Майдан / Статті  

додано: 04-02-2003
Ю. Василенко: Коментар ухвали ВС "подарунок Кучмі"

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1044360422.html

Текст ухвали - наприкінці коментаря - М-І

З повідомлення прес-служби Верховного Суду України від 27 чи 28 грудня 2002 року мені стало відомо, що винесені мною постанови про порушення кримінальних справ проти Президента України Л.Д. Кучми, а також постанова про відмову в прийнятті касаційної скарги заступника генпрокурора В.Кудрявцева були скасовані Верховним Судом України на спільному засіданні кримінальної та військової палат.
До того, як я ознайомився з ухвалою Верховного Суду України, я помилково вважав, що відбулося касаційне засідання суду. Яким же було моє здивування, коли я дізнався, що винесені мною постанови були скасовані в порядку виключного провадження! Зміст ухвали не якогось там провінційного районного суду, а Верховного Суду України, до того ж не кількох суддів, а аж двох палат підтвердив думку багатьох впливових юристів, зокрема таких, як адвокат Гінзбург чи народний депутат Онопенко, про залежне становище судів та суддів в Україні. Мені не хотілося б сумніватись в високому професіоналізмі суддів Верховного Суду України, причетних до винесення ухвали від 27 грудня 2002 року, але її зміст дає всі підстави, аби зробити висновок про те, що вища судова інстанція нашої країни перетворилася на побутовий комбінат по наданню юридичних послуг. Подібний висновок напрошувався раніше, коли ВС безпідставно, на догоду прокуратурі, скасовував виправдувальні вироки (найсвіжішій приклад – справа Александрова-Вередюка, яку розглядав суддя Корчистий), але ця ухвала стала остаточним підписом ВС під вироком у власній заангажованості та готовності до будь-яких, навіть найбрутальніших порушень закону на догоду “вищим силам”. Це дійсно – відвертий новорічний подарунок громадянину Кучмі Л.Д., “ухвала вдячності” за обіцяне підвищення зарплатні.
Прочитавши ухвалу вперше, я здивувався. Вдруге – розсміявся. Трете ж читання цього опусу навіяло стійку асоціацію з відомим прислів”ям про город, бузину та київського дядька.
Але досить емоцій.
Почну з того, чи мав право Верховний Суд України взагалі розглядати клопотання Заступника Генерального прокурора України пана Кудрявцева, добре відомого насамперед своїм “приписом”, яким він заборонив (!!!) виконувати рішення суду стосовно звільнення Бориса Фельдмана з-під варти. Потім Верховний Суд України (правда, його цивільна, а не кримінальна палата) визнав, що Фельдман довгий час утримувався під вартою, завдяки пану Кудрявцеву, незаконно. Цей же пан Кудрявцев примудрився декілька разів порушити КПК України, намагаючись оскаржити в касаційному порядку винесені мною постанови про порушення кримінальних справ відносно Кучми Л.Д.
Ось дуже показова цитата: “Наприклад, особа не бажає, щоб велося розслідування вчинених нею діянь, і вимагає скасування постанови про порушення кримінальної справи. Якщо піти їй назустріч і на самому початку розслідування розпочати судову процедуру перегляду правомірності прийнятого компетентними органами рішення, то це означає зупинити розслідування, втратити дорогоцінний час та доказову базу і таким чином заподіяти шкоду потерпілому і суспільству. Тому питання про правомірність порушення кримінальної справи повинно розглядатись судом тоді, коли буде закінчено розслідування обставин справи і справа надійде до суду.” Здогадайтеся з одного разу, чия це цитата. Важко повірити, але її автор – шановний Голова ВС пан Маляренко, з огляду на вищевикладене, винятково послідовний юрист та принципова людина.
Взагалі, аби довести абсурдність мотивувальної частини ухвали ВС від 27 грудня, достатньо лише послатись на ст. 97 КПК України, про наявність якої дві палати нашого вищого судового органу чомусь дружно сором”язливо змовчали. Немає про цю, таку незручну статтю КПК жодної згадки в ухвалі судді Жук В.І., промовчав про неї і новоспечений заступник Голови Верховного Суду України пан Пилипчук П.П. Але, як не викинути слова з пісні, так не викинути і статті з кодексу. Так ось, панове: в частині 1-й “нехорошої” для вас статті недвозначно вказано, що не суд, а саме – СУДДЯ ЗОБОВ”ЯЗАНИЙ приймати заяви та повідомлення про скоєні чи підготовлювані злочини, в тому числі (зверніть увагу) – в тому числі І В СПРАВАХ, ЯКІ НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ ЙОГО ВІДАННЮ. І далі - в частині 2-й цієї ж статті КПК на суддю, як і на інших вказаних в законі посадових осіб покладається обов”язок – не надається право, а – зверніть увагу - саме ОБОВ”ЯЗОК: прийняту заяву або повідомлення можна не лише направити за належністю, як викладено в ухвалі Верховного Суду; за результатами розгляду можна також або порушити кримінальну справу, або відмовити в її порушенні. Одночасно на суддю покладається обов”язок вжити всі можливі заходи, щоб запобігти злочинові або припинити його.
Наївно думати, що безпосередні автори (або особи, що дали згоду вважатись такими) ухвали Верховного Суду України від 27 грудня 2002 року Жук В.І. та Пилипчук П.П., а також всі інші судді кримінальної та військової палат ВС настільки необізнані в кримінально-процесуальному законодавстві, щоб не знати таких елементарних речей. Тим більше, що при винесенні постанов про порушення кримінальних справ відносно Кучми Л.Д. я послався саме на цю, 97-му статтю КПК. Якщо я був неправий та неправильно прочитав та зрозумів цю статтю – “розбийте” мою правову позицію, шановні колеги з ВС. Але не робіть вигляд, що такої статті в КПК не існує, і не підмінюйте поняття.
Обгрунтовуючи свою думку про те, що суддя нібито не має права порушувати кримінальні справи, за виключенням справ приватного обвинувачення, автори ухвали ВС посилаються на те, що з статті 98 КПК України було виключено положення про направлення суддею порушеної ним кримінальної справи прокурору для проведення дізнання або досудового слідства. Також саме на це посилався в “дружній” бесіді зі мною член Вищої Ради Юстиції, професор Львівського державного університету Нор. Але таке, з дозволу сказати, “обґрунтування” не витримує ніякої критики, адже в статті 98 КПК України знову ж таки йдеться про те, що посадові особи, в тому числі і суддя, “...зобов”язані винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування”. Кожен, хто ознайомиться з текстами винесених мною постанов, легко зможе переконатись, що я саме так і зробив. Так що шановні судді Верховного Суду України, як би пом”якше висловитись, “свідомо помилились”, тому що навіть частина 3 ст. 98 та ст. 27 КПК України, визначаючи порядок порушення кримінальних справ приватного обвинувачення, лише розмежовує компетенцію судді та прокурора та жодним чином не забороняє судді порушувати кримінальні справи по заявах і повідомленнях, які не відносяться до його відання – аби були в наявності “приводи та підстави”! Можу згадати також і статтю 99 КПК України, якою суддя зобов”язується при відсутності підстав для порушення кримінальної справи – відмовляти в її порушенні, причому не лише по справах приватного обвинувачення. Зміст цих статей неможливо спростувати навіть цілим двом палатам Верховного Суду України в повному складі, навіть професору Нору та іншим членам “умовно легітимної” Вищої Ради Юстиції.
А тому мені залишається констатувати, що твердження про те, що заяви та повідомлення про злочини, які не підлягають віданню судді, останній зобов”язаний спрямовувати за належністю, не порушуючи кримінальної справи, вигадано пані Жук В.І. або паном Пилипчуком П.П. Або ще кимось, хто не побажав назвати зацікавленій юридичній (і не тільки) громадськості своє ім.”я, але ду-у-же хотів незаконно скасувати винесені мною постанови, не особливо гребуючи при цьому засобами. Особливо якщо для цього достатньо лише просто “не помітити” пару-трійку статей в КПК, а ще пару статей викласти у власній “редакції”... Та будь ласка, панове колеги: якщо вам байдужа ваша власна репутація юристів та СУДДІВ – то є ваша особиста справа та ваші особисті стосунки з Кучмою Л.Д. Але не треба при цьому вводити в оману громадськість та, прикриваючись авторитетом вищої судової інстанції, викладати “ім”ям України” відверті нісенітниці, ганьблячи при цьому МОЮ професійну гідність та репутацію.
Ні, ви тільки вчитайтеся в окремі абзаци своєї ухвали, шановні судді ВС: “...за своєю ПРАВОВОЮ ПРИРОДОЮ(!!!) порушення кримінальної справи є складовою частиною функції кримінального переслідування, яка має здійснюватися органами і посадовими особами, визначеними законом, і яка не відноситься до судової діяльності по здійсненню правосуддя”. Це дуже дивне, якщо не сказати більше, твердження. По-перше, судді ( в тому числі і судді ВС) та всі інші громадяни зобов”язані керуватись в своїй діяльності законами а не “правовою природою”, яка, як я підозрюю, існує хіба що в уяві деяких суддів ВС. По-друге, Конституцією України та КПК встановлений принцип презумпція не винуватості, і після порушення кримінальної справи орган досудового слідства зобов”язаний, у відповідності до ст.22 КПК повно, всебічно та об”єктивно дослідити всі обставини справи та при наявності підстав до того ЗАКРИТИ кримінальну справу. А от якщо особі пред”являється ЗВИНУВАЧЕННЯ у скоєнні конкретного злочину – отут і починається КРИМІНАЛЬНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ. Конституційний Суд України навіть ухвалив з цього приводу окреме рішення, яке є обов”язковим для всіх, в тому числі і для суддів ВС України, і навіть для тих з них, хто відверто позитивно ставиться до Кучми Л.Д. і навіть не знаходить за потрібне цього приховувати.
Ще одна супер-цитата з ухвали ВС від 27 грудня 2002 року: “На правильність висновку про те, що за чинним кримінально-процесуальним законодавством суддя не вправі порушувати кримінальні справи публічного і приватно-публічного обвинувачення, вказує і характер змін, внесених до КПК України Законом "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 року”. Епітет “характер змін” має приблизно таке саме відношення до точної науки юриспруденції, як і “правова природа”, але справа навіть не в епітетах, неприпустимих в такому процесуальному документі, як ухвала ВС, а в тому, що вказаним законом не внесено ЖОДНИХ змін стосовно осіб, які не лише мають право, а навіть ЗОБОВ”ЯЗАНІ порушувати кримінальні справи або відмовляти в їх порушенні (див. ст.ст. 97, 98 та 99 КПК України в контрольній редакції).
Обґрунтовуючи твердження про те, що суддя не може порушувати кримінальні справи, що не відносяться до його відання, автори ухвали з невідомих для мене причин посилаються на ст.ст. 236-2, 430, 276, 278 та 279 КПК України. Але в перерахованих випадках оспорюється правомірність прийнятих органами дізнання, досудового слідства прокурором рішень по карним справам або по матеріалам перевірок а не по заявленим повідомленням осіб про злочини, що вчинено, або про ті що готуються. У вищенаведених ст. ст. КПК йдеться про те, що СУД при розгляді кримінальних справ не може порушувати кримінальну справу. СУДДЯ ж, приймаючи заяву про злочин и порушуючи кримінальну справу чи відмовляючи в її порушенні, діє не як суд і це не є провадженням по справі ( див гл.гл. 22, 23, 24 і т.і.)
І абсолютно справедливо, що в цих випадках законодавець вирішив не перекладати на плечі судів те, що не виконали органи слідства. Ось і виходить – “на городі бузина, а в Києві дядько”. І ось на таких фактах робиться карколомний висновок про те, що, порушуючи кримінальні справи проти Кучми Л.Д., я порушив Конституцію України / ст. 129/ і наведені вище ст. ст. КПК України, “...почавши публічне переслідування особи від імені держави, взявши на себе не властиву суду функцію звинувачення та вийшов за межі своєї компетенції, передчасно оголосивши свою точку зору про наявність в діях особи складу злочину”. Якщо би таке сказав студент – другокурсник юридичного учбового закладу не дуже високого рівня, то більш-менш знаючий викладач назвав би таке твердження “абракадаброю”. В мене таке враження, що судді, які складали цей документ, забули, що таке стадії кримінального процесу, чим відрізняється відкриття кримінальної справи від пред”явлення звинувачення і з якої стадії повинна забезпечуватись змагальність під час кримінального провадження. Невже незрозуміло, що порушення кримінальної справи суддею - це не є судове провадження? Яка може бути змагальність, якщо рішення приймає лише одна людина – прокурор, слідчий або суддя, і не іменем України, а від свого власного імені, як службової особи. І навіть відкриваючи кримінальну справу по скарзі приватного звинувачення, суддя діє від власного імені.
Від імені суду суддя діє в судовому засіданні, на якому і забезпечується принцип змагальності. Крім того, порушення кримінальної справи, хоча при цьому і вказуються статті, за якими вона порушується, не є “кримінальним переслідуванням” чи “звинуваченням особи у скоєнні злочинів”, і тим більше не є “висловленням наперед думки про наявність в діях особи складу злочину”. Адже у справах приватного обвинувачення суддя, що порушує справу, також зазначає статтю КК та вживає всіх можливих заходів для попередження злочину або його припинення, але при цьому ніколи й нікому не спадало на думку звинувачувати такого суддю у порушенні принципу змагальності та тому подібних речах, в яких в ухвалі звинувачуюсь я – схоже, виключно тому, що справа стосується Л.Д.Кучми, а не слюсаря Іваненко, що, напившись, відлупцював сусіда. Дійсно, навряд чи в кого вистачить фантазії уявити, що пана Кудрявцева навіть гіпотетично настільки могло б збентежити “порушення принципу змагальності” при порушенні кримінальної справи відносно будь-якого іншого громадянина, щоб він подав клопотання до Верховного Суду про скасування такої ухвали, і тим більше – щоб судді пари палат ВС, облишивши всі інші турботи, зібралися перед Новим роком та дружно вступилися за якогось там бешкетника Іваненка. Але чим в такому разі бешкетник Іваненко принципово відрізняється від Президента Кучми Л.Д.? (Зрозуміло, я маю на увазі виключно юридичну сторону проблеми).
І вже зовсім смішним є твердження, що нібито я розглянув заяву народних депутатів “в не процесуальному порядку”. Мені важко зрозуміти, що малося на увазі. Адже я, як цього й вимагає ст. 97 КПК України, прийняв заяву про злочини і прийняв одно з 3-х вказаних в статті рішень – порушив кримінальну справу.
Заяву народних депутатів я прийняв в суді, виготовив та підписав постанову також в суді, здав її на реєстрацію в канцелярію суду. Ця постанова та всі матеріали, пов”язані з нею, направлялись в Верховний Суд України теж канцелярією суду. Який закон я при цьому порушив, в ухвалі ВС не вказано - отже, вийшло як в анекдоті: “на основі викладеного та керуючись чим завгодно”.
Повернемось до питання, чи мав Верховний Суд України законні підстави розглядати клопотання п. Кудрявцева про відміну постанов про відкриття кримінальних справ в порядку виключного провадження. Аналіз гл. 32 КПК України дозволяє зробити однозначний висновок про те, що ВС України не мав права приймати до свого провадження та розглядати в порядку виключного провадження клопотання п. Кудрявцева.
В ухвалі про скасування постанов про порушення кримінальних справ проти Кучми Л.Д. є посилання на ст. 400-4 КПК. В цій статті йде мова про перегляд судових рішень, які набули чинності, тобто вироки судів всіх рівнів, ухвали апеляційних та касаційних судів, які розглядали апеляції, касації та постанови про закриття справ. Іншими словами – це справи, по яким відбувалось провадження. . Про це йде мова і в ч.2 статті 400-2 КПК. Скарги та подання на постанови про відкриття кримінальної справи не можуть розглядатися окремо ані в апеляційному, ані в касаційному порядку, ані в порядку виключного провадження, тому що порядок розгляду скарг та подань на постанови про відкриття кримінальних справ в КПК не передбачений. Їх можна подавати та розглядати, але тільки разом з кримінальною справою, з апеляціями та касаціями. Якщо стати на точку зору ВСУ , то в порядку виключного провадження можна розглядати скарги, подання та клопотання на постанови та ухвали судів про призначення експертиз, про відводи, про виклик свідків, про приводи і таке інше, що є, звичайно, повним нонсенсом, тому що в судах під час слухання справ виноситься дуже багато різноманітних постанов та ухвал, і якщо б можна було оскаржувати їх всі окремо, жодна справа не була б закінчена слуханням.
Далі, в статті 400-5 дається визначення нововиявлених обставин: це фальсифікація доказів, на яких грунтується вирок; це зловживання осіб, в тому числі суддів, під час провадження справи. В цій нормі ще раз підкреслюється, що провадження по справі повинно бути закінчено, і тільки тоді можна переглядати судові рішення , які набули чинності. Всім (за винятком суддів двох палат ВС) зрозуміло, що в момент відкриття кримінальної справи ніякого провадження по справі немає, це лише найперший, ініціальний документ, після якого починається провадження, що закінчується винесенням постанови чи вироку.
Але невже верховні судді не дочитали до кінця вказану вище статтю, в якій прямо сказано, що нововиявлені обставини, вказані в пп. 1 та 2 ч.1 ст. 400-5, є підставою для перегляду судових рішень, що вже набули чинності, в порядку виключного провадження лише в тому випадку, якщо вони: 1) встановлені вироком, що набув чинності, 2) а при неможливості винесення вироку – матеріалами розслідування. Постанови, які я виніс – це, зрозуміло, не вироки та не постанови про закриття справ. По відношенні до мене вирок не виносився, і розслідування ніякого не було. Але, можливо, я помиляюсь, і п. Кудрявцев, за існуючої правової системи, провів якимось лише йому відомим чином розслідування - без моєї участі, а можливо, є навіть вирок по відношенню до мене, що набув чинності, винесений також за моєї відсутності. Тоді, мабуть, дійсно - мені потрібно прислухатись до порад доброзичливців і, як то кажуть, “брати руки в ноги” та їхати до Америки.
Але повернемось знову до гл. 23 КПК. Про те, що в порядку виключного провадження переглядаються кримінальні справи, по яким є вироки, ухвали та постанови про припинення справ - вказано в ст. 400-6 КПК. Є ще одна особливість перегляду судових рішень в порядку виключного провадження, викладена в ст. 400-8 КПК: до прокурора повинна надійти заява від перерахованих в цій статті зацікавлених осіб або організацій. Прокурор же, з свого боку, зобов”язаний особисто або за допомогою дізнавачів або слідчих провести розслідування цих обставин. При цьому виноситься постанова, а розслідування провадиться за нормами КПК для досудового слідства. Ще багато чого потрібно виконати, аби з”явилися законні підстави для перегляду судового рішення в порядку виключного провадження. Знову доводиться припускати, що Л.Д. Кучма усно (за допомогою матюків ?) або ж за допомогою телепатії надіслав заяву п. Кудрявцеву, а останній особисто і також усно провів розслідування моїх зловживань, а потім усно ж повідомив про них 5 суддів ВС України, а також всіх інших суддів кримінальної та військової палат. Але навіть при цьому всьому постанови про порушення кримінальних справ не є вироками, ухвалами та постановами про закриття справ.
І останнє – в ухвалі ВСУ від 27 грудня 2002 року вказано, що під час винесення постанови про порушення кримінальних справ відносно Кучми Л.Д. я порушив ст.129 Конституції України, яка до основних засад судочинства відносить законність та змагальність сторін, а також підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Як саме я порушив закон – я так і не зрозумів, оскільки автори ухвали послалися на статті КПК, які не передбачають порушення кримінальної справи суддею і жодним словом не згадали ст. 97 КПК, керуючись якою я і порушив справу. А що стосується змагальності та підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, мені залишається тільки знизати плечима – яка змагальність, яке підтримання державного обвинувачення в суді можуть бути при порушенні справи???
А ось РОЗГЛЯД справ в порядку виключного провадження передбачає і гласність, і змагальність, і рівність всіх учасників процесу (ст. 129 Конституції та ст. 400-10 КПК).
Ось тут і можна констатувати брутальне порушення відразу 2 палатами ВСУ Конституції України та КПК, причому всієї гл. 23. Ну добре, п. Кудрявцев – йому не звикати, але якщо до такого дійшли 2 палати ВС, це дійсно означає параліч судової системи. Цим рішенням ВСУ фактично дав зрозуміти всім судам України, що немає нічого страшного в тому, що порушується Конституція, КПК та інші закони України, що старе правило про дишло, як і раніше, присутнє в українському судочинстві, особливо якщо закон порушується “на користь” влади.
Коли Голова Верховного Суду США Уоррен , що очолював комісію з розслідування обставин вбивства Президента США Дж. Ф. Кеннеді, був підданий різкій критиці за непереконливість висновків доповіді по розслідуванню цього злочину, він пішов у відставку. Мені навіть не спадає на думку що на такий вчинок здатен п. Маляренко, за натхненного керівництва якого – в мене є підстави це підозрювати – відбувалося двопалатне дійство, а також інші судді, причетні до появи цієї ганебної ухвали. В нашій країні йти у відставку чомусь не прийнято.
Тож нехай і надалі Президента України Кучму Л.Д., деяких народних депутатів та простих громадян України ЗМІ та державні діячі інших країн підозрюють та навіть звинувачують, при потуранні Генеральної Прокуратури, в скоєнні тяжких та особливо тяжких злочинів. Хіба це когось у нас хвилює?!

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 27 грудня 2002 року

Верховний Суд України на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії під головуванням заступника Голови Верховного Суду України П. П. Пилипчука за участю заступника Генерального прокурора України В. В. Кудрявцева розглянув:

27 грудня 2002 р. справу за клопотаннями заступника Генерального прокурора України Кудрявцева В. В., внесеними за поданнями п'яти суддів, про перегляд у порядку виключного провадження постанов судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р., 13 листопада 2002 р., 27 листопада 2002 р. щодо Президента України Кучми Л. Д.

Постановою судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р. порушено кримінальну справу проти Президента України Кучми Леоніда Даниловича за статтями 112, 161, 163, 170, 171, 191, 333, 346, 364, 365, 368 КК України і зобов'язано його у п'ятиденний строк підписати закони України "Про Кабінет Міністрів України" і "Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України".

Приводом до порушення кримінальної справи, як зазначено в постанові, стала заява народних депутатів України: Мороза О. О., Тимошенко Ю. В., Омельченка Г. О., Турчинова О. В., Вінського Й. В. та додані до неї матеріали.

Постановою судді апеляційного суду м. Києва від 13 листопада 2002 р. порушено кримінальну справу проти Президента України Кучми Л. Д. за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК України, у зв'язку з невиконанням ним постанови від 15 жовтня 2002 р.


Постановою судді апеляційного суду м. Києва від 27 листопада 2002 р. відмовлено у прийнятті касаційного подання заступника Генерального прокурора України на постанову судді від 15 жовтня 2002 р.

У клопотаннях заступника Генерального прокурора України порушується питання про перегляд зазначених постанов судді в порядку виключного провадження у зв'язку з істотним порушенням Конституції України та кримінально-процесуального закону, скасування цих постанов і направлення заяви народних депутатів України та доданих до неї і матеріалів за належністю Генеральному прокурору України.

Клопотання внесені на судовий розгляд спільного засідання за поданнями, підписаними п'ятьма суддями Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України Жук В. І., заступника Генерального прокурора України Кудрявцева В. В., який підтримав клопотання і просив їх задовольнити, перевіривши матеріали справи та викладені у клопотаннях доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України вважають, що клопотання є обгрунтованими і підлягають задоволенню.

Конституція України до основних засад судочинства віднесла законність, змагальність сторін, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (ст. 129).

Статтею 161 КПК України визначено зміст такої конституційної засади кримінального судочинства, як змагальність. Згідно з цією статтею функції обвинувачення/захисту та вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну й ту саму особу. При цьому на суд покладається тільки функція вирішення справи, а здійснення обвинувачення - на прокурора, а в деяких випадках - на потерпілого чи його представника.

Між тим, за своєю правовою природою порушення кримінальної справи є складовою частиною функції кримінального переслідування, яка має здійснюватися органами і посадовими особами, визначеними законом, і яка не відноситься до судової діяльності по Здійсненню правосуддя.

Відповідно до ст. 4 КПК України суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину лише в межах своєї компетенції. Компетенція судді щодо порушення кримінальної справи визначена ч. 1 ст. 27, ч. 3 ст. 98, ст. 251 КПК України. Згідно з цими нормами суддя порушує кримінальну справу (або відмовляє в її порушенні) не інакше як за скаргою потерпілого і тільки у справах про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК України. Заяви або повідомлення про вчинені чи підготовлені злочини, які не належать до його відання, суддя зобов'язаний приймати і, не вирішуючи питання про порушення кримінальної справи, направляти за належністю до компетентного органу.

На правильність висновку про те, що за чинним кримінально-процесуальним законодавством суддя не вправі порушувати кримінальні справи публічного і приватно-публічного обвинувачення, вказує і характер змін, внесених до КПК України Законом "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 року. Цим Законом із названого Кодексу послідовно виключені положення про право суду і судді порушувати кримінальні справи при скасуванні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 2362), у справах, що надійшли до суду після провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів (ст. 430), при розгляді кримінальної справи в суді (статті 276, 278, 279). Із ст. 98 КПК України було виключено також положення про те, що суддя, порушивши кримінальну справу, направляє її прокурору для провадження слідства або дізнання.

Чинне законодавство передбачає судовий захист прав та інтересів особи, яка звернулась із заявою про порушення кримінальної справи, - постанова про відмову в порушенні справи оскаржується в порядку, передбаченому статтями 991 і 2361 КПК України, а неприйняття відповідною посадовою особою рішення за заявою про злочин - у порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК України.

Таким чином, суддя апеляційного суду м. Києва порушив кримінальні справи за статтями 112, 161, 163, 170, 171, 191, 333, 346, 364, 365, 368 та ч. 2 ст. 382 КК України всупереч зазначеним вимогам Конституції України та КПК України, розпочав тим самим публічне кримінальне переслідування особи від імені держави, взяв на себе не властиву судові функцію обвинувачення, вийшов за межі своєї компетенції, наперед висловив свою думку про наявність у діях особи складу злочину.

Постановою від 15 жовтня 2002 р. суддя зобов'язав Президента України у п'ятиденний строк підписати два закони України, пославшись при цьому на ст. 97 КПК України, однак ухвалення рішень такого характеру в порядку кримінального судочинства чинним законодавством не передбачено.

Крім того, заява про притягнення Президента України Кучми Л. Д. до кримінальної відповідальності не була зареєстрована в апеляційному суді і відповідного доручення щодо її розгляду суддя Василенко Ю. О. не мав. Таким чином, цей суддя прийняв заяву народних депутатів України до провадження, розглянув її та ухвалив зазначені рішення у непроцесуальному порядку, що є неприпустимим.

З огляду на зазначені обставини постанови судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р. та 13 листопада 2002 р. є незаконними і підлягають скасуванню, а заява народних депутатів відповідно до ч. 2 ст. 97 КПК України - направленню за належністю Генеральному прокурору України. Скасуванню підлягає і постанова від 27 листопада 2002 р., оскільки її ухвалено у зв'язку з незаконною постановою від 15 жовтня 2002 р.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 4004, 40010 КПК України, Верховний Суд України ухвалив:

Клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Постанови судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р. і 13 листопада 2002 р. про порушення кримінальних справ щодо Президента України Кучми Леоніда Даниловича та постанову цього ж судді від 27 листопада 2002 р. про відмову у прийнятті касаційного подання скасувати.

Заяву народних депутатів України Мороза О. О., Тимошенко Ю. В., Омельченка Г. О., Турчинова О. В., Вінського Й. В. та додані до неї матеріали направити за належністю Генеральному прокурору України.



Головуючий
П. П. Пилипчук
Суддя-доповідач
В. І. Жук



Надруковано:
"Юридичний вісник України",
N 1 - 2, 4 - 17 січня 2003 р.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1044360422.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua