Нашої України” знаходиться під контролем УРП “Собор”, а партії з “Нашої України” там не представлені. Цікаво, а щоб він розповів, якби з’явився до нас наступного дня, коли там чергував член СПУ?

Якби цей голова 23 пасивних членів частіше бував би у нас, якби він зі своїми людьми роздав чи наклеїв хоча б одну листівку, якби хтось з РХП хоча б прийшов (я вже не кажу про участь в організації) на тисячний мітинг, організований нами нещодавно біля виконкому, то може побачив би, що в нас не питають людей про партійність, що позапартійних активістів у нас значно більше ніж членів партій, що наш штаб є центром всього опозиційного руху в регіоні, що навіть поодинокі активні члени СПУ та КПУ приходять до нас, бо їхні місцеві партійні вожді є бездіяльними, що в нас випускається інформаційний бюллетень, який цікавіший і популярніший за місцеву владну газету, що, на відміну від інших регіонів, наш штаб діє постійно, має адресу, телефон, комп’ютер і прінтер, а в разі крайньої необхідності знайти когось з активістів штабу можна у будь-який час доби за домашніми, робочими і мобільними телефонами, які ми оплачуємо, не ремствуючи, зі своєї кишені.

Одна знайома розповіла мені, що під час поїздок до арабських країн зіткнулася з тим, що араби, які працюють у сфері туризму і намагаються хитрістю, обманом, запобігливістю видурити в туристів якомога більше грошей, ледь не в кожному реченні вживають слово “інш’алла” (у перекладі – якщо буде на це воля Аллаха). Голови Ірпінської РХП вживав прізвище Ющенка не рідше. При цьому не забув полаяти “злодійку” Тимошенко і “комуняку” Мороза. Висловився як проти Кучми, так і проти протестних акцій, але я так і не добилася від нього жодної відповіді на питання, які способи діяльності, на його думку, необхідні. Так само і лідери нашоукраїнських партій або депутати-нашоукраїнці полюбляють постійно посилатися на лідера блоку замість того, щоб висловлюватися конкретно і по суті.

Подібні спілкування й викликають великі сумніви щодо того, чи зможуть штаби, очолювані людьми, у яких превалює меркантильний чи партійний інтерес, організувати як роботу з людьми, так і контроль за виборами на належному рівні. І я не сумніваюсь, що перед виборами він з’явиться з кількома десятками невідомих нам людей і вимагатиме, апелюючи ледь не до самого Ющенка, включення цих людей до комісій на тій підставі, що РХП входить до “Нашої України”.


<b>Як відомо оточення грає короля.</b>

Є ще одна версія, чому Ющенка відмовляють від створення своєї партії. Без неї у разі обрання його президентом він буде зобов’язаний перемогою тим, хто проводив вибори та фінансував їх. Навряд чи Ющенко, прийшовши до влади за гроші Порошенка та інших йому подібних, зможе, грубо кажучи, послати їх у разі потреби і проводити самостійну політику. В разі приходу до влади президента Ющенка ключові портфелі будуть поділені між бізнесменами-нашоукраїнцями, які були головними фінансистами блоку, а рухам, кунам та іншим “чистим політикам”, носіям ідеологій та концепцій, як завжди залишаться екологія, культура, освіта, юстиція, тобто, те, що завжди є залежним від економіки, і що їм і при нинішньому режимі час від часу перепадає. Чи дбатимуть тоді бізнесмени-нашоукраїнці про свої інтереси менше ніж, наприклад, бізнесмени-“трудовики”.

В такому разі постає логічне запитання: “Чи не повернемося ми до того, з чого почали?”. Тобто, чи не отримаємо ту саму виставу тільки з іншими виконавцями головних ролей?

Звичайно, новим Кучмою Ющенко не стане. Але перетворитись у такому разі на Кравчука зразка 1991-го дуже реально. Це краще ніж Кучма-2000, але хіба це те, до чого ми прагнемо?

Очевидним є те, що стати тим президентом, який буде працювати виключно в інтересах України та її народу, Ющенко може лише за умови, коли він зможе позбутися залежності від великого капіталу та партій.

Неозброєним оком видно, що рейтинг Ющенка хоч і поволі, але знижується. До того ж в основному за рахунок вчорашніх найрішучіших і найщиріших прихильників. Чи не є це результатом пануючих стереотипів його оточення те, що Ющенко постійно шукає союзників та підтримки серед вітчизняних та іноземних політичних сил, а часто і кланових угрупувань? Його фанати вважають це за прояв особливої мудрості та виваженості, коли демонструється абсолютна відкритість до співпраці зі всіма політичними силами, мовляв “я не є опозиціонером, я за співпрацю, але ви самі мене штовхаєте в опозицію”. В цьому контексті створення більшості стало якоюсь панацеєю, яка повинна вирішити всі політичні і економічні проблеми. Але скажіть, поклавши руку на серце, невже ви вірите, що трудовикам та ендепістам достатньо увійти у ющенківську більшість для того, щоб вони стали голосувати в інтересах людей? На жаль, цього не робить навіть добра частина фракції “Наша Україна”, голосуючи, наприклад, за Піскуна чи затвердження довічними суддями нечесних людей, або не голосуючи за початок процедури імпічменту президента чи навіть за постанову щодо наслідків парламентських слухань з питань свободи слова та цензури.

Якби постійну відкритість Віктора Андрійовича “до співпраці з усіма” можна було назвати просто неперебірливістю, то це було б іще пів біди. Але чому відмовили свого часу у співпраці УРП, яка без будь-яких особливих умов була готова увійти у виборчий блок? Так, в УРП немає людей, які б змогли застосувати адмінресурс на виборах, немає великих бізнесменів, які могли б взяти на себе частину зобов’язань по фінансуванню виборів, але там є люди, які зіб’ють ноги, зірвуть голоси, безкоштовно агітуючи заради того, щоб Україна мала достойного президента.

Пошуки Віктором Андрійовичем підтримки серед “сильних світу цього” свідчать про те, що він не вірить в український народ, у його розум та здатність самому розібратися в тому, що є його інтересами, і вважає, що його перемога залежить лише від підтримки політичних кланів, які сьогодні господарюють у країні. Якби не медведчуківська СДПУ (о), скоріше за все була б уже створена більшість на основі “Нашої України” та пропрезидентських НДП, трудовиків, аграріїв і т.п., які нічим не відрізняються від тої ж СДПУ (о). Але потрібно зрозуміти, що такі люди нічого не роблять просто так. Вони ніколи не зроблять ставку на президента Ющенка, який буде працювати в інтересах людей. Їхня підтримка можлива лише за умови, що вони чітко знатимуть своє місце при президентові Ющенку і ту частку, яка буде в їхньому розпорядженні.


<b>Виграти президентські вибори – не проблема для опозиції, але…</b>

Не знаю як кому, але мене насторожує президент, який прийде у зв’язці з порошенками, омельченками і їм подібними. Хоча за нормальних умов у Віктора Андрійовича є всі шанси стати дійсно народним президентом. Це умови, в яких президент завдячує своїм обранням народу і тільки народу, і так само знає, що завдяки народу розпрощається із своєю посадою, якщо не буде гідним її. І хоча стереотип того, що сьогодні в Україні неможливо стати президентом, не будучи підтриманим великим бізнесом, тобто, одним із кланів, достатньо живучий в тому числі і серед простого народу, мені здається, що ситуація змінилася докорінно. На президентські вибори не треба витрачати стільки коштів як на парламентські, тому головний акцент має бути спрямований на людський фактор (члени комісій і спостерігачі), а не на агітацію, хоча вона також необхідна, але має бути специфчна і точкова: формування кількох меседжів і донесення їх до населення. Причому меседжі мають нести в собі не стільки позитивну інформацію про кандидата, скільки дохідливо пояснити народу, що голосувати попри всі особисті симпатії потрібно саме за цього кандидата (приклад з президентської кампанії-99 – “Будьте реалістами – голосуйте за Кучму” – і нелюбий народу гарант здобув перемогу).

Наведу кілька доказів вищенаписаного. По-перше, парламентські вибори 2002 року показали, що люди уже чудово знають, за кого не потрібно голосувати, а це вже багато для того, щоб не допустити до президентства ставленика режиму. По-друге, вперше на парламентських виборах найбільше голосів набрала неліва політична сила, що свідчить про те, що значна частина розпорошеного колись правого і частково маргінального електорату консолідувалася навколо кандидатури Ющенка. Наскільки мені відомо більшість людей уже неможливо ні за кого переагітувати, вони тільки чекають президентських виборів, щоб прийти і проголосувати: за Ющенка, за Тимошенко, за Мороза, за Симоненка. А це означає, що не потужність фінансування гратиме вирішальну роль на цих виборах, а здатність опозиції не розпорошити голоси, проконтролювати вибори й не допустити фальсифікацій.

Для того щоб проконтролювати вибори також потрібні чималі ресурси. Та якби Віктор Андрійович замість того, щоб домовлятися з пропрезидентськими силами чи виступати із зверненнями до російського народу, більше спілкувався з “маленькими українцями” і звернувся до них із відповідним проханням чи закликом, завтра на політичному терені України могла б постати така політична сила, члени якої б провели і проконтролювали вибори за свої гроші, у всякому разі волонтерами це було б зроблено набагато якісніше ніж тими, хто прийшов робити це за гроші.. Згадайте, як це було на початку 90-х, ми робили листівки за свої гроші і навіть подумати не могли, що за спостереження на виборах можна отримувати платню. А проблему фінансування можна було б вирішити за допомогою середніх і малих бізнесменів, пояснивши, що їхні інтереси лежать в одній площині з інтересами простих виборців, і що, якщо вони вступлять до однієї партії з Пінчуком, це не означає, що вони отримають доступ до експорту металу.

Оскільки їхні сири та сосиски продаються настільки, наскільки може дозволити купівельна спроможність населення, то і успішність їх особистого бізнесу залежить в першу чергу від загальноекономічної ситуації в країні. А ця загальноекономічна ситуація залежить від того, хто прийде до влади, чи зможемо ми зламати злочинну систему, чи буде знищено елементи корупції та криміналізації економіки. Великий бізнес схильний до монополізму та криміналізації, тоді коли будь-який підприємець, який працює в умовах конкуренції, зацікавлений у тому, щоб правила гри були однаковими для всіх гравців.

Мільйони приватних підприємців та виборців – ось до кого сьогодні потрібно звертатися в першу чергу за підтримкою. А також об’єднати зусилля з іншими опозиційними силами і домовитися про єдину кандидатуру.

Звичайно, що з-поміж оточення кожного з цих лідерів будуть такі, які робитимуть все, щоб вони не домовились, обґрунтовуючи це тим, що у кожного з них є свій електорат, і що, в разі об’єднання, частина його відійде. Та на повторних виборах на Вінниччині я побачила, що електорат і Мороза, і Ющенка, і Тимошенко – це той самий протестний електорат. 31 березня в цьому окрузі перемогла представниця від Соціалістичної партії. Але на повторних виборах більшість її виборців віддали свій голос за представника “Нашої України”. Вони казали так: “Якщо її не пропустили перший раз, то не пропустять і другий, тому будемо голосувати за “Нашу Україну”.

Я не належу до супротивників Мороза і Тимошенко і навіть до Симоненка вже ставлюся набагато краще ніж кілька місяців тому. Але в кожного з цих політиків є великий негативний рейтинг, тобто, існує велика частина виборців, яка не проголосує за ці кандидатури за будь-яких умов. Навіть у ситуації, коли доведеться обирати між кимось з них та ставлеником олігархів (тоді проголосують проти всіх). Цих людей можна лаяти, але переконати за час, що лишився до наступних виборів, неможливо. В Ющенка же негативний рейтинг надзвичайно низький, і, як це не смішно, мабуть наполовину складається з його вчорашніх прихильників, розчарованих нерішучістю Віктора Андрійовича.

Симоненко, звичайно ж, на президента висунеться. А ось з Морозом і Тимошенко можна домовитись. У всякому разі я не бачу поважних причин, які б завадили знайти гідне місце для Мороза і Тимошенко у державі, президентом якої стане Ющенко.

Я впевнена, що в Україні є тисячі людей, кращих за Ющенка, однак ніхто з них не має шансів у 2004 році стати президентом. Натомість, чим більше таких кращих висунеться на найвищу посаду в державі, тим зросте для нас небезпека отримати найгіршого, такого собі Кучму з іншим прізвищем, бо всі кращі роздеруть поміж себе голоси, а олігархи, як це вони вже не раз демонстрували, зроблять ставку на одного і допомагатимуть йому всіма можливостями, які має влада.

Для мене, як людини критичної, Ющенко-президент не самоціль. Я хочу щоб від цього президентства якнайбільше виграли прості люди, які проживають в Україні, ті маленькі українці, яким Віктор Андрійович так любить освідчувавтись у коханні. Якщо завтра щось зміниться, і з’явиться інший реальний та прийнятний претендент, я перейду на його бік. Але це вже з розряду фантастики, а не політології.


P.S. Цю статтю я почала писати, коли ще не відбулася масова втеча бізнесменів з “Нашої України”. Але майже нічого міняти з того, що задумала написати, не довелось.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1044281112.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua