Майдан / Статті  

додано: 17-02-2003
Вельмиш. Юрій Шимко: Твоя хата ще напів своя, напів чужа
Майдан

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1045517791.html

Промова Юрія Шимка, колишнього депутата Канадського Парламенту та Президента Світового Конгресу Українців (від 1988-1993 рр) виголошена в м. Торонто 26 січня, 2003 р. під час святкування 85-ої річниці Акту Державної Незалежності України та 84 річчя Акту Злуки У.Н.Р.

Дорогий Український Народе!

Сьогодні твої сини і дочки, що зупинились за межами рідної батьківщини у висліді кривавих подій ХХ століття, чи заради віковічного пошуку кращої долі, їх діти, їх внуки та правнуки зійшлись сьогодні, щоб спільно продовжувати кожньорічне святкування двох найважливіших річниць в історії українського народу минулого століття, проголошень — 85 років тому Акту Державної Незалежності України та 84 років тому Акту Злуки У.Н.Р. з новоутвореної в Галичині Зах. Укр. Народною Республікою. На протазі майже три четверті століть від 1921 до 1991 років, ці січневі Акти становили основноположне політичне волевиявлення українського народу 20-го століття, який заслуговував не менше від інших народів на право бути господарем на своїй прадідівській землі в межах з”єднаної соборної самостійної держави.

Це право було запечатане кров”ю понад 20 мільйонних жертв на протазі 20го століття до поки не розпалась сов”єтська імперія зла. Українці заплатили за сучасну державну незалежність більшим чуслом людських жертв ніж будь яка інша східноевропейська нація.

На протязі семи десяти літ, українська діяспора урочисто відмічувала ці роковини по всіх країнах свого поселення громадськими святкуваннями, тоді коли на окупованих землях батьківщини за найменший прояв політичної самостійності каралось ув”язненням та засланням, а часом смертю. Складовою частиною відзначення цих річниць були звернення до урядів держав. Вони відзначувались офіційними прокламаціями мерами міст, стейтовими губернаторами, провінційними прем”єрами!

На міських ратушах майоріли синьожовті прапори. В 1955 році січневі роковини були в перш офіційно відзначені в Американському Сенаті та в Конгресовій Палаті молитвою за незалежність українського народу за участю владик Українських Церков.

У 1983 р. на внесок українського депутата, Онтарійський Парламент прийняв резолюцію про кожнорічне відзначення 22 січня Днем Проголошення Незалежності України з наданням офіційної прокламації Прем”єром Онтаріо.

Ця Резолюція одночасно заявила відзначення Днів Незалежності всіх народів, які проживають у нашій провінції. Одначе, від часу проголошення Акту Незалежності України в 1991 р. велика частина української діяспори рішила замінити святкування Державної Самостійності від 22 січня на 24 серпня, відкинувши на завжди в забуття відмічення IV Універсалу Українською Народною Республікою в 1918 р.

Вважаю, що це велика помилка, бо обидві дати заслуговують на шануання та відзначення, як Україною так і діяспорою. Тому і не диво, що 22-го січня уже не бачимо делегацій української громади в урядових прийомних залах. Уже не вивішують на щеблях українські прапори. Уже не видають Уряди прокламацій про січневі акти.

Хоча Українці були першим народом, що проголосив свою незалежність від Росії в 1918 р., а за нами слідували Латиші, Естонці, Литовці та Поляки, ми єдині за тих народів, які зріклися святкувати цю історичну подію на державному рівні в Україні, після розвалу СССР. В порівнані до прибалтійських народів, які з розпадом Совєтського Союзу, проголосили ”відновлення” державної незалежності, проголошеної їхніми народами в 1918 р. то у тексті Акту Проголошення Незалежності України 24-го серпня 1991 р., немає мови про будь-яке ”відновлення” Державної Самостійности У.Н.Р. 22 січня 1918 р. У вступних параграфах, крім покликань на Статут О.О.Н. та Декларації про Державний Сувернітет 1990 року, немає навіть згадки про цей історичний Акт, який став основноположником державних атрибутів сучасної самостійної України, її національної символіки та незалежної державницької спадщини.

Комуністична більшість у Верховній Раді не погоджувалась на будь-яку згадку про самостійність проголошеної буржуазним урядом УНР, прийнятої гетьманом Скоропадським та Директорією, відновленою Актом 30-го червня 1941 року буржуазними націоналістами ОУН, що стали основною ціллю боротьби УПА.

З огляду на реалії обставин, прийнято текст на основі компромісу, і тому маємо те що маємо.

„Ми здобули українську державу але стратили владу”, замітив св.п. Вячеслав Чорновіл. „Національна ідея не спрацювала”, заявив Президент Кучма під час святкувань десятої річниці незалежності. Мабуть не спрацювала, бо комусь це було вигідно.

Безумовно ніхто сьогодні не може змінити цей вагомий історичний текст Проголошення Незалежності, який був прийнятий майже одноголосно народними депутатами Верховної Ради України та за який проголосувало понад 90 відсотків народу України, що взяли участь у референдумі. Вітали всі ми Акт 24 серпня незважаючи на наші політичні погляди чи на текст. Одночасно ми не можемо мовчати коли державні власті в Україні по сьогодні відмовляються визнати річницю Проголошення Самостійности УНР 22 січня 1918 р. офіційним державним святом, для шанування населенням України.

Українська діяспора тим більше не може відцуратися від свого минулого і від святкувань січневих актів зокрема від історичного проголошення самостійности IV-тим Універсалом. Це була б політична капітуляція тих всіх ідей в яких ми вірили, які ми прогагували у вільному світі та за яких наш нарід віддав стільки невинних жертв.

При тому складаю Вам шановна громадо велике признання за Вашу національну зрілість та посвяту, що так численно прибули на ці святкування Січневих Актів, а огранізаторам цьогорічних святкувань велике спасибі за добровільну посвяту часу і труду, щоб ця імпреза увінчала успіхом.
Коли Президент Українського Екзильного Уряду в серпні 1992 р. передав усі повноваження, архіви та кленоди УНР Президентові Л. Кравчукові, була тоді мабуть найкраща нагода вимагати, щоб президентським указом проголосити дату 22-го січня державним святом.

Хто б тоді протестував? Хоч Комуністична Партія України була в тому часі незаконною, на жаль правляюча пост-радянська номенклатурна еліта тоді ще не була готовою погодитись на таке радикальне рішення, та не є готовою сьогодні!

Не диво, що ветерани визвольних змагань, зокрема колишні воїни УПА подалі виборюють історичну справедливість від нинішної влади в Україні та законної винагороди на рівні з колишніми НКВДистами за їх жертву, без якої не було б сьогодні самостійної Української держави на просторах Східної Европи.

Кожен народ, зокрема такий, що пройшов криваву метаморфозу від колоніяльного гніту до повної самостійності, використовує своє історичне минуле з ціллю будувати життєздатну державу та формувати тривке національно свідоме суспільство.

Якщо в Україні була б дійсно своя, змістом і формою, українська влада, вона б звертала увагу на ті історичні події які істотно вплинули на долю українського народу та глибоко вкорінились в його пам”яті. Вона б використовувала їх для державних відзначень та всенаціональних святкувань. Для консолідації демократичної пост-колоніяьної самостійної держави і нації, такі заходи приносять лише корість.

Святкуючи цьогорічні роковини Січневих Актів, перед нами образ цього кривавого урожаю, який скосив життя в минулому столітті, майже половину українського народу, якщо порівняти з числом населення сучасної України. Він почався з Першою Світовою війною, продовжувався в часі визвольних змагань УНР, ворожими окупаціями, голодоморами, єжовщиною, Другою Світовою Війною, бротьбою ОУН-УПА, сталінським терором, депортаціями, засланням та мордорвськими таборами смерті — майже до серпневого проголошення незалежності 1991 року.

На жаль, немає в Україні одного пропам”ятного „Дня Скорботи” чи одного спільного „Дня Ветеранів” коли народ міг би спільно вшанувати всіх тих, що полягли за батьківщину без огляду в якому мундурі вони воювали – так як ведеться в інших країнах.

До какафонії старих радянських сяткувань, подалі святкують 9-го травня „Днем Перемоги Великої Вітчизняної Війни.” В промові з нагоди 55-ти ліття так званого „Визволення України” з німецької окупації, Президент Кучма заявив, що: „Воля України виросла з дружби та бойового братерства народів Росії та України, а її Державність з Великої Перемоги 1945 року.”
Іншим словом, в очах та понятті Президента, здобуття Української Незалежності завдячуємо сталінській перемозі, а не визвольним змаганням українського народу, започаткованих Січневими Актами 1918 та 1919 років.
В додатку до святкувань 23-го лютого „Днем Захисника Вітчизни”, Президент Кучма видав Указ минулого року про святкування 22 вересня „Днем Партизанської Слави”, самозрозуміло відзначуючи лише червоних партизанів, щоб відвернути увагу від жовтневих святкувань 60 ліття УПА, в День Св. Покрови.

На всіх цих вищезгаданих офіційних святкуваннях українською державою, чомусь немає місця для пошани воїнів УНР, Січових Стрілців, УГА, Карпатської Січі та воїні ОУН-УПА.

Цього року, Україна шануватиме 85ти річчя народження Володимира Щербицького, знаного за його довголітню боротьбу з усіма проявами самостійницького українства та старанням зрусифікувати не лише мову та культуру, але й душу українського народу.

Не диво, що в парі з тим святкуванням, головні фракції так зв. „більшості” у Верховній Раді разом з Комуністичною Партією України голосуватимуть цього року над законопроєктом Леоніда Грача змінити конституцію щоб надати російській мові статус офіційної мови на всю територію України.

Цікаво порівняти сучасний стан української мови в Україні з першими роками радянської влади коли в процесі українізації партійні урядові службовці отримали в 1923 році вказівку пройти спеціяльно організовані курси української мови. Тим кому не вдалося успішно закінчити, їх загрожувало звілення. Таким чином в 1927 році українською мовою велося 70 % всіх урядових справ.

На жаль, течія в сьогоднішній Україні цілком протилежна.
Як знаємо, у 2004 р. Україна відзначатиме 350 річчя горезвісної Переяславської Угоди, яка понад 300 років приневолила Україну в обіймах російської імперії царів та совєтів.

Цього року також припадає 70-ти річчя Голодомору. В порівнанню до відзначення Переяславської Угоди, Президентська Адміністрація береться з великою неохотою до відзначення Голодомору.

Президентський Указ не згадує і не порушує Резолюцію Української Всесвітньої Координаційної Ради з 1993 р. про створення державного музею присвяченого українському Голодоморові, бо це означає монументальне засудження СССР, спадкоємцем якого є путінська Російська Федерація.
Український Уряд ще не виявив будь-якої ініціятиви, щоб поставити організаторів та виконавців цього злочину на міжнародній суд з вимогою майбутньої компенсації на взір холокосту євреїв гітлерівською Німеччиною. По сьогодні самим жертвам холокосту виплачено Німеччиною понад 30 мільярдів амер. дол. в додатку до 50 мільярдів додаткової компенсації державі Ізраеля. Про таку компенсацію жертвам українського холокосту прийдеться лише мріяти.

Відзначуючи „Рік Росії” якраз у цю трагічну річницю, вже пора вимагати від Росії низку економічних та торговельних привілеїв та поважного знизення цін на енергетичному ринку як форма компенсації.
Нехай уряд Росії, а не діаспора і не Україна, покриває кошти будови гідного пам”ятника-музею жертвам Голодомору в Києві хоча як символічна компенсація в парі з офіційною заявою покаяння Президентом Росії за виконання цього великого злочину так як зробив Горбачов над могилою розстріляних польських старшин в Катині.

Цей селективний підбір пам”ятних дат українськими властями, щоб задоволити ідеологічно скам”янілу номенклятуру та політичні замовлення старшого брата можуть довести лише до розбрату та внутрішних конфліктів серед населення.
Немає сумніву, що віддалення від недавного минулого та перетворення світогляду тих які ще залишились осліпленими радянською пропагандою та брехнею вимагає часу.

Ми вже є свідками цього повільного процесу еволюції та метаморфози зокрема політиків під тиском демократичних виборів та успіхів національно демократичних блоків, де кожен старається приподобатись виборцям заради їх голосів.

Ось чотири роки тому, Президент Кучма напередодні президентських виборів 1999 р. підписав Указ „Про День Соборності України” відзначуючи таким чином лише Січневий Акт Злуки 22 січня 1919 року.
Відтак 14-го жовтня минулого року Президент зложив офіційний привіт ветеранам УПА на святкуванні їхньої 60-ої річниці у Києві заявляючи, що „Ви також зробили свій внесок у боротьбі за право жити у власній державі.”

А три дні тому, підписав розпор”ядження „Про вшанування пам”яті героїв Крут” для патріотичного виховання молоді.

Рівно ж, перший раз за одинадцять років прозвучала заява Верховної Ради 22 січня ц.р. про IV Універсал Центральної Ради, заявляючи, що проголошення самостійности 85 рокі тому „була основою майбутньої незалежної державності України.” Це мабуть перший крок до остаточного визнання цієї дати державним святом.


Дорога громадо!

Відзначення цих річниць єднає нас незривним ланцюгом живих, мертвих і ненароджених. Вони єднають нас нашою правдою, бо за словами Великого Кобзаря „в своїй хаті, своя правда і сила і воля.”

Дорогий український народе! На жаль твоя хата ще напів своя, напів чужа. Тому, ти ще виборюєш історичну справедливість!

І ніякий Президентський Указ про відзначення Преряславської Угоди, та ніякі спроби Семеноженків та Матвієнків – речників режиму малоросів – в парі з путінсько-чорномирдінською бригадою сташого братства не в силі будуть диктувати тобі, український народе, ані твоїм дітям твою історію.
Якщо ти самостійний народ, ти можеш сам писати свою історію. Ти не будеш переписувати її, щоб задоволяти українофобних сусідів.

Ти не будеш відкидати в забуття криваві сторінки жертв твого народу. Бо не історія творить події, а люди. А той народ, котрий не знає власної історії приречений її повторити.

Я переконаний, що тим самим чудом, яким український народ фізично вижив геноцид 20-го століття, яким Україна постала з небуття, вона в короткому часі вийде з сучасної внутрішньої кризи та міжнародної ізоляції.
Пригадаймо слова св. отця Івана Павла Другого в день його приїзду в Україну: „Народе, що живеш на цій землі, не забувай цього— хто шукає, той знаходить. Хто щиро зорієнтований покаятися, простити, дихнути мужність у знесилені серця, протистояти організованому злу, будувати рідну хату — той увійде в історію як речник духовних вартостей, що мають стати основою нового суспільства, нової держави!”

Молимось за наш терпеливий народ, який проходить не легким шляхом, щоб здати іспит зрілости національно демократичного устрою де повинно рядити верховенство права, прозорість, незалежність судів та свобода слова.
Минулої середи, 22 січня у Львові з нагоди відзначення 84 річниці Акту Злуки Українських Земель, Віктор Ющенко заявив:

„Символічність цього свята це заклик до консолідації всіх здорових сил в Україні. Помимо прагнення розділити Парламент стіною ненавесті, Верховна Рада продемонструвала здатність знаходити компроміс заради державних інтересів. Річниця Злуки Українських Земель, на думку Ющенка „має закріпити ці здорові зародки політичного консенсусу заради майбутнього єдиної нації.”


Дорогий український народе! Ти переболієш болі! Ти перебореш усі труднощі! Ти завтра досягнеш сьогодні недосягненого щастя та добра!
Прийде день коли десятки тисяч твоїх синів і дочок не шукатимуть кращої долі закордоном як раби в чужих країнах!

Ти пройшов тернистий шлях 20-го століття, а 21-ше, це буде твоїм століттям!

Слава тобі українській народе! Слава твоїм героям! Слава Україні!

Версія до друку // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1045517791.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua