Майдан / Статті  

додано: 12-02-2003
Михайло СВИСТОВИЧ: Затьмарення опозиційного розуму

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1045057640.html

Кучма таки добуде свій президентський термін до кінця. I режим не впаде, бо ті, хто міг би організувати його повалення, просто на це нездатні. В цьому переконує останній крок об’єднаної опозиції, яка дійшла уже просто до ручки, точніше до боротьби зі світовим масонством.

Прес-конференція опозиції, на якій Олександр Мороз оприлюднив “сенсаційні” дані, що
“300 вищих керівників України входять до масонської ложі – Ордену Святого Станіслава”, вбачивши у цьому загрозу національній безпеці України, викликала відчуття нереальності. Та ще більше приголомшила заява парламентських фракцій “Наша Україна”, Комуністичної партії України, Соціалістичної партії України та виборчого блоку Юлії Тимошенко, лейтмотивом якої було – “Масони в Україні не пройдуть”. I першим під нею стояло прізвище Віктора Ющенка, який відрізняється від опозиційної трійки особливою позицією. Позиція дійсно особлива: коли потрібно прямо сказати, що нами правлять бандити на чолі з паханом-президеном, ВАЮ, позичаючи в Сірка очі, белькоче про консенсус, коли необхідно піднімати чесних людей на боротьбу зі злочинною владою, шукає порозуміння з відвертими падлюками, а коли дійсно потрібно відмежуватися від маразму, він, не задумуючись, співає в унісон.


<b>Чим насправді є Орден Святого Станіслава?</b>

Мені, одному з ініціаторів акції “Україна без Кучми” дико незручно повторювати вслід за Кравчуком: “Яке масонство? Це блеф i брехня”. Однак не можу йому заперечити, бо Орден Святого Станіслава дійсно має до масонства таку ж причетність як амазонські мисливці за головами до катастрофи американського космічного корабля “Колумбія”.

От з наступними словами екс-президента України про Орден як позитивну організацію, традиції якої були закладені її засновниками у ХVIII столітті i підтримуються сучасними кавалерами, погодитись важко. Хоча щодо позитивності... Остап Бендер – це позитивний чи негативний герой? Бо Орден Святого Станіслава у його сучасному виконанні є типовою конторою “Роги i копита”.

За своєю подобою Орден Святого Станіслава є лицарським орденом. Саме за подобою, бо до лицарства він має таку саму причетність як до масонства. Навіть коли польський король Станіслав II Август Понятовський заснував його, лицарство як впливовий суспільний інститут вже відійшло у минуле, залишившись лише у зовнішній оболонці родових гербів, грамот, титулів. В такій оболонці до сьогодні збереглися i більш давні ордени, засновані справжніми лицарями-воїнами, а не їхніми нащадками. Орден Святого Станіслава, який по причині пізнього заснування не мав героїчних традицій, припинив свою діяльність у 1917 році i став би назавжди історією, якби не одна вада, притаманна частині індивідуумів роду людського.

Зветься ця вада комплексом меншовартості, що особливо пишно процвітає у суспільствах, де панує людська нерівність. Причому не майнова, а в царині фактичної реалізації прав людини. З цим комплексом кожному з нас доводилось неодноразово стикатись протягом життя. Наявністю саме цього комплексу пояснюється стрімкий перехід вчорашніх сільських дітей на російську мову при переїзді у місто. Під час проживання у студентському гуртожитку мені не раз доводилось з огидою спостерігати як ці закомплексовані категорично відмовлялись спілкуватись українською, “штокаючи” i “какаючи” з жахливим акцентом. Навіть гірше, коли батьки, згинаючись під вагою сумок з продуктами, приїжджали відвідати своїх чад, невдячні нащадки зачиняли їх у кімнатах, забороняючи виходити без дозволу та не пускаючи до кімнати знайомих. Якщо ж ми все ж випадково стикалися з ними, наші “руські” готові були провалитися крізь землю від сорому, а потім довго привселюдно виправдовувались, мовляв, батьків не обирають.

Доводилось мені бачити i нащадків справжніх аристократів: графа, двох графинь i двох князів. Більшість з них були лінивими нездарами, які звинувачували у всіх своїх життєвих невдачах “чернь”, що прийшла до влади i не хоче їм, “аристократам”, коритися. Один граф продавав цигарки в підземних переходах, сякався в рукав, колупався в носі i знімав квартиру разом з кількома такими ж напівбомжами, однак, сідаючи за брудний стіл їсти з брудного посуду, не забував нагадати про своє походження. Моя знайома графиня, не вміючи і не бажаючи нічого робити, живе у злиднях i частенько заглядає у чарку, але ніколи не забуває висловити своє “фе” на адресу “простолюдинів”. Князя я знав ще у радянські часи. Його, як він вважав, “вишукані” манери у поведінці та розмові були настільки штучними, що викликали сміх, а не захоплення. Продаючи численні родинні коштовності, він діставав через фарцовщиків найкращі речі, влітку i взимку ходив у чоботях i не дозволяв у себе вдома нікому знімати взуття, не дивлячись на дорогі килими. Щоб не бути притягнутим за тунеядство, він десь рахувався на роботі, але ніколи на неї не ходив. Моя неписьменна сільська бабуся своєї поведінкою i мудрістю дала б величезну фору цим “аристократам”, i я про це не раз їм казав, однак мені зневажливо відповідали, що у неї немає відповідних документів.

Щоправда серед моєї знайомої знаті були i нормальні люди. Наприклад, князь Сергій Волконський. За своєю генеалогією він мав право як на російський, так i на український престол, однак не збирався ні на що претендувати, присвятивши себе науці. Не виставляв на показ своє походження, i поведінка його була природньою та щирою. Громадянин Франції, він погано володів російською i майже не володів українською, проте пам’ятав, що його коріння саме тут i мав особливі сентименти саме щодо України. А про те, що померла місяць тому мама мого товариша, зв’язкова УПА, була графинею, я дізнався лише вчора, бо ця інтелігентна аристократичного вигляду і поведінки жінка ніколи цим не хвалилась.

Українські можновладці є типовими представниками хворих на комплекс меншовартості. Нахапавши мішки грошей, вони будь-що прагнуть забути своє робітничо-селянське походження, i вивищитись над іншими. Звикши до того, що все можна купити, ці стрибунці “із грязі в князі” вирішили підкріпити своє особливе становище у суспільстві ще й титулами, однак жоден поважаючий себе орден за гроші лицарство не продасть, а заслуги української влади тягнуть хіба що на тюремну камеру, а не на лицарське звання.

Та немає такої вади багатіїв, яку б не використали у своїх цілях підприємливі, ліниві та марнославні чоловічки. З їх легкої руки й було знайдено відновлений у 1979 році Орден Святого Станіслава, який жеврів у тіні більш поважних орденів, поки його “вiдновлювач” Юліуш Новина-Сокольницький не вирішив сам чи з чиєїсь підказки зробити свій орден міжнародним. Саме поняття “міжнародне” як антитеза поняттю “національне” є надбанням сучасності i не має нічого спільного з лицарською старовиною, але чого не зробиш заради мети. Життя ж у Лондоні, де мешкає цей Хулiуш (так би його ім’я вимовляли в Іспанії, де народилися перші в історії лицарські ордени) дороге, працювати не хочеться, а бути багатим i знатним кортить.

Сам пан Жулiуш (так би його ім’я вимовляли в Португалії, де посада Великого Пріора i досі вакантна) виявився кепським вербувальником. Бо до 1999 року зміг залучити до Ордену по всьому світу менш ніж 1500 осіб, причому не самих впливових членів суспільства. Набагато краще пішли справи, коли діяльність організації розповсюдилася на землі колишнього СРСР – в Росію та Україну. Причому Україна тут за кількістю та посадами членів значно обскакала свою північну сусідку. Напевно в Росії не так охоче вступають до польського ордену, бо ж на тлі нащадків знатних російських родів новоявлені “лицарі” виглядатимуть все ж блідо. В Україні ж лицарi-неофiти є першопроходцями, тому за три роки тут знайшлося аж триста бажаючих отримати це звання.

Саме бажаючим, бо, на відміну від, скажімо, Великої Британії, де королева періодично нагороджує титулами своїх підданих, для отримання лицарського звання в Ордені Святого Станіслава необхідно сплатити… вступний внесок. Як тільки гроші сплачені, новопосвячений “лицар” негайно отримує разом із титулом ще й нагороду.

Станіслав II Август Понятовський мабуть перевертається у труні від таких продовжувачів своєї справи. Я вже мовчу про Святого Станіслава зі Щепанува, чиїм іменем освячується все це дійство. Нещасний краківський єпископ тепер не матиме спокою i в раю.

Обидва Станіслави навряд чи б пережили таке нехтування старовинними традиціями, якого припустилися цих славних прадідів великих правнуки погані. Статути всіх орденів, звичайно, зазнали змін, адаптуючись під сучасне законодавство. Однак зазвичай старовинні ордени намагаються максимально зберегти традиції. Орден Святого Станіслава тут виключення. Написаний сучасним канцеляритом статут ні словом не нагадує про давнє лицарство. У структурі поряд з канцлерами, прелатами, пріорами, бейлiфами, сенешалями є й такі суто “лицарські” посади як Великий Комісар, директор філателістичного бюро, директор відділу громадських зв’язків. Причому всі незрозумілі українській “еліті” звання обов’язково супроводжуються словом “Великий”, хоча середніх чи малих пріорів, бейлiфiв i т. д. структурою Ордену не передбачено.

Звинуватити вiдновлювачiв Ордену у поганому знанні історії не піднімається рука, бо вони й не збиралися дотримуватися якихось традицій. Їхньою метою був грандіозний лохотрон, в тенета якого абсолютно без ризику потрапити під відповідальність за шахрайство можна було б зловити найбільших акул бізнесового та владного океану. Колись заради хохми я записався до масонської ложі (її центр також був у Лондоні) i через хвилину після вступу вже був призначений Великим Кондукатором Київським, Брацлавським i Чернігівським. А познайомився я з Великим Гросмейстером чи Магістром (вже не пам’ятаю) ложі за хвилину до вступу й без будь-чиєї рекомендації. Просто випадково на фуршеті почув як він захищав у розмові масонів i розповідав про ложу, тому підійшов i з серйозним виглядом запитав: “А мені можна до вас вступити?”. Не буду описувати свої враження від перебування в масонах (докладно кожен бажаючий може прочитати це тут http://maidan.org.ua/n/arch/997114239), але чудово уявляю, як потішалися з майбутніх розведених лохів керівники Ордену Святого Станіслава, звалюючи для солідності на купу всі незрозумілі іноземні звання i титули, розбавляючи їх зрозумілими для однозвивинних мозків сучасної української й російської “еліти”.


<b>Хто ви, українські “шєвальє”?</b>

Закомплексовані люди є у всіх країнах. Тому, обмінюючи цяцьки, звані нагородами, на кругленькі суми вступних внесків для солідності можна мати формальні представництва не у 30 країнах, а й по всьому світу, i не лише у всіх штатах США, але й у кожному з аймаків Монголії.

Візьмемо, наприклад, Павла Івановича В’ялова. Ну як людині жити з таким нежиттєрадісним прізвищем? В садочку дражнять, у школі сміються, жінки хіхікають. А от Великий Пріор та ще й шєвальє В’ялов – це ж в країні, де бал правлять комплекси, просто знахідка. Вчора ще тебе ніхто не святкував, а сьогодні маєш не лише безбідне життя, але й шану сильних світу цього, тобто, України цієї. Покликав би вчора який-небудь В’ялов по телефону високого посадовця, то в кращому разі почув би крізь сміх секретарки пораду спочатку посвіжішати. А сьогодні тебе з’єднують на перше ж недбало кинуте крізь зуби у слухавку прохання. I міністри, прокурори, генерали радісно, ввічливо й без затримки озиваються на тому кінці дроту.

А як “шляхетно” звучить шєвальє Льовочкiн, шєвальє Коптiлов, шєвальє Коровкiн, шєвальє Корячкiн, шєвальє Козачок (козачками звали челядь у панських маєтках). Тепер вони самi пани. Якби Микола Янович Азаров знав, що колись стане шєвальє, то може б i не брав собі прізвище дружини, а залишив би собі стару родову хвамілію. I керував би сьогодні державними фінансами шєвальє Пахло.

Я i гадки не маю нікого образити. Кожне прізвище є по-своєму колоритним. Але все, що є не до речі i не до місця, стає посьмиховиськом. От, наприклад, корова. Ніхто i слова проти неї не скаже: i очі розумні, i сумирна, i молоко та м’ясо людям дає. В Індії навіть священною твариною вважається. А спробуйте надіти на неї сідло. Від сміху не втримаєтесь.Отож…

Так i з прізвищем. Ну хіба мають щось спільне із здоровим глуздом шєвальє Клешня, шєвальє Черевань, шєвальє Скалозуб, шєвальє Кірпа? Відразу згадуються Муза Сидорівна Непідтикана та Немезида Кіндратівна Полудрабок з “Сумних веселощiв” Остапа Вишнi. Але наскільки гордо звучить отаман Клешня, кошовий Скалозуб, гетьман Черевань. З головного залізничника ж пізно щось робити. Його прізвище вже “облагороджене” зміною “и” на “i” та перенесенням наголосу на останній склад. Ну чисто по-хранцузьки, як шєвальє. От тільки його кирпа від цього личком не стала.

Плануючи розведення лохів, прикольні хлопці та дівчата знали, що уявлення про історію розпорядників України періоду Леоніда II Кучми дуже i дуже приблизне. Інакше б генеральний прокурор не мріяв би бути схожим на імператора-душогубця Нерона.

Якби було інакше, майбутні українські шєвальє зрозуміли б, що лицарство їм пропонують несправжнє, що за менші гроші можна було б самим заснувати який-небудь Орден, призначити когось нащадком якогось Князя, намалювати йому потрібні документи i не обтяжувати себе формальностями. Мабуть у дитинстві вони не читали історичних романів та не дивились кінофільмів, інакше б задумались, з яких це пір у Ордені Святого Станіслава почали водитися сери i леді. А також шєвальє, що до того ж вживається поряд з титулом кавалер, хоча насправді є його простим перекладом на французьку. Це те саме, що сказати “пан сеньйор”.

Не бентежить також українську “еліту” наявність в Ордені Святого Станіслава жінок. Все ж таки Орден лицарський, а не чернечий чи шпитальний. Однак чого не зробиш заради залучення дружини президента до своїх лав. А також задля того, щоб гроші i вплив не виходили за межі родини (Великим Секретарем Ордену є шєвальє Надія Дмитрівна В’ялова). Навіть підеш на порушення всіх традицій (тим більше, що вони тобі по-барабану), приколовшись над “лицарками” (вони все одно не зрозуміють, що над ними знущаються), назвавши Кавалерственними Дамами. Це що, чоловічоподібні жінки? А титулу Дамственних Кавалерів там випадково не планують ввести? Для жіночоподібних чоловіків. А то якась дискримінація виходить.

Взагалі складається таке враження, що вiдновлювачi та проштовхувачі Ордену Святого Станіслава на схід взяли собі за мету якнайбільше порвати з тим, старим Орденом, знищивши у ньому не тільки всі канони лицарські, але i все польське. Чого варті, наприклад, непритаманні для України звертання Високопревосходительство i Превосходительство. Чому не Ясновельможність, тим більше, що рідною мовою Святого Станіслава i Станiслава ІІ Августа Понятовського вона звучить аналогічно?

Критерію цих звертань моїм хлопським розумом не осягнути. Те, що Високопревосходительствами є Кравчук, Пустовойтенко, Людмила Кучма – якось зрозуміло. Але чомусь віце-прем’єр (тут i далі посади подаються на день вступу до Ордену – <i>прим. авт.</i>) Семиноженко вже є просто Превосходительством, тоді як нижчі за нього міністри Кузьмук i Кравченко, генпрокурор Потебенько, голова ДПА Азаров, голова СБУ Деркач, голова Держмиткому Соловков, голова Центрвиборчкому Рябець i навіть керівник Державного управління справами Президента України Дагаєв є Високопревосходительствами? Більше того, додаток “Високо-” мають ціла низка армійських, міліцейських i податкових генералів. I також за незрозуміло яким критерієм. Заступник Голови Державної податкової адміністрації України Брезвiн є Високопревосходительством, а Перші заступники голови цього ж відомства Жвалюк та Чалий навіть не Превосходительствами, а лише Достойними панами. В міліції i зовсім справи дивні. Я б на місці Ю. Смирнова сприйняв слово Превосходительство як образу офіцерської честі, бо купа нинішніх i колишніх підлеглих ходять у Висопревосходительствах: звільнений зі скандалом заступник міністра Джига, керівник Апарату міністра внутрішніх справ Фере, начальник Головного Управління Держслужби з боротьби з економічною злочинністю МВС України Харламов… Тут з горя можна i напитися з колегою по нещастю Його Превосходительством держсекретарем МВС Гапоном, бо в того заступник Ануфрiєв – Високопревосходительство. Третім можна запросити голову Держкомкордону Олексiєнка, який також до Високопревосходительства не дотягнув. За пляшкою той міг би поскаржитись на занепад лицарських традицій, адже у старовину охорона державних кордонів поряд з війною за їх розширення була головним зайняттям лицарів, тоді як у найжахливішому сні ніхто не міг уявити собі лицарів-митарів, лицарів-шпиків i навіть лицарів-катів (в СБУ, ДПА, Генпрокуратурі, Держмиткомі, Держдепі з питань виконання покарань Високопревосходительствами хоч греблю гати, а в Держкомкордоні – жодного). Гроші на сумну пирушку можна було б попросити в начальника Фінансового управління МВС Романова. Та він може i не дати, бо ж є Високопревосходительством, хоча навіть міністр фінансів цілої держави Юшко більш ніж на Достойного пана не заслужив.

Жоден критерій для градації цих звертань не підходить: ні посада, ні військове звання, ні ступінь нагороди. Але якщо подивитись, що у Високопревосходительствах ходять такі особи як Генеральний директор фірми "Топтранс" Микола Петренко (i він не один там такий), то виникає лише одне припущення: шанобливість звертання прямо пропорційно залежить від величини й частоти добровільних внесків (в т. ч. повз касу й банківський рахунок) та інших послуг, наданих Ордену чи його окремим керівникам.

За три роки присутності Ордену Святого Станіслава на українських теренах лицарями стало майже все керівництво Кабміну, Адміністрації президента, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації, Генпрокуратури, Держмиткому, Держкомкордону, Держдепу з питань виконання покарань. Не обділена ними i Верховна Рада.


<b>Скажіть мені, шановні шєвальє: а чи для вас не зайва буква “є”?</b>

Продивившись список українських “лицарів-неофітів”, мимоволі турбуєшся за саме поняття “лицарство”. Бо при такій галопуючо зростаючій кількості якість та сумнівній якості нашого “лицарства” блакитна кров може виявитися сильно розбавленою навіть у світовому масштабі. Не треба навіть згадувати численні зовсім не лицарські вчинки цього воїнства, не варто навіть стверджувати, що переважна більшість з цих “лицарів”, почувши з темної підворотні жіночий крик про допомогу, лише пришвидшить крок у зворотньому напрямку. Досить тільки згадати, якою “вишуканою” мовою спілкуються наші Кавалери, як у пам’яті спливає трагедія Леся Подерев’янського “Король Лiтр” (мені здається, що спритні хлопці та дівчата з керівництва Ордену Святого Станіслава знайомі з усією його творчою спадщиною, бо треба мати неабияке почуття гумору, щоб причепити на знак Ордену монограму SS).

При погляді на минуле, сучасне та й майбутнє (тут неважко бути пророком) багатьох шєвальє, аналогії приходять самі собою. Пригадайте дійових осіб трагедії: <b>Едгар</b> – цинічний ґвалтівник собак та кіз. Згодом – статечна людина, член суспільства, депутат палати лордів; <b>Едмунд</b> – життєрадісний пожирач екскрементів, санітар лісу i друг природи. Згодом – статечна людина, член суспільства, професор Кембріджського університету; <b>Йорик</b> – потворний недоносок, начитавшийся “Заратустри”. На початку п’єси – блазень. Згодом – статечна людина, вождь англійського народу.

Вам це нікого не нагадує? А монолог сера Едгара в кулуарах англійського парламенту? Перепрошую за вживання ненормативної лексики, але, по-перше, наші “сери” вживають її не рідше, по-друге, в Подерев’янського вона звучить природніше i милозвучніше:

У вухах ще дзвенить від ахінеї,
Яку я майже три години слухав.
Як на базарi сери розп*здiлись.
Сер Арчибальд поцупив за чуприну
Мілорда Ричарда, а потім зах*ярив
Каламарем по пиці. Сер Норфольк
Вiдп*здив сера Джона. Ця х*йня
Зоветься демократія. Віднині
Ми разом всі вирішуєм питання,
Бо старий поц, скажений Літр, п’яниця,
Надумав замінити диктатуру
На демократію, а сам полишив владу
I роздав все майно ханигам різним.
Їх серами зробивши, тягар тяжкий
З своїх плечей на їхні положив…

…Я просто неба жив, як соловейко,
I політуру пив, i самогон.
Тепер возвисився. Вчорашні уркагани,
Ханиги, волоцюги, п*дараси
Сидять в палаті серів i балдєють…


Я не можу описати всіх членів Ордену, тому згадаю низку найбільш колоритних персонажів: колишній віце-прем’єр, а нинi народний депутат Курас, міністр закордонних справ Зленко, генпрокурор Пiскун, голова Фонду держмайна Бондар, голова СБУ Радченко, кримський прем’єр Куніцин, голова Одеської облдержадміністрації Гриневецький, колишній міністр зовнішньоекономічних зв’язків i торгівлі Осика, колишній міністр оборони Кузьмук…

Сплутавши воїнство Христово з чимось дуже земним i не зважаючи на єретичний з точки зору православ’я Орден, з криком “Не убий” побігли записуватись у “лицарі” й священики УПЦ Московського патріархату: Його Високоблагословення протоiєрей, секретар Київської Митрополiї Української православної Церкви i одночасно священик Великого Прiорату Ордену Святого Станiслава в Українi шєвальє Вiталiй Косовський та Священик Ордену Святого Станіслава архімандрит шєвальє Вікентій, настоятель Свято-Феодосіївського Ставропігійного чоловічого монастиря. В заходах Ордену брали участь настоятель Свято-Iллінської церкви УПЦ-МП отець Роман та Митрополит Тернопільський і Подільський УАПЦ Мефодій.

Як виявилося, комплексом меншовартості страждають в нас не тільки можновладці та бізнесмени, а й інші відомі люди. Мене не дивує наявність в лавах шєвальє президента Національної Академії Наук України Патона чи ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Скопенка разом з директором Інституту міжнародних відносин при КНУ Губерським (ректор i проректор моєї alma mater, mama mia!), олімпійських чемпіонок Клочкової та Подкопаєвої (спортсмени звикли, що їх завжди чимось нагороджують після гучних перемог i навряд чи здатні розібратись, що є де), акордеоніста Яна Табачника чи співака Йосипа Кобзона. Навіть “лицарство” Богдана Ступки, Євгенії Мірошниченко, Вадима Пісарєва не дивують. Але що роблять в цій компанії Рауль Чілачава та Ніна Матвiєнко? Їм що відчуття власної гідності чи слави замало?

Кавалерствена Дама Ніна Матвiєнко! О, Господи! Знову перед очима образ корови з сідлом. Жінка з селянським обличчям, фігурою, руками i мовою, не схильна до збоченських богемних тусовок, не обділена ні матеріально, ні народною повагою, Ніна Митрофанівна, майже ставши одним з символів України, в завершальний період життя робить все, щоб не тільки до цього символу не дотягти, але й щоб нащадки ніколи не згадали її добрим словом. То Кучму рекламує на президентських виборах, то ліпить блазенський вареник у Москві (забула вже як ледь не загриміла за грати за любов до України?), то в “лицарки” пнеться. Навіщо це їй?

Не оминула сверблячка “лицарства” й діаспору. Лави Ордену Святого Станіслава поповнили ледь не всі лідери закордонних українців: шєвальє Аскольд Лозинський – Президент Світового Конгресу Українців; шєвальє Богдан Футей – суддя Федерального суду претензiй США, радник з питань України Робочої групи з нових незалежних держав, почесний доктор юриспруденцiї Українського Вiльного унiверситету; шєвальє Богдан Гаврилишин – Президент Фундації “Відродження”, Голова Наглядової Ради Міжнародного центру перспективних досліджень, Міжнародного інституту менеджменту МIМ-Київ; шєвальє Михайло Савків – Голова Українського Конгресового Комітету Америки; шєвальє Тамара Галло, член Управи Українського Конгресового Комітету Америки; шєвальє Михайло Вавришин – член Виконавчої дирекції Конгресу Українців Канади; шєвальє Петро Родак – Голова Українського Братського Союзу в Канаді; шєвальє Ольга Заверуха, Голова Суспільної Служби Українців Канади; шєвальє Стефан Романів – Голова Союзу Українських Організацій Австралії; шєвальє Михайло Моравський – Виконавчий секретар Союзу Українських Організацій Австралії; шєвальє Оксана Соколик – Голова Світової Федерації Українських Жіночих Організацій; шєвальє Ірина Спєх – Заступник Голови Європейського Конгресу Українців; шєвальє Ольга Даниляк, Голова Ради Світової Суспільної Служби, шєвальє Любомир Мазур, Голова Союзу Українців у Великій Британії; шєвальє Ярослава Хортянi, Голова Державного Самоврядування Українців Угорщини; Надія Матківська, Голова Міжнародного фонду “Дітям Чорнобиля”. I ці, ласі до нагород-цяцьок Достойні панове (навіть Превосходительств нікому з них не пожалували), будуть потім радити нам поважати свого президента i тиснути на Захід, щоб той не припиняв свої стосунки з такою Україною? Діаспора для України вмерла. Я вже про це писав i ще раз пересвідчився у цьому. Поодинокі винятки з числа лицарів Духу (а не Ордену) лише підтверджують це правило.

Я розумію, що шєвальє Дмитро Табачник, докторська дисертація якого написана на основі його ж газетних статей, не найвидатніший історик. Але невже у схильній до вивчення історії й літератури діаспорі не знайшлося нікого, хто б заволав, що немає ніде у світі лицарських орденів, в яких би відзнаки були не сталими для всіх, а адаптувалися б до окремих країн, де членів Ордену найбільше (для України з тризубом, для Росiї з пташкою-мутантом). Або який Орден дозволяє колективне членство у своїх лавах цілих підприємств i організацій. Уявляєте, лицарське підприємство “Бурлаки-на Волге сервис” або Хорова капела лицарів?

А знаєте, хто в нас зробив великий внесок у збереження та популяризацію історичної спадщини, громадське та естетичне виховання громадян, переконливе пропагування благодійної діяльності, за що i був відзначений Знаком Ордену Святого Станіслава? Журнал “Президент”! Я б ще таким самим знаком i за такі самі заслуги нагородив самого Президента. У всякому разі його розмови відбивають охоту матюкатися, щоб не здаватись подібним до нього.

Можливо когось із “нових лицарських” i душать сумніви, хоча по фотографіях цього не скажеш. Бо найвищі державні мужі з серйозними обличчями стоять там рядочком, обвішані яскравими стрічками i золотими цяцьками (так лісові племена прикрашають себе консервними бляшанками й обгортками від цукерок). Вже й зараз є молоді люди, які сприймають лицарство Ордену Святого Станіслава за чисту монету, як підліток Кєнт з “Короля Літра”, що “по-юнацькому захоплено i дещо наївно” сплутав привида з Богинею Свободи. I може наші “сери” i “серухи” сподіваються, що через кілька поколінь ніхто не нагадає їхнім нащадкам, що отримають титул з родовим гербом у спадщину, з якого гною вийшли у “лицарі” їхні пращури? Але ж завжди, як у Подерев’янського, знайдеться мудрець, що кожному кєнту розставить крапки над “i”: “ Ні, юний друже, то звичайне падло, яке наділо грязне простирадло!”.


<b>Опозиція показала себе не краще за “лицарів”</b>

Те, що в українській владі ще довго бракуватиме розумних голів, тепер стало ясно остаточно. Адже після того як з режимом буде покінчено, влада опиниться в руках нинішньої опозиції. А вона показала себе не набагато розумнішою за нинішніх можновладців. Замість того, щоб висміяти “нових лицарських” пером Тетяни Коробової, опозиція влаштувала виставу під назвою “Антимасонська прес-конференція i заява чотирьох фракцій” у театрі абсурду. Саме виставу, де лідери партій i фракцій виконували заздалегідь розписані ролі.

Війнуло духом сталінським часів (але не страхітливим, а бридким), коли “раптом” нам відкрили секрет Полішинеля, викривши міжнародну “змову” проти України, бо Орден Святого Станіслава є “як виявилось, українською гілкою міжнародної мережевої організації”. Виявилось? Та ця “змова” існувала вже три роки ні від кого не ховаючись. Більше того, “змова” ще й рекламувала себе, провівши 28 помпезних інвеститур (посвячення у лицарі), періодично з гордістю показуючи це по телебаченню ще задовго до початку касетного скандалу. Та опозиція тоді чомусь мовчала. Вона не бачила “загрози” інтересам національної безпеки навіть не так давно, коли Мороз включав до свого виборчого списку шєвальє Гадяцького, а Ющенко – Його Високопревосходительство шєвальє Червоненка (цікаво, чи виженуть тепер його з “Нашою України”? Ги-ги три рази, але ми ще піднімемо це питання – справу ж треба довести до логічного кінця. Знову ги-ги).

А як натхненно захищала опозиція Його Превосходительство шєвальє Володимира Стельмаха (i хай хтось скаже, що Ющенко не знав про “лицарство” Володимира Семеновича) від інших шєвальє, які чомусь, всупереч словам Юлії Тимошенко на прес-конференції, що статути подібних організацій ставляться набагато вище, ніж Конституція i закони України (i звідки такі глибокі знання – сама там була чи що?), поставили понад усе інтереси якоїсь аморфної парламентської більшості, а не свого Ордену. А інші шєвальє з ДПА тим часом натхненно “мочать” бізнес свого єдиноорденця Червоненка. А може це Стельмах з Червоненком порушили статут Ордену? Так ні, їх би тоді звідти виключили, а вони й досі “лицарствують”.

Взагалі продемонстроване невігластво лідерів опозиції вперше сягнуло рівня невігластва влади. Я вже писав, що оголошувати Орден Святого Станіслава масонською ложею в Мороза не було жодних підстав. А якщо навіть так, то чим завинили перед українською опозицією вільні мулярі, що проповідували рівність i братерство? Чи перестав Сан Санич вже читати масона Пушкіна, поезії якого, кажуть, любить? Чи стали йому раптом бридкими декабристи, які усі були масонами? Можна заперечити, що сучасні масони не всі такі прогресивні, але хіба всіх, хто назвався соціал-демократами, варто ідентифікувати з Медведчуком, а всіх “зелених” з відповідною фракцією Верховної Ради України минулого скликання? Дивишся на наших лідерів – ніби розумні освічені люди, а також хворіють на фобію перед усім ритуальним та закритим, вбачаючи зло у всьому невідомому.

Чим суперечить існування Ордену Святого Станіслава Конституції України – незрозуміло. Законодавство наше дозволяє діяльність міжнародних організацій. I всі вони є не менш мережевими структурами ніж Орден Святого Станіслава (той же Соцінтерн, куди прагне втупити морозівська СПУ, також має міжнародний характер). В Україні є багато громадських організацій, які виконують функції представництва (чи філії) організацій міжнародних. Як приклад тут можна навести фонд “Відродження” як представництво фонду Сороса та Інститут масової інформації як представництво “Репортерів без кордонів”. То може наступною вимогою опозиції стане їх заборона та видворення з країни Робера Менара, коли той черговий раз приїде захищати інтереси Лесі Гонгадзе?

Статут Ордену Святого Станіслава українському законодавству не суперечить, як не суперечить засвідчення новими членами своєї готовності зберігати вірність принципам Ордену (взаєморозуміння між народами світу через прийняття в Орден представників усіх націй, переконань i релігій задля створення справжнього людського братерства, підтриманні духу лицарства у світі, наданні благодійної допомоги людям), назване владою клятвою. Подібні присяги, починаючи від клятви Гіппократа, даються членами багатьох організацій, але їх опозиція не лякається як Ордену Святого Станіслава, хоча в його статуті чітко зазначено, що він не втручається у діяльність органів державної влади. То чим ця присяга суперечить присязі на вірність Україні? I чому ті, хто її дав, не мають права займати посади державних службовців? В Європі, наприклад, члени всіляких лицірських орденів з користю для своїх країн працюють на державних посадах, а у Великій Британії їм у парламенті навіть відведена верхня палата. І ніхто не бачить в нас тут жодної загрози національній безпеці. В нас же ця загроза полягає хіба що в тому, що країною правлять хворі на манію величі, але аж ніяк не керовані із закордонного центру масони.

“Орденоносців” звинувачують у спробі утвердження пріоритету “обраної” меншості над народом. З чого це випливає? Члени Ордену вже подали відповідний проект змін до Конституції? Чи в якомусь законі передбачено пільги “лицарям”? То може звинуватити Національну Академію Наук у спробі поділу людей на інтелектуалів i розумово відсталих? Адже туди, як i до Ордену, приймають не всіх.

Претендуючи на роль знавців народних традицій, опозиційні лідери рішучо відмовляють масонству i лицарству в існуванні на українській землі, бо вони, нібито, суперечать нашій ментальності i звичаєвому праву.

Ну якщо вже братися до традицій, то масонство в Україні їх все ж таки має побільше ніж, наприклад, більшість з поширених сьогодні в нас протестантських течій. У ХVIII-ХIХ століттях прогресивна українська інтелігенція майже поголовно ходила в масонах. Навіть автор першого твору літературною українською мовою Іван Котляревський був витією ложі “Любов до істини”.

Я вже не згадую східних релігій, які, за винятком мусульманства, з’явилися в нас зовсім нещодавно. То може підемо шляхом Росії i визначимо, які релігії в нас правильні, а які ні? I заборонимо вірним “нетрадиційних” релігій обіймати державні посади? Адже вони дають клятву своїм Богам, а це значно сильніше ніж присяга у якомусь Ордені. До речі, традиції лицарства все ж у нас є. I Богдан Хмельницький, i Іван Мазепа, i Костянтин-Василь Острозький таки були лицарями. I взагалі традиції лицарства та масонства в нас більш давні i тривалі ніж, наприклад, традиції парламентаризму i багатопартійності. То може наступним кроком опозиції стане заклик “Геть парламентаризм як непритаманне нашій ментальності, традиціям i звичаєвому праву явище”?

Загалом опозиція не навела жодного вагомого доказу як причетності Ордену Святого Станіслава до масонства, так i неконституційності його діяльності в Україні, окрім натяку: “Нікого не повинні вводити в оману положення Статуту ордена щодо утвердження загальнолюдських цивілізаційних цінностей”. То може їм відомо щось таке, чого не знаємо ми? Так хай скажуть прямо, а не кричать як діти: “Ви погані, погані, погані”.

Олександр Олександрович Мороз є одним з батьків нині діючої Конституції України, тому повинен добре її знати. I якщо він виявив, що діяльність Ордену Святого Станіслава суперечить Основному Закону, то привід для занепокоєння дійсно є. В тому сенсі, що треба внести такі зміни до Конституції, які б дозволяли діяльність подібних об’єднань. Інакше виникає питання: “Камо грядеши, панове політична опозиція? До Європи чи від Європи?” Якщо до, то слід почитати тамтешнє законодавство i виявити, що там масонів i лицарів не забороняють (в деяких країнах лицарі навіть мають певні права та пільги, яких не мають інші громадяни) i не бачать в кожному магістрі Лiчо Джеллi. Членами різноманітних лож є багато відомих політиків. Та майже всі президенти США були масонами i не приховували цього. Масонство, на відміну від уявлень нашої опозиції, є закритим, але не таємним явищем. I, чесно кажучи, ці ложі є не більш закритими ніж опозиційні політичні партії. Бо навіть на розгляд питання, яке підняв перед Морозом і його партією я під час минулої виборчої кампанії, мене не запросили, і довелося очікувати на результат за зачиненими дверима. В підсумку, попри всі запевнення щодо конструктивної співпраці, питання вирішене так і не було, а соціалістичні функціонери другої ланки страшенно обурювалися, що я смію втручатися у їхні партійні справи.


<b>Чи відоме опозиції слово “аналіз” як не медичний термін?</b>

Борців з “масонами”, “світовою жидівською змовою”, “таємними агентами сатани” в Україні завжди вистачало. Вони не мають сумніву, що у всіх наших бідах винні “чорні зовнішні сили”, i твердо переконані, що “слуги зла”, вже давно підкоривши Європу та Америку, масово ринули на Схід, заполонивши в тому числі й Україну. Цих “борців” неважко відрізнити за їхнім ставленням до людини в залежності від прізвища, імені, по батькові та антропологічних даних (довжина носа, стирчачість вух тощо). Таких є чимало у всіх партіях, в тому числі й опозиційних. Вистачає їх i у Верховній Раді.

Вони цілковито впевнені, що з часу свого виникнення масонство є єдиним i керується з одного центру, поставивши собі за мету світове панування. А сам цей термін звучить у їхніх вустах як “світова жидомасонська змова”. I українські “борці” з цією “змовою” не вживають слово “масонство” окремо від “жидо”, хоча навряд чи здатні пояснити, чому масони, українці за національністю і самостійники за поглядами, Петлюра i Скоропадський воювали один з одним. I як це в’яжеться з твердженням про єдиний центр, що роздає накази.

На прес-конференції i в заяві лідери опозиції слово “жидо” скромно опустили. Напевно, щоб зберегти пристойність в очах цивілізованого світу. Мушу зазначити, що їм це не вдалось. По-перше, в цивілізованому світі боротьба з масонством (навіть без “жидо”) не вітається, по-друге, книжка “Єврейська рулетка України” в руках Мороза на прес-конференції красномовно свідчить про те, що мовлено не було.

Потуги деяких опозиціонерів прорватися у Європу з каменем за пазухою й дулею в кишені іноді викликають сміх. Я згадую випадок як в одній опозиційній партії, лідер якої не може втриматись у вузькому i не дуже колі, щоб не натякнути на семітське коріння політичних опонентів, готувався якийсь програмовий документ. В нього було внесено так багато слів “єврей” та “антисемітизм” (на кшталт “наша партія виступає за рівність всіх громадян України: українців, росіян, євреїв”, “ми рішучо виступаємо проти ксенофобії та антисемітизму” тощо), що заступник голови партії не втримався i слушно закликав попуститися, мовляв, наша партія діє в Україні, а не Ізраїлі, тож достатньо обмежитись боротьбою з ксенофобією, яка апріорі містить у собі й боротьбу з антисемітизмом. Та голова заперечив, що так треба для Європи.

Я тоді посміявся: “Ну хто у Європі читатиме ваші документи?”, але згодом пересвідчився, що там дещо про нас знають. Під час акції “Україна без Кучми” до офісу очолюваного Володимиром Чемерисом Інституту “Республіка” завітали голландські соціал-демократи i спитали: “А хто з правих бере участь в акції?”. Один зі студентів назвав прізвище вищезгаданого лідера, на що іноземці замахали руками як попи, що відганяють з-перед очей мару: “Та ви що, він же жахливий антисеміт!” І допомогло йому розшаркування перед євреями в програмових документах приховати свою суть, якщо навіть у невеличкій Голландії, яка апріорі не може мати в Україні життєво важливих інтересів, про нього йде така слава. I, гадаю, не тому, що цікавляться, а тому, що хтось їх там інформує у комусь потрібному напрямку. У всякому разі деркачівські прихвосні зараз наполегливо поширюють в кулуарах Європарламенту i антимасонську заяву опозиції, i матеріали прес-конференції, i виступ Мороза з книжкою “Єврейська рулетка України” в руках. Тепер буде йому i кохве, i Соцінтерн з Другим Інтернаціоналом. I Віктор Андрійович Ющенко тепер може хоч весь час проводити у зустрічах з закордонними парламентарями та переконувати їх, що опозиція i влада в Україні – це дві великі різниці. Я впевнений, що Європу i Америку він в цьому переконає. I вони зроблять висновок: “Українська опозиція дійсно сильно відрізняється від української влади. Але i ті, i другі також сильно відрізняються від західних демократій”.

Найцікавіше у цій ситуації те, що ні Мороз, ні Ющенко не є ні антисемітами, ні “борцями з масонством”, ні “віруючими у всесвітню змову”. Скоріш за все не є такими i Тимошенко з Симоненком. I вся ця вистава була лише тактичним кроком для підігріву ажіотажу серед віруючих у таку “змову” маргіналів, яких, на жаль, в Україні вистачає.

Своєї мети опозиція досягла. Брехня пішла між люди i переможно шириться як пісня “Яблучко” з “Гамлета” Леся Подерев’янського. Однак, однак…

Опозиція, попри свої позитиви, має кілька суттєвих вад, що зводять нанівець всі зусилля. Однією з таких вад є прагнення популярності за будь-яку ціну. Саме таким прагненням пояснюються численні популістські (хоч i досить блискучі) заяви та ініціативи Юлії Тимошенко. Олександр Мороз так не вміє. Але хоче. Тому час від часу також видає на гора якийсь “перл”. А потім дістає по голові другим кінцем палки, яку жбурнув. Бо, як не створений чоботар для випічки пирогів, так не створений Мороз для піару. I здобути популярність він може (i вміє) лише конкретними справами, які самі роблять йому пiар. Поки Соцпартія займалася справами, вона здобувала симпатії у людей навіть правих поглядів. Як тільки Мороз втягнувся у піарівські змагання з Тимошенко, його місце лідера опозиції перейшло до неї.

Іншою вадою всіх без винятку опозиціонерів є невміння подивитися на себе чужими очима, щоб зрозуміти “як їхнє слово відгукнеться”.

Ну i саме головне, що ніхто з наших лідерів перед тим, як щось зробити, не бере у руки аркуш паперу i олівець, щоб накреслити вертикальну лінію, а потім у лівій частині написати можливі позитиви майбутнього кроку, а у правій негативи i витрачені на це ресурси. (Про найбільшу ваду – відсутність плану з альтернативними варіантами розвитку подій я навіть не згадую: до цього наша опозиція просто не доросла).

У випадку “боротьби з масонством” позитивом є те, що антикучмівські пристрасті у великій частині народу напередодні весняних акцій опозиції (їх теж планували без аналізу, але то вже тема майбутньої статті) спалахнули з новою силою. Позитив вагомий, та не всеосяжний. Все ж таки обурена “чернь” не піде на штурм Бастилії, а отже революції ця заява не викличе.

Тепер про негативи (ресурсів тут пішло мало, тому згадувати їх немає сенсу, що також є позитивом). В середовищі немаргінальному опозиція свій імідж попсувала. Це невелика втрата, бо за відсутності альтернативи навряд чи хтось з нинішніх прихильників відмовить четвірці у підтримці. Правда, підтримка з необхідності, а не від щирого бажання не така ефективна, всі ж бо знають як важко себе примусити щось робити.

Про негативне враження в цивілізованому світі я вже писав. Це значно більший негатив, але теж не смертельно, бо закордон все одно не вирішить за нас наші проблеми, а так опозиційні лідери може перестануть їздити по світах i повернуть обличчя i стопи свої всередину власної країни.

I третім негативом є сприяння владі по стабілізації точки протистояння влада-опозиція. Тут треба пояснити докладніше. В Україні народ можна розділити на три частини. Найбільша з них – противники режиму, найменша – його прихильники. Решта вважає, що всі вони, i влада, i опозиція, однакові i просто прагнуть влади. Тенденція до змін тут не на користь режиму. Тому в його інтересах будь-якими зусиллями хоча б зберегти статус-кво, оскільки згадана решта хоч i не така велика як раніше, але все ж достатня для того, щоб забезпечити обрання потрібного мажоритарного депутата шляхом продажу свого голосу за 20-50 гривень.

Я вже писав про наявність “борців з жидомасонами” у лавах опозиції. Не менше їх i в лавах влади. Наприклад, у Львові видається така газетка “Ідеаліст”, що розповсюджується безкоштовно i приносить певну користь людям, забезпечуючи їх обгортковим матеріалом, а найбідніших – замінником (хоч i шкодливим для здоров’я) туалетного паперу. “Ідеалісти” ведуть “непримиренну” боротьбу з “жидомасонством”, складаючи списки учасників “світової змови” і “викриваючи” всіх, хто записався в українці, росіяни та інші національності. Не дивлячись на те, що їх дії прямо підпадають під статтю “Розпалювання міжнаціональної ворожнечі”, влада “переслідує” цих “ідеалістів” дуже неохоче, хоча у списках “жидами” проголошується все керівництво України – від Кучми до найменшого міністра. Причина проста: газеті відведена роль не борця з опозицією (якщо б до списків були внесені лише опозиціонери, то ніхто б “ідеалістам” просто не повірив), а стабілізуючого ситуацію чинника. I її завданням є посіяти “мислевірус” у середовищі байдужих, мовляв, всі вони однакові, “жид” Кучма править Україною, “жиди” Чемерис i Луценко підняли прапор боротьби з ним, а “жиди” Ющенко, Тимошенко, Мороз прагнуть скористатися плодами цієї боротьби.

При цьому “ідеалісти” постійно наголошують, що їхні списки пiдкрiпленi документально i сміливо пропонують всім фігурантам списку подавати до суду на газету, якщо тi вважають, що там написана брехня. При цьому “ідеалістичні” пропагандисти спрямовують ці поради в основному до опозиції. А щоб виглядало це природніше, вербують по всій Україні (i досить успішно як для такої малої газети та ще й з “Бандерштату”) “борців з жидомасонською змовою” насамперед з числа прихильників опозиції, щоб ті волали: “Ну не може ж бути, що мій кумир (Ющенко, Тимошенко, Мороз) – жид. Але чому він не подасть до суду? Щось тут не так”. Один мій знайомий дідусь, який безкоштовно ледь не цілодобово на останніх парламентських виборах ходив від дверей до дверей, щиро i переконливо агітуючи за Ющенка i Тимошенко, аж змарнів вже від цих питань. Тепер сновидою він носиться з пачкою “Ідеаліста” в авосьці i задає ці питання також від дверей до дверей i також безкоштовно.

Неважко уявити, що, як тільки хтось із лідерів опозиції подасть до суду (а дурості у них вистачить), рабіновичі та суркіси заволають на весь світ, що Ющенко (Мороз, Тимошенко) – антисеміт, бо вважає, що бути євреєм ганебно. I дійсно, в судi лідерам опозиції залишиться доводити, що вони не належать до євреїв, бо ніде в “Iдеалісті” прямо їх не звинувачують в участі у всесвітній змові. Досить грамотно у пропагандистському i юридичному плані зверстаний цей “бойовий листок”.

Кожна з трьох вищеописаних категорій українських громадян поділяється на дві частини (більша – пасивна, менша – активна). Причому у третій категорії частка активних найменша. Більшість же з цих байдужих людей нічого не знають про “світові змови”, тому подібна заява опозиції ще більш усталює їхнє враження, що політики-невдахи, які втратили владу, звинувачують своїх опонентів у всіх смертних гріхах, як у сварливому подружжі кожен шукає, до чого б причепитися, щоб “дістати” іншу половину. До речі, таке ж враження може скластися i в закордонних політиків, в яких є важливіші справи ніж занурення у подробиці української дійсності та читання книжок Мельниченка перед сном. Особливо на тлі “перлів а-ля базарна торговка” Юлії Тимошенко про носіння українськими “лицарями” орденів як собачих нашийників. Ніби Юлія Володимирівна ніколи не бачила нашийника, що щільно облягає шию, а не висить на грудях, та ніби вона не знає, що традиція вручати ордени вішанням на стрічці на шию досить поширена у західному світі (особливо в наукових колах) i запроваджена саме тому, щоб їх не носили, хизуючись, як це роблять у нас, пришпилюючи нагороди до піджаків. До речі, щось я не помічав, щоб хтось з нашої “еліти” ходив з орденом на стрічці на шиї у парламенті чи інших публічних місцях.

Слава Богу, в Україні склалася ситуація, коли противники режиму значно переважають i його прихильників, i байдужих. А попереду вибори не парламентські, а президентські, де купівля голосів відіграватиме меншу роль. Але все ж нехтувати можливістю привернути до себе частину нині байдужих людей не варто.

В цілому можна констатувати, що “антимасонський” виступ опозиції приніс їй дивіденди, більші за негативи. Однак, якщо так вже кортіло поапелювати до маргіналів, можна було б це зробити з найменшими втратами, а не видаляти гланди зварювальним апаратом через анальний отвір. Не мали озвучувати i підписувати ці нісенітниці лідери фракцій. Це могли б зробити інші депутати, підписавши заяву для вагомості якоюсь великою групою, наприклад по 5 з фракцій СПУ та БЮТ i по 10 з НУ та КПУ. Таким чином i потрібна б опозиції інформація поширилась би, i не виглядало б це як позиція всіх опозиційних сил та їхніх лідерів.

А так перед очима пропливають кінокадри з двох прес-конференцій Мороза. Якщо вимкнути звук, то не відрізниш одну від одної. На обох серйозне обличчя Мороза з сенсаційними звинуваченнями. Тільки на першій в руках касета з доказами, що нами правлять злочинці, а на другій – книжка “Єврейська рулетка України” з вигадками, що нами правлять (та ще й керовані з Європи, куди ми нібито прагнемо) масони.

На думку приходять приказка про історію, трагедію i фарс, а також цитата з “Короля Літра”:

Усі перевороти, юний друже,
Одне начало мають і кінець:
Спочатку розбивається склотара,
А потім підкрадається п*здець.

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1045057640.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua